1
«Чорнобиль – трагедія ХХ століття»
(Ікона Божої Матері, вишитий рушник)
Гудуть дзвони тривоги. Звучить «Реквієм» Моцарта.
Голос за кулісами: Є чорне золото, є чорний хліб.
Є чорний лебідь і лебідка чорна.
Та найчорнішим серед них усіх
Є все-таки Чорнобиль.
Ведучий 1. Минають роки і десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилює людей – і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі.
Ведуча 2. Шановні присутні! Сьогоднішній захід ми присвячуємо 33-й річниці трагедії на Чорнобильській атомній електростанції. Цей день об’єднав нас, учнівську молодь і дорослих, одним спогадом, однією печаллю, однією надією.
Ведучий 1. 33 роки тому, 26 квітня 1986 року почався відлік Чорнобильської катастрофи. Вона вразила весь світ, приголомшила людей страшним розмахом невідомої раніше біди, трагічні наслідки якої відчуватиме ще не одне наступне покоління.
Ведуча: весна 1986 року в Україні буяла первоцвітом садів. Оспівана у веснянках нашими предками, вона проходила по нашій рідній землі, як завжди, квітуча і ошатна. Це пора року, коли сонце пригріває особливо ласкаво, а в повітрі пливуть терпкі пахощі, настояні на білому мареві квітучих садів. Пора надій і чекань, пора юності і любові.
Ведуча: Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою, і найтемнішою. І не сповіщала про біду. Навпаки, всім жителям містечка атомників ще звечора під вихідні природа подарувала гарну погоду.
Танець
26 квітня!
В ніч із забуття
Йде страшне створіння – атомне дитя.
Суть його безкровна і зіниць нема
І уста безмовні, і душа німа.
Вирвавшись на волю з мороку ночей,
Вже калічить долі і батьків й дітей
Виродок – створіння ціль страшну таїть
Поглина сумління, душі нам двоїть.
Простяга до серця щупальця страшні
І вселяє муки, муки неземні.
Присипляє мозок посвистом глухим
Стронцієву дозу сипле, наче дим.
26 квітня!
Люди не проспіть!
Атомне століття раною горить.
Кличе кожне серце стати з злом на боротьбу,
Щоб зустріли внуки вранішню зорю.
І виростають покоління
Котрі не чули тиші
Що зберегли ми, що надбали
Що дітям в спадок передать?
Тепер тут зона, а була земля,
Тут був чорнозем, а тепер Чорнобиль.
Ведуча: Чорнобиль походить від назви різновидності гіркого полину – чорнорипки. Спочатку так і називалося давнє поселення, потім місто, а згодом електростанція.
Чорнобильський вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на роки опадає.
Годинник життя безупинно іде,
Лиш пам’ять усе пам’ятає.
То дзвонять дзвони не Хатині,
Де слід залишила війна,
Це стогнуть землі України,
Де мирний атом не мина.
Він впав смертельною росою
На рай дібров, на зелень трав,
Своєю чорною косою
Провів по розмаїттю барв.
І попелом покрились села,
І згинуло усе живе.
Пропали усмішки веселі,
Замовкло птаство лісове.
Лиш на отруєній землі
Небачена розкрилась квітка –
Про допомогу крик німий,
Між попелом остання іскра.
Запала тиша…
Ведучий: І сьогодні дзвін скорботи, що став символом чорнобильського лиха, уже 33 роки б’є на сполох, на тривогу, разом з тим закликаючи нас до розуму.
Звучить тривожна музика, яка переходить у дзвін
Зоря полинова горить
І досяває в дооколі
Порожні села, ниви голі,
Бур’ян, що з вітром гомонить.
Печаль і пустка – навіки.
Мов сльози, роси серебріють
І страшно, хижо, дико виють
В безлюдній Прип’яті вовки.
Ведучий: Горем і болем увійшов 33 роки тому в наше життя Чорнобиль, розділив долю людей на «до» і «після». Безлюдні вулиці Прип*яті, покинуті школи, будинки, дитячі майданчики і колючий дріт з написом «Зона».
Ведуча: Красивою та багатою була Чорнобильська земля з її врожайними полями, садочками, річками та ставками. Але тільки до квітневої ночі 1986 р. Відтоді ця земля стала називатися «зоною».
Пісня ««Чорнобилем постукала у вікна…»)
Ведучий: За покликом рідної землі на захист свого народу першими до палаючого реактора по тривозі прибули пожежники по охороні Чорнобильської АЕС на чолі з начальником корпусу Володимиром Правиком.
Ведуча: 23-річний Правик, як потім було встановлено комісією, вибрав найбільш правильне рішення – направив свій загін з 14 чоловік на дах машинного залу площею в 500 м2. Адже в цьому залі знаходились всі турбіни, через нього йшли численні кабелі високовольтної лінії, які від вогню могли б перетворитись на бікфордів шнур.
Ведучий: Незабаром прибуло підкріплення з міста Прип’яті на чолі з лейтенантом Віктором Кібенком. Вступивши у вируюче полум’я, у смертельну небезпеку, якою дихав реактор, пожежники в ту ніч, не шкодуючи ні сил, ні самого життя, виконали присягу на вірність народу України. Вони ставили свої машини навколо палаючого реактора, не мали ніякого захисного одягу. Голіруч шлангами лили воду в розжарене черево атомного монстра. Вода ця миттю розкладалась на кисень і водень, що ще більше виносило радіацію назовні. Після вибуху реактора всю вимірювальну апаратуру на АЕС зашкалило. Приладів для вимірювання радіації не було. У цю страшну ніч у Прип'яті в лікарні працювали лікар Валентина Білокінь та фельдшер Олександр Скачок.
Вогонь і землю зріднили собою
І кипіла у них під ногами земля
Навіть небо двигтіло од вогненного болю
І тривога палюча долітала здаля.
А трагедія кожну мить наростала
Мов зібрала зі світу пожежі, розплати, війну.
І немов з Хіросіми, з безодні повстала
Перед людством, відкривши свою тайну.
Як спинити її – гуртувало єдине бажання,
Не терпілось, не ждалось – загрожував згаслий час.
Невпокорене атомне випробування
Впало вперше, пожежники мужні, на все.
Ведуча:
Через 2 тижні після аварії красивий юнак, відважний офіцер Віктор Кібенок помер у московській лікарні, так і не побачивши народженого вже після трагедії молодою дружиною первістка. Тепер про Віктора і його бойових соратників кажуть: був добрим, чесним, сміливим, принциповим, любив сім’ю, друзів, багато жартував. Його улюбленою приказкою була: „Тримайтесь ближче до життя, хлопці”.
Лейтенанти – хлопці непохитні,
Молоде, вогненне покоління.
Ви, як пам’ять у тривожнім світі
Раду незнищенного коріння.
Першим важко. Ви ж були найперші,
Із вогню та в полум’я шугали
Не до подвигів і не до звершень
Ви ж собою людство заступали.
Та серця, мов кремені, не вгасли
Залишались іскрами на тверді
Тільки жити – в нас бунтує спрага,
Та продовжить пісню родоводу.
А лишилась вірності присяга.
Батьківщині. Матері. Народу.
Ведучий: Коли молоді пожежники, котрі першими вийшли на лінію вогню, отримавши смертельну дозу радіації були ще живими, журналісти запитували у них: „У вас була можливість повернутися? Ви могли відступити?”
Так, у даній ситуації вони могли тимчасово відійти до підходу підкріплення. Та про це ніхто з пожежників навіть і не подумав, тому що вони – воїни, бійці з пожежею, вони ступили в смертельну радіацію не за наказом командира, а за велінням совісті.
Перший удар на себе
Перший вогонь на себе
Так відчайдушний Данко
Людям віддав своє серце.
Як же тут не згадати
Поруч з ним не назвати –
Вас, що уміли серцем
Грізний вогонь зупиняти.
І віддали – що мали
Життя – що одне в людини
Вірю, що врятували,
Долю мою і моєї дитини.
Ведуча: Одразу за пожежниками приступили до роботи медики. Швидко зорієнтувавшись в обстановці, надавши першу медичну допомогу визначили межі часу перебування в радіоактивній зоні. Медики працювали цілодобово.
Ведучий: Шестеро із 20 чоловіків двох караулів невдовзі померли.
- Герой Радянського Союзу лейтенант Володимир Павлович Правик;
- Герой Радянського Союзу лейтенант Віктор Миколайович Кібенок;
- Сержант Микола Васильович Ващук;
- Сержант Володимир Іванович Тищура;
- Старший сержант Микола Іванович Тітенок.
Пісня «Подвиг»
Ведучий : У вогні не згорів їх жертовний чорнобильський слід. Ще затужить по хлопцях Земля і скорбота земна. Вдячна пам'ять про яких буде вічною, бо тільки завдяки цим героям вдалося скоротити масштаби аварії, попередити вибух ще одного реактора.
Ведучий 1. Відважними і героями не народжуються. Ними стають. Вічна пам'ять і слава, низький уклін усім покійним нині від урятованого народу, від усього людства. Хвилиною мовчання вшануємо тих, хто ліквідував наслідки аварії й у розквіті сил пішов із життя.
(Хвилина мовчання).
Ведуча : Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення . Лише згодом пролунали сигнали цивільного захисту про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку. Люди виїжджали з Прип’яті з надією на повернення до рідних домівок. За межу, позначену страшним словом «зона», було виселено 135 000 чоловік
На пустищі дикім росте бузина,
Сіріє край поля хатина сумна.
Облуплені стіни, полин, спориші -
Не видно не чути навкруг ні душі.
І тільки при місяці пізно вночі,
Коли над хатиною стогнуть сичі,
І вікна примарливим блиском горять,-
З сіней у світлицю крадеться, мов тать,
Якась неземна, потойбічна мара,
І груша в дворі завмирає стара.
І чути,як в миснику дзвонять миски,
І хрестяться лячно пробожні жінки.
І світять очима коти з темноти,
І хочеться швидше те місце пройти,
Де буйно і дико росте бузина,
Де пусткою хата сіріє сумна.
Ведучий: трагічним було прощання людей, евакуйованих із зони, із кімнатними тваринами. Коти заглядали людям в очі, собаки різних порід вили, прориваючись в автобуси. Їх виволікували звідти під плач дітей.
Але брати з собою не можна було – шерсть тварин набрала багато рентген.
Довго ще собаки бігли за автобусами. А згодом повернулися в покинуте місто і почали об’єднуватися у ватаги.
Із лісу, кажуть повтікали лиси,
Заривсь кріт! На дно осів карась!
І тільки цей – живий квітневий лицар –
Стоїть на хаті на одній нозі.
Село порожнє, як музейна плаха.
Ані шелесть! І певно, через це
Замислилася чорно-біла птаха
Над золотим, крапинкою яйцем.
Ведуча: Повертаючись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому не чути
веселих дитячих голосів, чому тут не має життя.
На Чорнобиль журавлі летіли,
З вирію вертались навесні.
Як сніжниця попелище біле
Розвівалось в рідній стороні.
Там згоріли гнізда і гніздечка
Поржавіла хвоя і трава
Журавлина крихітна вервечка
Напиналась, наче титява.
Не було ні стогону, ні крику,
Тільки пошум виморених крил.
Журавлі несли печаль велику,
Наче тінь невидимих могил.
Пісня «Лелеки»
Ведучий: Як боляче дивитись на землю, на якій не можна жити!? По якій не можна навіть ходити?! А ще тяжче було залишити рідну хату.
Згорьована, старенька сива жінка,
Яка прорвалась крізь усі пости
Стояла при дротах колючих й так просила: ,,Синку,
солдатику, до хати допусти!
Я тільки гляну в хату, тільки стану
На той поріг, що вистругав мій брат”!
Але на неї, наче із туману
Крізь сині сльози наплива солдат
Він сам би радий в дім її пустити
Але шепоче тужно «Потерпіть…»
І плаче жінка : «Що робити?
Чи їхать звідси? А чи тут здубіть?..
А над селом радіаційні щогли
І зумери тривожні в ніч летять.
А в класах приголомшеної школи
Не діти - лише воїни сидять.
Було село. Тепер села немає.
Там річка омивала береги
І люди там жили,
Тепер і їх немає –
Роз*їхались по світу хто куди…
О Господи! За що таке прокляття
На мій народ, на рід мій, на село?
Прости нас ,Господи, за сльози наші
І за молитви недосказані, прости.
Пісня «Чорнобильські хати»
Ведуча : Найстрашніше – тиша. Сьогодні Прип*ять – місто привидів. Людям не можна сюди повертатися мінімум чверть століття. Це «закрите» місто. І все ж багато хто хоче повернутися назад. Із цієї причини Прип*ять обнесено сьогодні високим парканом із колючим дротом. Менше ніж за кілометр від ЧАЕС – мертвий ліс. «Рудий ліс» - так його назвали.
Учениця : (в костюмі квіточки, яка постраждала від ЧАЕС)
В зеленім лісі я була царівна,
В зеленім лісі я була жива.
Рудим став ліс, рудими стали тіні,
Рудою стала крона і трава.
Іржавий ліс, пустеля, мертва зона,
Й табличка: «Дихати і ходити заборонено».
І незбагненне: «Не торкатися трави…»
Прилетіли птиці навесні, натомили у польоті крила.
Знову чути щебет і пісні, і тривоги стримати не сила
Чи безпечні пущі і ліси,
Чи немає для життя загрози?
Слухаю пташині голоси,
А на очі напливають сльози.
Латка лісу, вигоріла , бура.
Мертве листя, висохла трава.
А навколо грає зелень буйна,
Дивом уціліла і жива.
Чути птиць із непроглядних нетрів,
Світить сонце з голубих небес.
Грізна зона 30 кілометрів
З центром на Чорнобильській АЕС.
Чорнобиль, Чорнобиль, трава полинова,
Твій присмак гіркий нам душі пече.
Чому саме в нас біда ця квітнева?
Хто відповідь дасть на питання оце?
Земля батьків укрита чорним пилом,-
Це чорний біль, це горе нас усіх.
Скорить хотіло, але не скорило,
Убить хотіло, та не вбити їх.
Отих людей, що ними пережиті
Усякі біди і страхіття всі.
Ще діти і онуки їхні будуть жити
На цій згорьованій, але своїй землі.
Ведуча : Від аварії постраждало населення багатьох регіонів України, Білорусії та Росії. 160 тисяч чоловік із 170 населених пунктів змушені були залишити свої будинки і переїхати на нові місця проживання.
Ведучий:Величезних збитків було завдано господарствам Київської, Житомирської, Чернігівської областей. Тільки в Україні від Чорнобильської катастрофи постраждало 3,5 млн. чоловік, 73 тис. з яких стали інвалідами. Більше 125 тис. померли до 1994 року.
Ведуча: 27 квітня радіація досягла Польщі, Фінляндії, Швеції.
30 квітня і 1 травня радіоактивні опади випали у Франції, Австрії, Угорщині, Чехословаччині.
Пізніше радіоактивні маси досягли Великобританії, Югославії, Італії, Греції. Підвищення радіаційного фону відмічалось в Китаї, Японії, Індії, Канаді, США. Поверхня Землі зазнала забруднення радіонуклідами в 400 разів більшого, ніж м. Хіросіма в 1945р.
Ведучий: В Україні радіоактивне забруднення охопило територію в 50000кв.км з населенням 2,5млн. чол. Чорнобильська катастрофа - це величезне екологічне лихо.
Жадання людства – зупинити
Безодні атомної смерч.
Ми ж сівачі, ми – сонця діти –
Спроможні зупинити смерть.
Спинити вибухи, ракети,
Роззброїти віки і дні,
Щоб грізне ядерне жахіття
Не спалахнуло на світах.
Щоб наша дума і дорога
Єднали глибину і вись,
Вола Чорнобильська пересторога.
Ведуча 6: Проходять роки після аварія на ЧАЕС. А біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних зі скорботним часом ядерного апокаліпсису. Чорнобильська біда надовго залишиться в нашій пам’яті. Ще довго ми будемо відчувати на собі її наслідки, ще довго чутимемо її дзвони. Вони лунатимуть за тими, кого вже немає, кого не стане завтра, хто заплатив за чиюсь помилку своїм здоров’ям, своїм життям.
(Входять діти із запаленими свічками)
Україна :
Боже Всемогутній ,
Отче-Вседержителю!
Моляться до Тебе дітоньки землі!
Щоб дітей у щасті сповивала мати
І єднались з Богом мертві і живі!
Пресвятий наш Боже, матінки – Вкраїни
Душу піснетворчу зі смерті воскреси.
І любов правічну в кожної дитини
Оживи, наповни полум’ям краси!
Ми – діти твої, молим і благаєм тебе –
Не повтори долю Чорнобиля,
Бо ми не хочемо бути
Журавликами без рідного гнізда.
Краю мій стражденний, мученицька земле!
Чому в тебе доля-мачуха, не мати?
Ниви твої родять ваговиті зерна,
Але нічим рідних діток годувати!
Україно рідна! Зелений наш краю!
Як тебе, кохану, з забуття вертати,
Розводити долю в мученицькім краю,
Щоб своєю славою світ подивувати?
(ставлять свічки біля дерева або ікони)
Ведуча: Велика Матір наша Небесна! Мудра Берегине землі і неба, світу видимого і невидимого! Почуй молитву дітей стражденної України.
Якщо не чула наших предків, то почуй нас, квіт полинової гіркої землі .
Ведучий: подивись, Небесна Мамо, у наші засмучені очі – чи ж винні ми, що рідну землю поневолило зло? Поглянь на наші бліді лиця – чи ж винні ми, що погибель усе владарює на нашій землі? Біда не десь, а нашу ров палить, нищить під вонем стронцію. Чорнобильський смерч усе розхитує, нищить, добирається до коріння, руйнує цвіт могутнього українського дерева.
Ведучий: молимо Тебе, Велика Матір світу! Почуй нас, порятуй і поверни нам велике право знову внуками Бога, дітьми неба називатися!
Пісня «Україно, молюся за тебе»
Гріх перед Богом спокутувать будуть
Ті, хто порушив закони святі,-
Дзвони Чорнобиля стогоном будуть,
Щоб не було чорних днів у житті!
Стогін Чорнобиля спогадом - болем
Не затихатиме в наших серцях
Пам'ять про жертви не згасне ніколи
Їй пломеніти в прийдешніх віках.
Чуєте, люди!? Лунає над світом
Стогін Чорнобиля дзвоном страшним
Дзвони Чорнобиля стогоном будять
Щоб від нещастя весь світ вберегти
Боже Великий, навічно єдиний
В пісні-молитві до Тебе іду
Влий Дух Святий, хай біль душі покине
Хай спопелить Твоя воля біду.
Молитва «Боже, Великий Єдиний»