Дослідницька робота "Збережемо українські степи!"

Про матеріал

Конкурс "Юний дослідник", номінація "Я і природа" Над степами досі нависає колосальна загроза. Як врятувати Степ? Відповідь одна: збереження зникаючих степових видів можливе лише за умови повного збереження всіх існуючих степових екосистем, створення навколо них відновлювальних зон та відтворення Степу на значній площі орних земель взагалі. Отже, давайте збережемо та відновимо Степ!

Перегляд файлу

Володимирівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Володимирівської сільської ради Миколаївської області

На обласний конкурс «Юний дослідник»

Номінація «Я і природа»

Жодна з природних зон не зазнала таких катастрофічних змін, як степова

Прізвище – Данілова

Ім’я – Тетяна

Вік – 10 років, 5 клас

Гурток «Юні природознавці»

Науковий керівник – Губницька

Світлана Миколаївна

село Володимирівка

Казанківського району

Миколаївської області

Тези

Степ, як екосистема, існує вже, принаймні, 5 мільйонів років. Звичайно, раніше були дещо інші степи, з дещо іншими рослинами і тваринами, але ми могли б легко впізнати степи минулого за їхнім природним обличчям.

Завдяки степам утворились чорноземи, які зараз годують мільйони людей в багатьох країнах світу. Проте, глобальне екологічне значення Степу полягає також в масштабному поглинанні двоокису вуглецю (СО2) з атмосфери, який хімічно зв’язується, перетворюється на різні органічні та органо-мінеральні сполуки й накопичується в такому вигляді в гумусі. Відомо, що двоокис вуглецю є основним парниковим газом на Землі, надмірна кількість якого призводить до глобального потепління. Таким чином, степи відіграють вкрай важливу роль у формуванні стабільного клімату планети.

Степ як географічна зона та Степ як екосистема більше не є синонімами. Більша частина степової зони України розорана. У деяких адміністративних районах частка ріллі перевищує 90 %. Враховуючи площу забудови, доріг, лісосмуг, можна констатувати, що від степових просторів залишились жалюгідні крихти.

Землі масово розорюються. Тим часом землеробство в степовій зоні України зумовило цілу низку негативів. Зруйнована дернина, яка здатна затримувати сніг та воду і захищати ґрунт від морозів (разом зі снігом) і вітру (пилових бур). «Оголення» степу від буйної рослинності (різнотравно -злакової) посилило випаровування з поверхні ґрунту і в певній мірі збідніння водних джерел.

Втративши таку природну «ковдру», степ вночі став більше вихолоджуватися, тобто втрачати отримане за день сонячне тепло. Щоправда, культурна рослинність дещо згладжує зазначені закономірності. Однак вона не замінює природної рослинності — щільної степової дернини.

Над степами досі нависає колосальна загроза. Як врятувати Степ? Відповідь одна: збереження зникаючих степових видів можливе лише за умови повного збереження всіх існуючих степових екосистем, створення навколо них відновлювальних зон та відтворення Степу на значній площі орних земель взагалі.

Отже, давайте збережемо та відновимо Степ!

Зміст

Вступ

Стисла історія Степу як екосистеми…………………. ст. 5
Значення Степу……………………………………….. ст. 6
Сучасний стан та загрози………………………………. ст.7

2. Основна частина

2.1 Причини знищення та зникнення Степу в наш час

2.1.1 Розорювання …………………………………………….ст. 7

2.1.2 Заліснення……………………………………………… ст. 8

2.1.3 Надмірний випас……………………………………….. ст.10

2.1.4 Промислове освоєння…………………………………... ст.11

2.1.5 Випалювання сухої рослинності……………………….. ст.11

2.1.6 Загибель малих річок…………………………………… ст.12

2.1.7 Степок ………………………………………………….. ст.13

3. Висновки

Як врятувати Степ?.................................................................... ст. 14

4. Список використаних джерел………………………….. ст.15

5. Додатки…………………………………………………….. ст.16

«Люблю тебе, гіркий мій степе,

Солончаки та полини!»

Писав свого часу відомий український поет і археолог, дослідник скіфського степу Борис Мозолевський. Насправді не лише солончаками і полинами славиться наш степ, велика енергетична сила таїться у цій землі, а історія українського степу заглиблюється на цілі тисячоліття. (Додаток 1)

Починаючи з трипільських, а то й давніших — індоарійських часів, тут закладалися основи менталітету українців. На безкраїх степових просторах відбувався розвиток культури, побуту і світогляду наших пращурів, народився волелюбний дух українського народу, його самосвідомість. Територію степу у межах сучасної України в історичний (зафіксований на сторінках письмових пам’яток) час населяли кіммерійці, прадавні слов’яни, тиверці, уличі, здіймали пилюку кінськими копитами скіфи, сармати, гуни, половці... Природу степу вони обожнювали і магічно одухотворювали.

Яскраву сторінку в історії українських степів вписано лицарями середньовіччя — запорожцями. У ХV—ХVІІІ ст. на теренах від Дністра до Дону розміщувалися вольності Низового Війська Запорозького, розділені на вісім адміністративних одиниць — паланок. Духовну велич степу українське козацтво оспівало у своїх піснях, думах, легендах. Там, у степу пам’ять про подвиг і славу, як найвищі цінності запорізького товариства, навік спочиває у високих, насипаних козацькими шапками, курганах і могилах.

Кожна екосистема унікальна та важлива. Коли дикі екосистеми починали формуватися, флора та фауна мусили пристосовуватись до чинників неживої природи (температура, вологість, ґрунтоутворююча порода). З часом живі організми поступово, але кардинально змінювали середовище, допоки екосистема не досягала нової якості та стабільного стану.

Не зважаючи на величезні відкриті простори та нерівномірний рельєф, степова рослинність утворила щільну дернину, яка повністю захистила ґрунти від ерозії. Степи також сформували та підтримували стале біологічне різноманіття. Це забезпечило перетворення органічних решток, запилення рослин, регулювання чисельності популяцій організмів, серед яких потенційні бур’яни, носії хвороб та види, що завдають шкоди сільському господарству. Степ зберігає безцінні генетичні ресурси, які є запорукою існування та розвитку рослинництва, селекції, фармацевтики та інших наукових галузей.

Отже, степова флора та фауна сформувала абсолютно повноцінні умови для існування людей та зародження землеробства. За це люди «віддячили» степу тотальним знищенням…

Степова зона становить нині 41,5 відсотка площі України (25019,9 тис га), але справжнього, повноцінного (заповідного) степу залишилося менше відсотка її території. А в минулому (декілька століть назад) степ був безкраїм, як море. У ньому можна було без належного досвіду пропасти безслідно. І навіть втопитися, провалившись у «медову» яму диких степових бджіл.

Доля степового ландшафту трагічна. Його історична та біосферна роль нами неусвідомлена і залишається непізнаною. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії — на межі зникнення. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін, як степова. До загибелі останніх островків біотичного різноманіття степу — один лише крок. Якщо не залишиться їх у степових заповідниках, бачитимемо степ тільки на картинах і фотографіях. Приміром, як у цивілізованій Європі чи Америці — там степів давно вже нема. А чи зможе широка козацька натура українців існувати без широких степових просторів? (Додаток 2)

Величезна проблема ― загибель малих річок. Однією з головних причин цього є масове спорудження штучних гребель та водойм. Окрім того, оскільки оранка ґрунту викликає ерозію, то це спричиняє його змив та замулювання водних артерій. Загибель малих річок є вкрай тривожною ознакою того, що опустелювання Степової зони вже розпочалося.

Ми має розуміти, що ландшафт має в першу чергу відповідати місцевій природній екосистемі, її видовому складу флори та фауни. Очевидно, що повністю відмовитись від землеробства неможливо. Але якщо ми не повернемо нашому степу більшу частину того, що йому по праву належить, то від цього буде гірше тільки нам самим та нашим нащадкам.

Сучасне суспільство у більшості своїй сприймає степ як пустир, який має бути обов’язково задіяний у господарстві. Ніхто не звертає уваги на багатство його видового різноманіття, на корисні ресурси пасовищних, медоносних і лікарських рослин, ландшафтно -рекреаційний потенціал. В українському законодавстві поняття «степ» не має жодного визначення. Не існує будь-якого цільового законодавчого акту, який би охороняв степ або регулював його використання. Отже, якщо степу юридично не існує, то на державному рівні ніхто його не захищає. Земельна реформа, в свою чергу, залишила у власності держави лічені відсотки земель в Степовій зоні, представлених невгіддям, які фактично і є степами. Саме над ними й нависла небезпека остаточного господарського освоєння, тобто знищення.

Не зважаючи на те, що загальна площа ріллі в Україні є високою, рівень зораності грунтів продовжує зростати. Це підтверджується

офіційною статистикою Державного агентства земельних ресурсів, згідно якої в 2011 р. площа орних земель в Україні збільшилася на 22 тис. га, а площа

пасовищ та перелогів зменшилась відповідно на 7,4 тис. та 33.

Я звернулася до нашої сільської ради з цього питання і з’ясувала такі дані:

Всього у нас 23 566 га землі.
З них площа орних земель – 16 264, 89 га.
Ліс та лісосмуги займають 3 039, 92 га.
Пасовища, балки – 1 277,01 га.
Будівлі – решта га.
Скільки ж розорюється залишків степів – невідомо.

Село Володимирівка заснована у 1810 році. У січні 1822 року Володимирівка отримала статус військового поселення. Тут базувався 5-й ескадрон Бузького уланського полку. Перебуваючи на службі, поселенці попутно займалися хліборобством і тваринництвом.

За 210 років дикий степ знищено.

Народна мудрість каже: «Благими намірами вистелений шлях до пекла». Саме так можна сказати про масове заліснення території Степу. Сьогодні ми бачимо, що штучні лісонасадження у степовій зоні не є повноцінними лісами. Такі ліси у літні періоди спеки легко вигорають на досить значних площах і перетворюються на чагарники; офіційно визнано, що соснові ліси степової зони є найбільш пожежонебезпечною категорією лісів України.

У степовій зоні, звісно, є природні ліси, які формуються на дні глибоких балок і вздовж річок, де протягом року зберігається волога. Такі ліси називають байрачними. Найбільші в Європі байрачні ліси були раніше там, де тепер знаходяться дніпровські водосховища та прибережна забудова, де вони могли рости. Проте, з кліматичних причин посадити повноцінний ліс на місці степу є нонсенсом. (Додаток 3)

Існує суперечка: лісівники переконують, що ліс у степовій зоні потрібно садити, бо це вирішить чимало екологічних та економічних проблем. Натомість екологи б’ють на спалах, що ті знищують степи, свідомо заплутують землевпорядну документацію та нерідко ігнорують заповідний статус землі.

Керівник Державної агенції лісового господарства Віктор Сівець переконаний, що ліс у степовій зоні висаджувати необхідно для підтримання екологічного балансу. «Найбільше висаджується лісу на півдні, в центрі і на сході України. Це передовсім території, вражені ерозією, виведені із сільськогосподарського обігу, малопродуктивні землі. Вони ідуть під заліснення, бо це корисно для природи, і ліс добре почувається на таких землях», – говорить урядовець.

Експерт Всеукраїнської екологічної ліги Олексій Бурковський пояснює: «Ми не проти збільшення лісів. Але треба правильно добирати території для них: Полісся, Карпати, північ Лісостепу Ліс там ростиме краще. Ґрунти, на яких ерозія, краще залучувати. Ми неодноразово пропонували це, бо таким чином збільшиться кількість пасовищ і отримає дешеву кормову базу українське тваринництво, половина з якого – приватний сектор. Ліс у степовій зоні варто саджати на орній землі як лісосмуги та на промислових териконах.»

І з цієї суперечки потрібно негайно знайти правильне рішення. Зрозуміло, що ніхто з екологів не виступає проти розширення площі лісів в Україні взагалі. Мова йде лише про правильний підбір земель для лісонасаджень. Тому екосистемний підхід до проблеми повинен все розставити по своїх місцях: в Степовій зоні більшість ландшафтів мають складати степи, а в Лісовій зоні ― ліси.

Сьогодні в Україні значно скоротилась кількість рогатої худоби. Здавалося б, це повинно знизити пасовищне навантаження на природні екосистеми. Місцями це дійсно спостерігається. З одного боку, скоротилась кількість великих молочних ферм, які базувались на інтенсивному кормовиробництві. З іншого, дрібнотоварне тваринництво стало основним джерелом існування для багатьох сільських сімей. Великий відсоток розораних територій в Степовій зоні та залісення останніх степових ділянок призводить до дефіциту дешевих природних кормових угідь: пасовищ та сіножатей. В результаті вони страждають від надмірного пасовищного навантаження, особливо на околицях сіл. При постійному перевантаженні пасовищ з травостою випадають цінні злаки, наприклад, ковили, а також зникає бобове різнотрав’я. Замість них новоутворену екологічну нішу займають різні бур’яни, малопридатні в якості корму для тварин.

Здорожчення кормів змушує селян переходити до розведення невибагливих видів худоби, в першу чергу овець. Проте, найбільш негативно на степові пасовища впливає саме дрібна рогата худоба. Статичний тиск копит вівці на 1 см2 степу складає 1 кг (для порівняння тиск, що створює бронетехніка, не перевищує 0,5 кг/см2). Встановлено, що випас 50 голів овець на 1 га степу протягом дня рівноцінний чотирикратному проходженню через цю ділянку шеренги із 30 танків! (Додаток 4)

На території Володимирівської сільської ради існують фермерські господарства. Усі вони займаються розведенням овець. А ще є 3 череди домашніх корів, близько 200 голів. І все це випасається на пасовищах та балках.

Пригнічення травостою і руйнування дернини викликає оголення ґрунту. Як наслідок посилюється ерозія та відбувається значне його переущільнення. Це перешкоджає проникненню вологи в ґрунт, і вона просто випаровується або стікає. В результаті пасовище перетворюється на вкрите тріщинами пустище. Степова ділянка позбавляється однієї з найголовніших своїх властивостей — посухостійкості. А відсутність вологи в ґрунті це і є перший крок до опустелювання. Особливо небезпечні такі процеси в місцевостях, що мають певний дефіцит вологи влітку, тобто в Степовій зоні.

Картина промислового освоєння степу багато в чому нагадує ситуацію із залісенням. Дефіцит вільних земель змушує бізнес звертати свою увагу на державні землі задля реалізації своїх проектів. А оскільки вільними землями в степових регіонах зазвичай є степові ділянки, то саме їм загрожує знищення.

Одним з парадоксальних прикладів такого освоєння є «зелена» енергетика. На перший погляд, вона має покращувати екологічну ситуацію, але стає новим драконом, який знищує Степ. «Зелені» електростанції вимагають великих територій. Наприклад, вітроелектростанція потужністю 1000 мВт може потребувати від 70 до 200 км2. Сьогодні в Україні розміщати «зелені» електростанції найпростіше на останніх природних ландшафтах, які не мають природоохоронного статусу. Бо лише вони перебувають у державній власності і можуть бути надані підприємцям. Місцева влада лише радіє інвесторам і поспішно передає останні острівці степу під їхні потреби. (Додаток 5)

І знов постає питання: як діяти? Тому будь-які бізнесові проекти повинні здійснюватися на територіях, які вже знаходяться під прямим антропогенним тиском задля запобігання порушення природних ділянок.

Вкрай негативний вплив на степ здійснюють регулярні підпали рослинності. Поширеним є помилковий стереотип про те, що на місці згарища буде краще рости трава. Спочатку згарище дійсно провокує у вцілілих рослин бурхливе зростання у порівнянні зі старим рослинним покривом. Але запас вологи дуже швидко вичерпується і з часом рослини на незайманих ділянках переженуть ті, які виросли на випалених.

В природі відбувається поступове розкладання рослинних залишків. Саме завдяки цьому утворюється гумус. Замість цього під час горіння рослинності органічні речовини просто згорають. Це призводить до додаткових викидів вуглекислого газу в атмосферу, через що посилюється парниковий ефект. Якби після останнього льодовикового періоду протягом тисячоліть суха трава не розкладалася, а кожен рік згорала, то замість родючих чорноземів ми б мали безплідні суглинки та глини. Звичайно, в дикому середовищі мають місце природні пожежі, але вони трапляються дуже рідко. У наш час 99 % всіх степових пожеж відбуваються з вини людини. (Додаток 6)

Окрім знищення органіки, випалювання руйнує водний режим екосистеми. По-перше, вогонь безпосередньо висушує ґрунт. По-друге, ґрунтова волога починає ще швидше випаровуватися, оскільки поверхня ґрунту набуває темного кольору, який набагато краще поглинає сонячне випромінювання. По-третє, зникає сухий травостій, який відбиває світло й служить ізолятором тепла та запобігає швидкому випаровуванню вологи.

У вогні гине неймовірна кількість насіння, яке могло б прорости або яке вже почало проростати. Пошкоджується коріння та куртини трав. Гинуть комахи, серед яких величезна кількість природних запилювачів, ґрунтоутворювачів та природних ворогів багатьох комах, які завдають збитків сільському господарству. Знищується рослинність, яка служить кормом для багатьох тварин, що ставить під загрозу їх існування. Гине мікрофлора, яка формує гумус. В решті решт, значна частина популяцій не витримує регулярного випалювання і повністю вимирає. Тому будь-яке штучне випалювання степових ділянок є вкрай шкідливими та неприпустимими.

Степ без річок важко назвати Степом. Більшою мірою це буде напівпустеля. Загибель річок пов’язана, в першу чергу, зі зменшенням їх водності та замулюванням русел. Головною причиною дефіциту води є непомірно велика кількість гребель та штучних водойм в Степовій зоні.

Аналізуючи це питання у нашому селі я з’ясувала, що річка Висунь протікає по території Казанківського, Снігурівського та Березнегуватського районів Миколаївської області. Ця невелика ріка є правою притокою р. Інгулець, яка у свою чергу впадає у Дніпро. (Додаток 7)

Довжина Висуні становить 196км. Але річка зарегульована чисельними греблями. На її річищі нараховується 150 ставків та водосховищ. Воду Висуні використовують для водопостачання та зрошування. У верхній течії в посушливі роки річище Висуні пересихає, але після дощів вона знову наповнюється водою.

Проблема загострилась із поширенням оренди водойм під рибні господарства. Як наслідок, регулювання рівня води в ставках часто відбувається з точки зору комерційної доцільності, а не екологічних потреб. Влітку це призводить до зменшення скидання води зі ставків, через що деградують усі водні екосистеми, розташовані нижче за течією. В деяких місцевостях річки повністю пересихають, хоча раніше не зникали навіть у періоди сильної посухи.

Великої шкоди річковій долині завдає надмірне випасання худоби. Раніше для громадського стада сільська рада виділяла спеціальні пасовища. Тепер всі ці землі у власності фермерських господарств, тому людських корів весь сезон тирлують на берегах річки. Тварини затоптують та замулюють джерела, які живлять річку, виїдають та витоптують рідкісні рослини, забруднюють воду. В результаті прибережна смуга річки перетворюється на багнюку, яка під впливом високих температур висихає і стає твердою як каміння. (Додаток 8)

Ми горді тим, що маємо острівець незайманої природи «Степок», який знаходиться у селищі Лісовому. Це 11 га ( а зовсім недавно 15 га) ділянка цілинного степу, який ніколи не розорювався. На Україні таких місць не так вже й багато.

Тут росте понад 300 видів трав’янистих рослин. Ніколи ця земля не знала плуга, не бачила коси. Буйне різнотрав’я: пирій і ковила, мишачий горошок, лобода, деревій, польовий в’юнок, щавель, молочай… Легше назвати, яких тут трав нема, аніж перелічити ті, що тут ростуть. Але більше за все – злакових реліктів. Пам’ятка природи „Степок” затверджено ботанічним пам’ятником природи державного значення. (Додаток 9)

Поспілкувавшись з місцевими жителями я з’ясувала, що «Степок» поступово заростає кленом, тереном. Насіння цих порід дерев розносять птахи і вітер. Як результат зникають лікарські рослини. Останнім часом амброзія і молочай забили єдину стежку, що з’єднує село з цілиною. Багаторічні трави, немов подушкою, вкрили землю, створивши несприятливі умови для життя багатьом рослинам. Складається враження, що років через 20 взагалі й сліду не залишиться від незайманого степу. Він просто перетвориться у непрохідні хащі бур’янів.

Ми більше не повинні управляти природою. Ми маємо навчитись керувати собою. Тому потрібно повернути природі значну частину нашого боргу.

Отже, давайте збережемо та відновимо Степ!

Список використаних джерел

Бурковський О. П., Василюк О. В., Єна А. В., Куземко А. А., Мовчан Я. І., Мойсієнко І. І., Сіренко І. П. Останні степи України: бути чи не бути? Просвітницьке науково-популярне видання. К.: ГК «Збережемо українські степи!», ВЕЛ, НЕЦУ.- 2013.
Савущик М.П., Попков М.Ю. До проблеми оптимізації лісистості в Україні Науковий вісник Національного аграрного університету.—К., 2004.-Вип. 70
Попков М., Кожушко Е., Савущик Н. Лесоразведение в Украине: факты и иллюзии. Режим доступа: http://proeco.visti.net/lib/lesorazvedenie_na_ukraine.Pdf
В. Карпенко. Скарби південного степу. Одеса видавництво «Маяк» 1978 р.