Давні слов’янські свята (5 клас)

Давні слов’янські свята

Символіка свят Головосіки

11 вересня за церковним календарем є свято Усікновення (Всічення) Голови святого Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, або, як кажуть у народі, Головосіка.

В Євангелії від Марка детально розповідається про страшну мученицьку смерть Івана Предтечі – попередника Ісуса Христа. Цар Ірод, тодішній правитель Галілеї, одружився з дружиною свого брата Пилипа. Іван Предтеча відверто говорив йому, що він здійснив ганебний вчинок. Ці докори не дуже подобалися Іроду, а тим більше Іродіаді, колишній дружині Пилипа, яка хотіла вбити Іоана. І ось врешті така нагода з’явилася. У день народження Ірода запросили багато гостей, вони співали й танцювали. Особливо захопив царя танець дочки Іродіади, тож за це він пообіцяв їй все, що вона попросить. Дівчина, порадившись з матір’ю, попросила у царя голову Івана Хрестителя на блюді. Ірод не відмовив.

Цього дня дотримуються суворого посту. Не можна нічого різати, що нагадує собою голову. Взагалі вважається, що цього дня не варто брати у руки гострі речі: ніж, сокиру, пилку. Тобто, все, що нагадує мученицьку смерть святого.

У народі кажуть: «Якщо зрізати головку капусти в цей день, то може потекти кров». На Усічення не можна їсти круглі фрукти та овочі: яблука, капусту, картоплю (їхня форма нагадує відрубану голову Предтечі), а також червоні помідори, кавуни, бо вони нагадують кров святого. Відтак не можна їсти й будь-що на блюді – на ньому лежала голова Івана Предтечі. Цього дня не варили борщу, це був єдиний день, коли гріх їсти борщ. Картоплю варили в "мундирах", гарбузи пекли, хліб відламували руками. Їли тільки пісні страви або й зовсім не їли.

У деяких регіонах України це свято називали: Іван Пісний. Але найбільш поширеною назвою була Головосіка. Цього дня заборонялося співати й танцювати. Бо саме за допомогою пісень і танців Іродіада домоглася страти Хрестителя. Цього дня кожен намагався побувати в церкві, а ті, хто мучився головними болями, просили зцілення. [1. c. 354]

На Чернігівщині на Головосіка вранці всім мужчинам, насамперед дітям, потрібно було мити голови і гладенько їх причесати. Одруженим чоловікам та жінкам взагалі заборонялося їсти. Чоловіки не стриглися, не голилися, і навіть не бралися за голову, остерігалися дивитися в дзверкало і доторкатися до всього круглого.

За народним віруванням день Головосіка є останньою межею, коли з’являються грози. Але, якщо хтось почув грім, то це віщувало довгу і теплу осінь. Звідси й приповідка: «Загримів Головосік – тепла прибавить рік».

Цього дня у лісі збирали лікарські коріння. На Поліссі також збирали останній цвіт святоянівського зілля (звіробою звичайного), заливали його горілкою й тримали, як найкращі ліки, протягом всього року.

День Семена

День Семена, що відзначається 14 вересня, розпочинає календарний цикл осінньої обрядовості українців. Таку назву свято має у народі, а в релігійній літературі воно йменується днем Преподобного Симеона Стовпника і матері його Марфи. Із церковних джерел відомо, що Симеон був християнським подвижником, який майже все своє життя присвятив Господу, зокрема 47 років молився в келії, збудованій власноруч на чотириметровому стовпі (тому й Стовпник).

Цей день ознаменовував закінчення літа та прихід осені, був початком змін у життєдіяльності людини (у звичаях, побуті, господарстві), тобто ніс символіку обрядів “переходу”.

На Семена у давнину проводили ініціацію молодих княжичів. Їх в урочистій церемонії верхи на коні везли до церкви, де після служби відбувалося їхнє посвячення представником вищого духовенства. У козацькій Україні цього дня справляли пострижени юнаків і вперше садовили їх на коні. Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. «садили на коня», або «княжили» сільських хлопчиків семирічного віку. Їх підстригали як дорослих, одягали нові штани й пояс, садили верхи і тричі обвозили по колу.

Такі обряди символізували перехід від одного вікового стану до іншого. Обрядове стриження волосся у посвячуваних означало їх символічну «смерть» і потрапляння в «інший» світ, а кінь – виступав ритуальним перевізником ініціанта, будучи міфічним посередником між трьома вимірами (богів – людей – мертвих). [2. c. 154]

Зі святом Семена пов’язували своє професійне життя сільські майстри: за роботу бралися столярі, стельмахи, ковалі й ткачі. Увечері вони збиралися в шинку і «засиджували вечір» з горілкою. У середовищі ремісників до цього дня були приурочені давні звичаї вшанування вогню, при якому працювали впродовж довгих осінніх вечорів. Ще за часів Київської Русі на Поділлі в цей час ставили гарно уквітчену велику свічку, полум’я від якої ніби доповнювало вже не таке тепле сонячне проміння.

У давнину 1 вересня (за ст. ст.) гасили всі вогні у селі й тертям добували Новий вогонь, полум’я якого вважали рятівним проти всіляких заразних і падіжних вороб. У Києві, на Подолі, у добу Середньовіччя, напередодні Семена, відбувалося базарне свято «Весілля свічки», або «Свято свічки», що збереглося ще з дохристиянських часів. Увечері збиралися гурти містян, приходили зі своїми прапорами члени братств та ремісничих цехів. Вертепний обряд «Свято свічки» нагадував традиційне весілля: учасники переодягалися в образи «батька», «матері», «дружки», «боярина», «світилки», «свата», «свахи» та інших персонажів. Дійство символізувало в народі вшанування обрядового вогню. В окремих районах Полісся подібне святкування зберігалось до 30-х рр. ХХ ст. під назвою «женити свічку». У кожній хаті урочисто запалювали «посвіт», «лучник», «каганець», що мав горіти аж до Великодня.

У день Семена закінчувалися «вулиці» і розпочиналися традиційні «вечорниці», що побутували на значній території України (центральні регіони, Полісся, Слобожанщина). Цей складник молодіжної культури давав змогу хлопцям та дівчатам досить повно реалізувати потребу у спілкуванні з протилежною статтю. Головний акцент вечорниць зміщувався з трудового виховання на сферу комунікативну (спілкування, кохання, заміжжя). Молодь у цей період отримувала певну свободу дій, уже не перебуваючи під постійним контролем батьків, і, тому, закономірно, зростала міра їх особистої відповідальності за власні вчинки та поведінку.

На Семена також відбувався обряд посвяти в парубоцтво, коли ще зовсім молодих хлопців (називали їх «кашоїдами») приймали до парубочої громади. На Вінниччині у 1880-х рр. М.Грушевський зафіксував такий обряд під назвою «коронування» – хлопці підносили посвячуваного на руках, співаючи величальну пісню: «На конику удалець, Що за диво удалець, Наш Іван (ім’я хлопця) молодець!». Так здійснювався символічний перехід від однієї вікової групи до іншої.

Своєрідні ініціації вступу до громади були і серед дівчат. Остання мала на перші свої вечорниці принести у хустині горщик з вареною кашею і поставити його на столі. Сходилися хлопці і відбувалося «торгування» каші, хто давав більше грошей, той бив горщик, а гроші віддавав дівчині, яка всіх пригощала кашею. Відтак вона ставала членом гурту і мала право відвідувати його збори.

За народними спостереженнями, по селах саме в цей час значно меншало горобців. Тому, розвинулося вірування, що їх по населених пунктах Семен розподіляє. Якщо не відзначити свята, то цих птахів можуть наслати злі сили на посіви. Окрім горобців, споглядали також і за ластівками. Загальнопоширеним було повір’я, що ластівки не відлітають у вирій, а зимують на дні криниць, річок, озер або моря, з’єднавшись одна з одною у вигляді ланцюжка.

На Лівобережжі на Семена виганяли ввечері з хати мух, бліх – щоб не водилися. Робили це полиновим віничком. Старші люди примовляли: «Киша мухи до Степухи, а ви, блохи, до Явдохи». На Сумщині вимітали комашню і ставили біля порога віник, щоб назад не вертали, а ще посипали крейдою від печі до порога, – щоб у хаті було чисто.

Цього дня прогнозували майбутні посіви озимини, а також погоду. Якщо на Семена був ранковий дощ – треба сіяти зранку, як в обід – середньо, а вже як увечері – пізно. На Гуцульщині передбачували майбутній урожай: «Як на Сімеона Стовпника ладно, то той рік, що йде, буде урожійним». На заході України селяни від Семена починали копали картоплю, хоча нині цей процес відбувається раніше, у зв’язку із змінами кліматичних умов. Зібравши урожай, у полі розкладали вогнище, пекли нову картоплю, їли її та гріли руки, «щоб не мерзли взимку».

Отже, день Семена ознаменовував перехід від літа до осені, і ці зміни впливали як на природу (поведінку птахів), так і на побут, господарство і духовну культуру людини. Відбувалося поступове завершення польових робіт і початок ремісничої діяльності, запалювався «перший» вогонь, дещо вивільнялась молодь для організації свого дозвілля, семилітніх хлопчиків вперше «садили на коня», а юних парубків і дівчат приймали до гуртів однолітків. [3. c. 32]

День Неопалимої купини

17 вересня відзначається свято ікони Божої Матері, так званої «Неопалима Купина». За переказами, у вигляді тернового куща, що горить, але не згорає Мойсею явився Бог, щоб закликати пророка вивести народ Ізраїля з Єгипту.

У християнстві Неопалима Купина стала прообразом Богоматері, що символізує непорочне зачаття Діви Марії. Спочатку «Неопалима Купина» зображувалася у вигляді палаючого куща з укладеним в ньому образом Богоматері (зазвичай в типі Оранти) і схиленим на коліна пророком Мойсеєм перед ним. Пізніше, вже в XVI столітті, склався досить складний символіко-алегоричний образ у вигляді восьмикутної зірки.

У центрі ікони розташовується зображення Богоматері з немовлям, яка, як правило, тримає в своїх руках ряд символічних атрибутів, пов'язаних з старозавітними пророцтвами. Інша тема ікони — служіння ангелів Богоматері і поклоніння небесних сил чудесного народження Бога від Діви — їхнє зображення розташовуються в променях восьмикутної зірки; серед них — архангели і безіменні ангели — уособлення стихій, відомі з Розумної Палеї, Книги Еноха та інших апокрифічних творів.

У народі Неопалиму Купину цілком природно вважали охоронницею від пожежі і блискавки. Відповідну молитву виголошували в це свято. Крім того, існував звичай у разі пожежі обходити довкола палаючого будинку з іконою Богородиці Неопалимої Купини.

Наприклад, говорили, що пожежу, викликану блискавкою, можна загасити молоком від чорної корови, квасом або пивом. Вірили також, що якщо кинути в палаючий будинок білого голуба, то полум'я згасне.

Врятувати від грозової пожежі могли чорна собака або кішка, що живуть в будинку. Існували й особливі прикмети: пожежу віщували миші, що біжать по підлозі; зозуля, що летить по селу; заєць, той, що біжить по селищу.

Цікаво, що пожежну бочку не можна було тримати у повній справності; говорили, що бути готовим до пожежі — спокушати бога. В цей час жінки починали викопувати цибулю, а чоловіки обходили сінники і тикали в них вилами — щоб прогнати із сіна «гнетуху» і «трясуху», духів хвороби, які можуть взимку напасти на худобу. Так само вилами тикали в сухий мох, якщо будували будинок.

«Михайлове чудо»

Одним з найбільш відомих церковних свят, які православні християни відзначають у вересні, є Михайлове чудо. Щорічно воно справляється 19 вересня. У цей день віряни вшановують одного з головних у християнстві ангелів – архангела Михаїла. У християнстві Михаїла ще називають Архістратигом, що означає "той, хто очолює ангельське воїнство".

Згідно з переказами, християнин Архип побачив уві сні, що його німа донька зцілиться, варто їй тільки випити води з джерела, що протікає неподалік. Так і сталося. В подяку цьому чоловік звів біля святого джерела храм, до якого сходилися люди з усієї округи. Це не сподобалося язичникам, і вони вирішили зруйнувати храм, з'єднавши дві протікають річки в одну і затопивши цю місцевість. Щоб врятувати храм, Архип почав молитися архангелу Михаїлу і був почутий.

Він з'явився на землю, вдарив по горі своїм мечем, зробив у ній отвір і перенаправив воду на язичників. Так це місце отримало назву Хони, тобто ущелина. Категорично забороняється працювати або перекладати свої обов'язки на когось іншого. Також заборонено ухилятися від відповіді на поставлені запитання або ж брехати людині. За легендою, на того, хто не послухається, чекають великі неприємності.

19 вересня не можна сваритися і лаятися. Вважається, що вся негативна енергія цього дня повертається сторицею. Не можна мити голову, інакше «змиєш весь розум». Крім того, на Михайлове чудо забороняється викидати залишки їжі. Їх можна віддати тим, хто цього потребує: бездомним тваринам або ж людям.

А от що стосується того, як правильно відзначати свято, то існувала думка: якщо 19 вересня весь день допомагати людям, то можна попросити у Михаїла виконання бажання. Ще в Михайлів день потрібно залагоджувати всі свої непорозуміння і йти на компроміси, якщо перебуваєте у сварці з будь-ким. [4. c. 72]

Друга пречиста

Свято Другої Пречистої здавна вважається жіночим святом, тому в цей день потрібно вшановувати жінку як продовжувачку роду. Також Богородиці дякували за зібраний урожай, адже вона є покровителькою землеробства. У день Різдва Пресвятої Богородиці жiнки, в яких немає дiтей, але хочуть, щоб радість материнства настала, повинні приготувати обiд i пригостити бiдних – «щоб молилися Богородицi за їхніх дiтей». Такi жiнки замовляють службу Божу в церквi, а пiсля богослужiння запрошують людей до себе на обiд.

Наші предки вважали, що в цей день молитви матерів до Святої Богородиці про здоров'я та щастя своїх дітей мають особливе значення. Здавна у такий день ніхто не працював, а після богослужіння влаштовували святкові обіди.

На столі обов’язково повинні бути рибні страви, але можна і м’ясні: це і традиційний український борщ із свининою чи птицею, печене м'ясо, різноманітні овочі та фрукти, голубці, пироги, млинці, вареники та інші смаколики. Вважали, що свято Другої Пречистої – це остання можливість зібрати та приготувати чудодійне зілля, адже зібрані між Першою і Другою Пречистими трави володіли особливими властивостями привертати хлопця до дівчини (чоловіка до жінки) і навпаки. Через це дівчата і хлопці ходили по калину й барвінок.

Також існує забобон, що вже з цього дня можна йти свататися до дівчини. «Прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста», а якщо ж молоді вже зіграли весілля, то в цей день до них у гості йде рiдня, а молодим треба розповідати дорогим гостям про своє подружнє життя. Молоді також йдуть у гості: як правило, до батькiв молодої разом із свекром i свекрухою для встановлення та пiдтримки добрих стосунків мiж невiсткою та батьками чоловiка і мiж родинами сватiв.

У цю пору зазвичай холоднішає, дні стають похмурими, йдуть дощі. До Другої Пречистої годилося повністю викопати бульбу і засіяти землю житом.

Воздвиження

У цей день православні християни згадують дві події. У 326 році в Єрусалимі був знайдений хрест, на якому розіп’яли Ісуса Христа. Сталося це близько гори Голгофи, де був розп’ятий Спаситель. І друга подія – повернення Животворящого Хреста з Персії, де він перебував у полоні. У VII столітті повернув його в Єрусалим грецький імператор Іраклій.

Обидві події об’єднувало те, що Хрест перед народом воздвигали, тобто піднімали. При цьому направляли його на всі сторони світу по черзі, щоб люди могли вклонитися йому і розділити один з одним радість знайдення святині.

Коли відзначається Воздвиження Хреста Господнього Православна Церква згадує Воздвиження Хреста Господнього 27 вересня за новим стилем.

У цього свята є один день передсвята і сім днів післясвята. Передсвято – один або декілька днів перед великим святом, в богослужіння якого вже входять молитвослів’я, присвячені церковній події. Відповідно, післясвято – такі ж дні після свята.

Віддання свята – 4 жовтня. Віддання свята – останнього дня деяких важливих православних свят, що відзначається особливим богослужінням, більш торжестввенним, ніж у звичайні дні післясвята.

У цей день у православних – строгий піст. Не можна їсти м’ясо, рибу, яйця і молочні продукти. Їжу можна приправляти тільки рослинною олією.

Як говорить Переказ, Хрест Господній був знайдений перед святом Великодня, Світлого Христового Воскресіння. Тому спочатку Хрестовоздвиження відзначали на другий день Великодня. У 335 році в Єрусалимі освятили храм Воскресіння Христового. Сталося це 13 вересня. В честь цього свято Воздвиження перенесли на 14 вересня (за старим стилем; за новим стилем – 27 вересня). Єпископи, які приїхали на освячення з усіх кінців Римської імперії, розповіли про нове свято усьому християнському світу.

Цікаво, що під час Утрені на Хрестовоздвиження Євангеліє читається не на середині храму, а у вівтарі. [ 5. c.. 224]

Кульмінаційний момент свята – коли головний священик або єпископ, одягнений в чорне вбрання, виносить Хрест. Всі присутні в храмі цілують святиню, а предстоятель помазує їх святим єлеєм. Під час спільного поклоніння Хресту співається тропар: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо».