Дослідження на тему: "Виникнення прізвищ в історії людства"

 

 

Заводська загальноосвітня школа I-III ступенів № 1

Лохвицькоїрайонної ради Полтавської області

 

 

 

 

 

 

Дослідження на тему:

«Виникнення прізвищ в історії людства»

 

 

 

                                                                  Вчитель англійської

                                                               та німецької мови:

                                                    Сіренко І.В.                                        

 

 

 

 

 

 

2018

План

 

Вступ

 

1.Поняття «прізвище»

 

2.Виникнення прізвищ в історії людства

 

Висновки

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Кожен день нам доводиться чути, читати, вимовляти або писати десятки прізвищ наших друзів, родичів, знайомих. Всі громадяни нашої країни мають прізвища, які записані в паспортах, свідоцтвах про народження, шлюб. Але не всі замислюються над походженням або віком свого прізвища. Запам'ятавши його з дитинства, ми протягом наступного життя повторюємо його як щось раз назавжди дане і дуже значуще для кожного з нас.

Повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища, – таке звичайне для кожної сучасної людини, але не притаманне нашим далеким предкам. У далеку давнину людина мала тільки ім’я. І лише з ХІІІ ст. зрідка зустрічаються додані до імен назви, що їх можна розглядати як прізвища. Та й це, на думку дослідників, були індивідуальні прізвиська, які ще не переходили на нащадків. Уперше в українських пам’ятках ділової мови (грамотах ХІV-ХV ст.) з’являються прізвища в сучасному розумінні [2, с.18]. Прізвище, на відміну від власного імені, є не індивідуальним, а груповим антропонімом, спільним для всіх членів певної родини.

В прізвищах відбиваються різні події та явища громадського життя, процеси праці, мудрість багатьох поколінь, значна інформація про вірування, заняття, культуру, побут наших предків [3, с.75]. Тому ми вважаємо, що вивчення історії виникнення прізвищ є дуже актуальною і ціковою темою.

В даній роботі ми розглянемо поняття «прізвище» та історію його виникнення. У подальшому ця тема буде розширена і вивчатися з позицій порівняльного аналізу джерел виникнення українських та англійських прізвищ.

 

 

 

 

Поняття «прізвище»

 

Сучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища, – явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Богдашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковського) [2, с.18].

Що ж таке прізвище? Питання, на перший погляд, просте. Прізвище – це те, що записано в паспорті, це мовний знак, за допомогою якого ми відрізняємо одну людину від іншої, називаємо цілі сім'ї. По прізвищу записують учнів у школі, студентів у вузі, приймають на роботу, видають заробітну плату і т.д. Отже, прізвища дуже потрібні слова, без яких просто неможливо обійтися.

Саме ж слово «прізвище» – латинського походження. У римлян воно спочатку відносилося не до подружжя та дітей, а тільки до рабів. Familia-сукупність рабів, що належала одній людині. Але по всій Європі це слово поширилося саме в значенні «сім'ї», «родини». І слов’яни слово «прізвище» спочатку вживали в значенні родина. У XVII-XVIII століттях ще існувало слово «прізвисько»: воно-то в ті часи і означало, прізвище. І тільки в XIX столітті слово прізвище набуло свого іншого значення, що стало основним: «спадкове сімейне іменування, що додається до особистого імені» [3, с.76].

Тлумачний словник сучасної української мови [5, с.352] дає таке визначення: «Прізвище – це оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народження або в шлюбі та, як правило, передає своїм нащадкам». Таким чином, під терміном «прізвище» розуміється успадковане офіційне найменування, що вказує на належність людини до певної родини та є спільним для всіх членів певної родини, на відміну від власного імені, яке є індивідуальним [2, с.19].

П.Чучка [6, с.23] зазначає, що деякі європейські народи, наприклад, німці, румуни, угорці, це поняття навіть називають сімейним іменем. Окрема особа лише тому і є носієм певного прізвища, що вона – член відповідного роду. Власне особове ім’я неспроможне виконати цю розрізнювальну та ототожнювальну функції в сучасному розвиненому суспільстві так успішно.

І.Сокол [4, с.32] зазначає, що від прізвищ треба відрізняти прізвиська (вуличні клички), які живуть і нині в українських селах. На відміну від прізвищ, вони не оформлені ніякими особовими документами. Велика кількість теперішніх родових прізвищ виникла саме з колишніх прізвиськ (Мовчан, Тонконіг, Білоус, Лисий, Криворучко).

П. Чучка [6, с.24] підкреслює, що сучасному прізвищу притаманні певні ознаки:

- юридична обов’язковість: нині прізвище – це обов’язковий знак офіційної ідентифікації кожного громадянина (причому, найголовніший), який фігурує в усіх документах відповідної особи;

- родинна спадковість: прізвище – багатопоколінний родинний знак, який у кожному суспільстві передається у спадок від голови родини до його дітей та онуків відповідно до закону сімейного права певної держави;

- часова стабільність: прізвище закріплюється за родиною один раз назавжди. Саме ця ознака юридично забезпечує кожному прізвищу можливість бути виразником тяглості зв’язку між поколіннями;

- мінімальне звукове варіювання: одне і те саме прізвище має вживатися в тому ж звуковому вигляді. В Україні відхилення від цієї вимоги допускається лише за необхідності родостатевого розрізнення осіб (наприклад, прізвище чоловіка Біленький, а жінки – Біленька; Петришин – Петришина);

- максимально можлива індивідуалізація кожного прізвища.

Передавання прізвища у спадок від батька до його дітей та онуків з кожним поколінням збільшує кількість співпрізвищників, у результаті чого з колишнього абсолютно індивідуалізуючого знака перетворилось у своєрідну омонімну назву: одним і тим звуковим комплексом, наприклад прізвищем Бойко, Попович чи Русин називають і записують не одну якусь родину (тим більше не одного якогось індивіда), а сотні й тисячі різних родин. Носії цих прізвищ навіть не припускають, що вони – нащадки спільного предка [4, с.33].

Узагальнюючи все зазначене, підкреслимо, що прізвище – це оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народження або в шлюбі та, як правило, передає своїм нащадкам. Але прізвище, у тій його сучасній формі, якій вживаємо сьогоді – явище нового часу, оскільки раніше вживалося ім’я, патронім та прізвисько. Сучасному прізвищу притаманні певні ознаки: родинна спадковість, юридична обов’язковість, максимально можлива індивідуалізація кожного прізвища, мінімальне звукове варіювання, часова стабільність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виникнення прізвищ в історії людства

 

А чи давно існують прізвища? На це питання не можна відповісти однозначно, оскільки неоднозначне саме слово «прізвище». О. Уривалкін [1, с.25] вказує, що у XIX ст. перше і головне значення цього слова було «сім'я», «сімейство», а також «рід», «коліно», «покоління». Слово «прізвище» у нашому сучасному розумінні є родовим іменем, тобто іменем родини (сім'ї). Таким було і первинне призначення цих особливих слів – іменувати все сімейство в цілому. Пізніше, коли великі патріархальні сім'ї майже повсюди перестали існувати, слово «прізвище» стало відноситися в першу чергу до індивідуального іменування окремої людини.

В історичному розвитку кожного народу наступає такий період, коли звати людину лише одним власним іменем стає недостатньо. Вказівка на ім'я батька або діда також не завжди задовольняє. Особливо гостро це відчувається мірою розвитку юридичних інститутів та формування норм офіційного іменування особи.

І.Сокол [4, с.33] вважає, що прізвища з’явилися за тих часів, коли люди почали селитися великими гуртами, займатися різними ремеслами, одержувати маєтки, титули, звання й чини, торгувати, мандрувати, коли треба було знати не тільки, хто це, син чи донька, а й якою працею займається людина, з якого вона роду, яке в неї майно, з якої вона місцевості тощо. У Європі, вважає І.Сокол [4, с.34], наймення типу сучасних прізвищ прийшли на зміну родовим іменням римлян приблизно у ХІІ ст.; сучасні прізвища масово з’являються в період інтенсивного утворення нашої нації.

 П.Чучка [6, с.24] вважає, що ідея вербально виражати належність індивіда до відповідного родинного осередку – винахід не одного якогось народу. Вона тривалий час формувалася та визрівала в надрах кількох народів Середньовічної Європи, поки, нарешті, не опанувала весь світ.

Початковим місцем виникнення прізвищ дослідники вважають Північну Італію XI ст. Звідти прізвище перекинулося до Провансу, який до альбігойських війн кінця XII ст. був в авангарді соціально-економічного і культурного розвитку [6, с.24]. Спочатку прізвище виникло у феодалів. Спадкове землеволодіння вело за собою успадкування імені. Незабаром за феодалами слідували буржуа. Власні інтереси буржуазії примушували до наслідницьких найменувань. Зростаючий розмах комерційних операцій вимагав спадковості фірми не менше, ніж потомственого землеволодіння, щоб зберегти і розширити клієнтуру, бажаючих вести справу і знайомити з торговим або банкірським домом, репутація якого була відома. Прізвище служило товарним знаком, символом надійності. Пізніше прізвища почали з'являтися в інших міщан і проникати в селянське середовище. Із Франції прізвище перейшло за Рейн і Ла-Манш. У Німеччині прізвища стали широко розповсюджуватися в XII ст., спочатку в великих торгових містах південного заходу. З Рейну прізвища поступово поширювалися на північ і схід.

В Англію прізвища були занесені норманським завоюваннями. Правда, деякі дослідники відзначають, що прізвища там були і до норманів, хоча вони і не були спадковими. Вперше спадкові прізвища, як вважають, були зафіксовані в 1068 р. Процес їх встановлення закінчився в 1400 р. Аж в Уельсі та Шотландії прізвища продовжували формуватися ще і в XVIII ст. На межі XV і XVII ст. прізвища прийшли в Данію, в 1526 р. розповсюдилися там на все дворянство. Звідти й із Німеччини прізвище в XVI ст. досягло Швеції [6, с.25].

В невеликій Угорщині на розповсюдження прізвищ потрібно було п'ять століть (з XIV до XVIII ст.). В Чехії про прізвища можна говорити лише з видання наказу імператора Йосифа II (1780), хоча з XIV-XV ст. можна навести приклади переходу найменувань до наступного покоління [1,с.26]. В Польщі документи XIV ст. в містах фіксують найменування зовнішньо повністю відповідні прізвищам, але в дійсності ще не прізвища. В списку студентів Краківського університету лише 10% мають найменування, які тепер сприймаються як прізвища, а чи були вони спадковими – невідомо. Польський дослідник Ст. Роспонд датує появу прізвищ у шляхти на межі XV-XVI ст., а у простого народу (люду) – лише в XVIII ст. С.Гжібовський зазначає, що прізвище, як розвинене правове установлення шляхетське, датується останньою чвертю XVI ст. Польська антропонімістка М. Камінська підкреслює, що сільські прізвища XVП-XVПI ст. ще не були прізвищами. В XVIII ст. становлення селянських прізвищ лише тільки розпочалося [6, с.25 ]. В.Лученко зазнає, що єдиним народом Європи в якого немає до сих пір сталих прізвищ є ісландці. У них ім’я батька автоматично стає прізвищем для дитини. Тому чоловіки мають прізвища типу Петерсен (син Петера), а жінки Петердоттір (дочка Петера) [3, с.77].

Історичні документи свідчать про те, що на території України з XIV ст. представники вищих верств суспільства перестають зватися одними лише іменами. Для уточнення місця особи в суспільстві звертаються до вказівок на місце проживання. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були прізвища, що утворювалися від назв населених пунктів (Острозькі, Каширські, Волконські, Одоєвські, Хованські, Дольські та ін.) [3, с.77].

О. Уривалкін [1, с.26] вказує, що найдавніші українські прізвища, тобто власні особові назви, близькі за значенням до сучасних прізвищ, зустрічаються в грамотах XIV-XV ст. Це князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Волчко Рогатинський. Характерно, що все це прізвища людей, які належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників земельних маєтків. Чому саме в них з'явилися прізвища? Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам, і ці юридичні дії потребували оформлення відповідними документами. А для дітей та внуків було зручно, щоб прізвище свідчило про те, що вони нащадки і спадкоємці свого предка.

І.Єфименко [2, с.19] вказує, що українське прізвище чи не найстаріше в Європі. У всякому разі в ХУІІ столітті мало чи не всі українці носили прізвища. Деякі українці мали прізвища, які дали їх предкам ще в князівські часи. В порівняння – французькі простолюдини отримали прізвища лише на початку ХІХ століття завдяки указу імператора Наполеона Першого. У російських селян з’явилися прізвища лише після Реформи 1861 року. Тому-то у росіян так багато прізвищ Іванов, Петров, Сідоров… Відомо, що виписуючи «вольну» вчорашнім кріпакам, їм давали прізвища за ім’ям батька. Імена Іван, Петро, Сидір на той час були найпоширенішими в російських селах. Напівофіційні наймення та прізвиська поступилися місцем новітнім особовим іменам десь між ХІУ та ХУІІІ ст.

Таким чином, процес виникнення й усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Прізвища українців, як і прізвища будь-якого іншого народу, – феномен глобальний, тобто наднаціональний. Їх функціонування в українців мало чим відрізняється від функціонування у словаків, сербів, німців, італійців чи вірмен [1, с. 26].

Узагальнюючи все зазначене в даному розділі, підкреслимо, що поняття «прізвище» у нашому сучасному розумінні є родовим іменем, тобто іменем родини (сім'ї) і його первинним призначенням було іменування всього сімейства в цілому. А коли великі патріархальні сім'ї перестали існувати, слово «прізвище» стало відноситися в першу чергу до індивідуального іменування окремої людини. Початковим місцем виникнення прізвищ дослідники вважають Північну Італію XI ст. Звідти прізвище перекинулося до Провансу у кінці XII ст. До того ж прізвище спочатку виникло у феодалів, а потім у буржуа. Пізніше прізвища почали з'являтися в інших міщан і проникати в селянське середовище. Із Франції прізвище перейшло за Рейн і Ла-Манш. У Німеччині прізвища стали широко розповсюджуватися в XII ст. В Англію прізвища були занесені норманським завоюваннями. Вперше спадкові прізвища, як вважають, були зафіксовані в 1068 р., а процес їх встановлення закінчився в 1400 р. Аж в Уельсі та Шотландії прізвища продовжували формуватися ще і в XVIII ст. На межі XV і XVII ст. прізвища прийшли в Данію, в 1526 р. розповсюдилися там на все дворянство. Звідти й із Німеччини прізвище в XVI ст. досягло Швеції. В Угорщині на розповсюдження прізвищ потрібно було п'ять століть (з XIV до XVIII ст.). В Чехії про прізвища можна говорити лише з видання наказу імператора Йосифа II (1780), в Польщі поява прізвищ у шляхти датується XV-XVI ст., а у простого народу – лише в XVIII ст. В Україні прізвища з’являються у XIV ст., а у ХУІІ столітті мало чи не всі українці носили прізвища. У російських селян з’явилися прізвища лише після Реформи 1861 року. Як бачимо, процес виникнення й усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Жива, овіяна легендами, багата на героїчні події історія України на своїх скрижалях відкарбувала надзвичайно строкату низку українських прізвищ, носії яких і були, по суті, творцями цієї історії. Ці особові назви відбивають широку, щедру натуру наших предків, що охоче давали один одному різні характеристики, прізвиська, які й лягли в основу творення сучасних прізвищ. Процес виникнення і усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства – князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Але, враховуючи суспільні відносини, з часом самого тільки імені ставало замало. Дітям і внукам теж було вигідно, щоб їхнє прізвище свідчило про те, що вони є нащадками і законними спадкоємцями свого предка. У такий спосіб виникали справжні родові спадкові прізвища.

Виникнення і розвиток прізвища як суспільно-історичної та мовної категорії тісно пов'язане з головними етапами соціально-економічного розвитку людства. На певному щаблі розвитку людство не мало прізвищних імен. В тому випадку, коли особисте ім'я не в змозі було індивідуалізувати того чи іншого члена мовного колективу, вдавалися до допомоги додаткового індивідуалізуючого знаку – прізвиська. Процес перетворення прізвиська в спадкове родове ім'я був сам по собі тривалий і неоднаковий для різних соціальних груп населення і для різних країн. Одним з основних факторів, що сприяли переходу прізвиська в прізвище, була втрата його мотивування, втрата інформації про причини його виникнення.

Працюючи над даною роботою, ми з’ясували, що початковим місцем виникнення прізвищ дослідники вважають Північну Італію XI ст. У кінці XII ст. прізвища з’являються у Провансі. Із Франції прізвище перейшло за Рейн і Ла-Манш. У Німеччині прізвища стали широко розповсюджуватися в XII ст., з Рейну прізвища поступово поширювалися на північ і схід. В Англію прізвища були занесені норманським завоюваннями. Процес їх встановлення закінчився в 1400 р. Аж в Уельсі та Шотландії прізвища продовжували формуватися ще і в XVIII ст. На межі XV і XVII ст. прізвища прийшли в Данію, в 1526 р. розповсюдилися там на все дворянство. Звідти й із Німеччини прізвище в XVI ст. досягло Швеції. В Угорщині на розповсюдження прізвищ потрібно було п'ять століть (з XIV до XVIII ст.). В Чехії прізвища розповсюджувалися з видання наказу імператора Йосифа II (1780) [ ]. В Польщі поява прізвищ у шляхти зафіксована на межі XV-XVI ст., а у простого народу (люду) – лише в XVIII ст. Найдавніші українські прізвища зустрічаються в грамотах XIV-XV ст. В ХУІІ ст. мало чи не всі українці носили прізвища. Таким чином, процес виникнення й усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. І зараз, прізвище, як оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народення або в шлюбі та передає своїм нащадкам має певні притаманні їй глобальні ознаки: родинна спадковість, юридична обов’язковість, максимально можлива індивідуалізація кожного прізвища, мінімальне звукове варіювання, часова стабільність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Гриднєва Л. Змішування мов в українській антропонімії // Урок української. – 2002. № 9. – С.25-26.

 

2. Єфименко І.В. Дещо про походження сучасних українських прізвищ // Дивослово. – 2002. – №11. – С. 18-19.

 

3. Єфименко І.В. З історії виникнення та розвитку українських прізвищевих назв // Мовознавство. – 2002. – №5. – С.75-87.

 

4. Сокол І. Про що розповідають прізвища //Дивослово – 2003. – №3. – С. 32-34.

 

5. Тлумачний словник сучасної української мови / За ред. Кусайкіна Н.Д., Цибульник Ю.С. – К.: Видавничий дім «Школа». – 2004. – 567 с.

 

6. Чучка П. Глобальні, національні та регіональні ознаки прізвищ // Дивослово – 2003. – № 10. – С. 23-25.