Дослідження СПЕЦИФІКА ОБРАЗОТВОРЕННЯ ПЕРСОНАЖІВ НА ТЛІ ЧАСОПРОСТОРУ В РОМАНІ «МАСКА» В. ЛИСА

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Запорізької облдержадміністрації

Запорізьке територіальне відділення МАН України

 Відділення літературознавства,

         фольклористики та мистецтвознавства

                                                            Секція: українська література   

СПЕЦИФІКА ОБРАЗОТВОРЕННЯ ПЕРСОНАЖІВ НА ТЛІ ЧАСОПРОСТОРУ В РОМАНІ «МАСКА» В. ЛИСА

         Роботу виконала:

                                                            Бутєва Олександра Олегівна,                                                                                       учениця 11 класу

КЗ «Приморський ліцей»

Науковий керівник:

Вишневецький Василь Олександрович,

вчитель української літератури

 комунального закладу «Приморський регіональний українсько-болгарський багатопрофільний ліцей ІІ-ІІІ ступенів»

Приморської міської ради Приморського району Запорізької області вищої категорії, учитель-методист

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І. ХУДОЖНЯ ДІЙСНІСТЬ У РОМАНАХ В. ЛИСА…………………7

РОЗДІЛ 2. ДУХОВНО-ЕСТЕТИЧНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ГЕРОЯ У РОМАНІ «МАСКА»………………………………………………………………………..14

2.1. Послідовність хронотопних площин у моделі становлення особистості: дитинство і юність героїв……………………………………………………….15

2.2. Художнє виявлення хронотопу перевтілень людини………………….....19

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….......25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….…27

ВСТУП

Актуальність роботи. Авторське представлення часопростору в художньому творі зумовлено інтересом до духовно-естетичного освоєння площин минулого, сучасного та майбутнього. У романах про давнину використання часопростору спирається і на традиції, і на новації художнього мислення.

Зображення світу через форму хронотопу в романі В. Лиса „Маска” різнопланове, багате на оригінальні стильові рішення та естетичне наповнення. Забезпечуючи гостросюжетність твору з харизматичною особистістю в центрі подій, автор інтерпретував історію, провівши глибокий аналіз часу, деталізувавши пласти минулого. В. Лис прагнув репрезентувати великий обшир минулого, прокласти в ньому координати світовідчуття так, щоб читач сам зміг уявити й осмислити дух давнини, особливості соціального простору та поведінки людини, що прагне до якісних змін у суспільному середовищі, до пізнання глибинних людських почуттів.

В обговоренні роману „Маска” літературними критиками висловлюються різні, часом суперечливі, думки щодо його художньої вартості, жанрової досконалості, правдоподібності. Щоб усвідомити духовно-естетичне представлення героя твору, важливо зрозуміти світовідчуття самого автора, пізнати його психологію та мораль, визначити ціннісні орієнтири в суспільній структурі, у чому й полягає актуальність дослідження.

Питання художнього часопростору привернуло увагу багатьох літературознавців. Ґрунтовними в цьому аспекті є студії М. Бахтіна [3], М. Кодака [14], які наголошували на тісному зв’язку особливостей хронотопу з жанровими можливостями твору. А. Темирболат [27] визначила різні типи часопростору в залежності від його ролі, форми і значення в художній структурі твору. Цінними є дослідження природи хронотопу в романному жанрі М. Гуменного [6] (на прикладі творів О. Гончара) та О. Павленко [24, 25].

У роботі також використано напрацювання О. Забужко [7], О. Клименка [11, 12], Я. Поліщука [25] про особливості художньої творчості В. Лиса, зокрема й використання категорії часопростору.

Мета дослідження: проаналізувати специфіку творення харизматичної постаті на тлі часопросторових відношень у романі В. Лиса „Маска”.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання комплексу завдань:

1) проаналізувати теоретичні аспекти хронотопу в літературознавстві;

2) вивчити дослідження про художню специфіку відображення світу в романах В. Лиса;

3) висвітлити категорії часу і простору в жанрово-композиційному рішенні автора, зокрема охарактеризувати різні види хронотопу (епічного, фабульного і ліричного; закритого, відкритого; візуального, не візуального тощо);

4) простежити особливості творення харизматичної постаті на тлі часопросторових відношень.

Об’єкт дослідження: роман В. Лиса „Маска”.

Предметом дослідження є засоби образотворення у романі „Маска” В. Лиса.

Методи дослідження. Для розв’язання вказаних завдань використано кілька методів. Для аналізу художньої картини світу історичного минулого, застосовано типологічний метод; культурно-історичний метод дав можливість охарактеризувати особливості відтворення взаємостосунків, прагнень, духовних пріоритетів людей у соціальній структурі минулої епохи; формальний метод дозволив розглянути сукупність формальних елементів роману. Задля опису художнього матеріалу використано аналітико-описовий метод.

Наукова новизна роботи полягає у спробі дослідження змалювання харизматичних постатей, урізноманітненні засобів трансформації образів на фоні послідовності хронотопних площин у романі „Маска” В. Лиса.

Практичне значення роботи: матеріали, узагальнення й висновки роботи сприятимуть подальшому вивченню художньої специфіки хронотопу в романі „Маска” В. Лиса.

Структура та обсяг роботи зумовлені загальною концепцією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження – 32 сторінки. Список використаних джерел становить 28 позицій.

РОЗДІЛ 1

ХУДОЖНЯ ДІЙСНІСТЬ У РОМАНАХ В. ЛИСА

Художній часопростір здавна був предметом дискурсу в літературознавстві. М. Бахтін позначив це цілісне явище хронотопом, розглядаючи його специфіку через безпосередній вплив жанрових рис твору. Учений переконував, що „…жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом”, до того ж вважав, що в літературі першочергове значення має час [3, с. 235].

На концепції зв’язку жанру і часопростору наполягав і М. Кодак. Він переконував, що хронотопна і жанрова структури „…перебувають у своєрідній симетрії, рівновіддаленості від усіх інших рівнів і факторів, розмежовані тільки центроположним рівнем психологізму” [14, с. 100–101]. На його думку, для епосу притаманне використання минулого часу, тобто „суцільний спогад” [14, с. 103].

За жанровими ознаками часто розрізняються види художнього простору і часу. Літературознавча енциклопедія наводить такі терміни на позначення хронотопу: „романний”, „повістевий”, „новелістичний”, „ліричний” тощо. Приєднуємося до думки науковців щодо взаємозв’язку хронотопу з можливостями жанру.

Підґрунтям для осмислення ролі часопросторових категорій в естетизації світу є праця А. Темирболат „Проблема хронотопу в художній прозі”. Науковець надає особливої ваги часу і простору – формам, на яких тримається художній твір. Простір вона розглядає за двома рівнями: „поверховому” („реальність, в якій розгортаються створені письменником дії”) і „глибинному” („переосмислення звичайних „предметів” із значенням просторовості” відповідно до цінностей світу). „Глибинний” рівень простору формується на переживаннях, емоціях, почуттях героїв і відрізняється від „поверхового” динамічністю і багатовимірністю [27, с. 14]. У романі на глибинному рівні простору активно задіюються художні фактори психологізму, що важливо для пояснення творчого задуму.

А. Темирболат визначила типологію художнього простору відповідно до його функцій і місця у композиційній структурі: „точковий”, „плоскісний”, „лінеарний”, „об’ємний”; а також художньої умовності – „абстрактний” і „конкретний”. Використання таких рівнів і типів простору залежить від жанрово-стильових ознак твору, від художньої позиції автора. До основних просторових видів дослідниця відносить такі: „вертикальний простір” (спадаючі і висхідні конструкції); „горизонтальний простір” (сторони світу, точка центру світу, поняття меж); „заповнений і порожній”, „простір, співвіднесений з історією”, „неспівідносний з історією” (онейричний простір, вічність); „візуальний” і „невізуальний” (простір душі), „далекий і близький, що характеризуються через перспективу, оптику, акустику”; „геометричні і тригонометричні” (сфера, квадрат, коло); „земні і космічні”; „соціально-економічні”; „адміністративно-територіальні”; „макро- і мікро-простори”; „топоси і локоси” [27, с. 17-18]. Розмаїття усіх названих видів простору повною мірою застосовується у великих епічних формах.

З різними типологіями простору, проаналізованими А. Темирболат, тісно поєднується художній час. Науковець ретельно проаналізувала функціональні можливості часової категорії і виділила основні її форми: приповільнення, пов’язане зі спостереженням, сприйняттям, аналізом, осмисленням; концентрування, що додає інтенсивності оповіді, теперішній час, що показує дійсність в її розвитку чи певний стан суб’єкта; минулий час, пов’язаний із розкриттям історії; майбутній час, що забезпечує пізнання перспективи життя [27, с. 24]. Бачення простору й часу обґрунтовано так: „Це фундаментальні поняття культури, які утворюють ту „сітку координат”, завдяки яким люди сприймають дійсність і вибудовують образ світу, існуючий у їхній свідомості” [27, с. 24].

У романі зображення художнього часу і простору багатовимірне, завдяки чому відбувається гармонійне переплетення сюжетних ліній, поглиблюється характеристика героїв, набуває оригінальності конструювання змісту і форми. У великому епічному творі важливим є не стільки репрезентація хронології подій і процесів, скільки обґрунтування причин і наслідків головних перемін, взаємозв’язку з минулим чи майбутнім.

Часопростір як художній механізм активно застосовується романістами для удосконалення психологізації зображення світу, філософських узагальнень, пояснення еволюції суспільства і свідомості людини. З позиції досліджень жанрових категорій слушними є зауваження М. Гуменного щодо природи художнього часу і простору. Він писав: „В основі романічних ситуацій знаходяться складні конфлікти, де герой змальовується у широкому соціальному контексті як активно діючий індивід. А тому роману необхідне розмаїття умов простору і часу та особлива маневреність оповіді в часі” [6, с. 44]. Науковець акцентував увагу на „…ретроспективному осмисленні подій”, що впливає на принцип побудови сюжету. На матеріалі творів О. Гончара він довів, що прийом „пошуку минулого” неминуче пов’язаний із „…особливостями художнього часу в романі” [6, с. 44].

На основі системного аналізу історичних романів П. Загребельного формами художнього часу О. Павленко визначила „авторський та особистісний час героя, що розгортається логічно, конкретно або умовно та аналогічно” [24, с. 16]. Дослідниця наголосила: „Художній простір і художній час окреслюються в конкретній схемі як єдність фізичних, концептуальних і перцептивних ознак часопросторового континууму, де є можливості відтворення зворотного плину часу та зображення масштабності художнього простору” [24, с. 16].

У більшості випадків автори романів використовують поєднання простору та часу в єдиному художньому виявленні, тобто хронотопі. Категорією, що пов’язує час і простір, Р. Козлов називає „рух”. „Саме наявність руху як фактору-зв’язки, – запевняв він, – визначає можливість не лише взаємоузгодження часу й простору, але і їх взаємного замінювання…” [15, с. 197]. Обґрунтовуючи психологічне сприйняття світу реципієнтом, науковець доводить, що просторові відчуття є первинними, а часові – „співвідносними від даності”. За таких обставин „поступовий розвиток часових і просторових відчуттів веде людину до створення цілісної часо-просторової картини світу…” [15, с. 197–198]. Процес „злиття часу і простору” залучає до руху всі інші художні механізми, що забезпечує панорамність, стереоскопічність, динаміку, багатоголосся.

У романах, як правило, час і простір взаємопереплетені, доповнюють і наповнюють один одного, створюючи єдине художнє явище. Ми вживаємо паралельно поняття „часопростір” і „хронотоп”.

Художній часопростір у канві творів того чи іншого письменника привертає увагу своєю самобутністю. Специфіка образного мислення у випадку вибудови хронотопу залежить від авторської позиції, естетичного сприйняття світу ним та від законів жанрових структур.

В. Лис – український сучасний письменник, член Національної спілки письменників України, член Асоціації українських письменників. Він є автором романів „Айстри на зрубі” (1991), „Романа” (2001), „Продавець долі” (2002), „І прибуде суддя” (2004), „Камінь посеред саду” (2005–2007), „Острів Сильвестра” (2009), „Століття Якова” (2010), „Графиня” (2010), „Жінка для стіни” (2010), „Іван та Чорна Пантера” (2012), „Маска” (2002, 2012), „Соло для Соломії” (2013), „Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї” (2014). В. Лис відомий у літературі як письменник-романіст. Його твори набувають все більшої популярності серед читачів завдяки самобутньому відображенню вагомих подій, знакових особистостей.

Індивідуальний стиль В. Лиса самобутній, тематика творів новаційна і злободенна, герої – яскраві неординарні особистості, які запам’ятовуються надовго. Однією з прикметних рис митця є розгортання подій минулого для осмислення сучасності, використання часопросторових вимірів, гра із жанром. У творчій діяльності письменник дотримується „багатоплановості і можливостей трактувань” [15, с. 40]. Самобутність його підходу до відображення світу заслуговують на увагу. Одним із показників таланту і популярності автора є неодноразове присудження літературної премії конкурсу „Коронація слова”. Про творчість письменника, особливості його художньої майстерності охоче відгукуються літературні критики, ґрунтовні дослідження проводять літературознавці. Характеризуючи творчість В. Лиса, О. Клименко підтвердив його популярність і наголосив: „Отже, місце під письменницьким сонцем завойовано, віднині можна працювати, дбаючи суто про якість художнього тексту, оскільки саме вона є визначальним критерієм, саме вона зумовлює місце, яке посідатиме твір у відповідній і, так би мовити, рідній ієрархії, в котрій і слід розглядати та оцінювати” [11].

Серед найвідоміших творів В. Лиса є роман „Століття Якова”, що став об’єктом дослідження науковців через оригінальність задуму, наповненість самобутніми засобами характеротворення й використання структури часопростору як основного жанрово-стильового прийому. З цього приводу Я. Поліщук писав: „Історія Якова є найкращим утіленням відносності часоплину. Колізію роману створює принципова відмінність двох темпоральних пластів: тягучого й докладного сільського часу Меха та його родини та стрімкого, уривчастого, непередбачуваного й нерідко шаленого проносу епохи” [25, с. 89]. Дослідник звернув увагу на художні механізми моделювання хронотопу: „Змальовуючи образ цілої історичної доби (нехай і приватному її віддзеркаленні), прозаїк вибудовує логічні причинно-наслідкові ланцюжки між минулим і сучасністю” [25, с. 94]. І сюжет, і головна ідея роману потребували широкого розгортання подій, „оживлення” хроніки на тлі панорами України і долі людей.

О. Забужко зазначила, що „століття Якова” – це ще й сто повних років української історії, з усіма її – куди там шекспірівським! – непроговореними й неосмисленими трагедіями, чиї непідбиті рахунки ми й далі продовжуємо сплачувати… І книжка ця – не тільки про дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого як тріску жбурляло по водах вийшлого з берегів ХХ століття, – про кожного з нас?...” [7, с. 5–6].

Творчість В. Лиса вивчається крізь призму філософських категорій. Так, Г. Авсентьєва та А. Семенова дослідили екзистенційні мотиви в романі „Острів Сильвестра”, зокрема мотиви самотності й відчудження, що розширило уявлення про мислительсько-естетичну концепцію автора.

Через самобутність художньої організації матеріалу предметом обговорень і навіть суперечок у колі літературних критиків став роман „Маска”. В. Коротич звинуватив автора в незнанні, провінційності, схематичності змалювання героїв та неповноті використання жанрових можливостей роману про минуле. Критик потребує „м’яса” на „скелеті”, тобто деталізованого наповнення історичного матеріалу задля створення „хорошого чтива” [19]. „Читаю „Маску” і думаю, – заявляв він, – наскільки ми (Україна) випали з історичної логіки навіть у літературі” [19]. Схоже, що В. Коротич, шукаючи „м’ясо”, не спромігся помітити головне в романі – ідею самоствердження особистості, враженої суспільною жорстокістю. Можливо, критик узявся приміряти твір під жанрово-стильові штампи, не беручи до уваги пріоритети сучасної літератури. Тут слушними є зауваження О. Клименка, який глибоко вивчив індивідуальну манеру автора: „Якщо ж аналізувати твір у чужородній класифікаційній площині, об’єктивність оцінювання може виявитися сумнівною” [12].

В. Лис запевняв: „Роман „Маска” про людину, яка страшенно самотня в цьому світі. І хоча здається, що сильна людина не може бути самотньою, насправді воно так і є” [17, с. 40]. Автор називає свій твір історичним, матеріал про давнину та особливості минулих епох використовує як тло для основних подій, виакцентовуючи протиріччя істини й фальші у відстоюванні визнання особистості.

Особливості часопросторової наповненості та функціональності залежать від жанрових ознак художнього твору. Явищем у естетичному представленні дійсності є романний хронотоп. Час і простір у романі співіснують у певних площинах: на рівнях реальної дійсності та психологізму. Це забезпечує об’єктивність, повноцінність, багатовимірність відображення світу і характеротворення персонажів. Поєднання категорій часу та простору в романі задіює всі художні механізми, забезпечує динаміку подій і почуттів, розширює панорамність дійсності, активізує мислення.

Явище хронотопу має свою специфіку в романах „Століття Якова” і „Маска” В. Лиса. Багато уваги приділив автор створенню харизматичних особистостей на тлі епохи, плинності часу. У жанровому розмаїтті пріоритетними для автора є пропагування ідей через часопросторові межі, взаєморух причини й наслідку, зв’язок між минулим і майбутнім.

РОЗДІЛ 2

ДУХОВНО-ЕСТЕТИЧНЕ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ГЕРОЯ

У РОМАНІ «МАСКА»

Щоб усвідомити духовно-естетичне представлення героя твору, важливо зрозуміти світовідчуття самого автора, пізнати його психологію та мораль, визначити ціннісні орієнтири в суспільній структурі. Беручи до уваги твердження Н. Зборовської про те, що „внутрішнє, душевно-духовне, інтелектуально-емоційне, психологічне життя особистості” є „найістотнішим чинником життєтворчості (життя-як-творчості)” [8, с. 9], можемо наблизитися до енергетичної сфери буття В. Лиса, відчути процес руху власне авторських художніх механізмів. Письменника завжди приваблюють сильні харизматичні особистості, які мають свою вражаючу історію, мислять і діють неординарно. Як правило, в образах простих людей В. Лис відтворює філософію життя. Такими є постаті Якова („Століття Якова”), Соломії („Соло для Соломії”), Пелагеї („Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї”) і, звичайно ж, Прокопа Марушка („Маска”).

Хобі письменника – прогнозування погоди. Отже, він здатен тонко відчувати світ, передбачати й аналізувати дійсне та приховане від інших. Поєднання якостей митця і сформувало вміння виявляти „в людині ті риси, про які людина й сама не здогадувалася” [15 с. 40]. У цьому й полягає секрет творчої манери митця.

Синтез інтуїції та естетики вибудовують у романах В. Лиса модель особливого героя – борця, шукача, бунтаря, переможця. Цей процес ефективно діє за формулою, визначеною самим автором: „Боротьба полягає у борінні людського серця із самим собою” [15, с. 41]. Для пізнання механізмів образотворення персонажів дієвим є такий творчий меседж В. Лиса: „Література – це терапія” [15, с. 43].

За законами філософії буття світу розкривається через уявлення про простір і час, їхню сутність і співвідношення. Задум автора показати людину через її очевидне й приховане єство самобутньо виявився в розбудові складної часопросторової площини роману.

2.1. Послідовність хронотопних площин у моделі становлення особистості: дитинство і юність героя

За традиціями художнього мистецтва письменник аналізує й переосмислює різні чинники буття, представляючи людину у філософському, соціально-національному, психологічному аспектах. Дослідження простору душі й становлення особистості за таких умов відбувається в нерозривній єдності з історичним часом. І минуле, і теперішнє, і майбутнє автор об’єднує в єдине часове поняття, що дає можливість глибшого, повнішого пізнання предметного й духовного світів.

Творче осмислення дійсності відбувається в поєднанні з домислом психологічних і фізіологічних відчуттів героїв. Письменник створив модель поведінки головного персонажа з набором онтологічних даних у певній просторово-часовій формі соціуму, показав результат негативного й позитивного впливу на особистість, її світогляд і усвідомлення власного „я” в суспільному середовищі.

Репрезентація образу злочинця, Прокопа Марушка у романі „Маска”, заснована на проблемі хворобливого самоствердження людини, психіка якої руйнується від нестачі любові, співчуття, розуміння, доброти. Застосовуючи методи художнього психологізму, В. Лис створив образне занурення в простір загадковості, містики, таїнства буття. Світогляд письменника в цьому аспекті покладається на життєвий досвід. Узявши за орієнтир повчання бабусі-повитухи, яка попереджала породіль про доленосний вплив перших їхніх думок і слів на новоронародженого („Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї”), глибоко аналізує чинники формування характеру свого героя з раннього дитинства.

У романі „Маска” акцентовано увагу, на тому, що Прокіп не був благословенною дитиною. Ще не народившись, він уже був „ганебним і ненависним плодом” [17, с. 32]. Рідний дід збирався фізично знищити його, як байстрюка, – „задушити і закопати за сараєм” [17, с. 34]. Не потрібною в рідному домі була і Явдошка – мати майбутнього легендарного розбійника. Вона ж і врятувала життя сина, втекла з ним засніженим ранком, а від безвиході прибилась до відлюдника Корнія – „старшого чоловіка, котрий жив у лісі” [17, с. 37].

У розповіді про дитинство Прокопа Марушка кожен факт чи деталь пояснюють особливості формування харизматичної, нетипової людини. Умови життя героя – це відірваність від світу в лісі та відсутність сімейного затишку. У десять років хлопець став свідком жахливої сцени – вбивства матір’ю Корнія. У дванадцять разом із молодшою сестрою залишився сиротою, бо Явдошка трагічно загинула. Кращі миті дитинства пройшли з дідом Трохимом, який, на диво, зблизився з онуком. Саме дід, розповідаючи про службу в гетьмана Мазепи, мандрівки з ним до Варшави, заклали у світогляді Прокопа почуття свободи, романтики, подорожей: „Прокіп слухав діда, широко розплющивши очі. Далекі краї здавалися зовсім близькими, може, за полем, що підступає до рідної хати. Він дивився на полум’я свічки або вогонь у печі, і той відбивався в його очах мерехтливим покликом” [17, с. 41]. На психіці Прокопа відклались і ревнощі рідного дядька Каленика через любов Трохима до внука, і трагічна загадкова загибель діда.

Висвітлюючи постать героя на тлі сюжетних колізій, В. Лис слідує принципу наростання конфлікту, що відбивається в протистоянні життєвих ситуацій. У зображенні формування світогляду Прокопа в дитинстві та юності проглядається градаційний ланцюг подій, за яких герой перебуває в постійному стані випробувань, на межі життя і смерті, любові і зради, родинного затишку і сирітства. У художньому полі сюжетотворення письменник дотримується часової синхронії, зосереджуючи увагу на послідовному закладенні знакових рис непокірного характеру Прокопа Марушка, на взаємодії його гострих відчуттів і реакцій на ті чи інші процеси, обставини, стосунки з іншими людьми.

Вагомим часовим пластом у житті Прокопа є його козачкування в поміщика Моджиєвського. Тут кмітливий хлопець набув нового досвіду, зумів відібрати від умов свого перебування найпотрібніше: „Навчився добре правити кіньми і зумів подружитися з начальником поміщицької охорони Вітиком. Той навчив підлітка стріляти з пістоля і не раз казав, що з нього вийде добрий гайдук” [17, с. 109].

У контексті роману Прокіп відображений активною особистістю, яка постійно прагне до самовдосконалення, перебуваючи в конфлікті з життєвими негараздами. Кмітливий і здібний, використовуючи будь-які можливості спілкування з іноземцями, що бували в панів, опанував польською, німецькою, французькою, італійською мовами: „Він так легко запам’ятовував чужі слова, ніби з ними народився” [17, с. 111]. Знакову роль у долі хлопця відіграє його походження, бо народжений від голландця Рудольфа, що був запрошений паном Моджиєвським для розводу коней.

Ситуації боротьби персонажа автор розмістив у таких часопросторових площинах, які легко можна поєднати в одну смислову схему, що пояснює складність життєвого вибору неординарної особистості. Перебування героя в певних вимірах (місця і періоду виховання та становлення) наповнене гострими переживаннями та стресами.

Моральним потрясінням для нього стало становище наймита-коханця в пані Гелени Зайончковської. Надломлена психіка молодого хлопця, вражена сексуальним досвідом у нових умовах життя пробудила боротьбу гострих почуттів: зверхності й покори, кохання та ненависті. Гелена бачила в Прокопові „…не тільки видатний, далеко не селянський розум, а й приховану силу, навіть владу над нею, не кажучи вже про інших” [17, с. 113]. Сексуальний розвиток персонажа, що, за теоріями психології, є „відображенням родового життя” [8, с. 13], супроводжується градацією емоційних переживань від пригнічення до окрилення, фіксуванням у пам’яті знакових життєвих подій.

Стрімким поворотом у долі Прокопа стало палке кохання до доньки панського садівника Ярини і трагічна втрата того кохання через жорстоке втручання Гелени – моральне й фізичне приниження дівчини. Навколо конфлікту любові й помсти в романі змодельовано ситуації психологічних розладів героїв, насамперед Прокопа Марушка. Наповнення тексту візуальними картинами дають можливість розкрити глибину його сутності в миті внутрішніх страждань.

Особливо вражаючою у творі є зустріч Прокопа з Яриною, яка за наказом Зайончковської півроку перебувала в ув’язненні в сирому темному підвалі: „На голові у неї злиплися ковтуни, тіло було вкрите виразками і коростою, страхітливо смерділо… Прокіп нарешті впізнав у цій нещасній колишню писану красуню Яринку і ледь не закричав, та, коли Яринка зупинилася біля нього, постояла, намагаючись щось сказати, лише мовчки затулив обличчя руками” [17, с. 119]. Фіксування у свідомості хлопця зовнішнього зуродування і внутрішнього знищення коханої вразило його сприйняття світу на рівні підсвідомості, зламало духовно, пробудило постійне відчуття безодні ‒ „…чорної, бездонної, що все розверзається і розверзається, мовби величезна смердюча яма або паща неймовірно великого хижого звіра” [17, с. 121].

У канві роману проявляється паралель між образом Ярини – жертвою фізичних катувань, і Прокопом – об’єктом морального знущання. Хворобливий стан героя вилився в помсту – Пані Зайончковську він принизив зґвалтуванням і залишив на посміх наймитам прив’язаною голою до лави, з кляпом у роті. У площині втраченого кохання та привілейованості сексуального рабства свідомість юного Прокопа потерпає від потрясінь, які вплинули на формування людини-месника.

Оприявлення своєрідності героя вирізняє його в системі персонажів твору – з акцентуванням парадоксальної сутності особистості: розумний, талановитий, проникливий Прокіп обирає шлях помсти за несповнене щастя. Небажаний, проклятий, він стає слугою диявола, людиною без душі і без долі, проживаючи чужі життя за різними масками.

2.2. Художнє виявлення хронотопу перевтілень людини

Інтуїція художника слова, літературна муза й авторська медитація В. Лиса презентують зріз історії, в центрі якого розміщено важкий клубок смертних гріхів і злочинів Прокопа Марушка. Образ людини з кількома обличчями й масками репрезентовано в аспекті самоствердження сильної особистості на фоні жорстокого суспільства, гріховного людського єства, цинічно-бездушного часу.

Письменник пропустив крізь сито часу ту величезну кількість суспільно-історичних обставин, що посприяли появі на світ, формуванню й розвитку духовно скаліченої людини, неординарного злочинця з великим серцем, сповнене любові. Хронотоп подій із фактами, доказами, домислами, легендами розкриває психологічний портрет людини в масках, стає площиною для детективної гри з елементами психоаналізу та соціології. Автор широко розгорнув соціальні, національні й політичні чинники, що породили розбійника, який став вище над меркантильним суспільством.

Розповіді про діяння особистості з кількома обличчями розмикають часові й просторові межі роману, в чому й полягає його своєрідність. Хронотоп-подія невіддільний від іншої художньої категорії – хронотоп-характер. Прокіп Марушко після втечі від Гелени Зайончковської очолив групу розбійників – людей із міського дна. Втративши надію потрапити на Січ і не бажаючи нести покарання через свою поміщицю, вирішив ховати обличчя. За авторською констатацією, 1775 року Прокіп уперше одягнув маску. Акцентується креативність персонажа. Його не влаштовувала традиційна чорна маска злодія: „Схильний до оригінальних рішень Прокіп відчув, що це не те. Йому потрібен був якийсь особливий знак, особлива відзнака, яка б вирізнила його з-поміж численних дрібних банд, яких немало наплодилося тоді у воєводствах Речі Посполитої” [17, с. 175].

Великої уваги надано психологічному хронотопу героя з коментуванням його внутрішнього стану та ілюструванням вчинків, своєрідності характеру, вміння виживати в екстремальних умовах, особливих здібностей, стосунків зі світом. Такий художній хід розкриває пласти формування різних типів однієї особистості.

Людина в масці – це найвагоміший часопростір у романі В. Лиса. Кожна із масок представлена в певних соціальних, історичних, психологічних рамках і відіграє знакову роль в авторському задумі. Різні обличчя персонажа представлені в складному сюжетному переплетенні твору, у виявленні пригод, історичних і особистісних екскурсів.

Перевтілення Прокопа Марушка в образ Мечислава Кульчинського відбулось у вирі пограбування карети молодого шляхтича Мечислава Капсукаса, з роду Кульчинських, що прямував після смерті матері на Поділля до дядька, який ніколи не бачив племінника. У художній канві твору трансформація особистості представлена назбируванням гострих моментів, збігу обставин, карколомних випадків. В одній із лісових схованок Прокіп влаштовує для полоненого хлопця „екзамени-допити”, переписує листа від його матері з проханням влаштувати долю лже-Мечислава, вивчає литовську мову, вбиває юнака і його служницю з кучером. Псевдообраз Мечислава наповнений яскравими рисами, динамікою перевтілення. Автор подав уміння героя не лише пристосовуватися, а й упевнено виявляти своє лідерство: „Новоявлений син поступово… виявляв інтерес до господарювання і взагалі виявився доволі кмітливим хлопцем… І доволі швидко керівництво занедбаним маєтком перейшло до його рук” [17, с. 181]. Прокіп-Мечислав завдяки названому батькові входить у вищий світ воєводства.

За принципом підступних спостережень, обману, підстави, вбивству Марушко набуває образу графа Естерхазі, отримавши великий маєток у Трансільванії, князем Людвігом, заволодівши багатими землями в роздрібненій Німеччині.

Час життя псевдолюдини відтворений у романі в поступовому розгортанні подій, з перемежуванням авторських коментарів-натяків-здогадок. В. Лис привідкриває таємниці злочинів, скоєних розбійником у різних масках (помаранчевій, червоній, зеленій, синій), не даючи читачеві загубитися в нашаруванні сюжетних ходів. У такий спосіб подається вбивство в Німеччині далекого родича Кульчинських, який в „…заповіті відписав йому доволі значну суму – сто тисяч золотих дукатів” [17, с. 182]; трагічна смерть старого пана Кульчинського („Чи доклав до цього руку названий син, чи це був нещасний випадок, лишилося невідомим” [17, с. 182]); убивство Ференца Естерхазі („Чи варто дивуватися, що граф Естерхазі незабаром зникає” [17, с. 251]). Створення уявної часопросторової площини дало можливість затушувати незвичайні, можливі події в межах історичного часу. Автор зумисне розгорнув тло минулого, вказавши на специфіку суспільних проблем 80-х–початку 90-х років ХVІІІ століття: існувало багато банд, „…які складалися із кріпаків-втікачів, представників міського дна і навіть дрібних шляхтичів, …чимало таких банд нишпорило східними воєводствами в умовах польського розбрату і нестабільності…” [17, с. 183].

Перевтілення героя – зміна масок або зняття маски (повернення Прокопа до істинної сутності) показане через накладання площин – дійсного та уявного буття, які несумісні між собою. Образ-маска представляє зовнішнє протиборство героя зі світом, обличчя під маскою – внутрішні переживання. У картині пограбування і вбивства пані Гелени Зайончковської основну увагу письменник зосередив на істинному обличчі персонажа, виявленому в психологічному напруженні (внутрішньому хронотопі): „Якби хто заглянув у цей час йому в обличчя, з якого він уже зняв маску, то вжахнувся б. На ньому застигла, немовби навіки, мука і, здавалося, очі ось-ось виваляться з очиць” [17, с. 187]. Зосереджуючи увагу на образі маски, В. Лис наголосив на її знаковості, що полягає в аргументуванні спілкування людини зі світом, її комплексах відкритості й вразливості. Несподіване зривання помаранчевої маски з розбійника графом Войцицьким під час пограбування на балу стало непрощеним вчинком для останнього: граф став невільником Кульчинського-Марушка. Перебування в чужих образах наповнювало Прокопове життя найвищими матеріальними благами й повагою в суспільстві – усім тим, чого не вистачало для щастя душевно скаліченої людини.

Зміна образів органічно злилася зі способом існування Прокопа Марушка. Вибудуваний сюжет в оригінальній художній формі – проживання героєм кількох життів в одному – повно розкриває боротьбу індивідуума за достойне сприйняття соціумом. Розплутуючи колізії твору про незвичайного розбійника, В. Лис виклав план-бачення з координатами хронотопних площин, у яких живе й діє людина-маска: „Прокіп Марушко мав три основні лики, також маски – шляхтича Мстислава Кульчинського, князя Людвіга Другого анхельст-пфальцського, графа Ференца Естерхазі. Щоправда, в Італії він ще був купцем Сільвіо Беркунціні, а в Австрії, поза Віднем, бароном Фрідріхом фон Гальдхайном. Дві останні личини – це все-таки тимчасові фантоми, його своєрідні примхи” [17, с. 251].

Постать уявного Мечислава Кульчинського в романі перебуває в постійних перипетіях, заплутаних сюжетних ходах, конфліктах із іншими персонажами. На основі деяких жанрових рис пригодницького та детективного творів письменник вдало виявив поєднання різних образів, що жили в одній людині, – істинного Прокопа і псевдо-людини. Хронотоп (окремий світ) кожного із них вимальовується через зіставлення, протиставлення, накладання. Наприклад, приїхавши до князя Слуцького як шляхтич Кульчинський із намірами відібрати легендарне кольє, Прокіп мав діяти лише хитрощами, а не силою: „Перетворитися на людину в помаранчевій масці – означало повністю виказати себе” [17, с. 189].

Хронотоп людини-маски яскраво виявляється в розрізі подій (вчинки, стосунки) і в розрізі внутрішньо-психологічних характеристик. Такі способи вияву смислів, як правило, ґрунтуються на протиріччях. Поведінка розбійника в різних масках та спекулювання чужими іменами своїх жертв не відповідають внутрішнім переживанням справжнього Прокопа. Письменник у всій повноті художнього зображення показав різні особистісні площини, характер і наміри однієї й тієї ж людини. Маска – це спосіб вижити в боротьбі з нещадним соціумом, відстоювання ображеного самолюбства, а істинне єство – це справжні почуття, одкровення зі світом, вміння любити. Перехід з однієї площини в іншу стають внутрішнім випробуванням для героя. Від початку твору до його завершення В. Лис утримує в полі зору психологічний протест свого героя, спричинений зриванням із нього маски Юзефом Войцицьким: „З нього вперше зняли маску. Усе закипає в Прокопа всередині” [17, с. 279]. Власне навколо цього випадку й задумано сюжет роману.

Письменник показує, як через обман, вбивства, фальшиві листи Прокіп входить у довіру до багатих власників великих маєтків у Європі. Так виникає багатолиций образ Марушка-Кульчинського-Естерхазі-Легницького, а заодно й помаранчева, зелена, синя, червона маски.

Образ людини в масках дієвий і багатоаспектний в просторі і часі. По-різному виявляє себе герой, відвідуючи Поділля, Санкт-Петербург, міста Німеччини, Австрії, Чехії, Італії. Зміна образів відбувається залежно від місця й періоду перебування. Наприклад, перетинаючи австрійсько-російський кордон, граф Естерхазі вміло перетворюється на Мечислава Кульчинського. Відвідуючи роздрібнені „дрібні, крихітні і зовсім крихітні державки” [17, с. 232], Марушко сміливо провертав нові афери: „Погостювавши у певного князя чи барона, він за місяць повертався до нього ж або до його підданого, не такого значного феодала, уже в зеленій масці” [17, с. 232].

Найвагомішим у романі є внутрішній хронотоп Прокопа Марушка, виявлений у таємному коханні до Ядвіги Войцицької. На межі перехрещення різних облич персонажа закцентовано глибокий самоаналіз, спогади, одкровення. Портрет графині у сприйнятті Прокопа сповнений заворожуючої краси. Зосереджуючи увагу на особливому світобаченні героя, його емоційних враженнях, вмінні уявляти й захоплюватись, письменник дібрав цілу палітру художніх тропів до змалювання постаті Ядвіги: „Він усе частіше згадував дивні, справжні схожі на озера очі, які притягували до себе… Він згадував, як граційно поверталася її шия… Як дивно-граційно вона бігла крізь весняний… сад,… сама схожа на вишеньку…” [17, с. 265]. Внутрішні терзання справжнього Марушка закцентовано на рівні психологічних терзань: „Прокіп скрипів зубами, у нього голова ходором ходила… Він розумів, що потрапив під досі незнану йому владу, з якою не може нічого вдіяти, від якої не може звільнитися, і через те злився ще більше” [17, с. 265].

Істинні почуття Прокопа передано в листах до графині від імені Кульчинського. Листи, як окремий часопросторовий відрізок буття, у контексті твору є одним із вагомих механізмів розкриття проблеми втрати й пошуку себе сильною особистістю.

Як людина-маска Марушко міг легко заволодіти графинею Войцицькою – викрасти, зґвалтувати, насильно добитися прихильності через шантаж донькою та чоловіком. Справжній Марушко все більше закохувався в жінку. Він „…не міг і собі пояснити, чому це відбувається, але нічого не міг вдіяти зі своїм почуттям, зі своїм прагненням, яке вело його за собою” [17, с. 266]. Щоб побути поруч з Ядвігою, Прокіп готовий іти на ризик, не боїться викриття себе, отримати заслужене покарання. Тож випробовування коханням стало вироком для героя, внутрішньою забороною прикриватися чужими іменами та масками.

Виявом істинної сутності Прокопа Марушка є образ ченця, „бородатого, згорбленого дідугана” [17, с. 318], якого автор показує через багато років після основних подій біля маєтку Ядвіги Войцицької. Хронотоп душі героя в цьому контексті не розкритий повністю: „Де і під яким ім’ям він жив, у якому монастирі? У яких місцях мандрував, де знаходив притулок перед тим, як прийти до цієї садиби, ніхто, напевне, не дізнається… Що відбулося в його зраненій і хворій душі…” [17, с. 318]. Письменник зумисне розширив часопросторове відображення дійсності, надавши йому умовності та недосказаності. У такий спосіб відбулося завуальовування історичної правди й акцентування уваги на особистості.

Отже, у романі „Маска” В. Лис відтворив образ сильної людини зі своїми вадами, проблемами, світобаченням і світосприйняттям.

ВИСНОВКИ

У роботі опрацьовано наукові твердження про взаємовплив часопростору та жанрових особливостей твору, насамперед роману; проаналізовано теоретичні дослідження проблем часопросторових категорій у художній прозі, зокрема праць М. Бахтіна, М. Кодака, Р. Козлова, М. Гуменного. До уваги взято наукові набутки А. Темирболат щодо проблем хронотопу в художній прозі, зокрема класифікацію часопростору за рівнями. Визначено, що взаємопереплетення і взамодоповнення часу і простору в романі створює єдине художньо-естетичне явище.

Опрацьовано дослідження про відображення письменником світу з сильною харизматичною особистістю. Критично проаналізовано відгук-звинувачення про роман „Маска” В. Коротича.

Висвітлено категорії часу і простору в жанрово-композиційному рішенні автора. Часопросторові площини, у яких знаходиться персонаж, органічно співіснують на сюжетно-смисловому рівні. Таке художнє розшарування постаті головного героя урізноманітнює жанрову форму роману. Перевтілення особистості в історичному романі з пригодницько-детективними рисами є реалістичним.

Пояснено специфіку творення харизматичної постаті на тлі часопросторових відношень. У цьому аспекті дослідження основна увага надана головному герою – Прокопу Марушку.

Охарактеризовано часопростір дитинства та юності героя – пори становлення особистості, враженої втратою родинного затишку, любові й розуміння. Простежено послідовність хронотопних площин у моделюванні харизматичної постаті, жорсткого розбійника.

Доведено, що художні механізми творення хронотопу-маски передбачають розширення простору і часу; використання умовності на рівні таємниць, здогадок, натяків; урізноманітнення засобів трансформації образу (перевтілення, знімання-зривання маски).

Водночас, риси героя (Прокопа Марушка, який має кілька масок-способів життя) складають принципово іншу модель героя – самотнього чоловіка, враженого байдужістю суспільства, зрадою близьких людей, гріховного через злодійські вчинки. Тож, поєднання непоєднуваного, „надівання-знімання масок”, викриття і співчуття є новими, власне авторськими механізмами репрезентування персонажа.

Акцентовано увагу на внутрішньому часопросторі Прокопа Марушка, виявлено художні чинники психологізму в зображенні хронотопу душі як істинної людської сутності злочинця, що прагнув любові і сам умів кохати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авксентьєва Г., Семенова А. Екзистенційні сенси роману Володимира Лиса „Острів Сильвестра”. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litzbirnyk.com.ua/wp-content/uploads/2013/12/3.pdf.
2. Андрусів С. Мости між часами: Про типологію історичної прози / Стефанія Андрусів // Українська мова і література в школі. – 1987. – № 8. – С. 14−20.
3. Бахтин М. Вопросы литературы и естетики : исследования разных лет / Михаил Бахтин. – М. : Художественная литература, 1975. – 504 с.
4. Білий О. Літературний герой у контексті історії / О. Білий. – К. : Наукова думка, 1980. – 119 с.
5. Гром’як Р. Що доведено життям : актуальні проблеми літератури і літературної критики / Роман Гром’як. – К. : Дніпро, 1988. – 257 с.
6. Гуменний М. Художній час і простір у романних структурах письменника / М. Гуменний // Поетика романного жанру Олеся Гончара : проблеми типології : монографія. – К. : Акцент, 2005. – С. 41–55.
7. Забужко О. Направду добра книжка / Оксана Забужко // В. Лис / Століття Якова. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2013. – С. 5–6.
8. Зборовська Н. Код української літератури : проект психоісторії новітньої української літератури : монографія / Ніла Зборовська. – К. : Академвидав, 2006. – 504 с.
9. Іванишин В. Нариси з теорії літератури : навч. посібник / В. Іванишин. – К. : Академія, 2010. – 256 с.
10. Ільницький М. Де ж істина? / Микола Ільницький // Дивослово. – 1999. –    № 5. – С. 56.
11. Клименко О. Дві рецензії на бетселер Володимира Лиса / О. Клименко // ЛітАкцент. – 29 жовтня 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litakcent.com/2010/10/29/dvi-recenziji-na-bestseler-volodymyra-lysa/comment-page-1/
12. Клименко О. Володимир Лис: „Мені цікаво розповідати історії” [Інтерв’ю письменника] / О. Клименко // Бібліотечка „Дивослова”. – 2011. – № 5. – С. 39–43.
13. Клочек Г. Поетика / Григорій Клочек. – К. : Наукова думка, 1992. – 162 с.
14. Кодак М. Поетика як система: літературно-критичні нариси / М. Кодак. ‒ К. : Дніпро, 1988. ‒ 159 с.
15. Козлов Р. Час і простір як художні мисленнєві моделі / Р. Козлов // Література. Фольклор. Проблеми поетики : зб. наук. пр. – Вип. 33. – Ч. 2. – К. : Твім інтер, 2009. – С. 197−202.
16. Лесин В. Композиція художнього твору / В. Лесин. – К. : Дніпро, 1972. –   243 с.
17. Лис В. Маска : роман / Володимир Лис; худ. Н. Переверзєва. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 320 с.
18. Літературознавчий словник-довідник / [ред. Гром’як Р. та ін.]. – [2-ге вид., виправл., доповн.]. – К. : Академвидав, 1997. – 752 с.
19. Матвієнко К. Віталій Коротич про роман Володимира Лиса „Маска” // Українська правда. Блоги. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://blogs.pravda.com.ua/authors/matvienko/52878de671e3b/
20. Моренець В. Український літературний канон: міфи і реальність / Володимир Моренець // Дивослово. – 2011. – 6. – С. 38−44.
21. Наєнко М. Історія українського літературознавства : підручник / Михайло Наєнко. – К. : Академія, 2003. – 360 с.
22. Наєнко М. Романтичний епос : ефект романтизму і українська література / Михайло Наєнко. – К. : Просвіта, 2000. – 382 с.
23. Павленко О. Особливості часопростору в романі „Соло для Соломії” В. Лиса // Матеріали між вишівських наукових читань до 80-річчя від дня народження доктора філологічних наук, професора В. Ф. Шевченка „Українська література від давнини до сучасності : парадигми, напрямки, проблеми”. – Запоріжжя : ЗНУ, 2017. – С. 107-110.
24. Павленко О. Специфіка хронотопу перевтілень людини (за романом В. Лиса „Маска”) // Олена Павленко // Художні модуси хронотопу в культурно-мистецькому дискурсі : матеріали Міжнародної наукової конференції (26-27 травня 2016 р.). – Мелітополь : Видавництво МДПУ імені Богдана Хмельницького, 2016. – С. 183-186.
25. Поліщук Я. Пан і бранець часу (про „Століття Якова” Володимира Лиса) // Ревізії пам’яті : Літературна критика / Я. Поліщук. – Луцьк : Твердиня, 2011. – 216 с.
26. Хом’як Т. Людина й історія в романі В. Лиса „Маска” / Т. Хом’як // Вісник Запорізького національного університету : зб. наук. пр. : Філологічні науки. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2015. − № 1. – С. 310–215.
27. Темирболат А. Проблема хронотопа в художественной прозе : учебное пособие / А. Темирболат. – Алматы, 2003. – 199 с.
28. Якимчук Л. Сільські жінки та шляхетні пані Володимира Лиса / Л. Якимчук // День. – 21 листопада 2013. – [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/silski-zhinki-ta-shlyahetni-pani-volodimira-lisa.