Cоціально-психологічні компетентності розвитку особистості учня.

Войтенко Н.Ю.

практичний психолог

СЗОШ № 1І-ІІІ ступенів по  вивченню слов’янських мов

м. Біла Церква

Cоціально-психологічні компетентності розвитку особистості учня.

Кожний історичний етап розвитку суспільства зі своїми політичними, економічними та соціальними проблемами висуває нові вимоги до особистості, актуалізує  її певні соціально-психологічні властивості, необхідні для успішного розвитку. На етапі радикальних соціально-економічних перетворень, що здійснюються в Україні, зростає роль особистісної активності, відповідальності та професіоналізму.

Стратегії самоздійснення особистості на життєвому шляху значною мірою пов’язуються із виборами тактик міжособистісної взаємодії та взаємостосунків. У цих формах соціальної активності виявляються здібності індивіда, його провідні потреби, цілі, цінності, спрямовані на успішне особистісне самоствердження.

Тому в останній час зростає увага психологів до вивчення різних проявів життєтворчості, особистісних виборів, життєвої компетентності учнів як передумов на шляху розвитку особистості, до успішного самоствердження та взаємодії з оточуючими. Життєва компетентність є поєднанням свідомо та цілеспрямовано набутих знань, достатніх для розуміння закономірностей розвитку певного суспільства й свого місця в ньому, з власним життєвим досвідом та вмінням доречного його застосування для забезпечення успішної життєдіяльності. Життєва компетентність – широке поняття, що включає компетентність у різних сферах людської діяльності.

Однією з причин значного інтересу вчених до цієї проблематики також можна назвати пошук можливостей нових освітніх результатів, упровадження компетентнісно-спрямованого підходу в освіті, оскільки традиційні показники не є достатніми (наприклад, кількість років навчання у школі, ВНЗ). Тобто йдеться про те, що особистість повинна не тільки володіти певними знаннями, навичками, але й враховується, як вона їх використовує в якості інструмента для розв’язання життєвих проблем, виконання соціальних ролей.

Аналіз навчальних програм різних країн світу показує, що вони в більшості своїй спрямовані на формування таких ключових компетентностей, як соціально-психологічна (здатність до взаємодії), комунікативна компетентность, самокомпетентність (самоменеджмент), політична, екологічна, міжкультурна, естетична, фізична (здоров’я, спорт) компетентності, здатність використовувати знання на практиці.

Теоретичним конструктом, який може презентувати складну й багатогранну соціально-психологічну діяльність особистості, виступає категорія соціально-психологічної компетентності (СПК). За цих умов дедалі більшу увагу вчених привертає проблема компетентності особистості, але поняття СПК поки що не знайшло достатнього висвітлення в соціально-психологічній теорії та практиці.

 Поняття компетентності включає, крім загальної сукупності знань, ще й знання можливих наслідків конкретного способу впливу, рівень умінь та досвід практичного використання знань.

Н.Гавриш визначає компетентність як особистісну, складну характеристику людини, що засвідчує достатню її обізнаність, умілість, вправність у певному колі питань. Отже, на думку автора, компетентність – це особистісна якість, а компетенція – коло питань, за якими зазначену якість характеризують. Компетенції є важливим компонентом структури особистості, в яких фокусується її життєвий досвід, здобутий особистістю в діяльності, взаємодії та спілкуванні.

Психологи виділяють 3 основні групи компетентностей: 1) компетентності, що належать до особистості як до суб’єкта життєдіяльності (здоров’язбереження, ціннісно-смислова орієнтація у світі, розширення знань); 2) компетентності, що належать до взаємодії людини з іншими, тобто СПК (вирішення конфліктів, співробітництво, толерантність, спілкування); 3) компетентності, що належать до діяльності людини та проявляються в усіх її типах та формах (постановка та вирішення пізнавальних завдань, нестандартні рішення, засоби діяльності).

Визначаючи характеристики компетентності, розрізняють такі їх аспекти: мотиваційний (здатність до прояву компетентності), когнітивний (володіння знанням змісту компетентності), поведінковий (досвід прояву компетентності в різноманітних стандартних та нестандартних ситуаціях), ціннісно-смисловий (відношення до змісту компетентності та об’єкта її застосування), емоційний (емоційно-вольова регуляція процесу та результату прояву компетентності). Важливою є й комунікативна характеристика, оскільки і поповнення знань, і практична діяльність завжди здійснюються у процесі спілкування та взаємодії.

Таким чином, професійна компетентність педагога розглядається як когнітивний компонент підсистем професіоналізму особистості й діяльності, сфера професійного ведення, коло розв’язуваних питань, система знань, яка постійно розширюється, дозволяє виконувати професійну діяльність з високою продуктивністю, діяти самостійно й відповідально. Отже, сукупність цих складових компетентності є показником зрілості людини у професійній діяльності, спілкуванні, становленні особистості та індивідуальності професіонала.

Як відомо, у особистості, що розвивається, складаються основні передумови для розвитку активності в єдності трьох компонентів – когнітивного, мотиваційного, поведінкового, які відображають рівень розвитку компетентності.

Близьким до поняття “життєва компетентність” психологи  вважають соціально-психологічну компетентність, яка передбачає здатність індивіда ефективно взаємодіяти з людьми в системі міжособистісних відносин і включає вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, правильно визначати особистісні особливості й емоційний стан інших людей, обирати адекватні способи спілкування й реалізувати їх у процесі взаємодії. 

Варто підкреслити цінність поглядів стосовно соціально-психологічних властивостей особистості. Виділяються соціально-психологічні властивості особистості як такі, що належать до вторинних властивостей та якостей особистості (порівняно з “базовими” – загальнопсихологічними).  У якості складових СПК, визначених експериментальним шляхом, психологи виділяють симптомокомплекс особистісних властивостей: соціальний інтелект; адаптивність до соціальної ситуації; особистісна гнучкість; вербальний інтелект; м’яка домінантність як керівництво ситуацією; соціальна сміливість; ініціатива в контактах; упевненість у собі; успішність у житті.  СПК розглядається як механізм, а не сутність соціально-психологічної поведінки особистості, що вигідно доповнює всі інші види компетентності особистості, які так чи інакше пов’язані з інтерперсональними відносинами.

Отже, у структурі соціально-психологічної компетентності  виділяються такі компоненти: когнітивний (систему знань про сутність, структуру, особливості взаємодії, знання про стилі спілкування; фонове знання, тобто загальнокультурна компетентність; творче мислення); поведінковий (загальні та специфічні вміння, що дозволяють успішно керувати ситуацією взаємодії, застосовувати конструктивні стратегії поведінки у конфліктних ситуаціях; експресивні вміння; перцептивно-рефлексивні вміння); мотиваційний (розширення простору соціальних інтересів, спрямованість на взаємодію, високий рівень домагань та потреби у спілкуванні, готовність до прояву компетентності, відповідальність); емоційний компонент (гуманістична установка на взаємодію, готовність вступати з іншою людиною в особистісні, діалогічні взаємини; високий рівень емпатії та рефлексії; позитивна Я-концепція).  

Головним аспектом, який поєднує точки зору різних авторів, є те, що знання людини виступають потенціалом, який вона має, але застосувати його на практиці можна за умови наявності додаткових факторів. Отже, компетентність – це не тільки наявність знань і досвіду, але й уміння їх використовувати при здійсненні своїх функцій. Сутність та розвиток СПК визначається багатьма факторами економічного, соціального, психологічного, етичного, культурологічного характеру.

СПК охоплює різні сфери людської діяльності: навчальну, професійну, соціально-психологічну та є однією з суттєвих передумов продуктивного та непродуктивного стилів міжособистісної взаємодії в усіх видах професійної діяльності типу “людина-людина” (медицина, педагогіка, психологія та ін.)

Недостатня розвиненість СПК призводить до непорозуміння між членами різних груп, установки на однобічність сприйняття іншої людини, виникнення психологічного бар’єру у спілкуванні представників протилежної статі, конфліктів (як міжособистісних, так і міжстатевих).

У сучасних психологічних дослідженнях дедалі частіше розглядається процес формування особистості як представника певної статі, носія деяких певних якостей, що визначають зміст життєдіяльності й самопочуття індивіда як чоловіка або жінки.

Соціальні психологи підкреслюють, що багато відмінностей між представниками протилежної статі обумовлені культурою суспільства та віддають перевагу термінові “ґендер” порівняно з поняттям “стать”, у якому відображено біологічну сторону статевих відмінностей. Ґендер визначається як складний соціально-культурний конструкт, який відбиває відмінність у ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках чоловіків і жінок та трактується як один з базових вимірів соціальної структури суспільства.

Таким чином, ми можемо інтерпретувати СПК як спеціальну здібність особистості, яка має природні задатки у формі певних соціально-психологічних властивостей і набуває подальшого розвитку внаслідок набуття людиною життєвого досвіду та в процесі міжособистісної взаємодії.