Бібліотечний урок для учнів 9 класів "НАВЧАЛЬНА КНИГА В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ"

НАВЧАЛЬНА КНИГА В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ

Бібліотечний урок для учнів 9 класів

Мета: ознайомлення учнів з історією виникнення навчальної книги, шкільних підручників, виховання поваги до книги та людей, які її створюють.

Обладнання: книжкова виставка шкільних підручників.

ХІД УРОКУ:

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Повідомлення теми та завдань уроку.

Темою нашого бібліотечного уроку буде така звична і все ж незвичайна книга – шкільний підручник. Сьогодні ми з вами познайомимось з його функціями та структурою, здійснимо подорож у просторі та часі, щоб дізнатися історію виникнення навчальних книг. Ми побуваємо у давніх цивілізаціях Сходу, античності, заглянемо у східне та західне середньовіччя, відвідаємо Західну Европу Нового часу.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ ТА МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Репродуктивно-аналітична бесіда

• Перш ніж ми почнемо нашу подорож, мені б хотілося спитати, що таке, на ваш погляд, підручник? Навіщо він потрібен?
• Яку роль в житті людини виконує підручник?
• В чому особливість навчальної книги у порівнянні з іншими книгами?

IІІ. СПРИЙНЯТТЯ ТА УСВІДОМЛЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Бібліотекар: Дійсно, словники, як сучасні, так і більш ранні, трактують слово «підручник» досить просто й одноманітно: «Підручник—книга для навчання чому-небудь». Більш коректним є визначення підручника як книгу, яка містить основи наукових знань із певної навчальної дисципліни, викладені згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики, і яку використовують в системі освіти на різних рівнях, а також для самостійного навчання. Він є різновидом навчального видання. Само слово є калькою з польського слова podręcznik.

Історія навчальної книги

Під простеньким визначенням «книга для навчання» криється дуже багатий зміст, що характеризує фактично стан культури не тільки окремо взятої країни, але й епохи в цілому.

Прадавній Шумер

Про шумерські школи відомо дуже мало, але про їхнє існування свідчить наявність навчальних посібників уже із самого початку писемності. Спочатку цілі навчання були чисто практичними – школа готувала переписувачів, землемірів і т.д. Потім навчання стало усе більш універсальним, і наприкінці ІІІ – початку ІІ тисячоріччя вона стає чимсь подібним «академічному центру» того часу – у ній викладають усі галузі знань, що тоді існували: математику, граматику, спів, музику, право, вивчають правову, медичну, географічну й фармакологічну термінологію, богослужбові, повчальні й інші тексти. Метою шумерської школи було навчити читати й писати будь-які тексти, тому основним методом навчання було копіювання. Більшість добутків шумерської літератури всіх жанрів, що дійшли до нас, збереглися саме у вигляді шкільних або вчительських записів. Найбільше число збережених добутків було записано, а найчастіше й складене в м. Ніппурі, найдавнішому культовому центрі шумерської цивілізації, місці виникнення писемності шумерів. Ніппурська бібліотека була знайдена в школі, що готувала переписувачів для цивільної адміністрації. Шумерські книги – це глиняні таблички з видавленим на них клинописним текстом. Від цього відбулося й назва школи: е-дуба («будинок табличок»). Писали на поверхні мокрої глини загостреною очеретяною паличкою, потім табличку висушували на сонці або обпалювали. «Формат» такої книги, форма табличок, розташування рядків і стовпців і інші параметри «книжкової форми» різні для різних місць і періодів. Залежали вони й від призначення й змісту тексту. Уся шумерська література виступала в ролі навчальної. У цей час відомо близько ста п'ятдесяти пам'ятників цієї літератури. Багато що з них збереглися у вигляді фрагментів. У тому числі – віршовані записи міфів, епічні сказання, псалми, весільно-любовні пісні, пов'язані зі священним шлюбом обожненого царя із жрицею, похоронні плачі, плачі про соціальні нещастя, гімни на честь царів і ін. Але є й спеціальні групи пам'ятників – які прийнято називати «тексти е-дуби» - , що розповідають про облаштування школи й шкільне життя, дидактичні твори (повчання, моралі, наставляння), спеціально адресовані школярам і дуже часто складені у формі діалогів-суперечок, і пам'ятники народної мудрості: афоризми, прислів'я, анекдоти, байки, казки й приказки.

Давньоіндійська культура

Згідно із приписами грих’я й дхармасутр, священне знання (веду) повинні були вивчати хлопчики, народжені в родинах трьох вищих варн (каст)  – брахманів (священнослужителі), кшатріїв (воїни) і вайш’їв (торговців). Жінки й шудри (слуги) із процесу передачі ведійської культури виключалися. Передаваним знанням були священні тексти веди, а методом передачі було читання їх по пам'яті вчителем уголос, повторення текстів (з голосу) учнем і наступне завчання їх напам'ять. Але метою навчання було не механічне завчення, але застосування зазначених текстів у ведійському ритуалі. Ведійський канон містить у собі власне веди – Ригведу (збірник гімнів), Яджурведу (збірник жертовних формул), Самаведу (збірник мелодій) і Атхарваведу (збірник заклинань), а також брахмани, аран’яки й упанішади, різні тексти, що коментують, веди. До ведійського канону примикає веданга – група добутків, що роз'ясняють питання фонетики, етимології, граматики, віршування, астрології й ритуалу. Учитель передавав учневі не просто знання священних текстів, але ритуал – надзвичайно складну, ієрархізовану систему сакральної поведінки. Учні з варни брахманів одержували від учителя повне знання врочистого ритуалу, тоді як сини кшатріїв і вайш’їв обмежувалися спрощеними формами «домашнього» ритуалу.

Традиційна культура Китаю

Загальноприйнятий спосіб навчання, який припускає використання простих і доступних методів, розповідей з життя дітей, веселих історій, уважався в старій китайській школі аморальним і шкідливим. Дитячої літератури як такої у Китаї не було. У педагогів не виникало й думки скласти такі навчальні посібники, які були б доступні розумінню дитини й могли б її зацікавити. Якщо учень не розумів змісту зазубреного, це нікого не турбувало. Важливо було, щоб він знав напам'ять, без запинки конфуціанські книги. У традиційній китайській культурі була відсутня ідея підручника як спеціального адаптованого до певного сприйняття тексту. Навчальною могла бути лише функція самостійного, цілком «серйозного» добутку. Освіта у традиційному Китаї цілком і повністю будувалася на вивченні класичних конфуціанських книг, або канонів – цзинів, які одночасно виступали й у якості мети навчання, і в якості його засобу. Вони відігравали роль і вмістилища вищої мудрості, і підручника. Знання канонів було необхідною умовою для заняття чиновницької посади, оскільки для одержання місця необхідно було скласти державні іспити на їхнє знання. Ця система заняття чиновницьких посад відповідно до вчених звань - показників компетентності в конфуціанській класиці - зародилася в Китаї з ІІ століття до н.е. і проіснувала до 1905 року. Один з найбільших китайських мислителів ХVІІ століття Хуан Цзунсі визначав школи як «місця, де вирощуються служиві». Програмною установкою Конфуція було «передавати, а не створювати». В результаті пануючими формами творчості в конфуціанстві стали коментування й тлумачення прадавніх класичних добутків. Тому до складу конфуціанського набору канонічної літератури ввійшли й тексти, створені задовго до народження Конфуція. Таким набором є Тринадцятиканоння (Ши сань цзін). Це найбільш повне зібрання авторитетніших пам'ятників давньокитайської ідеології, що виникли наприкінці другого – кінці першого тисячоріччя до н.е., канонізоване конфуціанством, що й стало в Китаї аж до початку ХХ століття основою традиційної філософії, науки, системи освіти й державних іспитів на одержання вчених ступенів і офіційних посад. У нього входять філософські, релігійно-етичні, ритуально-дидактичні, історичні, літературні, філологічні й інші добутки. З погляду конфуціанської філософії використання канонів як підручників цілком закономірно, тому що, вважаючи усі істини давно відкритими й відбитими в канонічних книгах, навіть самі високо вчені конфуціанці вважали себе лише учнями, що осягають уже відкрите, а не першовідкривачами нового.

Підручники традиційних шкіл мусульманського світу

Досягнення вчених середньовічного Близького й Середнього Сходу в різних галузях науки загальновідомі. Без фундаменту, закладеного середньовічними астрономами, математиками й лікарями, були б неможливі подальший розвиток цих наук і сучасна культура. Цікаві спостереження й висновки були зроблені вченими цього регіону й в царині суспільствознавства й філології. Скарбницю світової літератури збагатили багато видатних добутків середньовічних арабомовних, перськомовних і тюркомовних письменників і поетів. Це свідчить про загальний високий рівень розвитку т.зв. мусульманської культури.

Невід'ємним елементом цієї культури була широко розвинена система освіти, що включає куттаб (або мектеб) – початкову школу, медресе – середню школу й байт-хикма – університет. Кожному рівню навчання відповідала певна програма. У куттабах вивчали Коран, лічбу, початки граматики й каліграфії. Програма медресе включала: вивчення Корану, хадисів (вислови пророка Мухаммеда й пов'язаних з ними переказів), фікху (мусульманського права), богослов'я, граматики, риторики, логіки й математики. В університетах ті ж науки вивчалися більш поглиблено.

У перші століття існування ісламу в мусульманських школах переважала система усної передачі знань. Учні запам'ятовували лекції викладачів і надалі передавали зміст цих лекцій уже своїм слухачам. Однак з певного моменту стало припустимим, щоб учень слухав і записував, а засвоєний текст відтворював по конспекту. В ІХ – Х століттях диктування (імла) було найпоширенішим способом викладання, а записи лекцій були основними навчальними посібниками. Але в міру розвитку конкретних наук і педагогіки стали складатися й спеціальні посібники з різних галузей знань. Тепер заучувалися вже не тільки уроки вчителя, але й певні розділи підручників. Процес створення підручників для традиційної школи почався в ХІ столітті й тривав протягом усього середньовіччя, а подекуди – і в новий час.

Пануючою мовою навчальної книги була арабська. Підручники на перському, таджицькому й тюркських мовах зустрічаються рідко й в основному пов'язані із граматикою відповідних мов. Оформлення арабомовних рукописних підручників було, як правило, скромним, оскільки звичайно вони писалися учнями для власного користування; але зустрічаються й каліграфічні, розкішні екземпляри. Друкарство в більшості країн і регіонів мусульманського миру отримало широкий розвиток лише в ХІХ столітті, і в продукції близькосхідних, іранських і середньоазіатських літографій і друкарень навчальна книга посіла настільки ж видне місце, як і в репертуарі рукописної книги.

Навчальні книги в європейській культурі

Антична школа розробила два основні жанри навчальної літератури: підручник і коментар. Без підручника ми й зараз не мислимо собі школу, початкова, середня й вища освіта однаково потребують підручників, і нам здається, що інакше бути не може. Практично повна відсутність коментарів як спеціального жанру художньої літератури не видається нам дивною, а тим часом до ХVІІ століття включно коментарі відігравали в процесі навчання не меншу роль, чим підручники, а в області гуманітарної освіти навіть більшу. У період зародження школи в стародавніх греків установка на навчання по зразках була загальною як для авторів підручників, так і для укладачів коментарів. Перші підручники – а це були підручники риторики – були збірниками прикладів, зразків – і цілих мов, і їх фрагментів. Але якщо для жанру коментаря установка «коментований текст - зразок» зберігається аж до епохи Відродження, то жанр підручника перетерплює рішучу еволюцію ще в античності. Був завершений процес розтягування єдиного знання на окремі дисципліни, і після цього перед авторами підручників стояли два основні завдання: одне - «наукове», яке припускало, що підручник дасть уяву про мету, предмет і основні категорії даної дисципліни; інше – практичне, згідно з яким в підручнику повинен бути набір практичних правил і порад по використанню даної науки.

Як на шкільній лаві, так і в кабінетах докторів і вчених єпископів, тлумачення «авторитетного тексту» було головним, якщо не єдиним, завданням середньовічної науки. Наприкінці ХV століття методи навчального коментування починають знаходити висвітлення в особливих типах друкованих видань, спеціально призначених для шкіл або університетів. У той час друкований текст не був закінченою й цілком готовою до застосування річчю. Остаточне оформлення книги звичайно робилося спеціальними майстрами (рубрикаторами й ілюмінаторами), але часто й самим читачем. Від руки вписувалися заголовки, нумерація, робилася розмітка тексту, і вносилися різноманітні доповнення. Друкована книга здобувала індивідуальність, і її зміст згодом збагачувався: уписування додавань до тексту було частиною процесу читання, а самі вони – звичним елементом книги. Анотування тексту зі слів учителя було найпоширенішим методом навчання. Для цього друкувалися особливі видання: із широкими полями й збільшеними міжрядковими відстанями. Пристрасть середньовіччя до мнемонічних віршів породило цілі віршовані підручники, адже вірші –найдавніша форма передачі мудрості, а саме повчання (не вправи в мові!) шукали насамперед у класичних авторів. В уяві середньовічного читача повчальність є визначальною ознакою авторитетного тексту, тому й  підручник підлягав відповідній до процедури коментування.

Середні віки не знали масової загальноосвітньої школи сучасного типу. Функції виховання й освіти широких мас – чоловіків і жінок, дорослих і дітей – виконувала церква, у першу чергу храмове богослужіння. Таким чином, богослужбові книги та примикаючі до них поетичні тексти служили свого роду «підручниками».

При всій специфіці середньовічної культури не можна не визнати, що своїми основними джерелами вона пов'язана з античністю. Історія європейської «навчальної літератури» почалася з віршованих творів – Гомера й Гесіода, Емпедокла й Парменіда, Арата й Нікандра Колофонського в Прадавній Греції, Лукреція й Варрона – у Прадавньому Римі. І першим у цьому ряді є Гомер, з якого фактично починається й антична педагогіка. Саме поетична форма, що поєднала силу художнього образа з лаконічністю наукового поняття, яка володіє й певною метрикою була визнана найбільш зручною для передачі всієї системи необхідних людині знань. У навчанні віршованою мовою були такі переваги, як стислість і змістовність, гармонія й ритм, витончений виклад думок. Остання властивість, на думку античних учених, служила «як би медом», що привертає увагу учнів до складного або малоцікавого, але необхідного для їхньої освіти матеріалу.

Книги довгий час були рідкістю. Тому в навчальному процесі велике місце займало читання уривків з рукописів і їх коментування по ходу читання. Лекції й диспути визначали зміст і характер середньовічної освіти. На лекціях читали вголос або коментували який-небудь канонічний текст. Основним засобом закріплення освоєного знання й вправою в мистецтві застосовувати знання був диспут. Повчальність, дидактизація – ось що характерно для наукової й навчальної літератури середньовіччя. До ХІІ століття діалогічна форма побудови книг майже відсутня, її місце усе більш займає монологічний трактат, систематичний виклад знання у вигляді якихось «Сум» і «Сентенцій».

Учені епохи Відродження використовують літературну форму діалогу для зіставлення різних точок зору, виявлення їх обґрунтованості й доказовості. Якщо колишні форми викладу наукових результатів, зокрема форми середньовічного трактату й диспуту, були орієнтовані на канонізацію наявного знання, на його представлення в строго кодифікованих структурах, що дисциплінують розум, то нова літературна форма зобов'язана своїм виникненням духу досліджень, який не укладається в рамках дисциплінарно-канонічного викладу, що й навертає до динамічних форм живої бесіди. Навчальна (як, втім, і кожна) друкована книга раннього Відродження зовні тяжіє до рукописної – не тільки від невміння користуватися типографським матеріалом, але й від середньовічного усвідомлення, що книга – це насамперед текст, і основне завдання типографа – саме відтворення тексту.

Підручники в Новий Час

Відношення до навчальних книг у Новий Час найбільше повно відбилося в роботах Б.Больцано. Центральним критерієм науки є наявність підручника. Якщо виразити суть його позиції, то для нього лише те знання є наука, яке має підручник. Хід думки Б. Больцано такий: поряд з надтимчасовим світом об'єктивних істин, істин самих по собі, існує комплекс істин, що заслужили викладу в підручнику, тобто істин, які вже освоєні людьми в той або інший період часу. Поступово навчальна книга здобуває характерний для ХVІ – ХVІІІ століть «складноструктурований» вигляд. Виникає нова, типографічна естетика, цілком відповідна до нового відношення до книги, як до інструмента пізнання. Тут рубрикація, колонтитули, маргіналії можуть стати важливішими самого тексту.

Від якості підручників—звичайних і стандартних засобів освіти—значною мірою залежить наше з вами майбутнє. Величезне значення освітнього рівня народу чудово усвідомлювали класики. Свіченням цьому повною мірою можуть послужити слова про те, що франко-германську війну 1870—1871 років виграв пруський сільський вчитель. Значення цього виразу досить зрозуміло: рівень освіти в Пруссії забезпечив індивідуальну перевагу над супротивником середнього солдата, здатного на самостійні дії в складній обстановці.

Структура підручника

Навчальний матеріал підручника складається з емпіричного, теоретичного і практичного компонентів. Ваші товариші підготували невеличкі повідомлення на цю тему.

Учень 1. Емпіричний (грец. Empeiria — досвід) компонент. Він містить в абстрактній формі інформацію про чуттєвий досвід. Емпіричні знання відображають поверхові зв'язки і відношення між предметами, явищами. Цей компонент навчального матеріалу підручника застосовується тоді, коли учні вчаться упорядковувати спостережувані факти і явища, класифікувати їх, використовувати ці класифікації.

Учень 2. Теоретичний компонент. До нього належить інформація про відношення речей. Цей компонент представляє наукові поняття, які відтворюють ідеалізований предмет і систему його зв'язків, що відображають у своїй єдності спільність, сутність руху матеріального об'єкта. Він є сферою об'єктивно взаємозв'язаних явищ, які утворюють цілісну систему. Без неї і поза нею ці явища можуть бути предметами лише емпіричного компонента.

Учень 3. Практичний компонент. Це важливий засіб розвитку творчих здібностей, формування рис характеру, поглядів і переконань, інтересу до знань, підготовки учнів до життя. Практичний компонент включає запитання, пізнавальні завдання, проблемні ситуації, зразки розв'язання завдань, таблиці, пояснення до тексту та ілюстративного матеріалу, опис творчої діяльності, проблемно-пошукові завдання, правила, рекомендації, послідовність малюнків, які ілюструють окремі прийоми трудової діяльності тощо - тобто інформацію щодо організації засвоєння матеріалу та способи діяльності або творчості.

Завдання: показати в підручнику зразки емпіричного, теоретичного і практичного компонентів.

Функції підручника

Бібліотекар: Сучасний підручник є носієм інформації, він допомагає вчителю розвивати зацікавленість учнів до знань. Вчені стверджують, що підручник виконує наступні функції: освітню (інформаційну), систематизуючу, мотиваційну, управлінську (координуючу), розвивально-виховну, дослідницьку (самоосвітню) функції. Давайте разом поміркуємо, яким чином вони реалізуються, та занесемо результати в таблицю: (Евристична бесіда та робота з таблицею)

V. УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗНАНЬ

Яким, на ваш погляд, повинен бути сучасний підручник? (Учні висловлюють свої міркування)

Бібліотекар: Отже, підсумуємо: підручник повинен відповідати сучасному рівню науки, забезпечувати потреби національного виховання, зв'язок теорії з практикою. Він має бути написаним простою і доступною мовою, чітко формулювати визначення, правила, закони, ідеї, містити ілюстрації, схеми, малюнки, виділяти шрифтом важливий матеріал. Не менш суттєвим є і його художнє оформлення. Підручники створюють із урахуванням вікових і соціальних потреб потенційних читачів. Офіційне підтвердження доцільності використання підручників у навчально-виховному процесі в дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних навчальних закладах та закладах системи вищої освіти України реалізується через процедуру надання відповідного грифа: «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України» (показує). Якщо вас зацікавила сьогоднішня тема і ви хотіли б більше дізнатись про історію навчальної книги, раджу прочитати книгу «История школьных учебных книг», яка є в шкільній бібліотеці. Дякую за увагу! До нових зустрічей!

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати визначення нових термінів.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

1. Проблемы школьного учебника. Сб. ст. Вып.15. Типология школьных учебников. – М.: Просвещение, 1985. – 256 с.
2. Проблемы школьного учебника. Сб. ст. Вып.19. История школьных учебных книг / Сост. В.Р. Рокитянский. – М.: Просвещение, 1990. – 416 с.: ил.
3. Вікіпедія: Підручник