Драматична постановка «Шляхами Тарасової долі» (за творами Б.Стельмаха, С.Васильченка, О.Денисенка)

Драматична постановка «Шляхами Тарасової долі»

 (за творами Б.Стельмаха, С.Васильченка, О.Денисенка)

І дія

Дійові особи

 Тарас, 9-11 років.

Степан — його товариш.

Оксана Коваленко — подружка Тараса.

Доля

Козак

Степан, граючи на сопілці, повертається від череди, сідає біля Тараса, який нахилився, щось малюючи.

Степан: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…

Степан: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Степан: А вечеряти? Ти ж голодний…

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… (плаче).

Степан: Не плач, Тарасе! Послухай, я тобі велику таємницю відкрию!

Тарас: Ну яка в тебе може бути таємниця?..

Степан: Є, є таємниця! Баба-повитуха про твою долю розказувала моїй матері, а я підслухав. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, то мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, цар у короні, та як схопляться з тим мужиком: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Степан: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме… Казала, що може, це якраз ти…

Тарас: Волю? У царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу, як ті гайдамаки, про яких мій дідусь розказував! Гайда до того високого коров’яка!  (Підіймає з землі лозину, підходить до коров’яка):

• Ти пан Дашкевич?
• Я! Прости!Не буду!

— Лети голова з пліч!

Степан: А той високий, чорний будяк, Тарасе, буде їх цар!(до нього): — Проси! Не хочеш?

(Біжить Оксанка, умита, чепурненька).

Оксана: Степане, дивися твої вівці у шкоду зайшли!

Степан:  Ой лишенько мені! А куди, забрели, кляті! (повертається до череди).

Оксана: Тарасе, що ти робиш?

Тарас: Який я Тарас? Я — гайдамака!

Оксана: Тарасе, бідний ти — у тебе й сорочка не біла.

Тарас: Де там буде вона біла — третій тиждень як надівана.

Оксана: Нема кому випрати?! ( легенько гладить  своєю рукою руку Тарасову).

Тарас (зітхає): Немає!..  А знаєш оту пісню: «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?

Оксана (нишком): Ну то й що?

Тарас: Заспівай!

Оксана співає, Тарас зачудовано слухає.

Тарас: Зіронька — то це ти!

Оксана (здивувалась, зраділа і засоромилась): Таке прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас: Така гарна!..

Оксана: Дивись, Тарасе, як сонце заходить. Зачервонілось — як пожар!

Степан (повернувшись від череди): Так… Сонце заходить, той нам уже час гонити додому вівці!

Тарас: Не пожену! Заночую отут під зорями в полі.

Оксана: А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати вночі на могилі!..

Тарас: Чому лячно? Тут гарно, а не лячно! Може, мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один —  старезний, сивоусий.

Оксана: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

Тарас вкладається, вкривається свиткою, засинає. На сцені з’являється Доля.

Росте дитя, мов квітка на стерні, —

Присушить сонце, висушить негода

Зима і літо, холод і тепло —

Росте дитя, стежки свої верстає,

Переростає і добро і зло,

Малі свої літа переростає, —

Здаватись може, як билина в полі,

Але щодня під пильним оком долі.

 Схиляється над Тарасиком, співає:

Люлі, синку, люлі,

Надлетіли з неба гулі,

Надлетіли білі-білі,

Як сорочка до неділі:

«Лети, хлопче, перед нами

Голубоньком межи снами,

А ми тебе доженемо,

Страх від тебе відженемо —

Ти й заснеш…»

Зі сну, з-за пісні вийшов запорожець — у козацьких шатах, пишних, як вогонь. У руках у нього дві великі книги — Біблія й «Кобзар»).

Доля: Це ти, Іване?

Козак: І кому я тут о цій порі приснився?

Доля: Тепер лиш дітям сняться залюбки правдиві запорозькі козаки…

Козак: заснув малий гайдамака… (сідає коло Тараса, гладить  його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись в Україні

Ревіли гармати,

 Було колись — запорожці

 Вміли панувати.

Панували, здобували і славу, і волю…

(З’являються запорожці, танець, під час якого Тарас прокидається і, вражений, спостерігає дійство).

Після танцю Тарас звертається до козака.

 Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак:Так. Це ті книги, хлопчику, які наш народ вибере з-поміж безлічі інших! Без першої він буде неповноцінний морально, без другої — немислимий і недолугий як народ. «Кобзар» — це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка…

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я — кріпак. Я — сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди…

Козак: Нікого? У тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато!

Освічується вся сцена. Доля ласкаво і поважно бере за руку Тараса і веде за собою за куліси.

Читець з-за куліс:

І взяла доленька за руку

 малого хлопця одвела

Його до школи — не в науку —

Носити воду школярам.

Так козаком хотілось стати,

Панів рубати на друзки…

А довелося у палати

До Енгельгардта в козачки.

Перед тупим чужинцем-паном

Схилялось гордеє чоло.

Великодушні росіяни з неволі вирвали його…

ІІ дія

Тарас юний (24 роки).

Іван Сошенко.

Житло І.Сошенка: мольберт, канапа, крісла, етажерка. Вікно, прочинене у квітень, а за вікном бруківка вулиці. Художник з пензлями в руці, з палітрою — біля мольберта. У кімнату вскакує Тарас.

Тарас: Я вільний! Воля!  Соха! Я більше не кріпак!

Сошенко: Тарасе, що тобі?! Чи ти, бува, не одурів?

Тарас: Соха! Я воленьку здобув! (Розгортає аркуш паперу) Дивись, читай! Оцей папір засвідчує, що я — людина! Не віл, не пес, не хижий звір — людина я! Соха, повір! (пускається у танок, співаючи, — читає  з державного паперу):

«Тысяча восемьсот тридцать восьмого года ап-ре-ля

Двадцать второго дня,

Я, нижеподписавшийся, уволенный от службы

Гвардии полковник Павел Васильев сын Эн-гель-гардт

Отпустил вечно на волю…

Отпустил вечно на волю!

Сошенко (вириває з рук Тараса документ і продовжує):

…Отпустил вечно на волю крепостного моего чело-ве-ка

Тараса Григорьева сына Шев-чен-ка,

Доставшегося мне по наследству

От покойного родителя моего,

До которого мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет…

Тарас: Впредь дела нет!

Яке життя для себе вибирати?

Порадь мені, мій найдорожчий брате.

Легке? Гладке? Пухке? П’янке?

Якби вдалось таке,

Аби — по-перше!— всіх панів скарати,

По-друге! — розтовкти кріпацтва грати.

Сошенко:

Та годі, брате, бунтувати.

Найкраще, братику, утнеш,

Як в академію підеш,

Тим паче — до Брюллова.

Тарас:

А так і станеться, Соха!

Вперед, бери його лиха!

 

ІІІ дія

Тарас  (26 років).

Добродій.

Доля.

Оксана Коваленко.

Тарасове житло-майстерня, Тарас малює за мольбертом, на кріслі перед ним позує Добродій.

Тарас: Ви, пане, давно з Гребінкою знайомі?

Добродій: Давно, Тарасе Григоровичу, давно. Навчалися разом.

Тарас: Ви вчились в Ніжині?

Добродій: У Ніжині, аякже! Це ж Гоголь, Кукольник, Гребінка — ми відтіль! (нахиляється і підіймає з підлоги шмат паперу, читає):

«Червоною гадюкою

Несе Альта вісти,

Щоб летіли круки з поля

Ляшків-панків їсти…»

Тарас Григорович! Це що воно за штука?

Тарас:Та се, добродію, не хочеться й казать,

Як іноді найде… як напосяде мука,

Рука й хапа папір та щось таке мазюка…

Добродій: Так що ж оце ви сам зловчились написать?

Тарас: Та ж сам.

Добродій: А чи у вас такого є багато?

Тарас: Та чималенько є.

Добродій: Покажіть!

Тарас (з-під ліжка витягнув коробку): Щоб не смітити хату, під ліжко все убгав.

Добродій: Тарас Григорович, голубчику, скажіть,

Чи ви б це не могли мені додому дати?

Бо дуже  я хотів би прочитати…

Тарас:Та цур йому — нехай під ліжком і лежить. Воно не варте труду!

Добродій: А ні-бо варте! Тут щось особливе є!

Тарас: Гаразд, беріть, але  — нікому ані слова.

Добродій: Так-так! Умова є умова. Прощайте, я пішов.

Тарас: Прощайте. Завтра жду.

Пішов Добродій. А Тарас замріявся, відклавши пензлі, підіймає з підлоги аркуш і читає власного вірша:

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі Кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє…

Не дочитавши, відкладає, піднімає наступний аркуш, читає:

Чи правда, Оксано, чужа чорноброва,

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

 Як побачить диво — твою красоту;

Відриває очі від написаного, замріяно вдивляється у далечінь, ніби намагається відтворити в уяві дорогі риси обличчя,  щасливі миті дитинства, усміхнений, засинає, схилившись над столом.

У сні з’являється Оксана.

Оксана: Втомився, бідолашний Тарасе,  сидячи й заснув.

Бере зі столу недописаний аркуш паперу, схвильовано читає:

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

 З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать…

Розтривоженана, пригортає листочок з віршем до грудей і завмирає, на обличчі усмішка крізь сльози, як відгомін щасливих спогадів.

Тарас (прокинувшись, підходить, обережно обіймає за плечі):

Ти пам’ятаєш, як ми з тобою сиділи удвох на могилі й співали уночі, так щоб ніхто не чув? Тихо- тихо…

Оксана: Тарасе, прошу  тебе, не згадуй…

Тарас: А коли ми переходили ставок убрід, то ти мене на плечі взяла, бо я був менший за тебе …

Оксана: Ох, Тарасе, чого ж так боляче?..

Тарас: І як мінялись і зливались наші зображення у воді ставковій, пам’ятаєш?

Оксана: Ніби й зараз бачу!

Тарас: А тоді ти кинула мене у воду і я тонув… А ти сміялась, бо мілко там мені було?..

Оксана: Коли б можна було усе те повернуть!.. Як вертається сон…

Тарас: А можна?... Ти хоч не забула нашої улюбленої пісні?

Оксана: Хіба таке забудеться?!

Тарас: Почни, тихенько-тихенько, як тоді на могилі…

Оксана співає: «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя…»

Тарас: Оксано, я ж тебе любив … І люблю… Більш нікого!…

Оксана: Я буду за тебе молитись, Тарасе, мій украдений раю! На всіх дорогах велелюдних і степах безкраїх світитиме тобі наша зіронька вечірняя!...

Припадає палко до грудей Тараса, хрестить і відходить. Далі звучить тільки пісня.

Тарас: Оксано! Не йди! Пішла! Чи й не приходила ніколи! Це знову був лиш сон!...

Бере аркуш і перо, пише:

Ми вкупочці колись росли,

маленькими собі любились

А матері на нас дивились

 Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи…

Тарас (піднімається з-за столу): Навіщо ж ти розлучила нас, доленько? Навіщо забрала мій сердечний  рай? Чи ж не судилося мені звичайного людського щастя?! (бере в руки свій «Кобзар»). Ось  мій «Кобзар», моє полите потом поле, сльозою скроплений пожар…А що мене чекає далі? Які мені відкриє далі шорстка сторінка «Кобзаря»?

З’являється Доля.

Доля: Ти будеш поетом волі в час неволі, поетом доброти в засиллі зла! Твоя доля — обкрадена, зневажена, заплакана Україна. Вона твоя і мати, і наречена!..

Тарас: Так! Україна!... Там мої брати і сестри! Моє навіки втрачене кохання!.. Там (захоплено, з любов’ю) лани широкополі, там Дніпро і кручі! Там звитяга козацька спить у високих  могилах! Там (з ненавистю) пихате панство бенкетує! Козацьких дітей у ярма запрягає:

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром заковані люде…

Повертається до Долі, бере її за руку, промовляючи:

 

 

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий

Ходімо дальше,  дальше слава

А слава — заповідь моя!

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

Васильченко С. У бур’янах.

Денисенко О. Сердечний рай, або Оксана.

Стельмах Б.М. Тарас: Драм. Поема-дилогія. — Львів: Каменяр, 1991.— 207 с.

Слоньовська О.В. Конспекти з української літератури: Нове прочитання творів 9 кл. — К.: Рідна мова, 2000. — С.543 — 546.