Система уроків з вивчення творчості Ліни Костенко
Творчість Л. В. Костенко порівняно недавно включена до шкільних програм із української літератури, тому і бракує методичних посібників до її вивчення. Ми, українці, представляємо народ, який протягом довгих століть був позбавлений можливості розбудовувати свою власну, незалежну, самостійну державу. Ми не мали національної школи, культури. Єдиною силою, яка в нас була, яка тримала нас при житті, кріпила дух, не давала забути «чия правда, чия кривда і чиї ми діти», допомагала вистояти, була українська література і церква. У кожній українській світлиці з-під вишиваних рушників дивилися на нас мудрі очі наших духовних Батьків—Шевченка і Франка. Через слово своє, перелите в пісню, народ передавав від покоління до покоління славу Запорізької Січі, козацького війська, січового стрілецтва, пам'ять про битви за волю і непідлеглість України. Наша історія, карбована шаблею і пером,—чиста і не заплямована. Для Ліни Костенко історія—не просто знання минувшини, а усвідомлення того, що через минуле формується людська і національна гідність, бажання, аби історія чогось навчила й спонукала читачів до боротьби за кращу долю. Вона ( Ліна Костенко ) приходила до свого народу не в час його щедрот, а в часи його смутку, часи його випробувань, часи лихоліть. Оце дорогоцінне для поета вміння приходити до народу не в часи щедрот, а в часи, коли народ потребує її слова, Ліна Василівна демонструє повсякчас. Після шістнадцяти років вимушеної мовчанки поетеса дала Україні, може, найбільше своє творіння—роман у віршах «Маруся Чурай». З'явившись у часи застійної задухи і майже зневаги до всього національного, роман підняв прапор не тільки історичної пам'яті, а й незнищенності України. Образ Марусі Чурай і самої Ліни Костенко після цієї її речі стали символами честі і гідності українства. Для втілення своєї філософсько-естетичної концепції поетеса вдало вибрала нечасто вживаний жанр роману у віршах, який передбачає рівноправне поєднання епічного та ліричного начал. Це дало їй змогу прокласти емоційні «мости» між давниною і сьогоденням, не ризикуючи скотитися до публіцистичної декларативності. Розгортаючи перед читачем широку панораму побутового та громадського життя наших предків у ХVІІ ст.., Ліна Костенко проникає в їхню індивідуальну та соціальну психологію, передає дух епохи. Різні соціальні типажі ( козацтво, урядники, міщани, духовенство та клерикальна інтелігенція), перебіг історичних подій, відтворений у людських долях, мовний і побутовий колорит у найдрібніших відтінках і деталях—усе це реставрується автором із живою достовірністю художнього документа. Поетеса показує тогочасне українське суспільне життя в усіх його найголовніших проявах: від театру воєнних дій до та кулуарів політичної боротьби до родинно-побутових стосунків, від царини освіти й культури до цивільного права, від церкви, що посідала чільне місце в духовній сфері, до майнових, торговельних зносин…Сюжет і композиція твору ( дві лінії перетинаються, підсилюючи одна одну,) дали змогу охопити якнайширший спектр настроїв і проблем доби в усій її багатобарвній яскравості. При цьому, як і завжди буває в епосі, автор ніби розчиняється в героях, не нав'язуюючи їм свого бачення світу, а навпаки, залишаючи за ними право діяти, мислити і почуватися цілком автономно. Але емоційною тональністю роман спрямований у сьогодення—ліричне начало, вступаючи у взаємодію з епічним, осучаснює для читача минувшину. Роман «Маруся Чурай» вводить нас у духовний світ наших предків, розкриває забуті сторінки історії, на достойних взірцях учить громадянської мужності, пробуджує почуття власної гідності, причетності до великої історії великого народу. Дуже важко викласти такий масштабний, філософський, цікавий пласт творчості поетеси, розглянути проблеми, які вона піднімає у своїх творах, протягом кількох годин, що виділені програмою. Вашій увазі я пропоную систему уроків за творчістю Л. Костенко, що вивчається в одинадцятому класі
Васильківський НВК №4
С. М. Дзюба
ВИВЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ Л. В. КОСТЕНКО В 11 КЛАСІ
( СИСТЕМА УРОКІВ )
Урок 1
К О С Т Е Н К О Л І Н А … Ви—моя молитва
(Життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко)
Народилася 1930 року
МЕТА: розповісти про життя і твори Л. В. Костенко, про відповідальність письменниці, її принциповість, безкомпромісність у судженнях, діях, розвивати логічне мислення, виховувати повагу і любов до видатних людей сьогодення.
ОБЛАДНАННЯ: світлини письменниці різних років, виставка її творів.
ТИП УРОКУ. Урок-дослідження.
« Це ім’я вивішується як прапор нашої поезії…Це більше,
ніж поезія—тут наша історія і філософія, наш спосіб
думання, героїка, наші марноти і глупоти…»
(Володимир Базилевський)
Митцю не треба нагород,
Його судьба уже нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Л. Костенко
Х і д у р о к у
І Мотивація навчальної діяльності.
1 Слово вчителя:
«Ліну Костенко люблять усі, хто любить поезію. Ліну Костенко люблять усі, хто любить Україну. Ліну Костенко люблять усі, кому дорога людська свобода… Оце дорогоцінне для поета вміння приходити до народу не в часи щедрот, а в часи, коли народ потребує її слова, Ліна Костенко демонструє повсякчас.»(Іван Бокий)
Ліна Костенко перша з українців за життя визнана світовим поетом і то не десь, а на батьківщині Петрарки, Данте, Мікеланджело і Рафаеля, реальний кандидат на Нобелівську премію. Уже перші книжки Л. В. Костенко засвідчили: на небосхилі української поезії спалахнув яскравий талант.
ІІ Повідомлення теми й мети уроку. Особливість нашої роботи полягатиме в тому, що ми не просто вивчатимемо біографію письменниці, а спробуємо зрозуміти те суспільство, оточення, в якому жила Л. Костенко, що переживала вона і близькі їй люди, що впливало на її душу і внутрішній світ. Яким був життєвий шлях цієї талановитої людини?
ІІІ Індивідуальні інформаційні проекти.
1. Учениця читає вірш
Л І Н І К О С Т Е Н К О
Я відкриваю знов небесну синь, Лечу у Всесвіт, мов невпинна мрія, Я вип’ю тихих звуків далечінь, І вітер донесе: « Аве Марія…» Серед складних питань, облич людей Знов постають одвічні запитання: Чи зрікся Галілео Галілей? І де сховалось зоряне кохання? І ці слова дзвенять, немов кришталь. Знов пальці обіймають авторучку. Попереду—паперу магістраль, Тож знов летить до сонця думка рвучко. В її очах горить святий вогонь, А серце слів мелодію складає. Небесний пил приніс тепло долонь, З тендітних вій перлини опадають… Пливуть роки, та це земне ім’я Я пронесу через життєві битви. Костенко Ліна… Святосте моя! Костенко Ліна… Ви—моя молитва.
(Оксана Соболь)
2. Учні розповідають про життя поетеси.
Гармонія крізь тугу дисонансів
2.1. Народилася Ліна у невеликому місті Ржищеві на Київщині у родині педагогів. Батько був високоосвіченою людиною, знав 12 мов, міг вільно викладати фізику, хімію. Був заарештований, 10 років поневірявся по концтаборах у роки сталінщини. Вроджену шляхетність і силу духу дівчинка успадкувала від прабабусі,яка в свої 110 років залишалася молодою. Колись приворожила красою юнака з мужицького роду—і він її викрав. Разом з ним відслужили 25р. його солдатчини,якою батько покарав сина за «любов».Прабабуся із «шляхетних»:пудрила обличчя,осліпнувши,любила розчісувати косу і обов’язково перед дзеркалом! Кликала внучку і тихо просила-питала: «Подивись на мене. Цей гребінець мені пасує?» У своїй поезії Л. Костенко згадує її дивацтва.
Уривок із поезії «Люблю легенди нашої родини»
Що б не було там, будень чи неділя, Не вдаючись ні в який монолог, вони ішли в мовчання,як в підпілля Вони буквально замикались в льох . Вони не те, щоб просто так мовчали, –вони себе з живущих виключали, Вони робились білі, як стіна, Вони все розуміли, тяжко так мовчали, тяжко так мовчали, неначе в них вселився сатана. Усіх трясло з того переполоху, щезали всі, хто вельми їм допік. -Та, мамочко, та вийдіть з льоху! - в душник благали діти й чоловік. Вони мовчали, як у бастіоні. Вони благань не мали на меті, непереможно безборонні в своїй великій німоті… Та ця історія про страшне мовчання має щасливий кінець: Коли ж вони відходили потроху і вже від серця зовсім одлягло, вони капусту вносили із льоху, і більш про це вже мови не було.
Духовне начало , глибинна віра в Бога перейшли в душу майбутньої поетеси від діда Михайла, що будував і розмальовував церкви «чернець, з дияволом воїтель,печерник, богоугодний чоловік». А ненька стала символом романтичного світу, адже в голодні роки мріяла, щоб знайшовся художник і на стелі селянської хати намалював небо. Раннє дитинство минало «над берегами вічної ріки»--Дніпром . 1936 року родина переїздить до Києва.
2.2. А через якийсь час почалася війна, страшні дороги евакуації. Значно пізніше поетеса написала, що саме тоді збагнула велич душі своєї нації:
І ніч глуха. І пес надворі виє. І світ кривавий, матінко свята! Чужа бабуся ковдрою укриє, Своє розкаже, ваше розпита, І ні копійки ж бо не візьме зроду, бо що ви, люди, на чужій біді?! А, може, то в душі свого народу я прихилила голову тоді?
Саме в час воєнної розрухи до світловолосої дівчинки вперше прийшло натхнення. Свої поезії вона писала не на папері, а на мокрій стіні окопа, де разом з іншими біженцями ховалася від ворожого обстрілу. Ці враження лягли в основу поезії «Мій перший вірш написаний в окопі».
2.3. Учениця виразно читає вірш «Мій перший вірш написаний в окопі».
2.4. Тут, у Києві, закінчила середню школу, навчалася в педінституті. З 1952 по 1956 р. навчалася в Московському літературному інституті, який закінчила з відзнакою. Літературний хист у дівчини пробудився рано:друкувати свої твори почала з 16-ти років. 1957р. – вийшла перша збірка « Проміння землі», дипломна робота випускниці. 1958р. – друга збірка «Вітрила».Неймовірний успіх! Про Ліну заговорила вся Україна. 1961р. – третя «Мандрівки серця» вийшла з величезними труднощами. Устами Кобзаря Ліна Василівна звертається до «співців краси земної», сучасних поетів, з проханням «гартувати…голоси не пустослів’ям пишним та барвистим,а заспівом в дорозі нелегкій»,бо « …на цій планеті, відколи сотворив її пан Бог,ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!»
2.5. Простота—одна з рис, притаманних Ліні Костенко, яка дуже схожа на мистецьку віртуозність, яка бере початок у творах І.Я. Франка, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки. У поезії «Доля» поетеса розмірковує про свою літературну і громадянську позицію, про ту ношу, яку вона взяла на свої жіночі плечі. Вона з самого початку свого шляху в літературі була свідома свого високого покликання:«Поезія—рідна сестра моя. Правда людська—наша мати», яким вона чесно поклялася служити: Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться-- У мене жодних претензій нема До долі-- моєї обраниці.
2.6. Поезія «Княжа гора» присвячена Т. Шевченку. В його уста Ліна Василівна вклала такі слова: «Але у вітчизни ніхто не одніме мене».
Що писав би Ш Е В Ч Е Н К О в тридцять третьому,в тридцять сьомому роках Певно, побувавши в Кос-Аралі, побував би ще й на Соловках. Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем досі би був реа—білі—тований Хоч посмертно, зате—своєврєменно. Звісило з трибуни блазенський ковпак забрехуще слово. Було так, було так, Було так, було так… А може, було інакше? «Чуєш, батьку? Чую, сину» Пропадали ж люди не за гріш. Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю! Мовчимо. Пнемося у багет. Як мовчанням душу уярмлю, То який же в біса я поет?!
2.7. В останні роки застою чиновники змушені були дати дозвіл опублікувати нові твори Л. В. Костенко: 1977 рік—збірка «Над берегами вічної ріки». 1979р.—історичний роман «Маруся Чурай». 1980р. – книга поезій «Неповторність». За ці дві останні публікації Ліна Костенко удостоєна премії ім. Т. Г. Шевченка (1987.) 1987р.—збірка «Сад нетанучих скульптур» та книжка для дітей «Бузиновий рай». 1989 рік—вийшов том поезій «Вибране». Високої оцінки літературознавців та критики зажили драматичні поеми «Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських», поема-балада «Скіфська одіссея».
—Чому так важко було?..
2.8. 4-ту збірку «Інтеграл» видавати не дозволили, та Ліна не скорилася:вона спробувала себе як автор-кіносценарист. Разом із Аркадієм Добровольським написала сценарій фільму «Перевірте свої годинники», який надрукували в журналі «Дніпро», проте фільм так і не було знято.
У 1966-1967р.р., коли, за висловом О. Гончара, стиснувся зашморг на шиї української літератури, Л. Костенко взялася за історичний роман «Берестечко» про поразку Б. Хмельницького. Між рядками звучала найголовніша проблема її сьогодення—поразка демократії: «Усе ж було за нас. Чому ж ми програли?»
Коли в 1968р. СРСР увів свої війська в Чехословаччину, Ліна Василівна єдина з усіх письменників висловилася проти. Звісно, вона усвідомлювала, що наражається на ув’язнення, проте влада не посміла торкнути жінку, яка мала величезний авторитет, чиї вірші переписувалися від руки. Для неї знайшли більш витончену кару: не друкувати. 1 6 років замовчування. Доводилося писати для «шухляди» з вірою, що все згодом буде таки опубліковане. Нині твори Ліни Василівни Костенко друкуються за кордоном: в Канаді, Австралії, Німеччині… За перекладені італійською мовою «Інкрустації» у 1994 році вона була удостоєна премії імені Франческо Петрарки.
Запитання
- Які моменти, на вашу думку, переважали в житті Л. В. Костенко? Доведіть фактами.
- Яким чином близькі, рідні впливали на майбутню поетесу?
- Чи можна стверджувати, що вже в дитинстві була помітною неординарність її особистості. Відповідь обґрунтуйте.
ІV Робота над творами
4 Аналіз поезії «Пастораль ХХ сторіччя .
Теорія літератури. Пастораль – вид літератури, який ідеалізує життя безтурботних пастухів і пастушок серед вічно чарівної природи. Виник ще за часів античності. У переносному значенні пастораль має трохи іронічний відтінок як стан ніжності і тиші.
— Яка подія описана в поезії? Три пастушки – «кирпаті сільські аргонавти» —знайшли й розібрали гранату, яка пролежала в землі кілька десятків років. Вибух…
— Які деталі підкреслюють трагізм ситуації? «Набрякли від крові рядна.» «… І несли їх діди, яким не хотілося жить . Під горою стояла вагітна, як поле, мати. І кричала та мати:—Хоч личко його покажіть». «Вагітна, як поле, мати…» І безсмертна, як поле. Як сама земля.
— А чому саме так назвала цю поезію Л. Костенко?
— Які художні засоби використовує поет?
Визначте поетичний розмір.( 5-тистопний анапест)
5 Аналіз поезії «Тут обелісків ціла рота» (самостійно) Підсумок. Надзвичайна простота,деталі яскраві( «тут на одному обеліску є навіть пошта польова»). —Яке враження справляє на вас ця поезія?
V Підсумок уроку
V І Домашнє завдання по рівнях: 1) дати характеристику особистості Л. Костенко або написати листа поетесі, 2) проаналізувати і вивчити напам’ять поезію «Життя іде і все без коректур», 3) скласти опорну таблицю «Мотиви лірики Л. Костенко », 4) індивідуальні завдання.
Урок 2
П о е з і я — ц е з а в ж д и н е п о в т о р н і с т ь,
Я к и й с ь б е з с м е р т н и й д о т и к д о д у ш і .
(Л. В. Костенко)
( Провідні мотиви лірики Л. В. Костенко)
Мета: ознайомити учнів із віршами поетеси, розкривати дивовижний світ художнього слова, багату образність, глибинність думок, афористичність рядків-висновків.
Тип уроку. Урок аналізу художнього твору.
Настане день, обтяжений плодами,
Не страшно їм ні слави, ні хули,
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
(Л. В. Костенко)
Х і д у р о к у
І Мотивація навчальної діяльності учнів.
1 Продовжте речення: «Ліна Костенко для мене –це ...»
ІІ Актуалізація опорних знань.
1. Запитання
1.1. Як сприйняли перші збірки поетеси критика і читачі? 1.2. Чому довгих 16 років її твори не друкували? 1.3. Які основні мотиви лірики Л. В. Костенко? 1.4. Які кольори переважають у її віршах, присвячених війні з фашистами? 1.5. Визначте жанрові особливості пасторалі. 1.6. Чому Л. В. Костенко «Пастораль ХХ сторіччя» називає віршем трагедійного звучання? 1.7. Які нагороди має Л. В. Костенко? 1.8. У якому році було видано роман «Маруся Чурай»? 1.9. Яке значення для української культури має творчість Л. В. Костенко?
2 Учениця читає напам’ять вірш Л. В. Костенко «Крила».
А й правда, крилатим грунту не треба. Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля. Немає пари,то будуть хмари. В цьому, напевно, правда пташина… А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я, А з правди, чесності і довір’я. У кого—з вірності у коханні, У кого – з вічного поривання. У кого—з щирості до роботи, У кого—з щедрості на турботи. У кого—з пісні або з надії, Або з поезії, або з мрії. Людина нібито не літає… А крила має. А крила має! 2.1. Пауза. 2.2. З якою метою Л. Костенко порушує у вірші проблему «крилатості» людини? ІІІ Аналіз художнього твору. 1. Аналіз поезії «Життя іде і все без коректур». 2. Читання напам’ять вірша . 3. Аналіз поезії «Вже почалось, мабуть, майбутнє» 3.1. Як ви вважаєте, що є духовним неоціненним скарбом для людини? 3.2. У ХХІ ст. швидкостей, електронної пошти і факсів чи потрібні людині мистецькі шедеври? 3.3. Виразне читання поезії учнями 3.4. Яка головна думка цієї поезії-заклику, поезії-благання? (Довкола все в світі так злагоджено, що ми не маємо права проминути, не звернути уваги на буденну «травинку і тваринку, шляхетну інохідь коня».Неповторне все і коштовне.) 3.5. Як ви розумієте слова: Минають фронди і жіронди минає славне і гучне. Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине. 3.6. Вірш закінчується блискучим метафоричним зворотом,що звучить як афоризм: «Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.»Як ви його розумієте?
4. Інтимна лірика Л. В. Костенко .
4.1. Учитель. Великий пласт лірики Л. Костенко—це твори про кохання. Лірична героїня поетеси часто переживає діаметрально протилежні почуття. Вона то радісна, то сумна, то палка, то стримана. Це чутлива, ніжна, зболена душа. Коли читаєш любовну лірику Л. Костенко, образ ліричної героїні якось підсвідомо асоціюється з образом самої авторки, такі ці твори відверті й щирі. Таке написати могла тільки людина, що сама пережила щось подібне.
4.2. Індивідуальний інформаційний проект.
Ліна Василівна Костенко, як і багато творчих, обдарованих особистостей, теж передбачила свою нелегку долю: «Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться—у мене жодних претензій нема до долі—моєї обраниці». Вона добре розуміла, що «щастя треба—на всякий випадок, сила треба—на цілий вік.»Майже всі поети пишуть про кохання—надто вже значуще місце воно посідає у спектрі людських почуттів. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання. І це почуття прагне висловлення, тому й дає дуже часто поштовх до творчості, до самовираження.
Ліна Костенко і Єжи Пахльовський зустрілися в Літературному інституті ім. О. Горького, в Москві. Як звук, як мелодія, як пісня народилося їхнє кохання. Були дивовижні зустрічі під зорями, сповнені духмяними пахощами квітучих садів, були мрії, сподівання… І радість від народження доньки Оксани, яка тепер викладає у Римському університеті. Вона поетеса, відомий літературознавець. Кажуть, що десь там, у недосяжній для землянина небесній височині, є книга людських доль. Та в ній, мабуть, не було поруч імен Ліни та Єжи, тому і змушені були вони розлучитися. Люблячі серця залишилися кожен зі своєю батьківщиною: Єжи—з рідною Польщею, а Ліна не уявляла себе без матінки України. Глибоке почуття, яке народжується і бере в полон ліричну героїню, відчувається у кожному рядку вірша Ліни Костенко:
спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи вона ж промчить над зламаним життям за нею ж будуть бігти видноколи вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами спини мене спини і скамени ще поки можу думати востаннє ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю
Відсутні розділові знаки підкреслюють швидкість розгортання подій; почуття поглинає все єство людини, як морська хвиля. У полоні глибокого почуття лірична героїня порушує важливі для себе запитання: що буде з нею, навіщо це кохання, що воно несе: «Чи біля тебе душу відморожу? Чи біля тебе полум’ям згорю?» «Відморожу», «згорю»--усе це завдасть болю, болю розлуки. І з’явиться новий вірш:
Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась, як Даліла, а розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли міражі. І як ми будем, як тепер ми будем?!— такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів—вона була недовгою. Цей світлий сон—пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею!— воно лишилось на усе життя.
Лірична героїня Ліни Костенко здатна любити і залишатися сильною, незалежною, творчою особистістю. Вона не буде «слухняною рабою» , не забуде, для чого живе:
Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не приспи, для чого я живу.
Глибоке почуття, велике кохання, нестерпний біль та сила і нескореність відчуваються у багатьох поезіях інтимної лірики Ліни Костенко. Кожна її поезія сповнена вишуканого мистецького виконання. Вірш Л. В. Костенко прекрасні своєю довершеністю, до того ж пройняті серпанком таємничості, якоїсь недомовленості. Все це зачаровує, збуджує уяву, почуття читача.
5. Учитель читає «Світлий сонет» 6. Бесіда. 6.1. Нерозділене кохання—це драма душі. То в чому ж щастя? 6.2. Чому, попри драматизм стану ліричної героїні, загальний настрій вірша—оптимістичний? 6.3. Яким ви собі уявляєте щасливе кохання?
7 Учень виразно читає вірш «Розкажу тобі думку таємну». 7.1. Який настрій цієї поезії? Чому? 7.2. Яким ви бачите почуття «на сьогодні, на завтра, на вік»? 7.3. Які художні засоби використовує автор?
8. Читання віршів напам’ять
ІV Підсумок уроку
V Домашнє завдання. Проаналізувати вірш Л. Костенко «Моя любове» (самостійно), прочитати роман «Маруся Чурай», індивідуальні завдання.
Урок 3
Якби знайшлась неопалима книга…
( Роман у віршах Л. В. Костенко «Маруся Чурай».
Історична основа твору, його сюжетна канва. )
М Е Т А : розкрити історичну основу твору, розглянути одну із сюжетних ліній роману—кохання Марусі й Гриця, розвивати вміння аналізувати ліричний твір, виховувати в учнів почуття власної гідності, порядність.
О Б Л А Д Н А Н Н Я: портрет Л. В. Костенко, тексти роману, костюми, магнітофон.
Тип уроку. Урок-презентація.
Красива я була, правда?
Схожа на свою матір.
Смілива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Співуча я була,правда?
Схожа на свій народ.
Л. Костенко
Х І Д У Р О К У
І Актуалізація опорних знань, умінь, навичок.
1 Перевірка домашнього завдання.
ІІ Вивчення 1 учень. Кажуть, що жила колись у Полтаві дівчина Маруся Чураївна, донька славного козака,лицаря Гордія Чурая. Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні. Уся Україна співала тих пісень. Вони вели козаків на бій, матері оплакували загиблих на війні синів,дівчат, співаючи, розкривали свої серця. Чи реальною є постать Марусі Чурай? Хто знає. Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Горіли соломяні стріхи над Ворсклою. Плавилися дерев’яні бані церков. Вітер був сильний, полум’я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл спалених паперів—усіх отих книг полтавських міських, де знаходились записи поточних судових справ. Мабуть, там була і справа Марусі Чурай. Можливо, тому й не дійшло до нас жодних свідчень про неї. 2.Учитель. Теорія літератури. Історичний роман у віршах. Жанр визначила сама Ліна Костенко. Композиція роману побудована на прийомі ретроспективного показу ( спочатку подія, а далі те, що їй передувало). Але разом із тим автор чергує цей прийом побудови тексту із звичайним хронологічним викладом. Така побудова дає можливість подати найбільш широкий огляд подій історичного плану, найбільш виразно змалювати часи хмельниччини і освітити певне коло проблем. 2 сюжетні лінії: особиста (доля Марусі Чурай та інших героїв, які у її житті відіграють важливу роль); історична (боротьба українського народу-полтавців проти загарбницької політики шляхти) . Роман складається із 9-ти розділів. 3 учень. У І розділі «Якби знайшлась неопалима книга» мова йде про пожежу 1658 року , яка знищила Полтаву, про суд над М. Чурай. У ІІ «Полтавський полк виходить на зорі»--мирні люди збираються і йдуть у похід. У ІІІ р. «Сповідь» Маруся згадує . Глибоко психологічно розкрито душевний стан дівчини. ІV— « Гонець до гетьмана». Іван Іскра летить у Білу Церкву до Хмеля зі звісткою, що полк вирушає і з розповіддю про М.Чурай. (с. 79) …Я зроду ненавидів тих,обережних. Сьогодні, тепер, обережний і сам Уперше в житті, за весь вік, за це літо, уперше в роду, де не знали страху, я вижити мушу, я мушу вціліти, я мушу об’їхати смерть на шляху. Прости мені, земле, простіть мені, трави! Не дбав я про славу, не дбав про майно,-- я мушу вернутись живий до Полтави, а там хоч і вмерти , мені все одно. У V «Страта» подано настрої натовпу, Марусі, Іскри, що встиг із листом Богдана. «Таку співачку покарать на горло,--та це ж не що, а пісню задушить!» У VІ— «Проща» --правдиво змальовано страхітливі руйновища на Україні, введено образ мандрівного дяка-філософа, який розтлумачує Марусі все побачене й почуте. VІІ—«Дідова балка» -- розкрито образ старого запорожця, якого козаки визволили з турецької каторги-галери, де він поневірявся 20 літ. Старий живе усамітнено і спогадами про давню козацьку славу, пам’ятає про Марусю і розпитує про неї Івана Іскру. VІІІ—«Облога Полтави». У цьому розділі мова йде про сміливість і стійкість полтавчан, які не здаються: «Якщо їм зараз в руки не дамося, то згодом звідси й вдаримо по них.» ІХ—«Весна і смерть, і світле воскресіння». Змучена і виснажена Маруся Чурай чекає наближення кінця. Іде весна-пора, коли хворі на сухоти відходять за грань. Іван приходив: «А на Святвечір як вона сиділа,то вже од неї тіні не було». –І я, котрій давно вже все байдуже, уже нічим я сльози не впиню. Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскра вічного вогню!
4 Літературна композиція «Дівчина з легенди». 1 вед. Бобренчиха лишилася вдовою, Лютіша до роботи стала вдвоє. Стару людину ганити негоже, Та й, власне, що ж відомо вже давно: Співає кожен, хто якої може, І так співає, як йому дано. Хто про калину, хто про джиґуна, А в неї завжди пісенька одна. Бобренчиха до Гриця. Чого сидиш? Одвик хазяйнувати. Мені б оце невістку молоду. А то все мати, мати, мати, мати! Чи я коли хоч помочі діжду? От ти прийшов з великого походу, А не проніс ні слави, ні добра. Сидиш, мовчиш,ні за холодну воду. Та й не гуду, що я уже стара. Все дивишся, та наче якось здалеку, Все думаєш, і лікоть на столі. То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба, сину, жити на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна. І грошей, грошей треба позаріз! Гриць. Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу, Хліб і до хліба, поле і воли. Мати Гриця. Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, То, може б, якось ми і прожили. В тії Марусі що не слово—насторч. Та ж там росте на хаті кропива. Мені таку невістку ані на оч, Ні на оч, сину, поки я жива. Гриць. А що покрив я дівчину неславою? Не буде, мамо, доля нам сприять. А гроші? Он у горщику під лавою, ще й попелом притрушені стоять. Мати. А то твої? Чи ти доклав старунку? Чи ти укинув таляр хоч туди? Ну що ж, іди, бери свою чаклунку, Бо гроші є у матері,-- веди!.. Іди, женись, хай буде не по-людськи. Але як пустка свисне у печі, То наплодивши злиднів, голопуцьків, Не посилай до баби по харчі. Щоб так і знав: як сходитиму з світу, То не лишу тобі і заповіту. Все одниму на церкву й монастир,-- На всю Полтаву будеш багатир! Маруся до Гриця. Що воно за диво? Під Берестечком бився ти сміливо. Під Зборовом також і під Пилявою Своє імя ти не покрив неславою. І тільки у домашньому бою Сміливість раптом втратив ти свою. Гриць. Не смійся. Так воно і є,- Не так ті кулі козаку страшні, Як це щоденне пекло метушні. Я поки міг, то якось відгризався. А в неї ж , знаєш, не язик-жало. Що я намучивсь, що я натерзався! А потім здався, ради не було. Отак і сталось. Вийшов я із хати. Дядьків своїх узяв у старости, І сам не знаю—щоб одну кохати, А другу в церкву до вінця вести. Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, І хтось когось в мені не впізнає. Тобі дано і вірити, й кохати, А що мені? Які такі кущі?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати А ще нелегше жить на дві душі! Відступник я. Нікчемний я і нищий. Але ти любиш і тому прости. Життя—така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти? Коли я там і говорив, і клявся, Я знав одне: збрешу—не помилюсь. Як хочеш знати,-так, я їм продався, Але в душі на тебе я молюсь! Маруся(різко). Йди собі, іди! Гриць . Мені ж нема куди. Маруся. Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу? Гриць(сам до себе, йдучи) Які я муки пережив пекельні! Од крику серця як я не оглух! Шкварчала совість, наче на пательні, і одганялась од зелених мух. Як я крізь землю там не провалився? Не збив кулак об стіни об оті?! І як я потім у шинку напився, на матір крикнув вперше у житті! Маруся(сумно сама до себе) Я найдорожчі сплакала літа. Чого вернувся до моєї хати? Ми ж розлучились… Матінко свята! и я ж тебе примушую кохати? Коли своїм коханням поступився заради грошей і багацьких нив, чи ти тоді од мене одступився, чи сам себе навіки обманив? А найстрашніше, що пече, як жога, перевертає душу від жалю: невірного, брехливого, чужого, огидного,-а я ж його люблю! (задумливо)
…Лежала тінь від столу і до печі. Лампадка тріпотіла в божнику. А він сидів, зіщуливши ті плечі І звісивши ту голову тяжку. Торкнувся склянки білими вустами. Повільно пив. І випив. І погас. Ой сонце, сонце, промінь твій останній! Оце і є вся правдонька про нас. Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб’є. Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє.
5 Бесіда 5.1. Чому Маруся Чурай не може простити Грицеві зраду навіть після його щирого каяття? 5.2. Прокоментуйте слова Чураївни: «Нерівня душ—це гірше,ніж майна».
ІІІ Підсумок уроку
І V Домашнє завдання. 1 Підготувати образи матерів-Бобренчихи та Чураївни-через їхні взаємини зі світом і дітьми. 2 Визначити місце батьківського начала у формуванні світоглядних позицій та виборі життєвих ідеалів на прикладі образів М. Чурай, Гриця Бобренка, І. Іскри, Галі Вишняківни. 3 Виписати цитати.
Урок 4
Ой люди, люди, Божа подобизна, до чого ж ви цю землю довели?!
( Трагічні картини минулого українського народу , духовне життя нації за романом Л. В. Костенко «Маруся Чурай» )
Мета: розкрити трагічні сторінки історії українського народу, розвивати вміння зв’язно відповідати на питання, виховувати співчуття до ближнього , почуття патріотизму. Тип уроку. Урок аналізу художнього твору.
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
Дорогою до Києва з Лубен.
( Л. В. Костенко)
Х І Д У Р О К У
І Актуалізація опорних знань, умінь, навичок. 1. Що найбільше вразило в романі? 2. Яку роль у вихованні дітей відіграють батьки? Дослідіть, як поводилися на суді козаки? 3 Як ви думаєте, чому мовчала на суді Маруся? 4 Що згадує дівчина в ті страшні три дні перед стратою? 5 Якої моралі не може виправдати, прийняти Чураївна? (компромісу із совістю) 6 Як ви розумієте слова Марусі: «Моя любов чолом сягала неба, Гриць ходив ногами по землі.» 7 Дослідіть, як поводилися на суді козаки? Чому? 8 Хто із героїв роману найповніше усвідомлює значення пісні для історичної долі народу і чому?
ІІ Аналіз художнього твору. 1. Слово вчителя.
Читаючи роман, ми сприймаємо усіх його героїв як таких, що дійсно жили до ХVІІ ст. . Л. Костенко майстерно вводить у сюжетну канву твору поряд із вигаданими нею образами дівчину з легенди—Марусю Чурай. У романі діють історичні особи : Богдан Хмельницький, Дмитро Вишневецький, засновник Січі, якого прозвали Байдою, син гетьмана Остряниці- Іван Іскра, Лесько Хромий. Згадуються імена «першого гетьмана після Павлюка» Остряниці Якова; ката українського народу, онука Байди,—Яреми Вишневецького. Мудрим і гуманним зображує авторка полтавського полковника Мартина Пушкаря. Образи реальних осіб надають твору історичної достовірності.
Та найбільше сприяє цьому змалювання історичного фону—страшних картин розорення України, які бачить Маруся Чурай, йдучи разом із дяком на прощу в Київ.
2. Оголошення теми і мети уроку. Прочитання і коментар епіграфа.
Учитель. Зболена, спустошена, йде Маруся до Києва. Як ви думаєте, де бере вона сили, адже зовсім недавно їй здавалося, що «нікому немає гірше в світі, як мені»?
Учень. «Учора хтось жалів мене: причина, Така тепер я чорна і худа, така хистка тепер моя хода. Вбираю світ порожніми очима.» Маруся милується красою рідного краю, не може вона бути байдужою до милих серцю краєвидів. Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ці ліси, —усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори,— усе моє, все зветься Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.
3. Робота в групах. Клас ділиться на групи і кожна отримує завдання з розділу VІ «Проща»: 1 група. З початку до слів: « Прочани хліб виймають із торбин» . Завдання. Проаналізуйте цей уривок. Чому, на вашу думку, так багато описів природи вводить Л. Костенко саме у цю частину? Яка їх роль? 2 група. Прочитайте уривок від слів: «Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України…» до слів: « ... Як тепер дивитись на такого внука!..». Дайте відповіді на такі питання: — У чому причина ненависті Яреми Вишневецького до українського народу? — Чому душа його матері Раїни «плаче по церквах»? — Що залишив по собі Ярема, тікаючи з України? — Чому для Байди Вишневецького «висіти на палі то іще не мука»? Запитання для всіх. Звідки беруться зрадники навіть у таких родинах? 3 група. Прочитати уривок від слів: « І раптом, що це? Жовті світлячки? » до слів: « …но знаю землю вшир і вглибину ». —Чому поминальні свічки запалені в руках ще живих людей? 4 група. Прочитати уривок від слів: « …І увійшли ми в київські ворота. » до слів: «Глас вопіющого в пустині, напевно, був чуйніший, як у нас.» — Яким прочани побачили Київ? — Печерський архімандрит Тризна виніс литовському королю Янушу Радзивіллу ключі від Києва і заявив про свою готовність служити польській короні, аби врятувати від руйнування місто та його священні храми. Чи допомогло це йому? — Чи могла покора в такому випадку принести порятунок? — Які ще дуже важливі проблеми піднімає автор у цьому розділі? Це—Нестор, найславетніший з дідів. Лишив нащадкам працю свою горду, бо він писав і в келії сидів, а я ходив, і в мене вкрали торбу.
Учитель. Життя. Воно часто таке нелегке, іноді жорстоке і постійно нагадує про це. І все-таки, не згинаючись під його тягарем, людина знову і знову встає, закликаючи на допомогу небачені резерви стійкості і сили. Витримати випробування один раз—мало. Випробування—все життя, і людині, щоб зберегти гідність, треба постійно його витримувати, тобто жити. Проходячи воістину пекельними колами, Маруся усвідомлює, що її особиста біда –то крапля у всенародній трагедії: « Комусь на світі гірше, як тобі». І душа дівчини оживає від доторку мільйонно помноженого горя співвітчизників: Чи серце знову плакати навчилось На цій дорозі в Київ із Лубен? І саме таке осмислення образу дівчини з народу—особиста трагедія в злитті з долею всього народу, країни—є новаторським і підносить її ( Марусин ) образ до висот узагальнення: Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, Що клекотів у наших корогвах! — То як звучать слова Марусі, що стали темою уроку? Як докір, як розпач, як біль чи крик зболеної душі?
4. Підсумки уроку.
5. Домашнє завдання: індивідуальні завдання, завдання по групах.
Урок 5
Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття—доля кожної людини.
( Образи роману Л. В. Костенко «Маруся Чурай» )
Мета: утверджувати високі моральні цінності, прагнення зберегти кращі людські якості, аналізуючи образи роману; формувати вміння творчо осмислювати прочитане; вчити розуміти красу слова поетеси.
Тип уроку. Урок-презентація дослідницьких групових проектів.
Коли тривоги життьової
Тебе підхопить вітер злий,
По вінці сили трудової
У серце стомлене налий.
Нехай не виє самотина,
Як чорний пес за ворітьми!
Скажи крізь муку: я людина!
Зрадій крізь горе:я з людьми!
М. Рильський
Перебіг уроку 1 Літературна вікторина «Впізнай героя». 1.1. Хто і про кого сказав такі слова: «Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані…» ( Яким Шибилист про Гриця ) 1.2. Кому належать слова: «Страшне це діло, діло небуденне. А всі почути вирока спішать. Воно, скажу вам, легше, як на мене, діла у битвах шаблею рішать.» ( полковнику Пушкарю ) 1.3. Хто і про кого каже: « Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!» ( Іскра про Марусю) 1.4. Кому належать слова: «Здається, що й листок би цілувала, в дзвіночку б ночувала,як бджола…Отак собі все гарне пригадала. Людиною ще трохи побула…» ( Марусі Чурай ) 1.5. Про кого ці слова: «А слово скаже—з пам’яті не викинеш, А більш мовчить, не щедрий на слова, Таке обличчя, зразу і не звикнеш,—різке, як меч. Тонке, як тятива…» ( І.Іскра) 1.6. Хто і про кого сказав : «Воно ж, товкуще, навіть не завважить,—пече, скубе, затовкує та смажить. Б’є в килими, неначе в тулумбаси, та промиває кишки на ковбаси …» ( Гриць про Галю Вишняківну ) 1.7. Хто і про кого каже: «ЇЇ пісні—як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот… Таку співачку покарать на горло,—та це ж не що, а пісню задушить…» ( Б. Хмельницький про Марусю ) 1.8. Кому належать слова: «Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори…» ( М. Чурай ) 1.9. Хто і про кого сказав слова: «Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені і матері посивілі од сліз» ( Іскра про Чурай ) 2. 1.Як ви поясните слова Гриця? Як вони його характеризують? Відступник я. Нікчемний я і ниций. Але ти любиш і тому прости. Життя—така велика ковзаниця Кому вдалось, не падавши, пройти? 2.2. Чи змінилося ставлення Марусі до Грицька? Як ви прокоментуєте ці її слова : Він говорив і відбувалось диво, Він зраду якось так перетворив, Так говорив беззахисно й правдиво,— неначе він про подвиг говорив.
3. Учитель. Усі персонажі роману сприймаються читачем як живі люди, взяті в цілком певних просторових і часових координатах ( Полтава—Україна, ХVІІст. ), і як типи, які впізнаються почасти й сьогодні. Навіть тих, які діють у кількох епізодах, не можна назвати звичним терміном—епізодичні, бо вони становлять частку середовища, в якому живуть головні герої. Зрештою, і кожен з таких, епізодичних, персонажів у Ліни Костенко має неповторну індивідуальність. Часто в одній, але промовистій деталі ( репліка, слово, жест, стороння оцінка ), наче в краплі води, розкривається весь внутрішній світ героя. Наприклад, Параска Демиха, свідок на суді з боку Бобренчихи, убивчо схарактеризована реплікою Леська Черкеса. Після слів жінки: «вийшла я…»–Черкес єхидно підказує: «трусити Левкову грушу». І вже читачеві зрозуміло, хто така Параска. Ліна Костенко не дає оцінки своїм персонажам, це робота для вас. Життя нелегке, іноді просто жорстоке, та прожити його треба з гідністю.
Оголошення теми і мети уроку. Робота над епіграфом.
Проблемне завдання. Сьогодні на уроці ми простежимо, хто з героїв роману у віршах Л. Костенко, пройшовши через помилки, сумніви, вагання, не схибив, не зрадив собі, своєму високому призначенню—бути Людиною.
2 Презентація дослідницьких групових проектів.
2.1. Образ Вітчизни Роман у віршах «Маруся Чурай» —твір панорамно-масштабний. З величезного кипучого політичного і культурного життя України ХVІІ ст. поетеса вихопила один маленький острівець—драму окремої особистості, а висвітила трагедію цілого народу, показала болі сучасника і страх перед майбутнім.
Головний герой роману—вітчизна. Рідна земля з її трагічною долею стоїть за спиною кожного з героїв. Недарма ж історія України тісно переплетена з сюжетною лінією життя Марусі. Весь твір перейнятий почуттям любові до рідної землі, яка постає перед читачем не тільки діамантово-переливними малюнками пейзажів, вкраплених у картини життя героїв, їх світовідчуття ( «земля у росах, як в парчі», « І дика груша в білому цвітінні на ціле поле світить, як ліхтар»), а, передусім,строкатою мозаїкою людських доль ( як історичних, так і вигаданих ), що, взяті разом, становлять історію народу. Болі і тривоги тогочасної доби читач вловлює у смутку вечірньої Полтави після суду над Чураївною і напередодні виходу полку в похід. Вогненна зірка в небі пролітала, сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава вербові гриви хилить до води.
Болить за вітчизну палке серце Івана Іскри, що мчить до гетьмана з вісткою про небезпеку, навислу над піснею рідного краю—над Марусею Чурай. Добре розуміє і Богдан Хмельницький, що важить для держави народна пісня. Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз при такій війні,— що помагає не вгашати духа, як не співцями створені пісні? А надто тоді,коли «про наші битви –на папері голо», коли без історичної пам’яті про боротьбу і подвиги предків никне і всихає, як дерево без кореня, любов до Вітчизни.
В давнину традиція пішого ходіння до святої Київської Лаври, часто через усю Україну, несла в собі для наших предків не лише релігійний, а й глибоко патріотичний смисл. Побожний захват Марусі переростає у всеочисне почуття гордості громадянки, коли вона бачить прекрасну древню столицю, що «розсіяла хрестами» і полонила пригаслий зір прочанки незвичайною красою. Тут сам Господь безсмертними перстами оці священні гори осінив. Кого хоч раз охопили такі почуття, для того доля Вітчизни навіки злилася з власним життям. Докори сумління гризуть дяка-книжника, що прогаяв молодість і силу, так і не написавши історії рідного краю, і аж на кінець життя зрозумів, яке «велике діло писані слова»! Він таврує сучасних піїтів, що « убогі словом, мислію порочні … складають віршики святочні…». усе комусь щось пишуть на догоду та чечевиці хочуть, як Ісав, А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?! Дяк щиро заздрить грекам, які гомерами утвердили власну історію у світовій культурі. Наша ж історія писана «кров’ю на своїй землі…плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем, могилами у полі без імен, дорогою до Києва з Лубен!» А це нетривкий засіб для збереження історичної пам’яті в прийдешніх поколіннях. Дяк визнає, що дещо таки зроблено книжниками, але правомірно відзначає, що «то ще не засів для таких полів». У Марусі і в читача напрошується запитання: чому ж сам дяк, замість нарікати, не візьметься за діло, аби своїм трудом заповнити так точно відчутну ним прогалинку в культурі? То ви б усе взяли та й написали, та й був би слід по вашому життю. Дяк борониться:
— Я написав, так торбу в мене вкрали,
і всі мої папіруси тю-тю.
Такий поширений у жартівливому українському фольклорі мотив украденої торби надає, з одного боку, наївним виправдовуванням дяка несерйозного звучання: ну що це, справді, за аргумент—він годиться хіба лиш для нероб , що словесами хочуть прикрити свою нехіть до праці. З другого ж боку, вкрадена з манускриптами торба символізує духовну окраденість народу. Усе висловлене дяком-невдахою –свята правда. І тим трагічнішою постає в романі його постать, що уособлює змарновані сили кращої національної інтелігенції, які не реалізувалися й загинули так само безслідно, як і оті могили на полях по дорозі з Лубен до Києва.
Віддаючи належне позитивній ролі козацтва в історії України, авторка не обминула й чорних сторінок її: пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневецького, Наливайка, Павлюка, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі. Так, зрадивши Северина Наливайка і Шавулу в битві повстанців із Жолкевським між річкою Солоницею і Лубнами в 1596 р.,замість сподіваної свободи зрадники ганебно наклали головами. Сучасник цих подій свідчить: «Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі».
Образ вітчизни сприймається читачем емоційно й по-філософськи. Він не залишається байдужим ні до долі героїв, ні до руїн, спричинених війнами, ні до горя окремих людей, які стали жертвами завойовників. У читача виникає потреба допомогти рідній землі відродитись у красі й слові, а народові стати гідним і рівноправним серед інших народів на шляху поступу.
2.2. Маруся Чурай
Образ Марусі органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйманням, виростає до символу, ніби фокусуючи в собі духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся—це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже Іван. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький: «Її пісні—як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот.» Справжній митець, Маруся наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями. Вона щира, довірлива й незахищена. Недаремно ж і про зраду Гриця дівчина дізнається останньою, вже тоді, як усі знають, а обмежена й самовпевнена Галя навіть зважується переможену суперницю взяти на глум. Маруся з її етичним максималізмом стоїть над житейськими марнотами і брудом, вище дрібних амбіцій, заздрощів, прагматичного розрахунку. На відміну від Гриця, її не лякають матеріальні нестатки. Своїм високим благородством Маруся, навіть віддана на глум і осуд юрби, здатна викликати в людей шанобливий захват: Злочинниця,—а так би й зняв би шапку. На смерть іде,—а так би й поклонивсь.
При всій своїй безпосередності Маруся мудра і добре бачить людські вади. Вона намагається зрозуміти і, по змозі, виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права засуджувати їх. Зате себе судить якнайсуворіше. Не може простити собі, що так пізно розгледіла Гриця, який виявився не тим, кого вона любила. Той вродливий юнак, що « щирими очима дивився приязно на світ », лицар, що хоробро бився проти ворогів за свободу вітчизни, заступив перед її зором іншого Гриця—дрібного пристосуванця, лицеміра, зрадника.
У свідомості читача образ Марусі зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі злети. Основні персонажі роману згруповані навколо Марусі не тільки сюжетно-композиційно, а й психологічно, вони відтіняють різні риси характеру героїні, допомагають виразно висвітити всі грані її внутрішнього світу. Наприклад, дяк—бувалий, освічений і для самої Марусі досить авторитетний, висловлюючи суголосні Марусиним думки про національно-визвольний рух, тільки формулює і теоретично обґрунтовує те, що вже хвилювало Марусю і що, в свою чергу, характеризує саму героїню як людину, глибоко перейняту трагедією її народу.
І в коханні Маруся прагне спорідненості душ, союзу однодумців духовно рівних у всьому: «Якщо загинеш, буду я вдовою. Чи й ти, не знаю, любиш так мене. А я вже, Грицю, їден дух з тобою…»Вона ніколи не стане додатком до свого чоловіка, як Галя: На неї можна нагримать, і можна її побити. Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився—і все.
Учитель. Що споріднює Марусю з Ярославною (« Слово о полку Ігоревім » )? А що з Мавкою ( «Лісова пісня »Лесі Українки )?
2.3. Історичні персонажі в романі
Зображеним у романі історичним героям Ліна Костенко дає таку ж оцінку, як і народ у своїх піснях та думах, адже сам народ є і творцем історії, і її безстороннім суддею. Поетеса зберігає історіографічну точність, за винятком хіба тих дрібних деталей, які не суперечать ані логіці достовірності подій, ані правді широкомасштабних узагальнень, зроблених з 300-літньої дистанції ( наприклад, Дмитро Вишневецький, як і в фольклорі, іменується Байдою, Лесько Хромий—Черкесом, син Остряниці Іван Іскра дещо «помолодшав»).
З великою поштивістю кілька разів у романі згадується імя «першого гетьмана Павлюка» Якова Остряниці. Це патріот свого народу, який знайшов у собі мужність і силу, мудрість і військовий хист підняти зброю на реєстровців і виступити разом із частиною реєстрового козацтва, що перейшла на його бік, з новим походом проти Польщі. Мудрим і гуманним малює Ліна Костенко полтавського полковника Мартина Пушкаря. Він упродовж десятка років займав посаду полковника, що вже само по собі свідчить про його авторитет, бо абиякого ватажка козаки довго не потерпіли б, адже військова старшина, від найнижчого чину до гетьмана, обиралася демократичним шляхом—«знизу». Показуючи Пушкаря під час облоги Полтави тонким політиком і дипломатом, поетеса, однак, не наголошує саме на цих рисах характеру полковника. Пушкар у романі більше людина і воїн, аніж дипломат, у чому відверто зізнається й сам: Воно, скажу вам, легше, як на мене, діла у битвах шаблею рішать. Історичний Пушкар і справді шаблею розв’язував непрості політичні конфлікти з Виговським і загинув у міжусобній борні, про що є згадка в романі.
Напівісторична, напівлегендарна постать Леська Черкеса, почасти дописана поетесою, як певний соціальний тип цілком відповідає духові історичної правди, перегукуючись із фольклорним образом козака Голоти, який « не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота ». Правдолюб, відчайдух і шибайголова, Лесько, за деякими даними, брав участь у повстанні Разіна. ( Лесько утне ще штуку не одну. Він потім стане побратимом Разіна— Леськом Хромим. Загине на Дону). Саме тут, в Україні, точилися битви, тут гинули герої, тут вирішувалася доля Польщі і Москви, Криму і Туреччини, Швеції, Молдавії, Литви, Німеччини і цілої Європи. А хто це пам’ятає? Де наші Колізеї?! Де написано про це?!Чом ця дорога з Лубен до Києва не відома всьому людству так, як Апіїв шлях, уздовж якого збереглися римські пам’ятки, що по них і сьогодні вивчається історія Риму,—хоч важить ця дорога для долі цивілізації аж ніяк не менше? А де хоч згадки про наших «праведних гетьманів»? Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана? Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? нема? Живого й мертвого спалили Де той Богун, де та зима?.. Крик душі 164-літньої давності. А як напрочуд точно проектується він і на добу, про яку говорить Ліна Костенко, і на наше сьогодення. Перегук із сучасністю знаходимо і в почуттях Марусі, яка з болем споглядає сплюндрований жорстокими варварами Київ: Ой люди, люди, божа подобизна, до чого ви цю землю довели?! Як символ продажності і зради, не прощеної у віках потомками, змальовано в романі відступника від свого роду і народу Ярему Вишневецького. Для розкриття психології зрадника поетеса використовує народну міфологію, в якій виражена моральна оцінка цього явища. Розповідаючи Марусі про люту розправу ката-зрадника над своїми співвітчизниками, дяк зауважує: Чи не тому такий Ярема й лютий, ладен цю землю трупами змостить, що кожна тут осичинка над шляхом йому про Юду листям шелестить?.. За народними міфами, кожне дерево є священним, крім осики, на якій повісився непрощений грішник Юда. Осиковий кілок , як символ прокляття, забивають у домовину злочинця, щоб той, бува, не вигулькнув із пекла на землю. Мудра народна педагогіка передбачала сувору відповідальність батьків за дітей. Це відображено в легендах, де материнська душа не може ввійти по смерті до царства Божого, а приречена вічно залишатися на землі, спокутуючи гріхи сина, якого породила на горе своєму народові. Тому і в романі за сина-зрадника, «як печаль одвічна, двоєдина, душа Раїни плаче по церквах», побудованих за її щедрі гроші, випрошуючи в Бога прощення за сина-ката; душа Раїни квилить і між руїн замку, де колись породила негідного сина.
2.4. Родини Чураїв і Вишняків
Морально-етичний зріз суспільного життя в романі проведений на прикладі життя двох родин, протиставлених одна одній,— Чураїв і Вишняків. Чураї являють кращі лицарські сили народу. Це сильні особистості, творчі здібності яких можуть соціально реалізуватися тільки за умов свободи. За своєю природою вони непримиримі до пристосуванства, покори, принижень, зради. Ось як характеризує Маруся свого батька: …Хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Чурай цінує людей не за суспільне становище, а за особисті якості. За таким принципом вибирає собі дружину, цього ж навчає доньку. Про «чураївський» гарт Ганни, вдови, що весь вік залишалася вірною своїй любові, промовисто свідчить епізод, коли Гриць прийшов перепрошувати дочку й матір. Проявляючи такт, жінка не втручається в розмову молодих, але недвозначно вказує на своє ставлення , демонстративно вийшовши із хати. Для неї пробачити Грицеві заподіяне безчестя означало б поступитися своєю людською гідністю. У Вишняків поняття честі нерозривне з посадами і багатством. Без титулу, без маєтку Вишняк—ніщо, хоч здатний перехитрувати десяток прямодушних і безкомпромісних Чураїв. Агресивний міщанин, він не є особистістю, бо позбавлений власного «я», стійких моральних засад і переконань. Це типовий пристосуванець, охоронець власної шкури дешевим коштом, а то й за рахунок інших. Його життєву позицію автор характеризує афористично і точно: «Хто за Богдана, хто—за короля. А він за тих, которії не проти.» Чурай не може зрадити, бо для нього це означає вбити свою власну душу. Для Вишняка ж зрада—акція трохи клопітна, але безболісна. Мораль Вишняків не передбачає врахування будь-чиїх інтересів, у тому числі й загальнонародних—інтересів вітчизни (пригадаймо, як він поводиться під час облоги Полтави ). Самоутвердження цієї родини ґрунтується на власній вигоді зі збереженням зовнішніх форм благопристойності. У такому ж дусі вихована й Галя, істота вкрай обмежена—«гуска», як каже про неї Гриць, зате пихата й самовпевнена, бо дочка «значного чоловіка». У міщанській сім'ї Вишняків духовні цінності підмінено матеріальними, і тому ні батько, ні дочка не замислюються над тим, що купують Гриця за гроші і що завдають страждань іншим. Про Галину бездушність красномовно свідчить її монолог у суді, де вона, плачучи й бідкаючись, не забуває поскаржитись: Вже тато наш і на весілля втратились, а Гриць умер… а Гриця вже нема… За вишняківською системою цінностей навіть життя людини можна перевести в графу матеріальних витрат. Так як Вишнякові душу замінює маєток і титул, його дочці любов замінює шлюб. Для Марусі ж ідеалом є любов, яка єднає «незглибимі душі». Таким чином, за всіма ознаками Вишняки і Чураї протистоять один одному: У всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах— і Чураївські голови на палях, і Вишняківські голови на плечах.
Ще один образ як зразок психології міщанства поетеса показала в образі Орини Бобренчихи. Бездуховна, егоїстична ревнителька ідеалів обивательського щастя, одержима одною метою—дорівнятися до Вишняків, вона не усвідомлює , що цим ідеалам приносить у жертву спершу чоловіка, а потім і сина. Гриців батько, людина слабохарактерна, але чесна й роботяща, добрий воїн, деякий час після одруження намагається стримати зажерливість своєї молодої дружини, але скоро відступає—починає пити, стає до всього байдужим, «домашніх хоругов хорунжим», як сам скаржився другові юності Чураєві. Гине безглуздо, провалившись на льоду. Після смерті чоловіка свою надію розбагатіти Орина перенесла на сина. Вона не протестувала проти участі Гриця в походах, потай сподіваючись, що в його кишенях забряжчать золоті таляри, аж поки не переконалася, що козакові війна дарує не золоті скарби, а каліцтва і смерть. Тоді заповзялася влаштовувати синове щастя. А що син любив небагату—Марусю, то мати почала щоденно ганити її, побиваючись та плачучи над своєю нещасною долею, аж поки не змусила Гриця заручитись з Вишняківною. Характерно, що в трагедії сина Бобренчиха не бачить власної вини, не розуміє, що причиною горя є її войовниче прагнення укласти синове щастя у прокрустове ложе її міщанських ідеалів. Воно й зрозуміло: людям обмеженим самоаналіз не властивий, це вміють тільки особистості високого духовного рівня ( пригадаймо, як прискіпливо аналізує кожен свій життєвий крок Маруся, як прагне зрозуміти мотиви вчинків кожного, з ким зводить її доля ).
-Що спільного між Бобренчихою та матір’ю Лукаша («Лісова пісня» Л. Українки) ?
2.5. Гриць Бобренко
Так сталося, що Григорій опинився між двома одвічними бастіонами людської моралі—життя для людей—Чураї, та життя для себе—Вишняки. Дві системи цінностей однаковою мірою формували його вдачу. З одного боку, великий вплив на Гриця мали Чураї, найближчі сусіди, в сім'ї яких він проводив у дитинстві багато часу. Тут витав дух гордої лицарської незалежності, а після трагічної смерті Чурая на матір і доньку впав ще й відсвіт загальнонародної слави загиблого героя. Гриць, ласкавий і добрий, по-синівськи прихилився до Чураїхи, а Марусине кохання окрилило його, вселило в серце козацьку звитягу—з чотирирічних походів він повернувся в званні хорунжого, здобувши собі добру славу серед військового побратимства. І в любові до Марусі, І в битвах Гриць підноситься до вершин своєї духовності, виявляє всі моральні можливості своєї душі. З другого ж боку, від батька Гриць успадкував нестійку вдачу, брак наполегливості і душевну лінь. Духовна сірість родинної атмосфери, де панували сліпа захланність, безпросвітне гарування по господарству задля матеріального збагачення, невситиме прагнення доскочити статків-маєтків і порівнятися із сильними світу цього, хоч і прикро дисгармоніювала з тими ідеалами, якими Гриць дорожив, однак під наполегливим тиском матері поступово робила свою справу:пробуджувала в Грицеві другу душу—душу пристосуванця. Служіння високим ідеалам в умовах буднів вимагало постійного напруження сил у боротьбі з дрібницями, здатними засмоктати душу в трясовину інертності. Всім відомо, що випробування буднями часто-густо виявляється психологічно тяжчим, аніж випробування екстремальними умовами. Та й адаптація демобілізованого вояка до мирного життя—річ нелегка: Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні. А тут ще й мати з її пророкуванням бідувань та душевного неспокою після одруження з Марусею—і мирного земного щастя в одруженні з Галею. Грицеві метання, намагання якось примирити в собі «чураївську» і «вишнякіівську» сторони дуже влучно характеризує на суді Яким Шибилист: Грицько ж, він міряв не тією міркою, В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це, як скажімо вірувати в Бога і продавати душу сатані. Гриць сам розуміє: «зрада—діло темне і брудне». Він скаржиться Марусі, що йому нелегко «жить на дві душі»: Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає. Він не розуміє лише одного: цього стану його душі вже не змінити, бо зрада вбила того, колишнього Гриця, який «відкритими очима дивився приязно на світ». Йому здавалося, що Маруся простить йому, і вчинений гріх можна буде видерти з життя, мов аркуш із зошита, але так не буває. Хто здатен зрадити хоч раз, зробить це і вдруге. Чулим серцем Маруся відразу вловила, що до неї повернувся не той давній Гриць, якого вона кохала, а інший: Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво,— неначе він про подвиг говорив». Перед Грицем постав вибір: або остаточно вбити свою живу ще душу, ступивши на Вишняківську стежку, або піти з життя. Він вибрав друге.
Слід звернути увагу ще на одну особливість, підмічену письменницею в житті і втілену в образі Гриця: коли мізерніє душа, мізерніє і її оточення. Якісь у нього появились друзі, Семен Капканчик і Ромашко Струк. Один хоч був десь у Великім Лузі, а другий зброї і не брав до рук. Учитель. Історичний роман цей сприймається, як дуже сучасний, бо примушує нас ще раз замислитися над тим, якою повинна бути людина. То кого ж з героїв твору ми можемо назвати справжніми людьми? 3. Підведення підсумків уроку. 4. Домашнє завдання. Написати твір-роздум: « Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття—доля кожної людини.»
про публікацію авторської розробки
Додати розробку