Есе "Школа у моєму житті"

ШКОЛА У МОЄМУ ЖИТТІ

                                 ВСІМ СЕРЦЕМ ЛИНУ Я

                                                       ДО ТЕБЕ, РІДНА ШКОЛО!

Ось уже  36 роки жовточубий вересень відкриває мені двері рідної школи після    гомінкого літа і веде на зустріч із моїми вихованцями.  Люблю свою школу – цей світ дитинства і надій, де не гасне ні на мить натхненний пошук розуму і добра.

Всім серцем лину я до тебе, рідна школо,

І віддаю тобі усю себе сповна.

Ти храм, де все іде по колу:

Одні ідуть, приходять інші – це і є життя…

        Життя вчителя - особливе. Сьогодні учитель має бути суперсучасним, мобільним, креативним, перебувати в постійному творчому пошуку, не зупинятися на досягненнях, а рухатися до нових професійних вершин. Я готова до цього! Саме мої учні змушують мене бути таким вчителем.  І я дякую їм за це. Адже вони «загартували» і багато чому мене навчили. Навчили приймати їх такими, які вони є, бути терплячою до їх дитячих помилок, але вимогливішою до самої себе. Виховуючи їх, я змінююся сама. Щоб мати право навчати, треба постійно вчитися самому. І я вчуся. Вчуся весь час. Тому  переконана, що вчитель – це людина душевної доброти, закохана в свою роботу. Це артист, роль якого триває не одну годину , а довгі роки. Він повністю занурюється у свою роль і живе нею.  Тому іде з уроку, як зі свята, як з концерту, на якому  йому аплодували стоячи.. Успіх провокує успіх, а з ним і здоров'я, й відчуття задоволення від життя.  Як добре, коли всі з радістю  розходяться з уроку, як зі сцени!    

  Люблю дзвінок твій срібний, стоголосий,

  Що не дає зістаритись душею ні на мить.

  Він знову кличе в край дзвінкоголосий,

  Де доля квітне і душа горить.                                                                                               Пам’ятаю, як ще у дитинстві мріяла стати вчителем. Вчила своїх старанних учнів: ляльку, ведмедика, котика. Перевіряла їх зошити, ставила оцінки і довго виховувала. Як це було давно!

Я росла, а разом зі мною – моя мрія. Ось і останній дзвінок, екзамени, вручення атестатів. Вступні іспити до Вінницького педінституту . Хвилювання, очікування результатів. І … невдача. Та  сльози швидко висохли, бо стала піонервожатою у Жданівській восьмирічній школі. Збори дружини, вечори та вогники, цікаві зустрічі та концерти – все це пройшло, відшуміло.

  І знову  абітурієнтка. Тепер уже Тернопільського педінституту.   Ось вона – перемога. Я студентка філологічного факультету. Навчання згадую, як щось світле, тепле, радісне. Кожен день – це зустрічі з цікавими людьми, майстрами своєї справи. Це пізнання і пошук, спілкування і накопичення всього, що може знадобитися у роботі. Особливо запам’яталася педагогічна практика. Це перші відчуття радості, усвідомлення того, що я безмежно люблю школу, дітей, люблю вчителювати. Яке це щастя, коли розумієш, що не помилилася у виборі професії.

  Я зустріла її, учительську долю.     Вона довірила мені найцінніше у житті – дитячі душі, які треба навчати любові, справедливості, честі.

Саме через любов до дітей я стала вчителем, саме вона допомагає мені не втрачати надію, коли щось не виходить. А любов не можлива без віри у краще.

 Потрібно вірити у своїх дітей, вірити, що зможеш навчити навіть найскладнішого учня, вірити, що всі труднощі можна подолати. Не буває непідкорених вершин. Бувають люди, які зупиняються на півшляху до вершини, бо не впевнені у своїх силах.

Кожен день я відкриваю двері класу і до мене звертають погляди мої учні, їх світлі очі: допитливі, добрі, оцінюючі. Вони багато чекають від мене. І я дарую їм щастя відкриття і спілкування. Я люблю свою роботу, своїх учнів. А вони – мене. І поки цей взаємозв’язок існує, я знаю для чого  живу на Землі…

Я вдячна долі, що дала мені призвання-

Навчати інших, вести їх в Країну Знань.

Щоб бути вчителем, замало лиш бажання,

Щоб бути вчителем, потрібен Божий дар.

І якби в мене було ще одне життя, я все одно стала б вчителькою….