Доповідь на тему "Історичний аспект вивчення афазії"

Доповідь на тему

«Історичний аспект вивчення афазії»

Підготувала логопед-дефектолог

Ляхова А. В.

Афазия належить до важких порушень мовлення органічного центрального походження. Частіше вона виникає в людей похилого віку на грунті порушень мозкового кровообігу.

Афазия (від грецьк. a — частка, що означає заперечення, іphasis — мова) — повна чи часткова втрата мовлення, обумовлена локальними ураженнями мозку. Линнею належить перше (1749 р.) опис афазії, а термін «афазія» запропонував в 1864 р. французький терапевт Арман Труссо. Афазії проявляються у вигляді порушень фонематичної, морфологічній і синтаксичної структури мовлення і розуміння зверненого мовлення при збереженні рухів мовного апарату, які забезпечують артикуляцію.

Вивченням афазії займалося чимало вчених, які відобразили результати своїх досліджень у наступних роботах: Е.С.Бейн «Парафазии що за різних видах афазії» (1961), К.Гольштейн «Афазія» (1927), У. М. Коган, А. Кожевников «Афазія Центральний орган мовлення» (1874), «Афазія та шляхи її подолання» (1964), М.С. Лебединський «Афазія, агнозія, апраксія» (1941), Г.К.Липман «Моторна афазія і апраксія» (1913), Г.Р.Лурия «Травматична афазія» (1947), В.М. Тарновський «Деякі форми сифільної афазії» (1868) та інших. Через результати цих досліджень виділили такі форми афазії:

а) моторна — утрата здатності користуватися самостійним мовленням;

б) сенсорна — порушення здібності сприймати мову оточуючих;

в) амнестическая — забування окремих слів та його значень;

р) тотальна — утрата здатності сприймати і відтворювати мовлення.

Нині тривають дослідження у сфері афазії (М.К.Бурлакова, Т.Г. Візель, І.Т. Власенко, О.Н.Правдина-Винарская, Л.С. Цвєткова, В.М. Шкловський, та інших.).

Дослідження афазії є одним із найстаріших класичних проблем неврології і психології, що має щонайменше двох століть, і відбите в публікаціях налічує сотні статей, монографій, підручників.

Неплинний інтерес до цієї проблеми невипадковий, оскільки вивчення цього надзвичайно складного явища відкриває дорогу до розуміння багатьох фундаментальних методологічних і теоретичних питань з психології та нейропсихології, неврології і дефектології, лінгвістики і психолінгвістики та інших. Зацікавлення афазії і триваючі дослідження пов'язані і з запитами практики: діагностичної і реабілітаційної. Клініка афазій потребує точніших уявленнях про дане порушення.

Вивчення афазії пов'язані з іменами відомих в усьому світі учених, чиї імена не сходять із сторінок підручників і монографій неврологів і психіатрів, анатомів і фізіологів ХІХ століття, пізніше - психологів і нейропсихологов, дефектологов і логопедів ХХ століття. Так, відомі роботи лікарів Галля, Даксов (батька і сина), фізіолога Флуренса та інших. Особливе останнє місце посідають роботи відомих неврологів кінця ХІХ століття П.Брока, К.Вернике, Дж. Джексона, До.Клайста, Л.Лихтгейма, П.Мари, А.Пика, та інших. На початку та середині ХХ століття стали широко відомі й досвід роботи російських неврологів В.М.Аствацатурова, В.М.Бехтерова, В.В.Болотова, А. Кожевникова, та інших. Відтак до цієї проблеми звернулися й відомі психологи Э.С.Бейн, Л.С. Виготський, В.М. Коган, М.С. Лебединський, О.Н. Леонтьєв, Г.Р.Лурия,С.Л. Рубінштейн, клініцисти Ф.В.Бассин , М.Б. Кроль, В.К.Орфинская ,  Л. Столярова,  М.М.Трауготт, та інших.

Ф.И.Галль локалізував мовлення на лобних частках кори мозку. Він автор концепції про вузькі локалізації психічних здібностей, за якою кожна психічна функція жорстко пов'язані з роботою групи мозкових клітин.

Друга думка належить французькому фізіологу Флурансу (1824). На підставі своїх досліджень дійшов висновку про неможливість окремості функцій кори мозку з його ділянкам. Це вчення протрималось більш 90 років. Заперечували лише клініцисти, котрі через багато років випередили фізіологів визнання різною ролі певних ділянок мозку в психічних функціях. Так, Буйо вже у 1825 року, виходячи з вивченні мозку людей, втративши здатність розмовляти, писав, що мозкова регуляція рухів здійснюється лобними частками. Потім, в 1836 року, лікар М.Дакс внаслідок клініко–анатомічних зіставлень симптомів порушення мовлення перший зафіксував, що півкулі мозку нероздільні, щодо творення мовлення. Але його відкриття було забуте, і лише через 30 років П. Брока висловив згадану ідею. Вже значно згодом наведену доктрину про належність мовлення до лівої півкулі прийняв одне із найбільш значних неврологів кінця ХІХ століття Дж.Х. Джексон.

Цей етап розвитку вчення про афазії, і, проблеми локалізації психічних функцій в корі мозку, що розпочався в 60-ті роки, тривав з кінця XIX – початку ХХ століття.

Найсерйознішим на цьому етапу були два відкриття – виділення двох форм афазії, одній із яких була повно описана П. Брока і виділення сенсорної афазії Д. Верніке. Бу створений  перший докладний опис порушень мовлення, які виникають при ураженні задньої третини верхньої скроневої звивини кори лівої півкулі, що викликає порушення розуміння мовлення  (1874 р.).

З 1910 року розпочинається наступний етап вивчення афазії. Він починається роботами англійського невролога Дж.Х. Джексона. Йому належить блискуча ідея у тому, якщо зони ураження мозку не збігаються з зоною локалізації психічної функції. Він перший вказав також , що ураження неспроможне локалізуватися в окремій  обмеженій області мозку.

Після Джексона найглибше досліджував афазію відомий український вчений Р.Хед. Він розглядав афазію як суворо локалізоване порушення мовлення, а співвідносив афазію лише із ураженням лівої півкулі. Р.Хед першим підійшов до афазії з лінгвістичних позицій, і розглядав її як мовне порушення. У цей час вже формуються наукові школи, вивчаючі афазію.

Всім дослідникам на той час характерний погляд на локалізацію мовлення і афазії переважно у лівому півкулі. Ще одна група дотримувалася антилокалізаційного погляду.

З вітчизняних досліджень, у цей період вже з'являються перші роботи Л.С. Виготського, В.М. Когана, М.С. Лебединського, Г.Р.Лурії, та інших. Їх розгорнута робота з проблемам иафазії належить вже безпосередньо до наступного етапу розвитку вчення про афазії – після 40-х років ХХ століття.