Діячі національного українського відродження. Костомаров Микола.

Костомаров. МиколаІванович

Микола Іванович Костомаров - український і російський історик, етнограф, письменник і критик. Він народився 16 травня (4 травня за старим стилем) 1817 року, в селі Юрасовка, нині Ольховатского району Воронезької області, в сім'ї російського поміщика, мати - кріпачка українська селянка. Закінчив Харківський університет у 1837 році.

Походження хлопчика визначало деяку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька. Відставний військовий Іван Костомаров уже в похилому віці вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну Петрівну Мельникову й відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина. Раптова смерть батька (14 липня 1828 р.) поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над паничем.

Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю синові, вона погодилася без зволікань. Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, щойно почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько фр.enfant miraculeux — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За «витівки» він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. 1833 року Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Школа,в якій вчився Костомаров

В університеті Микола Костомаров вивчав стародавні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України. Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження позначилося на його здоров'ї — ще за студентства значно погіршився зір. У січні 1837 року Костомаров склав іспити з усіх предметів, 8 грудня 1837 року його затвердили в статусі кандидата.

Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого. Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку

Суспільно-політичні та історичні погляди Миколи Івановича формувалися під впливом славіста, філолога та етнографа Ізмаїла Івановича Срезневського; історика Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського, М. А. Марковича та інших. У 1841 підготував магістерську дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», яка була заборонена і знищена за відхід від офіційного трактування проблеми. В 1844 році захистив дисертацію «Про історичне значення російської народної поезії». Д. М. Бантиш-Каменський

1840 року Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула широкої відомості. Але це об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади. Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через півтора року, називалася «Про історичне значення російської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала і була успішно захищена 1844 року. Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій і педагогічній праці.

Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем.

Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала талановиту молодь, зокрема, М. Гулака, В. Білозерського, П. Куліша й О. Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 р. вони створили слов'янофільське українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. Він наїжджав до Києва з Петербурга від 1843 р. й остаточно перебрався сюди навесні 1845-го. Своє завдання "братчики" бачили в поширенні передових ідей "слов'янської взаємності". Незабаром був написаний статут товариства, що передбачав повну свободу віросповідання, "відкидання єзуїтського правила про освячення засобів метою", вивчення слов'янських мов і культур.

Кирило-мефодіївці виклали свої ідейно-політичні ідеали і прагнення в кількох програмних документах-прокламаціях: "До братів українців" та "До братів великоросів і поляків"; у Статуті і згадуваній "Книзі буття..." Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей.

Київський губернатор Іван Фундуклей з великою повагою ставився до Костомарова. За кілька тижнів до цих подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги «Огляд Києва щодо старожитностей» (була надрукована 1847 року). Довідавшись про підготовку арешту, Фундуклей намагався попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Ангеліною Крагельською, не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу.

Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї він навіть намагався заморити себе голодом у дорозі. 7 квітня його привезли до Петербурга, а 15-го відбувся перший допит.14 червня 1847 року Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Науковець боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Зрештою їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років.

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. У Саратові його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників». У «Саратовских губернских ведомостях» за 1853 рік опублікували перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова «Бунт Стєньки Разіна».

1856 року маніфест царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду. Вацлав Ганка. Олександр ІІУ 1857-му він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янофільства Вацлавом Ганкою.

1858 року Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Довідавшись, що до Петербурга повернувся Тарас Шевченко, Костомаров вирішив відвідати товариша. Дуже зворушливо описана сцена їхньої зустрічі в «Автобіографії» Костомарова

1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні матеріали, багато публікувався у найпопулярніших тоді журналах «Современник», «Вестник Европы» і «Русское слово» На національних позиціях стояв непохитно, про що свідчить його гасло, виголошене 1860.

Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Руїна» (1879–1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882–1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874–1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

1873 року розлучені долею багато років тому Микола Костомаров і Аліна Крагельська (мати трьох дітей) зустрілися знову. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і 10 років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

Микола Костомаров. Худ. Микола Ґе, 1878

Останні роки життя1872 року від напруженої роботи в Костомарова стали сильно боліти очі. Він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка надиктувати «Руську історію…» для популярного читання. Фатально вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 року його збив ломовий візник. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня 1882 р. зануреного в роздуми Костомарова знову збив екіпаж.

6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі. Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі у Петербурзі.Історик Микола Іванович Костомаров у домовині., художник Ілля Рєпін, 1885 р.

Могила Костомарова на Літераторських містках в Санкт-Петербурзі

В історію української культури Микола Іванович Костомаров (1817-1885) увійшов як письменник (поет, прозаїк, драматург), публіцист, історик, фольклорист, професор Київського та Петербурзького університетів (літературний псевдонім Ієремія Галка). Захистив магістерську дисертацію на тему «Про історичне значення української народної поезії» (1844). Для нього минуле України — не екзотичний матеріал для балад, легенд, а «живі літописи», з яких він черпав дух епохи, історичні закономірності розвитку.

Роль Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Репутація Костомарова, як історика, і за життя, і після смерті його неодноразово піддавалася сильним нападкам. Його дорікали в поверхневому користуванні джерелами та виникаючими звідси помилками, в однобічності поглядів, в партійності. У цих закидах полягає частка істини, вельми, втім, невелика. Неминучі у всякого вченого дрібні промахи і помилки, бути може, дещо частіше зустрічаються у творах Костомарова, але це легко пояснюється незвичайною різноманітністю його занять і звичкою покладатися на свою багату пам'ять.

Мало не до смерті М. Костомаров зберіг феноменальну пам'ять. Він цитував напам'ять окремі місця з літописів, цілі акти й документи. Декламував великі уривки Шевченкових творів, вірші інших улюблених поетів — Байрона, Шиллера, Ґете, Міцкевича. Найбільше йому подобались українські думи: поет-учений пам'ятав не тільки тексти всіх дум, а й усі відомі їхні варіанти. Костомаров дивував усіх чудовим знанням квітів і трав. Під час мандрівок Україною збирав не тільки фольклор, а й гербарії. Він дуже любив польові квіти, оспівував їх у своїх поезіях («Квіточка», «Рожа», «Кульбаба», «Явір, тополя і береза»).

Музей-садиба М. Костомарова в с. Дідівці під Прилуками, де історик прожив 10 років

Музей-садиба М. Костомарова в с. Дідівці під Прилуками, де історик прожив 10 років

Музей-садиба М. Костомарова в с. Дідівці під Прилуками, де історик прожив 10 років

Музей-садиба М. Костомарова в с. Дідівці під Прилуками, де історик прожив 10 років

Поштова марка України, присвячена Миколі Костомарову, 1992

Вулиця Костомарівська в Харкові

«Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом!»

"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.