Есе «Літописи Київської Русі як джерело формування українського і російського національних наративів»

Літописи Київської Русі як джерело формування українського і російського національних наративів

Вступ

Традиція літописання склалася в Києві у X ст. і з часом поширилася практично по всій території Русі. Всі літописи в своїй основі мають спільний літописний звід – “Повість минулих літ„, де в хронологічній послідовності висвітлені події з життя Русі до 1113 року. Автором даного літопису вчені вважають чинця Нестора. Всі інші літописи є продовженням та переписами “Повісті минулих літ„. Такими літописами є: “Київський літопис„ (дослідники вважають, що текст літопису упорядкував у 1199 або 1200 році ігумен Видубицького монастиря Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями), а також “Галицько-Волинський літопис„ (охоплює події 1201—1292 років, вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства). Ці літописи дійшли до нас в “Іпатіївському списку„.

Отже, розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік відбувається близько середини XII ст. Головним їх змістом стає місцева історія.

Основний зміст

Наратив – не конкретний текст, це система, у якій пишуться історичні тексти, хоча завжди існують окремі тексти, у яких наратив розкривається найповніше. Наратив – це не тільки спосіб організації наявної інформації з минулого, але й визначення, що в історії важливе, а що ні – власне, визначення фактичної складової історичної оповіді.

Кожен наратив включає переконання, що єдине правильне розуміння історії забезпечує саме він, а решта – геть хибні. Мільйони людей досі живуть із таким переконанням, адже це історія, яку вони вчили в школі, про яку дивилися цікаві телепрограми, навіть читали серйозні монографії.

Найпоширеніша форма наративу – національний. Я зупинюся на історії українського та російського наративів, бо саме вони є предметом мого дослідження.

Історія Росії починалася в тогочасній Малоросії, а продовжувалася на північному сході. Розв’язання цього парадоксу підготували ще великоруські книжники XVI ст., які, для обґрунтування претензій московських князів на титул царя (слов’янський аналог імператора), вдалися до древньої концепції “translatio imperii„ (перенесення імперії): “Москва – Третій Рим„, а завершили київські схоласти, які застосували “translatio imperii„ до історії східних слов’ян (“Синопсис„, 1674): із Києва Росія (яка на той момент ще називалася Русією), персоніфікована в династії Рюриковичів, перетікає до Володимира на Клязьмі, потім до Москви, а там Рюриковичі замінюються на своїх родичів через шлюб Романових. Київське авторство цієї схеми не дуже вписується в український наратив (адже українці-козаки безупинно та щодуху борються проти інтеграції Війська Запорозького до Московського царства) і може викликати в сучасного українського читача подив, обурення чи гордість.

У російському наративі посилено імперську складову та викинуто залишки соціально-емансипативної; щоб зберегти позірну тяглість російської національної історії, революцію 1917 року, ленінську політику та сталінські репресії пояснюють, власне, злим фатумом, випадковістю чи всесвітньою антиросійською змовою (пригадайте історичні коментарі Путіна та історичний балет на Сочинській олімпіаді). Наратив продовжує служити старій-новій еліті, яка перетворилася з радянських партноменклатури та окремих елементів “середнього класу„ на велику буржуазію.

У незалежній Україні наратив пережив ще більш шизофренічні, дивовижні, але так само об’єктивно зумовлені трансформації. Наратив у тому вигляді, у якому він існував на початку XX ст., панівний клас прийняв “за основу та в цілому„, попри деякі несуттєві нюанси в оцінках (пан Табачник, скажімо, навряд чи схвалював дії гетьмана Мазепи в Північній війні, але переоцінювати їх на сторінках підручників він не міг і не хотів). Сто років тому схема національної історії прислужилася для опору асиміляції та формування української нації. Тепер, у нових історичних умовах, вона добре згодилася для звеличення незалежної держави як речі в собі, самоцінності, вічної мети (адже незалежність не буває достатньо повною, а національна свідомість достатньо високою), яка виключає все стороннє – наприклад, класову боротьбу. Соціально-емансипативна складова, яку акцентували в наративі пригнобленого народу його перші історики, було легко затушовано й закрито образом патріотичного та позасоціального лицаря-козака. Водночас “демократизм„ української історії є загрозою для демократії в сучасній Україні: її громадяни, засвоюючи зі школи, що українці є іманентно волелюбним народом, який ніколи не пригнічував ані когось всередині себе, ані інші народи, будуть сприймати “український фашизм„, “авторитарну українську державу„, “злочини проти людяності, що їх скоїли українці„, як жарти та оксюморони, що не існували, не існують і не існуватимуть у дійсності.

Як бачимо, що російський, що український наративи складалися протягом багатьох століть, зазнавали змін і до сих пір змінюються залежно від політичної ситуації в країні. Та от першоджерелом обох стали літописи Київської Русі. Саме на їх основі склалися міфи в які досі вірить широкий загал. Та от найчастіше міф є лише міфом і не відповідає дійсності.

Висновки

Концепція наративів стала основою для постмодерністської критики історичної науки. Ця критика («історія – лише текст») була занадто радикальною, безальтернативною, словом, занадто постмодерністською. Та сам термін виявився дуже вдалим, сподобався історикам і прижився в науці.

Насправді, як написано у книзі Екклезіаста, “Що було, те й буде,. Що робилося, те й буде робитися. І нічого нового немає під сонце„». А це означає, що створити “український наратив„ – неможливо. Його можна тільки віднайти.

Література

1. Коцур А.П., Коцур В.П. Історіографія історії України: Курс лекцій. – К., 1996 (Чернівці, 1999). 
2. http://litopys.org.ua/litop/lit01.htm.
3. https://commons.com.ua/uk/grand-narativ-u-istoriyi/