ДУХОВНИЙ ОЛІМП УКРАЇНИ ( Літературний вечір, присвячений Дню народження Ліни Костенко)

Саєнко Оксана Василівна, учитель Криворізької загальноосвітньої школи № 79

ДУХОВНИЙ ОЛІМП УКРАЇНИ

( Літературний вечір, присвячений Дню народження Ліни Костенко)

Вступне слово вчителя. Дорогі друзі! Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського Митця -  Ліни Василівни Костенко. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як « нерозгадане чудо», «голос народу». Якими мають бути слова, що могли б схарактеризувати цей феномен української культури адекватно його значенню і силі! Маючи воістину  Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Учениця: Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одно-однісінька вночі!

Де ти була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася в імлі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

 

Учень: Стоїть у ружах золота колиска.

 Блакитні вії хата підніма.

 Світ незбагненний здалеку і зблизька.

 Початок є. А слова ще нема.

 Ще дивен дим, і хата ще казкова,

 І ще ніяк нічого ще не звуть.

 І хмари, не прив’язані до слова,

 От просто так – пливуть собі й пливуть.

 Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

 Ще все на світі гарне і моє.

 І світить сонце оком загадковим.

 Ще слів нема. Поезія вже є.

 

Учитель: Чимало сіячів виходило на ниву української культури, кидаючи в рідну землю зерна віри, надії, любові. А ще приносили на Голгофу цвіту українського слова свою Долю.

 20-е століття подарувало Україні величну постать, яка успадкувала найкращі риси своїх попередників: патріотизм, розум, щедрість, силу і відвагу говорити правду красиво і велично. Це – наша сучасниця Ліна Василівна Костенко, для якої «поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

 Кажуть, щоб зрозуміти філософію думки поета, треба здійснити мандрівку в Країну його поезій. Я пропоную доторкнутись пензлями Ваших юних душ до палітри поетичних думок Поетеси-філософа. І нехай девізом цієї подорожі стануть слова: « Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає».

    Її життєве кредо – свобода й правда. З уст поетеси це звучить так:

Я не люблю нещасних. Я – щаслива.

Моя свобода завжди при мені.

Ведучий. Ліна Василівна Костенко, Поет, філософ, безстрашний й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. ЇЇ геній, незважаючи на всі катаклізми й катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламаним деревом, олімпом сучасної поетичної думки.

Далекі від видавничого процесу люди навіть і уявити собі не можуть, крізь які «лінзи» в 60 – 70-і роки розглядалося кожне слово, як немилосердно перетрушувалися рукописи й викидалося з них усе, що мало бодай натяк на незгоду з офіційною ідеологією. Ліну Костенко звинувачували в найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.

• Хто ж обрав для Ліни таку Долю?

Дівчинка- поетеса читає вірш «ДОЛЯ»

Вслухайтесь в Слово Поета, серцем доторкніться його чар, вдумайтесь у його глибокий зміст – і вам відкриється багато таємниць -  життєвих і поетичних.

Учениця читає поезію: «Страшні слова, коли вони мовчать..»

Учитель: Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна, рідко спілкується з репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані. Тому наводимо інтерв’ю, яке кореспонденту Світлані Ференець пощастило взяти у 1990 р. в її доньки, відомої поетеси й літерознавця Оксани Пахльовської.

/Інсценізація/

«Кореспондент»: Оксано! Ось переді мною лист із Запоріжжя від Любові Зайченко. Вона пише: «Зовсім недавно я прочитала добірку віршів Ліни Костенко, переписано моєю знайомою від руки. Коли зможете, то надрукуйте розповідь про цю людину». Як Ви особисто – як донька Ліни Василівни і як відома поетеса Оксана Пахльовська – ставитися до популярності маминого імені?

«Оксана Пахльовська». Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих кошлатих руках розбив на уламки цілісінький і чистий кристал української культури 60-х. Власне, відповісти поставлене вам запитання – це відповісти: чому Ліну Костенко не друкували шістнадцять років. А мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.

Усі ці роки мама мені здавалась хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України». Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам’ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах.

«Кореспондент». У книжці Михайла Слабошпицького Ліна Костенко постає мужньою і вольовою людиною. А яку її рису Ви б назвали головною – як жінки, матері?

«Оксана Пахльовська». Сімдесяті… У цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший братик Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.

Дівчинка- поетеса читає вірш

Я в людей не проситиму сили,

 

я нічого в житті не просила,

 

як не просять гранітні схили,

 

щоб у спеку дощі їх зросили.

 

Я в людей попрошу тільки віри

 

в кожне слово, почуте від мене,

 

в кожний погляд очей моїх сірих,

 

в кожну ласку рук не студених.

 

Учитель: Слову Л.Костенко вірять, бо в ньому люди знаходять Істину життя.

 

 

 

Поетичний вернісаж (учні читають вірші Л.Костенко):

• «Життя іде і все без коректур»
• «Не треба класти руку на плече»
• «Українське альфреско»

Пісню на слова Л.Костенко « Осінній день» виконують учні

Ведуча. У нас добре навчилися не помічати особливо яскравих зірок, робити вигляд, що їх не існує. Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. Її поезія була криком протесту.

Блюстителі, халтура – ваше хобі.

 

Ви, фабриканти вір і недовір,

 

зробити вам би по духовній пробі –

 

вас забракує кожен ювелір.

 

Номенклатурні дурні, бюрократи,

 

пласкі мурмила в квадратурі рам!

 

Ваш інтелект не зважать на карати,

 

а щонайбільше просто на сто грам.

 

Ведучий. Але Божа справедливість все-таки є. 1977 року після довгих вагань і консультацій на вищому рівні цензура дозволила вихід поетичної книжки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». Це була книжка великого болю, тривоги й іронії. Замість набридлих фанфар і барабанів читачі, нарешті, відчули справжній словесний симфонічний оркестр.

Учениця – поетеса: «Вечірнє сонце, дякую за день!»

«Літературознавець». Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Літературознавець В. Брюховецький розповідає про враження, яке справив цей твір на відомого ученого-ботаніка та прекрасного поета Михайла Доленга: «...Михайло Васильович сидів біля порожнього столика і задумливо курив.

— Ви вже прочитали «Марусю Чурай»? — запитав він відразу.

— Прочитав. Тепер не страшно й помирати, — сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. — Прилучився до вічності. Я стільки років чекав на твір в сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що стане класикою».

Учитель: Роман дуже швидко здобув всенародну любов. Кожне його видання швидко розкуповувалося. Його переписували, вивчали напам'ять.

Інсценізується уривок з роману «Маруся Чурай»

(Іван Іскра  і Маруся Чурай )

Учитель: 1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія – їй присуджена Державна премія імені Т.Г.Шевченка за історичний роман «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Це була вистраждана і заслужена нагорода. Слово Ліни Костенко завжди було на сторожі правди. «Література, – писала поетеса, – це не змагання, а боротьба. Боротьба не амбіцій, не стрибки в висоту, не біг наввипередки. Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості, людського і нелюдського. Хто знає, якби не така нелегка доля, чи змогла б я підняти свою поезію до таких висот.

Що доля нелегка, – в цім користь своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє»

 

Запис пісні у виконанні О. Богомолець «Чоловіче мій, запрягай коня»

 

Учитель. Збірка «Інкрустації» – це розсип перлин мудрості. Вони ніби показують усім нам істинні шляхи добра, мобілізують волю, додають сили протистояти злу, активно формують високі моральні переконання. За цю збірку Ліні Костенко присуджена одна з найпрестижніших премій – премія Ф. Петрарки, титана італійського Відродження. У дипломі, зокрема, зазначається: «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». Не українській, а світовій, бо справжня поезія, звісно ж, належить світові. Це є свідченням того, що Україна входить до духовного й інтелектуального європейського і світового братства.

Звучить відеозапис поезії «КРИЛА» - у виконанні Б.Ступки.

Учитель: Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпорадні пронози.

Потираючи руки,беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Ведучий. Ліна Костенко самобутня, самостійна у всьому. Вона віддає перевагу дорогам неторованим, темам – нерозробленим. Переспівів у неї немає. Кожне явище вона сприймає й описує по-своєму. Духовна предтеча шістдесятників, поетеса відкрила для них основні ідейні й стилістичні обрії, стала законодавицею літературної моди, ревно дотримуючись національних традицій, духовним донором для всієї української культури, візитною карткою поетичної України. Вона була і є найпопулярнішим поетом серед читачів усіх вікових категорій, найчеснішим, найбезстрашнішим, з нині живущих, митцем слова, який ніколи не зважав на кон’юнктуру. Тому з повним моральним правом Ліна Костенко говорить своїм читачам жорстку правду про них самих і про те, в якому суспільстві вони живуть.

У 1993 р. в «Літературній Україні» були надруковані сатиричні віршовані мініатюри під загальною назвою « Коротко – як діагноз». Вони про нас.

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.

Ми нищим ліс. Ми з матір’ю  на «ти».

Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм

У колективних нетрях самоти.

 

Душа ніяк не вийде із-під варти,

То культ особи, то культура мас.

Колись ми, кажуть, виникли від мавпи,

Надалі мавпа виникне від нас.

В минулому в нас відняли майбутнє.

В майбутньому нам віддадуть минуле.

А де ж наше життя сьогочасне?!

Все менше рук що вміють сіять хліб.

Все більше рук, що тягнуть все у пельку.

Так багато попелу на світі,

Що він вже не стукає в груди людства.

В мені щодня вбивають Україну.

Але і життєствердно:

Мене сьогодні голуб розбудив,

Він прилетів і плакав на балконі.

Я не прошу поблажливості Долі.

Хіба це мало — незабутня мить?

«Бібліограф». Велика Вітчизняна війна застала її одинадцятирічною дівчинкою в Києві. Тому буде пригадуватися «дитинство, вбите на війні», «перший вірш, написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні...». Біль не дитячих вражень залишив глибокий сум у душі майбутньої поетеси.

 Учень читає вірш «Мій перший вірш написаний в окопі…»

«Бібліограф». Закінчивши після війни середню школу, Ліна Костенко навчається у Московському літературному інституті Горького. Після закінчення  навчання 1956 року Ліна Костенко повертається до Києва. Через рік виходить друком перша збірка «Проміння землі» (1957), яка приносить їй визнання. Наступні збірки «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) полонила читачів своєю неповторністю — свіжістю образів, ніжністю почуттів, глибиною думок…Читачі чекають нових книг поетеси. Але... наступає довга, довжиною в шістнадцять років перерва. Доба кінця 60-х — початку 70-х позначена хвилею репресій серед митців. У цей період безкомпромісна Ліна Костенко не дозволила потоптати гідність людини й митця, пристосуванству й кар'єризму протиставила творчу незалежність і принципову непоступливість, не дозволяючи спотворювати написане. Книжку «Зоряний інтеграл» після четвертої верстки розсипали ідеологічною цензурою, і вона світу не побачила.

Дівчинка–поетеса:

Покремсали життя моє на частки,

на тьмяну січку слів і суєти.

А серце виривається із пастки —

у нетрі дум, під небо самоти.

У мовчазливу готику тополі,

в труда одухотворену грозу.

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапи відгризу.

«Літературознавець».  Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали збірки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».

Учениця: Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипливий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські строфи.

 Але куди? Куди вони, куди?!

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?

 Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...

 Але ж вони в майбутнє порожнем!

 Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

«Літературознавець». Проблема мови у творчості Л. Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обґрунтована й добре зведена оборона святині.

Багато народів потерпали переслідування і напади ворогів, які прагнули будь-що вичавити пам'ять про те, хто вони є на своїй землі,їхню мову і культуру. Доля вірменського народу вразила   Л. Костенко – і,як наслідок, з’явилась поезія «Цавет танем» (Читає учень).

Учитель: Поезію Ліни Костенко можна читати до безконечності, в цьому плані вона універсальна. У  поетеси є думки на всі випадки життя, її художні образи можна підібрати до будь-якого персонажа, до будь-якого настрою, події. /Звучить  запис поезії у виконанні самої поетеси/

«Вечірнє сонце, дякую за день..» , «Красива осінь вишиває клени»

«Літературознавець». Золоту сторінку творчості Ліни Василівни становить її духовний діалог з матінкою природою. Це особливо ніжна струна  її поетичної ліри, напоєної любов’ю до всього, що живе під небом рідної України.

 Перечитуючи сторінки поетичних творів Костенко, млієш від краси весни. Яка тільки дає про себе чути швидкими потічками талого снігу: «Весна прийшла так якось несподівано! Зима стояла міцно до пори. Вітри війнули з півдня», або коли шурхоче під ногами жовте листя, мимоволі йому в такт нашіптуєш: «Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій!»

Мене ізмалку люблять всі дерева,

 

І розуміє бузиновий Пан,

 

Чому верба, від крапель кришталева,

 

Мені сказала: «Здраствуй!» крізь туман.

 

Чому ліси чекають мене знову,

 

На щит піднявши сонце і зорю.

 

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

 

Я з ними теж мовчанням говорю.

 

                Поетеса наділена даром відчувати природу, шанобливо ставитися до неї, боготворити її красу, а ще почуватися дитям матері-природи. У цьому сила пейзажної лірики письменниці.

Послухаю цей дощ.

 Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

 Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь. А це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди —

я в мантіях дощу, прозора як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

 Він добре вам зіграв колись мою присутність.

 Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

 

Учитель:Поетичні рядки Ліни Костенко ідеальні для освідчень закоханих, які тонуть в своїх почуттях…

 Симфонія кохання у творчій палітрі поетеси – ніби «золоте пташеня» поетичного саду. Ці перлини інтимної лірики дають щасливу нагоду делікатно доторкнутися до найяскравішого в душі автора. Читаючи її вірші про кохання, ми ніби поринаємо в дивовижний світ високих почуттів – святих і чистих, високошляхетних і одухотворених не лише поетичним генієм Ліни Костенко, а її високістю і духу та мудрістю. Вона сама встановляє найвищу планку почуттів, які можуть здолати лише Антеї духу, освячені небесами люди.

Учениця читає поезію «Моя любове! Я перед тобою»

Інтимне життя поетеси завжди за сімома печатями, проте вірші про кохання розкривають перед нами надзвичайно дивовижний світ високих почуттів – святих, чистих,одухотворених, високошляхетних.

Учитель читає «Світлий сонет»

Учениця читає  «Двори стоять у хуртовинах айстр»

Поезія Л. Костенко надихає молодих сучасних композиторів на створення пісень. Олександр Пономарьов виконує  «Романс», рядки з якого багато про що заставляють задуматися «сильну» половину людства.

(Звучить запис романсу у виконанні О. Пономарьова на слова із вірша Л. Костенко «Пелюстки старовинного романсу»).

Учитель: Для Л.Костенко надзвичайно важливою і актуальною є ідея служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов’язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі і навіть невдячності суспільства, в якому живе, бо для багатьох пересічних людей сусідство з генієм дуже клопітке й не особливо бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Ось лише окремі афористичні рядки:

• Поет природний, як природа.

                                  Од фальші в нього слово заболить.

• З такого болю і з такої муки

Душа не створить бутафорський плід.

• Це лиш слова. Зате вони безсмертні.

Вгамуйте лють. Їх куля не бере.

• Народ шукає в геніях себе.
• Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

Презентація учениці «Афористичність поезії Л.Костенко»

«Літературознавець». Грецька поетеса Сафо в одному з віршів сказала: «Людина в щасті рівня богові».  У цей день  - День народження нашої геніальної ЛІНИ – хочеться запитати:

• Ліно Василівно! Ваш талант пошанований людьми, Ви удостоєні багатьох нагород і премій, Ви отримали міжнародне визнання. У чому ж Ваше справжнє щастя як митця? Яка з нагород найважливіша й найдорожча?

Можемо відповіді шукати  знову ж таки у ліриці Поетеси:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Прийміть же, дорога наша українська Поетесо світу, слова вдячності, безмежної любові і національної гордості у наших листах

/Діти зачитують листи до Ліни Костенко/

Ведучий. Ліна Костенко своєю поезією привчила нас, духовно не таких чутливих, а інколи зовсім глухих до красивого. Вона багатьом речам дала оцінки, — історичні, суспільні, матеріальні, — і вдихнула в них поетичну душу, зробила свої висновки, як вердикти, щирі, правильні і безпомилкові.

Ведуча. Саме Ліна Костенко є тим, хто наважився вголос сказати про ницість української державної політики, що з 1991 року була побудована на пострадянських псевдоцінностях; саме Ліна Костенко є апологетом нового європейського мислення. Тільки от гімнів вона не писала і писати не буде. Бо просто не вміє, не може. Вірші вибирають її, а не вона їх, бо її Слово, її лірика — це голос серця, тобто Голос Правди і Слово Честі.

Ведучий. Ось добігає кінця наш вечір. Але невичерпною і нескінченною є поезія Ліни Костенко. Бездонною є криниця її лірики, раз напившись з якої, припадаєш до цілющої води знову і знову, повторюючи слова геніальної поетеси:

(учасники вечора по черзі читають крилаті фрази Л.Костенко)

Не треба думати мізерно. Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно, у грунт поезії впаде.

                              ***

Куди йдемо? Який лишаєм слід?

 Хто пам’ять змив, як дощик акварельку?

 Все менше рук що вміють сіять хліб

 Все більше рук, що тягнуть все у пельку

                    ***

І все на світі треба пережити,

 І кожен фініш – це, по суті, старт,

 І наперед не треба ворожити,

 І за минулим плакати не варт.

 Тож веселімось, людоньки, на людях,

 Хай меле млин свою одвічну дерть.

 Застряло серце, мов осколок в грудях,

 Нічого, все це вилікує смерть.

 Хай буде все небачене побачено,

 Хай буде все пробачене пробачено,

 Хай буде вік прожито, як належить,

 На жаль, від нас нічого не залежить...

 А треба жити. Якось треба жити.

 Це зветься досвід, витримка і гарт.

 І наперед не треба ворожити,

 І за минулим плакати не варт.

 Отак як є. А може бути й гірше,

 А може бути зовсім, зовсім зле.

 А поки розум од біди не згірк ще, –

 Не будь рабом і смійся як Рабле!

Хай буде все небачене побачено,

 Хай буде все пробачене пробачено,

 Хай буде вік прожито, як належить,

 На жаль, від нас нічого не залежить...

 * * *

 Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

 А може, власне, і не в тому справа.

 А головне, що десь вдалечині

 Є хтось такий, як невтоленна спрага.

 Я не покличу щастя не моє.

 Луна луни туди не долітає.

 Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

 Моя душа й від цього вже світає.