Дидактичні матеріали з теми "ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ"

ТЕМА. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

ПЛАН

1.      Внутрішньополітичне становище України на початку 1950-х рр.
2. «Відлига». Лібералізація суспільно-політичного життя (припинення масових репресій, часткова реабілітація). Десталінізація.
   1. Складові десталінізації
   2.  Реабілітаційний процес
   3. Наслідки лібералізації суспільно-політичного життя
3.      Зміни вищого партійного керівництва УРСР.
4.      Розширення повноважень союзних республік.
5. Входження Кримської області до складу УРСР

Основні поняття: «відлига», десталінізація, реабілітація, Програма КПРС.

Основні дати: 1954 р. – входження Кримської обл.. до складу УРСР; лютий 1956 р. — XX з'їзд КПРС; 30 червня 1956 р. — постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його шкідливі наслідки»; 24 грудня 1957 р. — пленум ЦК звільнив із посади першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка і обрав на цю посаду М. Підгорного; жовтень 1961 р. — XXII з'їзд КПРС ухвалив нову Програму КПРС; липень 1963 р. — пленум ЦК КПУ звільнив від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного. На цю посаду було призначено П. Шелеста.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1.                      Гісем О.В. Історія України (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. – Х.: Ранок, 2019. – С. 46-66 (§6,7).

Режим доступу:

https://history.vn.ua/pidruchniki/gisem-ukraine-history-11-class-2019-standard-level/6.php

https://history.vn.ua/pidruchniki/gisem-ukraine-history-11-class-2019-standard-level/7.php

2.                      Пометун О.І. Історія України: підруч. для 11 кл. – К.: Освіта, 2012. – С. 80-88 (§10).

Режим доступу: https://pidruchnyk.com.ua/440-storya-ukrayini-pometun-gupan-11-klas.html

3.                      КОРИСНІ САЙТИ:

•                     https://znohistory.ed-era.com/m6/l28
•                     https://history.vn.ua/zno/ukraine-history-zno-2020-panchyk-comprehensive-edition/29.php

 

ВІДЕОУРОКИ ТА ЦІКАВЕ ВІДЕО З ТЕМИ

https://www.youtube.com/watch?v=7XSyAwq975A

https://www.youtube.com/watch?v=odcIbyc91Uo

https://www.youtube.com/watch?v=xtJTSNGI_XA

https://www.youtube.com/watch?v=pGaAAm12EOs&feature=emb_logo

https://www.youtube.com/watch?v=BLnwvekYtgQ&t=2s

https://www.youtube.com/watch?v=y_ARR41NpoI&list=PL4P2jnDvW5GP55BiCUSJyroionvvv4zw1

 

ДИДАКТИЧНІ МАТЕРІАЛИ ДО ЗАНЯТТЯ

1.                     Внутрішньополітичне становище України на початку 1950-х рр.

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Ця дата стала початком процесу, що згодом отримав назву «ВІДЛИГА» — процес спроб лібералізації (пом’якшення) суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ (стосується періоду 1953-1964 рр.) Свою назву період отримав від повісті популярного письменника І. Еренбурга «Відлига», що з’явилася у 1954 р. Розвиток і поглиблення цього процесу стало основою ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ — тобто відходу від найбільш одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з’їзду КПРС (1956).

По смерті Й. Сталіна серед його наступників розпочалась боротьба за владу. У кожного з протиборчих угруповань «сталінської гвардії» (Л. Берії, Г. Маленкова, М. Хрущова) було своє бачення подальшого розвитку СРСР.

Не останню роль у вирішенні цієї боротьби відіграло й керівництво УРСР (першим українцем на посту першого секретаря ЦК КПУ в 1953 р. став Олексій Кириченко). За його активної допомоги в цій боротьбі переміг М. Хрущов, адже нове керівництво розуміло неможливість продовження сталінської репресивної політики. Крім того, мало місце й побоювання серед партслужбовців маніакальної прихильності Л.Берії до репресій та терору, особливо, проти них - партійників. Таким чином, саме М.С.Хрущов став Першим секретарем ЦК КПРС (тобто, очолив країну) з 1953 по 1964 роки.

Тривала робота М. Хрущова в Україні у попередні роки зумовила те, що після його найближче оточення формувалося з осіб, які тим чи іншим чином були пов’язані з Україною. У 1958 р. українці становили 60 % членів КПУ. Вихідці з України зайняли провідні посади і в союзному керівництві. Так, Р.Малиновський, А. Гречко та К. Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перші згодом стали міністрами оборони СРСР. В. Семичасний обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський та П. Шелест — увійшли до складу Політбюро ЦК КПРС. Такі успіхи українців у радянській ієрархічній системі можна пояснити їхніми тісними зв’язками з М. Хрущовим, їхніми особистими рисами лояльних виконавців волі системи, а також місцем, яке зайняла Україна в Радянському Союзі.

Постать в історії

Микита Хрущов (1894-1971 рр.) — державний і партійний діяч. Від 1908 р. працював на шахтах Донбасу. Від 1918 р. — член більшовицької партії. Пройшов усі етапи партійної кар’єри. У 1938-1949 рр. (із перервою — квітень-листопад 1947 р.) — перший секретар ЦК КП(б)У. Протягом 1944-1947 рр. водночас є Головою Раднаркому (з 1946 р. - Ради міністрів) УРСР. Під час війни — член Військових рад кількох фронтів. Від березня 1953 р. — секретар, від вересня 1953 по жовтень 1964 р. — перший секретар ЦК КПРС, водночас (1958-1964 рр.) — Голова Ради Міністрів СРСР. Усунутий у результаті змови серед партійної верхівки.

Водночас розширювались права місцевих органів влади. Ці процеси справили позитивний вплив на суспільно-політичне життя країни.

Крім змін у партійному та державному керівництві почався процес поступового відходу від найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Припинились масові репресії, почався обережний процес реабілітації репресованих у 1930—1940 рр..

Одним зі свідчень прагнення суспільства до змін стали повстання й страйки в таборах ГУЛАГу. Провідну організаційну роботу в цих повстаннях відіграли українці, засуджені за участь у боротьбі УПА та ОУН. У березні 1953 р. у таборах Воркути спалахнуло одне з найбільших повстань, у якому брали участь робітники-в’язні 50 копалень. Організував і очолив повстання, яке тривало три місяці, утворений підпільний провід ОУН. Повсталі розправилися з енкаведистами, обрали орган самоврядування й висунули вимоги звільнити всіх невинно засуджених, змінити існуючий лад в СРСР тощо. Зрештою повстання було придушено військами: 64 в’язні загинули, 200 отримали поранення. Подібні повстання відбулися і в інших містах. Активну роль українці відіграли і в повстанні в Кінгірі (Казахстан) у травні—червні 1954 р., для придушення якого застосовували навіть танки.

2.                     «Відлига». Лібералізація суспільно-політичного життя (припинення масових репресій, часткова реабілітація). Десталінізація.

 «Відлига» — період в історії СРСР, а відповідно й історії УРСР, який охоплює 1953—1964 рр., тобто період перебування при владі М. Хрущова. Він характеризується ліквідацією таких проявів сталінського режиму, як масові репресії, тотальний контроль за всіма сферами діяльності тощо, і спробою проведення суспільно-політичних, економічних реформ із метою надати нового імпульсу розвитку радянського суспільства на шляху до «побудови комунізму».

Складовою «Відлиги» називають лібералізацію.

Лібералізація (від лат. «вільний») — надання більшої свободи, пом’якшення політ. режиму у часи хрущовської «відлиги»; в широкому розумінні — створення умов для рівної, вільної діяльності політ. партій, організацій різних орієнтацій.

Лібералізація суспільно-політичного життя включала десталінізацію, гуманізацію, демократизацію, виникнення дисидентського (опозиційного до влади) руху, розширення прав союзних республік, спроби реформування економіки.

Основним змістом «відлиги» є десталінізація — система заходів з усунення найбільш одіозних проявів сталінського режиму. Десталінізація мала обмежений характер й не торкалася підвалин існуючого ладу.

Складові десталінізації

• Ліквідація системи ГУЛАГу, системи масових репресій.

• Амністія. Реабілітація незаконно засуджених.

• Реформа силових відомств, судової системи. Упровадження в їх діяльності принципу законності.

• Послаблення ідеологічного тиску. Тимчасове припинення кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».

• Децентралізація управління. Послаблення командно-адміністративної системи.

• Розширення прав і повноважень союзних республік. Зростання частки українців у партійному і державному апараті. Зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві.

XX зїзд КПРС та його наслідки.

Важливим кроком на шляху демократизації став XX з’їзд КПРС (лютий 1956 р.). На закритому засіданні М. Хрущов зачитав доповідь «Про культ особи та його наслідки». У ній він піддав гострій критиці діяльність Й. Сталіна, звинувативши його в зловживанні владою, порушенні законності, хворобливій підозрілості до соратників тощо, розкритикував репресивну діяльність, насильницькі методи Сталіна:

• з’їзд засудив репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й. Сталіна» (хоча спочатку всі були шоковані, що відкрито пролунало засудження дій з підбіркою фактів-підтверджень злочинів «самого Сталіні», деякі, навіть, знепритомніли);

• на Сталіна та Берію покладено практично всю відповідальність за організацію масових репресій;

• причинами культу особи Сталіна названо його риси характеру, зовнішню політику, а не саму систему;

• початком незаконних репресій називався 1934 р і далі., проте, всі репресії й злочини  до 1934: Голодомор тощо — не критикувалося.

Ці процеси ще називають «розвінчуванням «культу особи» Сталіна».

Культ особи (від лат. «поклоніння, шанування» і укр. «особа») - безмірне звеличення особи, що посідає високу посаду, сліпе поклоніння, а часом і обожнювання її, явне перебільшування ролі лідера. Термін вперше використали якраз у 1956 р., критикуючи Сталіна.

Засудження дій Сталіна (десталінізація) було обмеженим, неповним. Суспільно-політичний лад СРСР не зазнав докорінних змін. Тоталітарна система дозволяла вести критику свого творця дозовано, у визначених нею рамках. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі зміни в суспільстві.

Проте,  повний текст доповіді М. Хрущова на з’їзді буде надруковано лише 1989 p., а громадянам була запропонована «полегшена» версія доповіді і Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків».

Цікаві факти

Подальше розгортання десталінізації сприймали в Україні неоднозначно. Основна частина партійного апарату не була готова розвінчувати «культ особи», адже більшість з них були особисто причетними до репресій, були виконавцями сталінської репресивної машини. У багатьох партійних організаціях України критику «культу особи» сприймали як наклеп на радянську владу. Спираючись на це, представники партійного апарату вимагали припинити викриття злочинів доби сталінщини як шкідливу для розвитку країни кампанію. Так, перший секретар Київського міського комітету КПУ М. Синиця заявляв, що боротьба з «культом особи» Й. Сталіна ускладнить ідеологічну ситуацію в Україні й посилить небезпеку поширення українського «буржуазного націоналізму». Керівник республіканської партійної організації О. Кириченко надіслав доповідну записку до Москви, де переважали схожі думки.

Для спрямування десталінізації в більш помірковане русло 30 червня 1956 р. прийняли постанову «Про подолання "культу особи" і його наслідків», де наголошувалося, що «культ особи» був проявом особистих недоліків Й. Сталіна, а не відображенням вад радянської влади. Порівняно з доповіддю постанова стала кроком назад. Усі оголошені гострі факти в ній оминали.

В Україні процес десталінізації відбувався повільніше, ніж у центрі. Так, у республіканських періодичних виданнях дещо пізніше з’явилася низка статей «У світлі рішень XX з’їзду». Зміст більшості публікацій був поміркованим і мав лише обережну критику. На початку липня 1956 р. на багатьох підприємствах республіки почали зачитувати постанову ЦК КПРС «Про подолання “культу особи” і його наслідків». У столиці перший мітинг на підтримку десталінізації відбувся в Київському педагогічному інституті. У Львові ліквідували Сталінський район. Реакція більшості населення республіки на засудження зловживань періоду сталінщини і новий політичний курс була переважно позитивною.

 

Реабілітаційний процес

Реабілітація - виправдання, відновлення в правах несправедливо засуджених, звинувачених, зганьблених; визнання особи, необґрунтовано притягненої до кримінальної відповідальності, невинною.

Процес реабілітації почався відразу після смерті Сталіна й набув найбільшого поширення після XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.).

Перший етап (1953—1956).

Реабілітація торкалася лише незначної частини незаконно репресованих. Проголошуються масові амністії. Відбувається демонтаж сталінської репресивної системи. Правоохоронна система приводиться у відповідність із принципами законності.

Амністії.

Амністія — повне або часткове звільнення від покарання та його правових наслідків, пом'якшення покарання, а також зняття судимості з осіб, що відбули покарання.

Амністія 1953 р. — стосувалась осіб, засуджених терміном до п’яти років, а також засуджених за посадові, господарські та військові злочини. Вона мало торкнулася політичних в’язнів, які мали значно більші терміни ув’язнення.

Амністія 1955 р. — стосувалась осіб, що співробітничали з окупантами в роки війни, але не чинили злочинів. Звільнили чимало українців, що перебували на окупованих територіях і були звинувачені в «пособництві ворогу».

Також проголошувалися амністії для воїнів УПА, які складуть зброю, і тих, хто утримувався в таборах.

Проте амністія не передбачала реабілітацію. Звільнені політичні в’язні продовжували носити клеймо «ворогів народу».

Протягом 1954—1956 рр. було реабілітовано лише 8 тис. осіб.

Ліквідація репресивної системи.

Восени 1953 р. було ліквідовано військові трибунали МВС та особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. У 1954 р. сформовано Комітет державної безпеки (КДБ) СРСР і УРСР. Нові органи були зобов’язані переглянути заведені на громадян політичні справи. У 1954 р. — створено комісію Президії ЦК КПРС із розслідування злочинів Й. Сталіна. У 1955 р. — запроваджено прокурорський нагляд.

На початку 1956 р. скасовується постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ «щодо підготовки й здійснення терористичних актів» та постанови від 1 грудня 1934 р. та 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальному кодексі, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії.

Також було розпочато роботу зі створення нового кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного кодексів, воєнного статуту.

Ліквідовано систему ГУЛАГу, у якому на 1954 р. утримувалося 949 тис. в’язнів.

Другий етап (1956—1959).

Реабілітація стала масовою. Було створено 90 спеціальних комісій, які мали право розглядати справи безпосередньо в таборах.

Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, М. Скрипник, Ю. Коцюбинський та інші. У липні 1956 р. в республіканських засобах масової інформації з’явилися перші повідомлення про реабілітацію українських письменників — жертв сталінського терору: В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Г. Косинки, Олеся Досвітнього, Мирослава Ірчана, І. Микитенка та інших. У пресі почали з’являтися статті про реабілітованих письменників і їхні твори. Розпочалася кампанія з реабілітації таких видатних діячів, як режисер театру Лесь Курбас, драматург М. Куліш.

До листопада 1959 р. Комітет державної безпеки (КДБ) і прокуратура УРСР переглянули справи 5481 особи, що були засуджені в попередні роки. Із них фактично реабілітували 2684 особи, або 49 %. Реабілітації не підлягали ті, хто «співпрацював із нацистськими окупантами» (колабораціоністи) в роки війни, активні діячі ОУН та УПА, жертви політичних репресій до 1934 р., а також усі засуджені за звинуваченнями в українському «буржуазному націоналізмі». На депортованих під час колективізації селян, виселених із західноукраїнських областей, осіб кримськотатарської, німецької національностей та представників інших етнічних груп реабілітація не поширювалася. У результаті реабілітації з 949 тис. політичних в’язнів ГУТАБу (дані за 1954 р.) станом на весну 1959 р. в таборах і колоніях СРСР залишилося 11 тис. осіб, утримуваних за «контрреволюційні злочини». В Україну лише до 1957 р. повернулися 65 534 члени ОУН, УПА та звинувачені в їх підтримці. На початку 1960-х рр. М. Хрущов оголосив, що в країні немає політичних в’язнів. Однак саме в цей час розпочався дисидентський рух і з’явилися нові в’язні.

Із 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою роботу.

Паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбулися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади в їх проведенні. Так, BP СРСР прийняла закон «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». У кримінальний кодекс було введено статтю «антирадянська агітація і пропаганда». Протягом 1954—1959 рр. за антирадянську діяльність було репресовано 3,5 тис. осіб.

 

Найвищою точкою в процесі десталінізації став XXII з’їзд КПРС, що відбувся в 1961 р. Так, на з’їзді, імовірно, за домовленістю з М. Хрущовим, М. Підгорний піддав гострій критиці Л. Кагановича за секретарювання в Україні, назвавши його «справжнім садистом», що «знаходив задоволення у знущанні з активістів, інтелігенції», приниженні їхньої гідності, погрозах та арештах.

Після XXII з'їзду в Україні, як і в інших республіках, розгорнулася кампанія з демонтажу численних пам'ятників Й. Сталіну, закриття присвячених йому музеїв, перейменування населених пунктів, вулиць, установ, підприємств, шкіл, колгоспів тощо. У листопаді 1961 р. Сталінську область було перейменовано на Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.

 

Наслідки процесу лібералізації. В Україні рішення XX з’їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією:

• «+»  після лютого 1956 р. широко розгорнулася політична реабілітація громадян, репресованих у попередні десятиліття. Додому повернулися десятки тисяч в’язнів сталінських концтаборів, які ще залишилися живими;

• «-»  не піддавалися сумніву необхідність депортації селян у роки колективізації (розкуркулення), масових виселень людей із західних областей у повоєнні роки;

• «-» хоча депортація кримських татар, німців та інших етнічних груп з південних районів України була визнана незаконною, повернутися на батьківщину їм було заборонено;

• «+» зросла частка українців у партійному та державному апараті, уповільнилася русифікація;

• «+» позитивні зміни відбулися у культурі: можливість розвитку української культури, повернення імен забутих письменників ,художників, учених; поява «шістдесятників». Проте пізніше все ж – русифікація.

•«+» позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік в адміністративно-політичній сфері.

 

3. Зміни вищого партійного керівництва УРСР.

За період правління М. Хрущова у вищому керівництві УРСР відбувалися неодноразові зміни. Вони були викликані прагненням усунути від влади в республіці противників Хрущова, розширенням повноважень республіканських органів влади, зміною ролі УРСР в СРСР.

За період 1953—1964 рр. змінилося декілька перших секретарів ЦК КПУ.

• 1953—1957 рр. О. І. Кириченко – перший українець на посаді першого секретаря ЦК КПУ. У період його правління відбувається «українізація» КПУ, проводиться кампанія по реабілітації репресованих, ставиться питання про чистоту української мови, про розвиток національної науки. Його відданість Хрущову не залишилася непоміченою. Після розгрому Хрущовим «антипартійної групи» (Маленков, Каганович, Молотов та ін.) Кириченка було відкликано до Москви й призначено на посаду секретаря ЦК КПРС.

• 1957—1963 рр. М. В. Підгорний. Вихованець сталінської школи партійних кадрів був слухняним виконавцем волі вищого керівництва. У червні 1963 р. був висунутий Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС. Є відомості, що саме Підгорний згодом відіграв вирішальну роль в усуненні Хрущова від влади в жовтні 1964 р. Він був одним із претендентів на посаду Першого секретаря ЦК КПРС.

• 1963—1972 рр. П. Ю. Шелест. Своєю кар’єрою зобов’язаний підтримці Хрущова і Підгорного. Коли постало питання про усунення Хрущова, Шелест вважав, що об’єктивної необхідності замінювати Хрущова на Брежнєва не було: «Це моє тверде переконання, хоча сам брав участь у тому, що сталося».

4. Розширення повноважень союзних республік.

У період хрущовської «відлиги» було здійснено низку заходів, які розширили права республік, у тому числі й УРСР.

• Українці стали частіше висуватися на керівні посади в республіці, а також в Союзі.

• Розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ (комуністичної партії України).

• Активізувалась діяльність УРСР на міжнародній арені (Так, якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. — 29. До 1959 р. УРСР підписала або приєдналася до 65 міжнародних договорів та інших актів. У 1954 р. Україну відвідало 69 закордонних офіційних делегацій, у 1956 р. — 145, 1958 р. — 305. Україну стали відвідувати і закордонні туристи. Так, якщо в 1953 р. їх було лише 805 осіб, то вже в 1958 р. — 23 054. Зросли обсяги участі України в зовнішньоекономічних зв’язках СРСР)

• Унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль Ради Міністрів УРСР, зокрема рад народного господарства і місцевих рад депутатів трудящих, перейшло 97 % підприємств проти 34 % у 1953 р.

• Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, у питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції, будівництва, використання капіталовкладень.

• До підпорядкування республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування.

• До компетенції УРСР належали питання прийняття кримінального, цивільного і процесуального кодексів, установлення основ законодавства про судоустрій та судочинство.

Та всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Усунення М.Хрущова

Прорахунки в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики обумовили становище, яке спричинило усунення М. Хрущова від керівництва. Змова виникла на найвищому рівні. За усунення першого секретаря ЦК КПРС виступив навіть Микола Підгорний, який у 1957-1963 рр. очолював КПУ, і якого саме М. Хрущов висунув на відповідальну роботу в Москву. Рішенням жовтневого пленуму 1964 р. ЦК КПРС М. Хрущова звинувачено у волюнтаризмі і суб’єктивізмі, знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР, відправлено на пенсію. На ці посади було обрано Леоніда Брежнєва, вихідця з України, і А. Косигіна. Так закінчився період «відлиги» (1953-1964 рр.).

Волюнтаризм (від лат. «залежний від волі») — соціально-політична практика, для якої є характерним суб’єктивізм, нехтування об’єктивними законами сусп. розвитку, бажаннями і довільними рішеннями осіб, які її здійснюють. Силове нав’язування своїх цілей, інтересів і прагнень ін. суб’єктам, характерна риса радикальних політ. об’єднань, у ньому звинувачували Микиту Хрущова при звільненні з керівних посад.

Суб’єктивізм— оцінка чого-небудь, ставлення до чогось залежно від особистих симпатій, настрою чи нахилу

 

5. Входження Кримської області до складу УРСР

У повоєнній Україні було відновлено систему адміністративно-територіального поділу, запроваджену в СРСР 1932 p., за якою найбільшою адміністративно-територіальною одиницею залишалася область.

Упродовж 50-х років на карті УРСР відбулися численні зміни: на виконання ухвал Верховної Ради СРСР перекроювалися межі багатьох районів, сіл, міст і навіть деяких областей. Так, у січні 1954 р. шляхом виділення земель зі складу кількох прилеглих областей було утворено нову — Черкаську — область. Того ж року Ізмаїльську область було ліквідовано, а її територію включено до Одеської області. 1959 р. Дрогобицьку область так само було приєднано до Львівської області.

Продовжувалася довоєнна традиція перейменування адміністративно-територіальних утворень. Нові назви, як правило, мали політико-ідеологічне забарвлення їх присвоювали на честь комуністичних діячів, воєначальників, свят. Виняток становило перейменування 1962 р. Станіславської області та обласного центру на честь Каменяра — відповідно Івано-Франківська область та м. Івано-Франківськ. Але назагал з’являлося багато міст і сіл із шаблонними, схожими чи навіть однаковими «комуністичними» назвами: Червоноармійськ, Дзержинськ, Комсомольськ, Жовтневе, Першотравневе тощо.

Інколи траплялися перейменування зворотного порядку: 1958 р. Ворошиловградській області через політичні міркування було повернуто колишню назву — Луганськ; 1961 р. з карти республіки зникла Сталінська область, натомість з’явилась Донецька область.

1954 р. на честь святкування 300-річчя Переяславської угоди старовинне місто Проскурів було перейменоване на Хмельницький. Сюди було перенесено центр Кам’янець-Подільської області, яка водночас дістала нову назву — Хмельницька.

 

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» та відповідним Законом Верховної Ради СРСР (квітень 1954 p.), Крим було підпорядковано Україні. Цю акцію теж здійснювали із пропагандистською метою у межах святкування 300-річчя Переяславської угоди, проте вона була продиктована глибшими причинами, насамперед економічного характеру.

Причини входження Кримської області до складу УРСР:

• це диктувалося передусім інтересами центру, потребами відновлення занепалого господарства;

• Крим був пов’язаний з Україною протягом усієї своєї історії. Частина цієї території належала Київській Русі. У період існування Кримського ханства українці у певний час переважали за кількістю населення;

• Крім того, Крим і територіально «прив’язаний» саме до України, що полегшує організацію народного господарства;

• внаслідок депортації в 1944 р. кримськотатарського народу національний склад півострова суттєво змінився, господарське життя Криму було паралізоване. У Крим було переселено значну кількість росіян, які, потрапивши у незвичайні умови, не могли здійснити господарське освоєння цієї південної території, і навіть тікали назад, на північ Росії.

Наслідки входження Кримської області до складу УРСР:

• спроба перекласти на плечі України частину моральної відповідальності за депортацію з півострова кримськотатарського населення і примусити її займатися відновленням у Криму господарського і культурного життя. При цьому московський центр нічого не втратив, бо так само безроздільно контролював Україну;

• розширення курортного потенціалу України;

• збільшення в Україні питомої ваги росіян, що становили більшість населення Криму, не було здійснено заходів з дерусифікації півострова, що має негативні наслідки для сучасної України та її стабільності.

Нагадаємо, що упродовж багатьох століть на території Кримського півострова традиційно проживала значна кількість українського населення. Після захоплення влади більшовиками, з 1921 р. Крим опинився у складі Російської Федерації, маючи статус автономної республіки, якого він був позбавлений 1945 року.

На час входження до УРСР на півострові нараховувалося 1,2 млн мешканців, із них 700 тис. міського населення. Національний склад населення Криму впродовж 1944-1954 pp. зазнав докорінних змін. Замість депортованих Сталіним кримських татар, болгар, німців і греків дозвіл на поселення в цій унікальній курортній місцевості союзна влада надавала переважно вихідцям з Росії, серед яких було чимало колишніх військових, а також відставних охоронців численних таборів ГУЛАГу, які шукали «заслуженого відпочинку» під теплим південним сонцем. Внаслідок цілеспрямованої національної політики Москви вже 1959 р. росіяни становили 71,4 %, а українці — 22,3 % мешканців Кримської області.

Після включення до складу УРСР півострів продовжував залишатися зоною відпочинку та оздоровлення всесоюзного значення. Окрім традиційних, зумовлених природно-кліматичними умовами галузей економіки — курортної, виноробної, консервної, садівництва, вівчарства, — тут почали розвиватися (на шкоду довкіллю) хімічна, металургійна, суднобудівна індустрія. Після входження Криму до УРСР завершилося формування нинішньої території України.