Доповідь на педагогічній раді коледжу

Нещадний світ і невловимий філософ Скоровода.

…Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя - складають світ цей і потрібні одне для одного. Хто пітьма – хай буде пітьмою,  а син світла - хай буде світлом. Від плодів їхніх розпізнаєте їх.…

Г.С. Сковорода

Легко розповідати про полководців – за них говорять відзвуки давніх битв та сурми озвучених звитяг. Не набагато складніше розповідати про правителів – після них залишаються цілі імперії та впроваджені ними закони. А от як зробити захопливою розповідь про життя філософа — життя, яке насправді відбувається в його голові та слабо співвідноситься із тим, що відбувається навкруги?

Григорій Сковорода - один із тих небагатьох, які коли-небудь жили на цій планеті, хто прожив свій земний вік як буквальна відповідь на питання про сенс життя. Життя Сковороди переповняють філософські алюзії. Так, він обрав форму викладу своїх по­глядів, як у Платона, — діалоги.

І Аристотель, гуляючи з учнями, «по ходу» проговорював свої лекції. Та подібність не так у цьому, як у багато в чому спільному метафізичному вченні про душу в усіх цих мислителів (а далі — і з Фомою Аквінським та іншими) — у відчутті живого спілкування з Богом та перебуванням під його пильним наглядом.

А у ставленні Г. Сковороди до матеріального прозирає Діоген Синопський, найвідоміший кінік. Гострі вислови Діогена є надбанням історії, проте дошкульність язика Г. Сковороди теж знана.

Фраза Епікура: «Спасибі блаженному Богу за те, що потрібне зробив неважким, а важке непотрібним», — мала для Григорія Савича не словесну форму розради. Його самість була не грою, не маскарадом, а сутністю натури: в єдності слова й діла, слова і переконань — весь Сковорода.

Основним його філософським висловом став спосіб, яким він прожив своє єдине життя.

Він показав, як можна бути глибоко віруючим, але не мракобісом. Богобоязливим вільнодумцем. У його майже сократичних діалогах багато банальностей, але раптом читаєш, наприклад, таке: «Ти не можеш знайти жодного друга, не відшукавши разом з ним і двох-трьох ворогів». Або: «Хіба може говорити про біле той, кому невідомо, що таке чорне?».

Але все ж таки головним подвигом Сковороди стали не його власна філософська спадщина, не його аскетизм і порядність, а саме ці унікальні стосунки із світом та світобудовою. Як на дуелі – чесно, один на один.

Народився філософ 3 грудня 1722 р. у бідній козацькій родині на хуторі Сковородинівка (чи Скороводинівка) поблизу села Чорнухи Полтавської губернії. У 1738 — 1741 р.р. та у 1744 — 1750 р.р. навчався у Києво-Могилянській академії, а у 1742 — 1744 роках перебував у Петербурзі, де співав у придворній капелі і спостерігав за столичним життям. Навчання в Академії зробило Г.Сковороду одним iз найосвіченiших людей свого часу. Він досконало володів латиною, церковнослов’янською, німецькою та польською мовами; вивчив філософські твори античних та сучасних авторів.

Коли в 1753 році Г.С. Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача піїтики, місцевий єпископ вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний «порядочный чиновник», а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок», що значило «знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся». Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,— і Сковорода “изгнан был из ущилища Переяславского не с честью”.

Коли пізніше Білгородський єпископ Йосип Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, той зухвало відповів: «Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво — в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської».

Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь—виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!» При всьому цьому Сковорода був глибоко віруючою людиною. Притаманна йому віра була вірою у спасіння людини через внутрішню віру серця, духовне переродження, діалогічне «спілкування» з Богом, відчуття єднання з Абсолютом.

Сковороду спокушали і високими світськими посадами. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь — сковородинське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль — і задоволений».

Та що губернатор!.. Приручити Сковороду робила спробу сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі. У відповідь знову виклик: «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

Головним предметом, якому Сковорода навчав людей, було саме життя. Головним навчальним посібником був він сам. Ми всі, ну або майже всі, так чи інакше хочемо бути спійманими світом. Ми прагнемо вціліти, вписатися, отримати зовнішнє визнання або хоча б можливість більш-менш забезпеченого існування, знайшовши своє місце під сонцем. Світ і сам норовить силою затягти нас у свої тенета, затиснути в лещатах політичних, соціальних, особистих обставин. Закоханості і ненависті. Хвороб і необхідності заробляти на прожиток.

Сковорода, якого як тільки не обзивали – і «українським Спінозою» – оскільки був пантеїстом, і «українським Сократом» – тому що писав свої філософські твори у формі діалогів, – виявився акціоністом і візіонером.

Він змінив звичайну парадигму існування – вписатися в світ, щоб уціліти. Він вирішив (і втілив це своє переконання), що уціліти як особистості можливо, тільки якщо не вписуватися в світ. Не ловитися на хитрощі, не купуватися на обіцянки, не прогинатися під тиском долі. У спокусливі сіті заради «панства великого», заради «лакомства нещасного» Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Є відомості про подорож Г.Сковороди країнами Західної Європи (1750 — 1753 р.р.) у складі посольської місії, про навчання, а пізніше викладання ним піїтики в Будапешті, про високу похвалу українцю з вуст І.Канта, який визнав, що нічого більше не може навчити українця.

Після повернення він викладав поетику в Полтавському колегіумі. Але ворожість церковної верхівки примусила Г.Сковороду заробляти собі на життя працею домашнього вчителя. 1759 р. запрошується до викладання у Харківському колегіумі, проте в 1769 р. остаточно стає мандрівним вчителем, оскільки це дозволяло йому зберегти необхідну свободу духу.

Творчість Г. Сковороди має глибоке значення, яке важко переоцінити в історії української духовності, європейської ментальності як такої. Філософія для Сковороди — це саме життя. Не раз Григорій Савич повторював слова «Любов — це донька Софії», де Софія — це Мудрість, утілена в Добро. З цього й випливає сутність «софійності» його філософії. Він один із перших у новоєвропейській цивілізації утвердив феномен мудрості, якого після античних часів заступив проект розсудливо-механічного тлумачення всього сущого, розгляду істини в її відриві від добра і краси.

Характерними рисами філософії Сковороди є діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він розуміє як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварної й Бога. Невидиму натуру філософ окреслював як те, що є "в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком...". Натомість видима натура - це не що інше, як тінь природи невидимої.

Вчення про дві натури пов’язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Суть цієї думки, що йде ще від Філона та Климента Олександрійського, полягає ось у чому: Бог об'явив себе в природі, людині та Святому Письмі. Тобто природа, людське серце та Біблія є трьома "книгами-світами", читаючи які, людина здатна пізнати суть речей усього Всесвіту. Звідси випливає й знамените гасло Сковороди: "Пізнай себе!" 

Питання про Бога, який складає першооснову усього сущого -  "вищу всіх причин  причину",  внутрішню  причину  розвитку  всього  світу,  є  одним  з основних питань в філософській системі Сковороди. На  відміну від церковного,  його  Бог  -  вічний  початок  -  невловимий  і  невидимий, оскільки він,  "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не  має міри,  часової  і  просторової  характеристики".  Таке  розуміння  Бога,  що ототожнюється з природою, отримало в філософії назву пантеїзму.

Першим і головним світом у Сковороди є  весь    Всесвіт  -  макрокосм. Макрокосм включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному  з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні  кінця  - він вічний і безмежний.  Метою  пізнання  цього  світу  є  не  опис  окремих предметів, а розкриття їх  невидимої  натури  -  збагнення  їх  внутрішнього значення, бо через внутрішню суть  окремих  речей  можна  осягнути   "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що  внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою  через  зовнішню  форму,  яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.

 Другим з  "трьох світів" є малий  світ  -  мікрокосм  -  світ  людини.  У Сковороди немає спеціальних творів, присвячених тільки людині. Він говорить про неї в зв'язку Богом, Біблією і світом. Саме про ці метафізичні відносини веде мову філософ, рідко торкаючись відносин між людьми. Він мигцем згадує про створення людини. В основному, концентрується на матеріалі, з якого Бог її зробив, — на пороху і глині: “Гляньте на самого Адама; пригадуєте, що означає ця із глини виліплена людина?”. Набагато більше, ніж перше створення, філософа цікавить друге, “пряме”, коли людина народиться зверху, знаходить Бога. Щораз, згадуючи Адама, Г. Сковорода повторює, що його “постаріла” первісна постать уособлює людину, яка пізнала Бога: “Була вона глиняною тільки, а тепер і дух життя усередині є”. Він пише про моральний стан створеної Богом людини, лише нагадуючи про те, що в ній не було закладено субстанціональне поняття гріха. Людина створена “кимсь досконалим у своїй доброті, грішною вона стає пізніше, зі своєї вини”. Г. Сковорода просить її залишатися такою і не робити провин, щоб чаша душі її не наповнилася “дрождієм грішним”. Отже, він не вважає гріх споконвічним, і це поняття майже не бере участь у його концепції.

Звернемося до трактату під назвою   "Симфонія,  названа  книга  АСХАНЬ,  про пізнання самого себе". У цьому трактаті від імені одного з  дійових  осіб  - "Друга" - задається питання з подальшою на нього відповіддю:  "…А що ж  таке людина? Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота,  якщо воно не отримало свого здійснення  в  самій  людині.  ...вся  оця  різновида плоть,  уся  незмірна  незліченність  і  видимість  сходиться  в  людині   і пожирається в людині. …".

Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині  -  мікрокосмі.

Людина ж, вважав філософ, є центром, у якому сходяться всі життєві проблеми, діяльність і пізнання. Щоб пізнати світ (макрокосм) людина має пізнати себе (мікрокосм). Саме в самопізнанні вбачав Григорій Сковорода ключ до розкриття буття світу як світу природи і людської культури.

   Найважливішим для людини є щастя, яке ґрунтується на духовному багатстві людини. Ні чини, ні звання, ні посади не можуть підмінити глибину духовного єства людини. Пізнавши себе, вважав філософ, людина вибере відповідно до власної природи заняття („сродний труд") і організує свій спосіб життя відповідно до духовних надбань. Г. Сковорода обстоював ідею відродження людини, маючи на увазі ідеал пізнання людиною в собі Бога. При цьому „Бог" ним трактувалося в деістичному, а не суто релігійному змісті.

Шлях пізнання невидимої натури — Бога — через пізнання людиною себе самої, своєї внутрішньої суті, "внутрішньої людини" можливий і, на думку Сковороди, єдино правильний. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи.

Розв’язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства. Оте сковородинське "Пізнай себе!" було спрямоване на осягнення людиною захованої в її плоті містичної галузки Софії-Премудрості Божої, тобто власної "сродності".

На ідеї "сродності" засновується й уявлення Сковороди про "нерівну рівність": узяті разом, усі галузки Божого промислу складають "плодоносний сад" суспільності, "так само, як окремі частини складають годинниковий механізм. Він належно рухається тільки тоді, коли кожен його складник не лише добрий, а ще й виконує сродну собі частину розлитого по всьому єству промислу. Саме це й означає бути щасливим, пізнати себе, тобто свою природу, взятися за свою долю й бути зі сродною собі частиною всеосяжного промислу".

Людина в нього є відображенням християнського космосу. Він представляє людину в безперестанному русі до вищих цінностей. Будучи пов'язаною зі світом через плоть, людина, на думку Г. Сковороди, має глибинні зв'язки з Богом у дусі. Але Бог — це не тільки дух, але і точне, вічне тіло людини, істинна нетлінна плоть. Людина і Бог співвідносяться як “зовнішня” і “внутрішня” людина. Бог не за морем, він перебуває усередині людини. Його не потрібно довго шукати, але варто докласти зусиль, щоб Бог оселився в людині. Нерозумна людина ж шукає Господа зовні, виходячи на простори світу. Вона шукає його скрізь, забуваючи заглянути у свою душу.

   Бог же є середина і серцевина людини, її центр, пункт, зерно пшеничне і гірчичне його душі. Якщо людина відходить від цього свого центра, то попадає в непроглядну пітьму, зустрічається зі злом.

Г. Сковорода слідом за Сократом твердив, що справжня мудрість полягає не стільки в пізнанні істини, скільки в тому, щоб жити в істині. Цим пояснюється той дивовижний факт його біографії, що філософ забороняв видавати свої книги, хоч і називав їх «дітьми». Сковорода вважав істинним філософським результатом «книгу» свого життя, в якій кожний вчинок будується як рядок життєтворчості, а рукотворні тексти є лише символізацією цього витвору життя, його знаками.

Із цієї точки зору він розглядає старозавітну книгу «Вихід» не як літературний матеріал, а як рецепт виходу з полону плоті в царство вільного духу. Така позиція дозволяє і біблійну книгу Буття трактувати не буквально, бо така буквальність породжує, на думку Г. Сковороди, «тлін, прах, обман». Тут має місце, кажучи сучасною мовою, символізація творчості людини, яка має відкрити своє небо і землю, знайти «твердь» свого буття, визначити стихії долі, знайти душу і увійти в «паузи» воскресного споглядання.

Життєві еквіваленти мають й інші філософські тексти Г. Сковороди. «Життя наше, — пише філософ, — есть мандрівка». І Г. Сковорода прокладає шляхи своїх мандрівок землями Київщини та Слобожанщини, стає мандрівним мислителем, який несе людям поезії «божественных песен», філософську мудрість і святу мораль.

У Г. Сковороди була роль і паломника монастирів Слобожанщини і уставника (диригента) Петербурзької півчої капели, композитора і поета, викладача і сільського просвітителя. Це було вже справжнісіньке експериментування зі своїм життям, яке спростовує уявлення про схоластичність філософії українського мислителя. Не абстрактне теоретизування, а активне, емпіричне вторгнення в буття, у свою долю — такий імператив його світогляду. А це означає, що ідейний світ Г. Сковороди не можна вичерпати лише ідеями платонівської філософії.

Існуючий  світ  Сковорода  характеризував  в  одному  трактаті  як: "світ є море що  топляться,  країна  є  виразкою прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище  блудних,  піч, роспаляюча  пристрасті,  бенкет  скажених,  хоровод  п'яно-навіжених,  і  не протверезяться, поки не  втомляться,  стисло  сказати,  сліпі  за  сліпим  в безодню грядущі".

Третім  -  з  існуючих   "трьох  світів"  -  є  символічний  світ,  що ототожнюється Сковородою з  Біблією.  Біблії  також  приписується  існування двох натур - зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що  представлені  в Біблії легенди - це фантазія,  обман,  фальсифікація,  небилиці,  брехня,  з одного боку, але в них закладене  таємниче  значення,  корисне  і  повчальне знання - з іншого.

Сковорода і сам написав декілька притч з вигаданими  образами,  але  з глибоким внутрішнім значенням. Тому і Біблію  він  розглядав  як  інструмент збагнення  прихованої  таємниці.  Збагнення  внутрішньої  натури   Сковорода зв'язує з пізнанням краси. Він вважає, що зовнішня  форма  -  це  випадкове, явище, що вноситься в природу,  а внутрішня  натура  -  це  істинне  джерело краси.

У вченні Сковороди про видиму і невидиму натуру буття, справді, є платонівські мотиви. Проте український філософ пов’язує видиме зі смертним початком життя, а невидиме — з вічним, духовним. І виходить уже, що філософська дилема духу і матерії зводиться до проблеми, яку Г. Сковорода намагався розв’язати всією практикою свого буття, — тобто до проблеми тлінного і вічного.

Важко знайти у світовій філософії мислителя, який, подібно до Сковороди, випробовував безмежне прагнення вічного. Він вважав, що духовна людина, яка плекає у своїй душі істину, формує внутрішню нескінченну особистість, персону, яка здатна зливатися з Богом і відпочивати на «холмах въчнаго» Тут немає абстрагованого богошукання. Хоч би як незвично для нашого утилітарного розуміння життя виглядав сковородинський пошук вічного, в ньому має місце і запит сучасності. Перспектива вічності є запитаною і нашим прагматичним часом.

… Сковорода не дозволив завдати клопоту друзям навіть своєю смертю. Уже в останній день свого життя, за переказами, він лишався веселим і говірким, а по обіді взявся до незвичайної роботи: сам викопав собі могилу, потім пішов до кімнати, надів чисту білизну, підклав під голову торбу з власними пожитками і навіки заснув. Це сталося 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині – село Сковородинівка Золочівського району).

До самої смерті Г.Сковорода ходив пішки Слобожанщиною та Лівобережжям, писав діалоги, читав і дарував їх друзям та усім, хто цікавився фiлософiєю життя. Заповів вибити такий напис на своїй могилі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Прозваний «українським Сократом», закликав людей: «пізнай себе!», «поглянь у себе!», заклав основи української класичної філософії.

Інтерес до літературної та філософської спадщини Г.Сковороди не зменшився, а навіть зріс у XX ст. (Д.Чижевський, М.Бердяєв); вплив вчення Сковороди простежується на сторінках роману М.Булгакова «Майстер і Маргарита». В добу українського Ренесансу 1920-х років Павло Тичина присвячує йому збірку "Замість сонетів і октав" та розпочинає роботу над поемою-симфонією "Сковорода", Микола Хвильовий називає його "великим українським філософом", Валер'ян Поліщук у "біографічно-ліричному" романі "Сковорода" показує філософа відважним мандрівником "у глибини духа", Максим Рильський у поезії "Китаїв" бачить Сковороду предтечею нового світу, Микола Зеров береться за переклади латиномовної сковородинської поезії, Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом "Сковорода". Василь Барка, чиїм життєвим кредо стали слова: "Світ мене спіймав, але не вдержав", - говоритиме про Сковороду як про "найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу".

Дмитро Донцов присвятить останні дні свого життя праці над статтею "Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності" (прикінцева сторінка рукопису так і залишилася в його друкарській машинці).

Його учнями називали себе такі філософи як Памфіл Юркевич, Микола Гоголь, Лев Шестов. З його філософією багато спільного у Олександра Потебні, але сам філософ Сковорода для нас в багатьох моментах все ще залишається все тим же невловимим і загадковим.

Значення філософської спадщини Г. С.  Сковороди  в  тому,  що  на  неї можна спиратися в наш непростий час, коли людина накликає на себе  небезпеку результатами своєї ж праці, коли при збільшенні  числа  храмів  зберігається зростання злочинності, коли праця людини  втратила  всяку  привабливість,  а життя стало безцільним (якщо воно не пов'язане з  накопиченням  капіталу)  і незахищеним.

Зникають в безвісті держави,

Раби, володарі, боги…

Міняються коханці слави…

Народи гинуть до ноги…

Пересихають океани…

Стирає гори час у прах…

Шмагають тіло Землі рани,

Що не загоються в віках…

…Усе минає… Все минає,

Як в темряві нічний перон…

Одне віки переживає –

Слово, записане пером!

Тоді це Слово не вмирає,

Для нього смерті вже нема.

А Слово діамантом сяє,

І Думка знову ожива!

Джерела та література:

• Андрущенко В., Губерський Л, Михальченко М. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія. - К.: Генеза, 2006.
• Сковорода Григорій. Повне зібрання творів: В 2т., Т.1,2 - К., 1973.
• Арутюнова Н.Д. Новое и старое в библейских контекстах// Слово и культура. - М., 1998. - Т. 1. - С. 13, 14, 23.
• Ушкалов Л. Світ українського бароко. - Харків, 1994.
• Малинов А. Философские взгляды Григория Сковороды. - СПб., 1998.