ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСНОВ ОСОБИСТОСТІ У ПРАЦІВНИКІВ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ КОМПЛЕКТУВАННЯ

Актуальність дослідження. Соціальна установка - орієнтація індивіда на певний соціальний об'єкт, виражаюча схильність діяти певним чином відносно цього об'єкту. Соціальна установка перетворюється на активну діяльність під впливом мотиву. Соціальна установка включає три аспекти: когнітивний - усвідомлення об'єкту; афективний - емоційна оцінка об'єкту; поведінковий - послідовна поведінка по відношенню до об'єкту, а також їх функції пристосування, пізнання, саморегуляції, захисту.

Можна по-різному оцінювати це визначення установки, проте один висновок має бути зроблений з очевидністю: установка багато в чому залишається недослідженим об'єктом в психології. Щоб розібратися в цьому, ми розглянемо етапи становлення основних уявлень про соціальну установку.

Проблема формування установки особистості та успішність в професійній діяльності тісно пов'язана з мотиваційною підсистемою і вимагає звернення до науково-теоретичного і експериментального матеріалу. В умовах підготовки до самостійної професійної діяльності майбутнього фахівця мотиваційного пояснення вимагають такі сторони активності суб'єкта, як: мотиваційні вектори (лінії), "мотиваційний резонанс", мотиваційна сфера особистості, результати професійної діяльності, установка особистості на успішність в професійній діяльності (виникнення, тривалість, стійкість, спрямованість, сформованість, припинення після досягнення поставленої мети, передналаштування на майбутні події). Зміни в мотиваційній сфері успішних фахівців (експертів предметної області) виявляють відповідність між мотиваційно-особовим сенсом праці, його об'єктивним змістом, спрямованістю особистості на успішність.

Вивченням проблеми мотиваційних чинників формування установки особи на успішність в професійній діяльності займалися вітчизняні і зарубіжні вчені: Вилюнас В. К., Зеличенко А. И., Шмелев А. Г., Ільїн Е. П., Леонтьев

А.Н., Мясіщєв В.М., Узнадзе Д. М., Ядов В.О., Лингарт Й., Маслоу А. [1, 2, 3, 6,

7, 8].

Визнаючи науковий внесок цих дослідників у вивчення проблеми, необхідно визначити, що ціла низка питань стосовно проблематики закономірностей формування установок особистості розроблені недостатньо.

В зв'язку з цим виникає необхідність проведення теоретичного та емпіричного дослідження, спрямованого на вивчення різних видів стратегій поведінки і чинників їх формування.

Об’єкт дослідження: соціально-психологічні установки особистості.

Предмет дослідження: соціально-психологічні закономірності формування установок особистості.

Мета дослідження: теоретично проаналізувати, виявити та дослідити соціально-психологічні установки особистості в залежності від індивідуально психологічних характеристик особистості.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати наукову літературу з проблем досліджень установок особистості, здійснити теоретичний аналіз поняття «особистість», здійснити теоретичний аналіз понять «установки особистості» та «соціально-психологічні закономірності» в контексті вивчення формування особистості.

2. Дослідити особливості формування соціально-психологічних установок особистості працівників Територіального центру комплектування, що входять до вибірки за розробленим планом в залежності від їх індивідуальних психологічних характеристик.

3. Проведення та аналіз емпіричного дослідження формування соціально-психологічних установок особистості працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

4. Розробити та апробувати психокорекційну програму направлену на зниження рівня тривожності та розвитку мотиваційного балансу.

Методологічну та теоретичну основу дослідження становлять наукові работи Узнадзе Д.Н., Ядова В.А., Паригіної Б.Д., Потьомкіної О.Ф., Абульханової-Славскої К.А., Ільїна Е.П., Андрєєвої Г.М., Мясіщєв В.М., Орбан-Лембрик Л.Е.

Методи та методики дослідження:

1. Теоретичні методи (аналіз, синтез, узагальнення результатів наукових досліджень літературних джерел);

2. Емпіричні методи (спостереження, бесіда, анкетування та психодіагностичні методики).

Для реалізації поставлених завдань було підібрано методичний інструментарій та застосовано наступні психодіагостичні методики:

- методика діагностики соціально – психологічних установок особистості в мотиваційно – потребовій сфері О. Ф. Потьомкіної;

- опитувальник для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана;

- методика діагностики комунікативної установки В. В. Бойко;

- діагностика комунікативних та організаторських здібностей (КОС2);

- п'ятифакторний особистісний опитувальник (Р. МакКрає, П. Коста) (5PFQ).

3. Математико – статистичні методи обробки даних (метод Стюдента, кількісні методи статистичної обробки, графічне представлення даних, кореляційний аналіз Пірсона).

Теоретична значущість. У роботі представлені проблеми та закономірності формування соціально-психологічних установокособистості.

Розкрито поняття діяльності особистості як чинника формування соціально-психологічних установок особистості, фактори, що впливають на формування соціально-психологічних установок особистості. Разом з тим визначено, що направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Практична значущість дослідження визначається наступним:

результати дослідження розкривають проблемувпливу мотивації особистості на формування соціально-психологічних установок, визначено, що модальність соціально-психологічних установок залежить від індивідуально-психологічних характеристик особистості, вплив деяких психологічних властивостей особистості на формування соціально-психологічних установок особистості. Матеріали дослідження послужили основою для розробки психокорекційної тренінгової програми для зниження рівня тривожності та розвитку мотиваційного балансу працівників зазначеної установи та адаптації працівників різних колективів.

Апробація та публікації результатів дослідження. Основні положення дослідження обговорювалися й отримали схвалення на засіданні кафедри психології, соціальної роботи та гуманітарних дисциплін Рівненського інституту. Основні результати дослідження викладено у науковій публікації - матеріалах міжнародної науково-практичної конференції:

Нескромна Н.В., Куян О.О. «Особливості формування соціальнопсихологічних установок особистості» // ХІV Міжнародна науково-практична конференція студентів, аспірантів і науковців «Практична психологія у сучасному вимірі», м. Дніпро, 21 березня 2023 рік – подано тези доповіді для участі.

База дослідження. Місцем проведення емпіричного дослідження соціально-психологічних установок особистості був Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки Самарського району міста Дніпра.

Структура науково-дослідної роботи: Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, підрозділів, висновків до розділів, загального висновку, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 121 сторінок. У списку використаної літератури налічується 96 наукових джерела. Додатки містять тексти методик. Робота містить 8 таблиць та 9 рисунків.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ З ПРОБЛЕМ ТА ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНИХ УСТАНОВОК СОБИСТОСТІ

1.1. Поняття соціально-психологічних установок особистості

При дослідженні особистості в соціальній психології найважливіше місце займає проблема соціальної установки. Якщо процес соціалізації пояснює, яким чином особа засвоює соціальний досвід і в той же час активно відтворює його, то формування соціальних установок особистості відповідає на питання: як засвоєний соціальний досвід заломлений особистістю і конкретно проявляє себе в її діях і вчинках.

Важливою галуззю наукових соціально-психологічних досліджень є пошук регуляторів соціальної поведінки людини.

Традиційно теоретико-дослідна думка розгортається навколо низки понять, близьких, але не тотожних за змістом: «атитюд», «соціальна установка», «ціннісні орієнтації», «стратегія поведінки», «стилі діяльності», «життєві сценарії», привела учених до багатьох відкриттів в цій області. Кожне з яких ми вирішили проаналізувати в наступних підпунктах нашого дослідження.

Особистість, виступаючи суб'єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовищі, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона примушує, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними потребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки.

Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта [41, c. 52]. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами.

Загалом, соціальна установка - не пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й водночас як елемент соціальної структури [41, c. 58]. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціальнопсихологічну реальність в її цілісності.

Усі численні визначення соціальної установки передбачали виокремлення її основних функцій: випереджувальної та регулятивної. І визначення соціальної установки як готовності до дії, як її передумови фіксує насамперед ЇЇ регулятивну й випереджувальну функції. Систематизуючи та узагальнюючи різні дефініції установки, Г. Олгюрт визначав її як стан психонервової готовності індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таким чином, роблячи цілеспрямований і динамічний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду. Подібне розуміння соціальної установки суттєво різниться від того, як її визначали В. Томас і Ф. Знанецький, адже вони вважали аттитюд дуже близьким до колективних уявлень.

Стасовно визначення Г. Олпорта, то соціальна установки – це індивідуальне утворення. Розробляючи цю категорію, Д. М. Узнадзе та представники його школи розглядали установку як готовність до певної активності [35, c. 67]. При цьому готовність визначається взаємодією конкретної потреби й ситуацією її задоволення. Отож передбачається, таким чином, поділ установок на два різновиди – актуальні та фіксовані, де перші виявляються у формі дифузного, недиференційованого стану, а другі – цілком диференційовані, одержані в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді.

Ці загальні положення теорії установки Д. М. Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо стосовно фіксованої установки. Дослідники вказують на такі важливі ознаки установки, як інтенсивність позитивного чи негативного афекту, тобто ставлення до якогось психологічного об'єкта, її латентність або недоступність для прямого спостереження. Виходячи саме з цих ознак, установка вимірюється на підставі вербальних самозвітів опитуваних. Такий самозвіт є нічим іншим, як узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об'єкта.

Отже, соціальну установку почали розглядати водночас як знання суб'єкта про предмет його ставлення, як емоційну оцінку та певний намір – програму дій щодо конкретного об'єкта.

Завдяки подальшим дослідженням і розширенню уявлень про структуру соціальної установки вдалося зробити висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності, спрямованості, компактності, стійкості визначених компонентів. Ряд учених вбачає суперечність між емпіричним дослідженням соціальної установки як оцінного ставлення та двома іншими її компонентами – когнітивним і поведінковим. Пояснюється це тим, що пізнавальний компонент (знання про об'єкт) вже охоплює певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, і відповідно поведінковий компонент акумулює в собі оцінку дії стосовно предмета установки. Також зазначається, що в реальному дослідженні дуже важко відокремити в чистому вигляді когнітивний і поведінковий компоненти від афективного (емоційного).

Детально названа суперечність з'ясувалася під час дослідження так званого парадокса Р. Лапієра – проблеми взаємозв'язку між аттитюдами й реальною поведінкою. До Р. Лапієра беззастережно бралося на віру твердження про їхній збіг, однак виявилось, що це не відповідає дійсності. Так, у 1934 році Р. Лапієр разом із китайським подружжям здійснив подорож Сполученими Штатами Америки (цьому передувало дослідження з темношкірими громадянами США). Подорожні зупинялись в багатьох готелях, кемпінгах, їх обслуговували в усіх ресторанах. А після цього дослідник надіслав господарям відвіданих закладів листи із запитанням: «Чи приймете Ви представників китайської нації як Ваших гостей?» Опрацювання відповідей показало, що 92 % власників ресторанів та 91 % хазяїв готелів дали негативну відповідь. Що з цього випливає? А те, що дослідник наперед виходив із припущення, що відповідь на запитання, поставлене власникам готелів і ресторанів, про їхню згоду чи незгоду прийняти та обслужити китайців, є об'єктивним критерієм їхньої поведінки стосовно представників цієї національності. Отримані результати дослідження змусили автора змінити своє припущення.

Отож висновок був таким: вербальні відповіді є нічим іншим, як вербалізованою реакцією на символічну ситуацію, що різниться від реальної ситуації взаємодії.

Згодом експеримент повторно провели інші дослідники, але результати виявилися подібними до попередніх, у зв'язку з чим постало цілком логічне запитання: «Чи поводяться люди в житті так, як вони про це говорять?» Це запитання можна сформулювати и інакше: «Який зв'язок діє між відповіддю на словесний вираз і тією реальністю, яку вона символізує?» Таку невідповідність – між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою – дослідники пояснювали тим, що характер відповіді залежить від ситуації, в якій перебуває піддослідний індивід. Були зафіксовані три типи ситуацій:

• знеособлена ситуація, наприклад лист, в якому є відповідне запитання

(така ситуація диктує одноманітну поведінку – залишити лист без відповіді);

• частково особистий контакт: безпосередня або телефонна розмова (у цьому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими – від згоди до пошуків аргументів для відмови);

• безпосередня взаємодія (особистісна ситуація), коли відповіді стануть майже одноманітними («приймемо та обслужимо»).

Таким чином поступово складалася думка про те, що прямого зв'язку між установкою та поведінкою немає. І необхідно було лише знайти допоміжні змінні, які вказували б на конкретну ситуацію. Серед них можна вирізнити норми, прийняті в групі, очікування, вплив референтної групи, риси особистості тощо.

У другій половині XX століття окреслилися дві лінії в розумінні й дослідженні соціальної установки: перша – індивідуально-психологічна, друга – соціально-психологічна. В межах першого підходу розгортаються

біхевіористські й когнітивістські дослідження, у тому числі підходи М. Рокича і

М. Фішбейна. Друга лінія дослідження пов'язана передусім з інтеракціоністською орієнтацією й характеризується дослідженням соціальнопсихологічних механізмів і чинників, що регулюють процес виникнення та зміни соціальних установок особистості. Вважається, що одним із перших почав досліджувати ситуативні змінні М. Рокич, який, як відомо, виокремив два типи аттитюдів: «до об'єкта» і «до ситуації». Учений спробував за їхньою допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з'ясування психологічних характеристик аттитюдів і соціальних характеристик ситуації.

Отож, парадокс Р. Лапієра можна пояснити тим, що було дві різні ситуації, відповідно і два різні типи поведінки. Тобто, у першому випадку важко було відмовити китайцям, яких супроводжувала біла людина, але дуже легко було відмовити, даючи відповідь поштою. На думку М. Рокича, людина наділена суб'єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоретичному аналізові підлягають три найважливіші її складові: поняття «Я», цінності й аттитюди. В цій системі центральне місце посідає поняття «Я». Цінність – стійке уявлення про особливий спосіб поведінки (інструментальна цінність) або ціль-стан (термінальна цінність). Безперечно, аттитюди фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або ситуацію. І ці уявлення описують об'єкт чи ситуацію як істинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, добрі чи погані.

Спробу пояснити розбіжності між установкою й поведінкою здійснили й інші дослідники. Зокрема М. Фішбейн розглядав установку як схильність індивіда до реакції, засвоєну в процесі научіння. Він підтвердив, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, які різняться від установки індивіда стосовно конкретного об'єкта, тобто змінних мотиваційного, нормативного, ситуативного характеру [35, c. 59-62]. Дослідник замість того, щоб передбачити вплив установки на поведінку, виокремив протилежний зв'язок – вплив поведінки на установку. Адже його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. І цей намір стосувався саме дії, а не об'єкта – стимулу установки.

Отож установка в такому розумінні зовсім втрачає свій соціальний зміст і перетворюється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за відомою схемою «стимул – реакція».

Були здійснені й інші спроби подолати «індивідуалізм» соціальної установки. Окремі вчені, розуміючи установку як стійку систему поглядів, уявлень, пов'язали її з потребою індивіда у збереженні чи розриві стосунків з іншим людьми. Таким чином, стійкість установки, на їхню думку, забезпечується зовнішнім контролем, шо виявляється в необхідності підкоритися іншим, або процесом ідентифікації з оточенням чи тим, що вона має для індивіда особистісне значення. Однак і в цьому разі лише частково враховувалося соціальне, бо аналіз самої установки йшов не від соціуму, а від особистості. Окрім того, коли наголос робиться на когнітивному компоненті структури установки, то поза увагою по суті залишається її об'єктивний аспект – цінність (ціннісне ставлення). (Тут доречно знову послатися на В. Томаса і

Ф. Знанецького, які розглядають цінність як об'єктивний аспект установки, а саму установку – як індивідуальний, тобто суб'єктивний, бік цінності) [35, c. 22].

Можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що з усіх складових установки головну роль у регулятивній функції відіграє саме ціннісний (емоційний, суб'єктивний) компонент, який пронизує когнітивний і поведінковий компоненти. Звісно, подолати розбіжність між соціальним та індивідуальним, установкою й ціннісною орієнтацією допомагає поняття соціальної позиції особистості, що поєднує ці компоненти.

Зрозуміло, шо ціннісна орієнтація є підґрунтям виникнення позиції, бо це той компонент структури особистості, який являє собою певну вісь свідомості, навколо якої обертаються думки й почуття людини і з огляду на яку вирішується багато життєвих питань. Окрім цього, установка «повідомляє» позиції дійовий, активний момент, який проявляється у вольовому акті, вчинку.

Отож властивість ціннісної орієнтації виступати як установка (або система установок) реалізується на рівні позиції особистості, де ціннісний підхід сприймається як установчий, а установчий, своєю чергою, як ціннісний. У цьому розумінні позиція є системою ціннісних орієнтацій і установок, що відображають активні вибіркові стосунки особистості [42, c. 69]. Проте вважаємо за необхідне розглянути більш детально поняття особистості в подальших підпунктах нашого дослідження.

Паригін Б.Д. вважає еквівалентом динамічної структури особистості ще більш інтегральним, ніж установка, психічний настрій особистості, який охоплює як предметно спрямовані, так і безпредметні психічні стани. П. Шихірев П.Н. та інші, не заперечуючи того факту, шо психічний настрій є важливим структурним утворенням особистості, водночас стверджують, що він не перекриває поняття позиції. На їхню думку, психічний настрій, так само як ціннісна орієнтація, передує виникненню позиції. Таким чином, умовою виникнення позиції особистості є її оцінне ставлення і певний психічний стан (настрій), який надає позиції різного емоційного забарвлення — від глибокого песимізму і пригніченості до життєствердного оптимізму й ентузіазму.

Ще один підхід (установчо-позиційний, диспозиційний) до структури особистості має свої особливості в концепції Ядова В.А.

В ній диспозиція розглядається як комплекс схильностей, готовності до повного сприйняття умов діяльності й до певної поведінки за цих умов. У такому розумінні вона є дуже близькою до поняття установки (аттитюду). Названа диспозиційна концепція оцінює диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему з кількома рівнями:

• перший (нижчий) – утворюють елементарні фіксовані установки, без модальності (переживання «за» чи «проти») та когнітивних компонентів;

• другий – складають соціальні фіксовані установки, або аттитюди;

• третій – ґрунтується на базових соціальних установках або загальній спрямованості інтересів особистості на конкретну царину соціальної активності;

• четвертий (вищий) – позначається системою орієнтацій на цілі життєдіяльності й засоби досягнення них цілей [35, c. 63].

Наведена ієрархічна система є результатом усього попереднього досвіду і впливу соціальних умов. У ній виші рівні здійснюють загальну саморегуляцію поведінки, нижчі є відносно самостійними, вони забезпечують адаптацію особистості за конкретних мінливих умов. Здебільшого розглянута концепція є спробою знайти взаємозв'язок між диспозиціями, потребами й ситуаціями, які теж утворюють ієрархічні системи.

Вищезгадані дослідники (Шихірев П.Н. та ін.) звертають увагу на те, що немає великої розбіжності між диспозиціями у Ядова В.А. та позицією особистості, яку пропонують вони. Пояснюють це тим, що позиція і є системою поглядів, установок, уявлень, ціннісних орієнтацій стосовно умов власної життєдіяльності, які реалізуються в поведінці особистості. Цікавим тут є і те, що позиція – це власне, суб'єктивне ставлення, пов'язане з оцінкою навколишньої дійсності й вибором оптимальної поведінки.

Дія отримує значення вчинку, коли людина долає себе, підпорядковуючись своїм чи суспільним вимогам. 1 чим складніше це зробити, тим рівень вчинку вищий. Можна говорити про очікувані вчинки, до здійснення яких схвально ставляться члени певної спільноти, і про вчинки, що виявляють суперечності людини з нормами й цінностями групи. Щодо останніх, то тут можлива типологія вчинків, які спрямовуються на руйнування наявного і створення нового або передбачають певні варіанти залежно від потреби, мети тощо. За характером такі вчинки поділяються на еволюційні, реформативні й революційні, ті, що передбачають «соратників», і ті, що здійснюються індивідуально. Залежно від мотивації вирізняють вчинки, які здійснюються за моделлю «тут і тепер», «там і тоді». Вчинки розрізняються і за критерієм продуктивності: чим більший ризик і чим більша самовідданість, тим вагоміший вчинковий ефект, тим сильніша і глибша вчинкова післядія.

Як ми говорили раніше, під час вивчення предмета нашого дослідження, теоретико-дослідна думка розгортається навколо близьких за змістом понять. Серед яких виділяють таке як «аттитюд особистості». Термін «атитюд» у західній соціальній психології використовується для позначення соціальних установок.

Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву аттитюд (від англ. attitude – ставлення, установка). Вперше він був визначений Л. Ланге саме як внутрішній стан готовності індивіда до дії, що в свою чергу випереджає акт поведінки [35, c. 21].

Томас і Знанецкий запропонували характеризувати дві сторони описаного відношення за допомогою понять "соціальна цінність" (для характеристики соціальної організації) і «соціальна установка», «аттитюд» (для характеристики індивіда). Вони уперше ввели термін «аттитюд» – цей стан свідомості, регулююче відношення і поведінка людини у зв'язку з певним об'єктом в певних умовах, і психологічне переживання їм соціальної цінності, сенсу соціального об'єкту.

Аттитюд формується на підставі попереднього соціально-

психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому й неусвідомленому рівні та здійснює регулятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб'єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки.

Залежно від того, на який об'єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки – рівні смислових, цільових та операційних аттитюдів.

Смислові аттитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об'єкта), регулятивного (готовність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо.

Цільові аттитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні аттитюди, що проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо [35, c. 22-28].

Після відкриття феномену аттитюда почався своєрідний бум в його дослідженні. Виникло декілька різних тлумачень аттитюда, багато суперечливих його визначень.

У 1935 р. м. Олпорт написав оглядову статтю з проблеми дослідження аттитюда, в якій налічив 17 дефініцій цього поняття. З цих сімнадцяти визначень були виділені ті риси аттитюда, які відзначалися усіма дослідниками. У остаточному, систематизованому виді вони виглядали так. Аттитюд розумівся усіма як:

а) певний стан свідомості і нервової системи;

б) що виражає готовність до реакції;

в) організоване;

г) на основі попереднього досвіду;

д) направляючий і динамічний вплив, що робить, на поведінку.

Таким чином, були встановлені залежність аттитюда від попереднього досвіду і його важлива регулятивна роль в поведінці.

Одночасно послідували ряд пропозицій відносно методів виміру аттитюдов. В якості основного методу були використані різні шкали, уперше запропоновані Л. Тернстоуном. Використання шкал було потрібне і можливе тому, що аттитюди є латентним (приховане) відношенням до соціальних ситуацій і об'єктів, характеризуються модальністю (тому судити про них можна по набору висловлювань). Дуже швидко виявилося, що розробка шкал упирається в невирішеність деяких змістовних проблем аттитюдов, зокрема відносно їх структури; залишалося не ясним, що вимірює шкала. Крім того, оскільки усі виміри будувалися на основі вербального самозвіта, виникли неясності з розведенням понять «аттитюд» – «думка», «знання», «переконання» і так далі. Розробка методичних засобів стимулювала подальший теоретичний пошук. Він здійснювався по двох основних напрямах: як розкриття функцій аттитюда і як аналіз його структури.

Було ясно, що аттитюд служить задоволенню якихось важливих потреб суб'єкта, але потрібно було встановити, яких саме. Були виділені чотири функції аттитюдов:

1) пристосувальна (що іноді називається утилітарною, адаптивною) - аттитюд направляє суб'єкта до тих об'єктів, які служать досягненню його цілей;

2) функція знання - аттитюд дає спрощені вказівки відносно способу поведінки по відношенню до конкретного об'єкту;

3) функція вираження (що іноді називається функцією цінності, саморегуляції) – аттитюд виступає як засіб звільнення суб'єкта від внутрішньої напруги, вирази себе як особистості;

4) функція захисту - аттитюд сприяє вирішенню внутрішніх конфліктів особі.

Усі ці функції аттитюд здатний виконати тому, що має складну структуру. У 1942 р. М. Смитом була визначена трикомпонентна структура аттитюда, в якій виділяються:

а) когнітивний компонент (усвідомлення об'єкту соціальної установки);

б) афективний компонент (емоційна оцінка об'єкту, виявлення почуття симпатії або антипатії до нього);

в) поведінковий компонент (послідовна поведінка по відношенню до об'єкту).

Тепер соціальна установка визначалася як усвідомлення, оцінка, готовність діяти. Три компоненти були виявлені в численних експериментальних дослідженнях. Хоча вони дали цікаві результати, багато проблем так і залишилися невирішеними. Передусім, так і залишалося неясним, що вимірюють шкали: аттитюд в цілому або якийсь один його компонент (складалося враження, що більшість шкал в змозі "схопити" лише емоційну оцінку об'єкту, тобто афективний компонент аттитюда). Далі, в експериментах, проведених в лабораторії, дослідження велося за простою схемою - виявлявся аттитюд на один об'єкт, і було незрозуміло, що станеться, якщо цей аттитюд буде вплетений в ширшу соціальну структуру дій особи. Нарешті, виникло ще одно утруднення з приводу зв'язку аттитюда з реальною поведінкою.

Другим джерелом є соціологія, зокрема, класичні соціологічні доробки В. Томаса та Ф. Знанецького. Третім джерелом виникнення аттитюду став психоаналіз [35, c. 32].

Тобто аттитюд – це міра почуття (афекту), викликаного конкретним об'єктом («за» чи «проти»). За таким принципом побудовані передусім відомі шкали установок Л. Терстоуна, Р. Лайкерта, шо є біполярним континуумом з полюсами: «дуже добре» – «вкрай погано», «цілком згоден» – «ні з чим не згоден» тощо.

Дослідження аттитюду дали змогу в його структурі виокремити когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та поведінковий (конативний) компоненти [35, c. 34].

М. Фішбейн запропонував певну типологію аттитюдів, поділяючи їх на аттитюди до дії та аттитюди до об'єкта [35, c. 41]. Такий розподіл аттитюдів сам М. Фішбейн вважав одним з найважливіших відкриттів соціальної психології. Адже він дає змогу пояснити ті труднощі, які виникають під час спроби змінити конкретні вчинки особистості стосовно об'єкта, впливаючи на систему аттитюдів, що є в цієї особистості. Як нормативний чинник, який регулює дію аттитюдів на реальну поведінку, М. Фішбейн розглядає вплив соціального оточення.

Ідея нормативного впливу, характерна для поглядів М. Фішбейна, знайшла своє всебічне втілення у працях авторів соціально-психологічного вивчення соціальних установок. На розуміння психологами-інтеракціоністами явища аттитюду принциповий вплив здійснило положення Дж. Міда про символічне опосередкування взаємодії людини та навколишнього світу [35, c. 43]. Індивід, який має у своєму розпорядженні символічні засоби (передусім мову), тлумачить, пояснює для себе зовнішні впливи й потім взаємодіє із ситуацією в її символічно витлумаченій якості. Згідно з таким підходом, соціальні установки розглядаються як певні психічні утворення, які виникають на основі засвоєння установок інших, референтних груп та осіб. І в структурному плані вони є елементами «Я-концепції» людини, певними визначеннями соціально бажаної поведінки.

1.2. Поняття діяльності особистості як чинника формування соціально-психологічних установок особистості

У психології під діяльністю розуміється динамічна система взаємодій суб'єкта із зовнішнім світом, в ході яких людина свідомо, цілеспрямовано впливає на об'єкт, за рахунок чого він задовольняє свої потреби. Чим складніше діяльність, тим вище в ній роль психологічної складової. Але у будь-якому разі саме діяльність виступає основою для формування особистості. Особистість не передує діяльності, вона цією діяльністю породжується.

В процесі діяльності відбувається втілення в суб'єктові психічного образу того або іншого об'єкту довкілля, а потім реалізація виниклого на основі цього образу відношення суб'єкта до предметної дійсності. Подібна психічна реальність, як компонент діяльності, виникає вже на ранніх стадіях становлення людини в ході орієнтовно-досліджувальної діяльності, покликаної обслуговувати таку взаємодію. В процесі такої діяльності усі тварини, у тому числі і людина, обстежують зовнішній світ, формують психічний образ ситуації і здійснюють регуляцію поведінки свого рухового апарату відповідно до умов завдання, що стоїть перед ними.

У змісті діяльності в якості найважливіших зазвичай виділяються наступні компоненти: пізнавальні (у тому числі перцептивні, мнемічні і розумові), емоційні, вольові.

Вітчизняний психолог С.Л. Рубінштейн виділяв наступні головні особливості феномену людської діяльності : вона суб’єктна, тобто належить людині, а не тварині, не машині, не може бути діяльності безсуб'єктної;

здійснюється в умовах спільної діяльності суб'єктів :

припускає взаємодію суб'єкта з об'єктом, тобто вона завжди предметна, реальна, змістовна:

вона свідома, цілеспрямована:

в діяльності творчої і самостійної за своїм характером люди і їх психіка не лише проявляються, але і творяться, формуються, розвиваються і саме в ній вони можуть бути об'єктивно досліджені.

Таким чином, категорія діяльності тут використовується як вираження нерозривного зв'язку людини зі світом і розуміння психічного як спочатку включеного в цей зв'язок.

Психологічний аналіз структури діяльності може здійснюватися на основі різних критеріїв:

- її основних психологічних компонентів, куди включаються передусім мотиви, спонукаючі суб'єкта до діяльності, мети, як прогнозовані результати цієї діяльності; операції, за допомогою яких діяльність виконується, і тому подібне;

- функцій, що виконуються в процесі діяльності кожним з виділених компонентів;

- якісних особливостей результатів, що отримуються у результаті діяльності.

Таким чином, діяльність в психології розглядається як форма активного відношення людини до дійсності, спрямована на досягнення свідомо поставлених цілей.

У психології розрізняють фізичні (зовнішні, моторні) дії з предметами і розумові (внутрішні, психічні) дії з психічними реаліями. Дослідження вітчизняних психологів (Л. С. Виготського, А. Н. Леонтьева, П. Я. Гальперіна та ін.) показали, що розумові дії формуються спочатку як зовнішні, предметні і поступово переносяться у внутрішній план. Переклад зовнішньої дії у внутрішній план називається інтеріоризацією. Розглянемо це на прикладі.

Говорячи про людину як індивіда, Б. Г. Ананьев описує його природні особливості, анатомофізіологічну основу особистості [35, c. 19]. Це і правомірно, і необхідно, однак важливо пам'ятати, що мова йде не про різні структури (людини як індивіда і людину як особистість), а про одну й ту саму структуру, що розглядається в різних аспектах. Індивід, як правильно зазначає К.В. Шорохова. означає людину як одну з людей, як носія загальних властивостей, як одиничність [35, c. 20].

Найзагальнішими характеристиками індивіда є цілісність психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з навколишнім світом, активність. Ознака цілісності вказує на системний характер зв'язків між різноманітними функціями і механізмами, що реалізують життєві відношення індивіда. Стійкість характеризує собою збереження головних відношень індивіда до дійсності, передбачаючи разом з тим існування моментів пластичності, гнучкості, варіативності. Активність індивіда, забезпечуючи його здатність до самозмін, діалектично поєднує залежність від ситуації з подоланням її безпосередніх впливів.

З'являючись на світ як індивід, людина включається в систему суспільних відносин і процесів, у результаті чого набуває особливої соціальної якості - стає особистістю. Це відбувається завдяки тому, що людина, включаючись у систему суспільних зв'язків, виступає суб'єктом - носієм свідомості, яка формується і розвивається у процесі діяльності.

Неповторність поєднання природних та соціальних якостей індивіда, що втілюється у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, стилю діяльності, визначається поняттям

«індивідуальність».

Саме тому важливим стає вивчення діяльності як причини формування особистісних установок. Адже особистість як суб'єкт діяльності взаємодіє зі середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення тощо. У процесі діяльності особистість виявляє фізичну й розумову активність, планує й реалізує свої задуми, досягаючи поставленої мети.

Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

Д. А. Узнадзе визначає, що діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо [50, c. 61].

Діяльність є цілеспрямованим процесом взаємодії людини з навколишнім світом. У ній людина реалізує своє ставлення до світу, людей, предметів, явищ і до самої себе. Дієвість механізму такої взаємодії розкривається у виявленні функціонального-призначення кожного структурного елемента діяльності, що у своїй сукупності характеризують діяльність як систему.

Традиційно виокремлюють два рівні психологічної структури діяльності: мікроструктуру й макроструктуру. Мікроструктура діяльності: мотив - ціль - спосіб, засіб - результат. "Навіщо робити?", "чому робити?", "чим і як робити?", "що вдалося зробити?" - от психологічна мікроструктура діяльності.

У макроструктурі діяльності можна виокремити 4 основні блоки:

• спонукально-ціннісний (мотиви, цілі);

• прогностично-проективний (прогнозування, вибір, планування);

• виконавчо-реалізуючий (способи, засоби, результат);

• оцінно-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього досягнення).

Системоутворювальним чинником діяльності є мотив. При цьому, як правило, діяльність полімотивована, тобто її спонукає багато мотивів, їхня ієрархія. Провідні мотиви здебільшого визначають спрямованість діяльності. Однак у певних ситуаціях на неї можуть впливати мотиви, які не мали спочатку спонукальної сили.

Діяльність є сукупністю дій, кожна з яких має свою мету. Отже, мета є системоутворювальним чинником дії.

Дія є одиницею аналізу діяльності, тому що містить усі її ознаки, а отже, містить акт свідомості - постановку та утримання мети, спрямованість поведінки [50, c. 63].

Діяльність є системною якістю сукупності дій. Аналіз діяльності відбувається через аналіз її дій.

Діючи, людина відчуває зворотний вплив з боку предмета діяльності, ситуації, здобутих результатів. Вони мають формуючий характер, розвиваючи саму особистість.

Ефективне використання сучасних складних знарядь праці вимагає оволодіння добрими знаннями, навичками та уміннями, погодження своїх дій з діями інших людей, підпорядкування загальному ладу, переборювання значного емоційного напруження, зокрема й негативних емоцій. Усі ці властивості розвиваються в процесі діяльності. А водночас формуються такі складні, соціально значущі властивості, як працьовитість, дисциплінованість, відповідальність, розуміння суспільних потреб та інтересів.

Мета – це те, чого прагне досягнути людина, задля чого вона працює, долаючи труднощі й перешкоди, чого хоче досягти у своїй діяльності [50, c. 64].

Отже, без мети не може бути свідомої діяльності.

Ділі людської діяльності породжуються суспільним життям, умовами, у яких вона живе, і залежать від ролей, які виконує людина, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до реалізації віддаленої мети, яку висувають на далеку перспективу.

Мотив – це внутрішня рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності [50, c. 65]. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними й культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

Спонуками до діяльності є різні матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі) та соціокультурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане найближчим часом), віддалена (здійснення бажаного планують на тривалий час) та далека (здійснити бажане через десятки років). Розрізняють мотиви також за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви: обов'язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість тощо [50, c. 65]. Але часто діють неусвідомлювані спонуки, наприклад, звички, упереджене ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Однак незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у досягненні поставленої мети.

Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умовами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв'язок [50, c. 66]. З одного боку, мета й мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання, а з іншого - вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається.

Вищим ступенем, в якому найяскравіше проявляються взаємозв'язок між свідомістю, особистістю та діяльністю, виступає одна з форм реалізації людини як носія свідомості у повсякденній життєдіяльності - поведінка. Поведінка являє собою різновид людської діяльності. З цієї позиції визначення поведінки дав С. Л. Рубінштейн: «Під поведінкою розуміють визначеним чином організовану діяльність, яка здійснює зв'язок організму з навколишнім середовищем. Поведінка у людини переважно с результатом низки усвідомлюваних дій – вчинків» [42, c. 70].

Вчинки – це специфічний вид розумово-вольової дії суб'єкта, які є складовою частиною людської поведінки і специфічною формою вираження ставлення суб'єкта до оточуючого середовища.

Згідно з Олексієм Леонтьеву, діяльність є форма активності. Активність спонукає потребою, тобто станом нужди в певних умовах нормального функціонування індивіда.

Потреба не переживається як така – вона представляється як переживання дискомфорту, незадоволення, напруги і проявляється в пошуковій активності. В ході пошуків відбувається зустріч потреби з її предметом - фіксація на предметі, який може її задовольнити. З моменту "зустрічі" активність стає спрямованою, потреба розуміється – як потреба в чомусь конкретному, а не "взагалі", – і стає мотивом, який може і усвідомлюватися. Саме з цієї миті можна говорити про діяльність. Отже, діяльність є сукупність дій, що викликаються мотивом.

Основними характеристики діяльності являються: предметність і суб'єктність.

Специфіка предметної визначеності діяльності в тому, що об'єкти зовнішнього світу не впливають на суб'єкта безпосередньо, але лише будучи перетворені в ході діяльності, завдяки чому досягається велика адекватність їх відображення у свідомості. У розвиненій формі предметність властива лише людській діяльності. Вона проявляється в соціальній обумовленості діяльності людини, в її зв'язку зі значеннями, фіксованими в схемах дії, в поняттях мови, в цінностях, в соціальних ролях і нормах.

Суб'єктивність діяльності виражається в таких аспектах активності суб'єкта, як обумовленість психічного образу минулим досвідом, потребами, установками в поведінці, емоціями, цілями і мотивами, що визначають спрямованість особи і вибірковість діяльності; і в сенсі особовому - "значенні для себе", що надається мотивами різним подіям, діям і діянням.

Аналіз діяльності, згідно О. Леонт’єву проводиться в наступних аспектах:

- генетичний - початковою формою будь-якої людської діяльності є соціальна діяльність, Механізмом розвитку психіки виступає тут інтеріоризація

- перехід зовнішньої за формою діяльності у внутрішню;

- структурно-функціональний - в основі цього розгляду будови діяльності лежить принцип аналізу "по одиницях": розкладання реальності на "одиниці", що містять в собі основні властивості, властиві їй як цілому. Ієрархічні взаємозв'язки між одиницями діяльності рухливі, і залежно від місця відбиваного об'єкту в структурі діяльності змінюється і зміст психічного відображення і його рівень, а також вид регуляції діяльності.

- динамічний аспект - вивчає механізми діяльності, що забезпечують її рух.

- надситуативна активність, що визначає саморозвиток діяльності і появі її нових форм.

- установка, обумовлена стійкість цілеспрямованої діяльності при зміні реальності.

Діяльність, у рамках динамічного підходу, робиться на базі психофізіологічних механізмів, вивчених в руслі психології активності, теорії функціональних систем і уявленні про системну організацію вищих психічних функцій.

У сучасній українській психологічній науці ряд авторів визначають вчинок, як "осередок і головний предмет психології" [35, c. 55-61]. Зокрема вони розглядають вчинок як "еталон, до якого у своєму поступальному русі приміряються і від якого відступають відомі в психології феномени" [35, c. 6061].

У працях В. О. Гатенка можна знайти психологічну «форму життя». Він писав: «Вчинок - це і засіб, і мета історичного поступу людства. Від вчинку, через вчинок, до вчинку - саме такою вбачається логіка духовнопсихологічного розвитку людської цивілізації» [5, c. 12].

Внутрішньо обумовлений «психікою» вчинок також є і зовнішнім, активним проявом результату поведінки. Враховуючи структуру діяльності, у поведінці теж можна виділити такі етапи її перебігу:

1. Попереднє вивчення цілі чи мети.

2. Вибір або створення необхідних засобів досягнення цілі.

3. Прийняття рішення.

4. Вчинок.

5. Оцінка ефективності вчинку.

6. Фіксація в індивідуальному досвіді результатів виконаного вчинку. В основі поведінки, як і діяльності, лежать її мотиви [6, c. 20].

Тому, розглядаючи поведінку особистості, треба враховувати широку гаму її детермінант, їх роль у той чи інший момент здійснення вчинку як зовнішнього прояву людської поведінки.

Виходячи з цього вважаємо доцільним вивчити соціальну поведінку особистості. До проблеми вивчення соціальної поведінки, її мотивів і потреб вчені зверталися у різних контекстах, зокрема: їх генези і функціональної обумовленості (Л. Божович, М. Лісіна) [5, c. 23;6, c. 40]; ієрархії мотивів і мотивації (А. Леонтьєв) [7, c. 39]; диспозиції потреб особистості та регуляції соціальної поведінки (В. Ядов) [7, c. 42]; генези потреби «бути особистістю» (А. Петровський, В. Петровський) [7, c. 42]; щодо структури мотивів соціальної поведінки (І. Алтуніна) [6, c. 41]; розвитку мотиву і мотивації досягнення успіху, їх позитивного підкріплення (Х. Хекхаузен, Д. Маккелланд, Дж. Аткинсон, К. Левин) [6, c. 42], походження мотивації влади з комплексу неповноцінності (А. Адлер) [6, c. 43]; ситуаційних детермінантів поведінки, раціонально обумовлених вчинків, поведінкових реакцій (Г. Олпорт); механізмів виникнення нових мотивів і мотивацій через оперантне научіння (Б.Скіннер) та ін [7, c. 40-49].

Однак, незважаючи на високий інтерес до соціальної поведінки представників різних наук, у тому числі психології, соціології, соціальної психології, тема залишається недостатньо вивченою, актуальною, оскільки динамічними є соціальне життя і розвиток науки. Через що вчені стверджують, що соціальна поведінка особистості формується на основі її соціальної мотивації, зокрема, соціальних потреб щодо приналежності до соціальної групи (чи груп), потребами спілкування, потребами повноцінної самореалізації і потребами соціального визнання [18, c. 112]. Структуру мотивації соціальної поведінки складають сукупність уявлень про: мотиви такої поведінки, оцінку ймовірності їх досягнення у конкретній ситуації, цінність того чи іншого досягнення, оцінку власних здібностей і необхідних зусиль для досягнення поставленої мети.

Домінуючим мотивом соціальної поведінки особистості можна вважати мотив соціальних досягнень, який на кожному з етапів її соціального розвитку наповнюється конкретним змістом, відповідно до актуальних потреб розвитку і самореалізації, індивідуальних можливостей і здібностей. Механізми формування соціальної поведінки, її детермінанти потребують подальшого теоретичного дослідження і експериментальної перевірки.

1.3. Фактори, що впливають на формування соціально-психологічних установок особистості

Закономірності формування соціально-психологічних установок особистості тісно пов’язані з поняттям людини, індивіда та індивідуальності.

Поняття людини включає в себе сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, притаманні вони чи ні даній конкретній людині. Людина – продукт та суб’єкт суспільно-історичної діяльності, єдність фізичного та психодуховного, генетично обумовленого та прижиттєвого сформованого.

Відомий російський психолог Б. Ананьєв писав: “Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють”.

Отже, індивід – це кожна людина як одинична природна істота, тобто одиничний представник роду людського, виду Homo Sapiens.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики:

стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам’ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування – до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім’ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

Індивідуальність – це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті індивідуальні та особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших.

Всі предметні галузі, що вивчаються в межах психології, знайшли своє відображення в досягненнях різних шкіл, наукових напрямів, теорій та концепцій.

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; ІІ – діяльнісний – горизонтальний; ІІІ – генетичний – віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними – і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інтелект, і темперамент тощо.

Установка – неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка може виявлятися у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Особистість може бачити в об’єктах те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Є негативні та позитивні установки. Особливою формою установки є внутрішньо групова навіюваність як неусвідомлена думка групи.

Кожна конкретна ситуація вимагає використання людиною відповідної стратегії й тактики, що відповідає поставленим цілям і завданням.

Розглянемо термін «децентрація» (від лат. de – префікс, який означає заперечення, скасування та centrum – центр кола, зосередження), введений Жаном Піаже під час дослідження мислення і мовлення дитини на противагу поняттю «центрація» – ефект, який полягає в тому, що елементи, на яких фіксується погляд, переоцінюються в порівнянні з іншими. За допомогою цих двох понять вчений намагався підкреслити відмінності між мисленням та сприйманням. Децентрація є важливим компонентом спілкування на поведінковому, когнітивному та емоційному рівнях. Децентрація, ідентифікація, рефлексія й емпатія виконують пізнавальну функцію у спілкуванні за умови, якщо індивід при взаємодії орієнтується на позицію, точку зору іншого. Децентрація забезпечує сприйняття людини як об’єкта поведінкових характеристик, на основі яких формуються уявлення про його наміри, думки, здібності, емоції, установки тощо. Джерелом децентрації виступає безпосереднє спілкування з іншими людьми [1]. Розвиток децентрації починається саме у ставленні особистості до інших людей. На думку Дж. Смедслунда, важливу роль у розвитку децентрації відіграють комунікативні конфлікти, під час яких відбувається зіткнення суперечливих точок зору, що спонукає суб’єкта до перетворення сенсу образів, понять та уявлень у власній пізнавальній позиції. У свою чергу, Д. Флейвел [23] пов’язує з децентрацією успішне і безконфліктне прийняття іншої людини. На нашу думку, сприйняття та розуміння іншої людини – дуже складний процес взаємодії. Спроможність поставити себе на місце іншого, повинна сприяти вирішенню конфліктної ситуації, а нездатність до децентрації навпаки – ускладнювати процес взаємодії. У свою чергу, Т. Пашукова у своїх дослідженнях стверджує, що саме тип взаємодії впливає на рівень децентрації (а не децентрація на тип взаємодії), і саме конкуренція (змагання) більше впливає на рівень децентрації ніж кооперативні відносини [2].

Для розуміння природи особистості, потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це поняття індивід, людина, особистість, індивідуальність. Використовуючи поняття людина, ми маємо на увазі, що мова йде про істоту, яка поєднує в собі два напрямки розвитку: біологічний (людина є представником біологічного виду і характеризується певною тілесною організацією, що має такі суттєві ознаки: прямоходіння, наявність пристосованих до праці рук, високорозвинений мозок, особливі морфологічні ознаки) та соціальний (людина є носієм свідомості, що є суспільним продуктом). Тільки в суспільстві і завдячуючи суспільству відбувається розвиток біологічних можливостей людини, формування свідомості, самосвідомості та механізмів саморегуляції. Взаємодія біологічної і соціальної передумови забезпечує психологічний результат: людина набуває здатність відображати світ у поняттях, планувати і прогнозувати, фантазувати і мріяти, усвідомлювати причини своїх вчинків, діяти розумно. Усі ці аспекти (біологічний, соціальний і психологічний) рівномірно представлені у понятті «людина». Жодне з них не є домінуючим. Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття «індивід» як протилежне поняттю особини тварини.

Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах. Індивідуальні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Б. Г. Ананьєв виділяв первинні і вторинні властивості індивіда. До первинних він відносив властивості, притаманні всім людям, такі як вікові особливості (відповідність певному віку) і статевий диморфізм (належність до певної статі), а також індивідуально-типологічні характеристики, у тому числі особливості конституції (складу тіла), нейродинамічні властивості мозку, особливості функцій великих півкуль. Сукупність первинних властивостей індивіда визначає його вторинні властивості: динаміку психофізіологічних функцій і структуру органічних потреб. У свою чергу інтеграція всіх цих властивостей обумовлює особливості темпераменту і задатки людини. Поняття особистість більш вузьке, акцентоване на суспільній суті людини. Іншими словами, особистість – та ж людина, тільки абстрагована від її біологічної, природної сторони, яка розглядається як суспільна, соціальна істота. Це член суспільства, який виконує певні соціальні функції. Деякі автори визначають особистість як системну властивість індивіда, що формується в спільній діяльності і спілкуванні. Є й інші тлумачення цього поняття, але всі вони сходяться в одному: поняття «особистість» характеризує людину як соціальну істоту.

Проте, людина – це не лише індивід та особистість, але і носій свідомості, суб’єкт діяльності, що виробляє матеріальні і духовні цінності. Структура людини як суб’єкта діяльності утворюється з певних властивостей індивіда і особистості, які відповідають предмету і засобам діяльності (В. О. Аверін). Саме категорія «суб’єкт» означає вищий рівень розвитку особистості. Особистість стає індивідуальністю, досягаючи максимального рівня своєї неповторності, а суб’єктом вона стає, досягаючи оптимального рівня розвитку своєї людяності, етичності (С. Л. Рубінштейн). Отже, кожна людина з’являється у вигляді деякої цілісності – як індивід, особистість і суб’єкт, обумовленою єдністю біологічного і соціального. Як індивід людина розвивається в онтогенезі, а як особистість вона проходить свій життєвий шлях, у ході якого здійснюється соціалізація індивіда (В. О. Аверін). Отже, людина – це біосоціальна істота, наділена свідомістю і здатністю до діяльності. Об’єднання цих трьох рівнів в одне ціле формує інтегральну характеристику людини – її індивідуальність.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність виявляється у здібностях людини, домінуючих потребах, рисах характеру, почутті власної гідності, світобаченні, системі знань, умінь, навичок, рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, індивідуальному стилі діяльності та поведінки, типі темпераменту, характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. У ряді концепцій (С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьев) індивідуальність трактується як вищий рівень розвитку особистості. В. С. Мерлін розглядає поняття «індивідуальність» як інтеграційну структуру будь-якої особистості.

А. Г. Маклаков трактує індивідуальність як сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності і неповторності. Передумовою формування людської індивідуальності служать анатомо-фізіологічні задатки, які розвиваються в процесі виховання, що має суспільно обумовлений характер. Різноманітність умов виховання і природжених характеристик породжує широку варіативність проявів індивідуальності. На рівні індивідуальності можливі найвищі досягнення людини, оскільки індивідуальність виявляється у взаємозв’язку і єдності властивостей людини як індивіда, особистості і суб’єкта діяльності (В. О. Аверін). Саме ця єдність складає основу для максимально повного розвитку і виявлення людиною своїх здібностей, допомагає їй внести свій власний неповторний вклад до суспільного розвитку. Отже, кожна людина постає одночасно як індивід, особистість і суб’єкт діяльності, але далеко не усім удається стати індивідуальністю. Також вірно і те, що кожна людина є структурним цілим, але далеко не кожна людина є цілісною особистістю, тобто досягає гармонійної взаємодії всіх якостей, властивостей, способів діяльності.

У вітчизняній психології робилися неодноразові спроби розробки теоретичних основ психологічної структури особистості. Найчастіше вони здійснювалися в руслі розробки загальної теорії особистості (Л. С. Виготський, Д. М. Узнадзе, О. М. Леонтьєв, О. Р. Лурія, Б. Г.Ананьєв, В. М. М’ясіщев, Л. І.

Божович, В. В. Давидов, О. В. Запорожець, П. Я. Гальперін та ін.).

У наш час найбільш поширеними є теоретичні розробки структури особистості С. Л. Рубінштейна, К. К. Платонова, О. Г. Ковальова, А. В. Петровського.

Напрям досліджень структури особистості у психології багато в чому визначило таке твердження С. Л. Рубінштейна: «Виокремлюють різні сфери рис, які характеризують різні аспекти особистості, але при всьому розмаїтті, несхожості й суперечливості, основні властивості особистості, взаємодіючи між собою у конкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, об’єднуються в реальній особистості. Тому хибним є той погляд, за яким цілісність особистості виражається в аморфній єдності, що перетворює її вигляд на безформну туманність, так і інший, протилежний до нього, який бачить в особистості окремі риси і, втрачаючи будь-яку справжню, внутрішню єдність особистості, марно потім шукає «кореляцій» між зовнішніми виявами цих рис».

Одним із перших дослідників, які застосували наведене твердження Рубінштейна в описі структури особистості, став О. Г. Ковальов, який зазначав у другому виданні своєї монографії: «Із психічних процесів на тлі станів утворюються властивості особистості. У процесі діяльності властивості певним чином пов’язуються одна з одною відповідно до вимог діяльності й утворюють складні структури, до яких ми відносимо темперамент (система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів, ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відносин і способів поведінки)».

Подальший розвиток уявлень про структуру особистості представлено у працях Б. Г. Ананьєва і В. С. Мерліна, присвячених проблемі індивідуальності. У праці «Людина як предмет пізнання» Ананьєв так визначає свій підхід: «Окрему людину як індивідуальність можна зрозуміти лише як єдність і взаємозв’язок її властивостей як особистості, суб’єкта діяльності, у структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда. Інакше кажучи, індивідуальність людини можна зрозуміти лише за умови повного набору характеристик людини.

Отже, людина як вид і як людство (суспільство в його історичному існуванні) становить підставу для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка є індивідом, особистістю й індивідуальністю».

Мерлін, один із послідовників Ананьєва, розвиваючи теорію інтегральної індивідуальності, спеціально підкреслював, що «структуру особистості не можна характеризувати як систему, котра складається з різних груп психічних властивостей: темпераменту, характеру, здібностей і спрямованості. Одні з них (властивості темпераменту) взагалі не є властивостями особистості; інші ж (характер, здібності та спрямованість) являють собою не різні «підсистеми», а різні функції тих самих властивостей особистості».

У працях Ананьєва, Мерліна та їхніх послідовників накопичено великий емпіричний матеріал щодо зв’язків між елементами розглянутих структур. Тут здійснено спроби аналізу процесу формування властивостей індивідуальності й особистості залежно від їхньої належності до тієї або іншої підструктури.

Найдокладніше проблему структури особистості відображено у працях К. К. Платонова. Проаналізувавши сучасні дослідження і провівши порівняння слів російської, грузинської й болгарської мов, які використовуються для опису особистісних властивостей, Платонов висунув ідею ієрархічної структури особистості, підсистеми якої він розглядає «як рівні ієрархічної градації, в якої нижчі ступені керовані (субординовані) вищими і підпорядковані їм, а вищі, включаючи в себе нижчі й спираючись на них, не зводяться до їх суми, тому що переходи від рівня до рівня здійснюються як стрибки на основі появи системних якостей». Крім згаданих авторів, проблеми структури особистості в різних аспектах розглядали у своїх працях Л. І. Анциферова, Л. І. Божович, Б. В. Зейгарник, О. М. Леонтьев, Б. Ф. Ломов, В. М. М’ясищев, В. М. Русалов тощо. Загальним недоліком більшості з цих праць, присвячених проблемі структури особистості, є недостатнє підкріплення теоретичних положень результатами емпіричних досліджень. Однією з основних причин такого становища, безумовно, було ідеологічне спрямування самого терміна

«особистість».

РОЗДІЛ 2 ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ УСТАНОВОК ОСОБИСТОСТІ

2.1. Організація та обґрунтування методів та методик дослідження

Для проведення емпіричного дослідження було створено емпіричну модель індивідуально-психологічних характеристик особистості, яка дозволяє дослідити соціально-психологічні установки особистості, діагностувати рівень мотивації, комунікативних, організаторських здібностей та проаналізувати взаємозв’язок, вплив та залежність соціально-психологічних установок особистості від індивідуально-психологічних характеристик.

Мета емпіричного дослідження: теоретично проаналізувати,

виявити та дослідити соціально-психологічні установки особистості в залежності від індивідуально психологічних характеристик особистості.

Для проведення емпіричного дослідження нами було обрано емпіричні (спостереження, опитування, бесіда, анкетування), методологічні (психодіагностичні методики) та математико-статистичні методи (вирахування середніх значень, дисперсії, коефіцієнт співвідношення).

В ході емпіричного дослідження було використано наступні психодіагностичні методики:

- опитувальник для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана;

- методика діагностики комунікативної установки В. В. Бойко;

- діагностика комунікативних та організаторських здібностей (КОС-2);

- п'ятифакторний особистісний опитувальник (Р. МакКрає, П. Коста)

(5PFQ)

Дамо аналіз кожної з методик (паспорт методики).

1. Методика діагностики соціально – психологічних установок

особистості в мотиваційно – потребовій сфері О. Ф. Потьомкіної.

Методика діагностики соціально-психологічних установок особистості в мотиваційно – потребовій сфері О. Ф. Потьомкіної складається з 80 питань.

Діагностика соціально-психологічних установок особистості направлена на визначення ступеня вираження соціально-психологічних поглядів, спрямованих на «альтруїзм – егоїзм» (частина 1), «процес – результат» (частина 2). Допомагає нам визначити ступень вираження соціально-психологічних поглядів, спрямованих на такі орієнтири, як «свободу – влада», «робота - це гроші».

Ця методика дозволяє виявити базові потреби - мотиватори (А. Маслоу) особистоcті і групи. Її основою є процедура парних порівнянь.

Стимульний матеріал, ключ, обробка та інтерпретація методики соціально – психологічних установок особистості в мотиваційно – потребовій сфері О. Ф. Потьомкіної представлені у додатку А.

2. Опитувальник для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана

Модифікацію опитувальника А. Меграбяна для виміру мотивації досягнення (ТМД) запропонував М. Ш. Магомет-Емінов. ТМД призначений для діагностики двох узагальнених стійких мотивів особистості: мотиву прагнення до успіху і мотиву уникнення невдачі. Причому оцінюють, який із цих двох мотивів у випробуваного домінує.

Тест є опитувальником, що має дві форми — чоловічу (форма А) і жіночу (форма Б).

Тест може бути використаний починаючі з середньої та старшої школи, а також студенти і дорослі. Використовується як для групового, так і для індивідуального дослідження.

Цей тест призначений для діагностики двох мотивів особи: прагнення до успіху і мотиву уникнення невдачі. З'ясовується, який з двох мотивів у людини домінує.

Стимульний матеріал, ключ, обробка та інтерпретація даних до опитувальника виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана представлені у додатку Б.

3. Методика діагностики комунікативної установки В. В. Бойко

Методика складається з 25 суджень. Необхідно прочитати кожне із запропонованих суджень і відповісти "та або ні", виражаючи згоду або незгоду з ними. Рекомендується скористатися аркушем паперу, на якому фіксується номер питання та відповідь респондента.

Стимульний матеріал, ключ, обробка та інтерпретація даних до методики діагностики комунікативної установки В. В. Бойко представлені у додатку В.

4. Діагностика комунікативних і організаторських здібностей (КОС- 2)

Анкетна частина методики "КОС-2" пропонує випробовуваному питання, відповіді на які можуть бути тільки позитивними або негативними, тобто "так або ні". Відповіді випробовуваного будуються на основі самоаналізу досвіду своєї поведінки в тій або іншій ситуації. Опитувач включає 40 питань, 20 з яких спрямовані на вивчення комунікативних здібностей, а 20 характеризують організаторські.

Методика Комунікативні і організаторські здібності КОС- 2, розроблена В. В. Синявским і Б. А. Федоришиним (комунікативні і організаторських здібності) призначена для виявлення комунікативних і організаторських здібностей особистості (уміння чітко і швидко встановлювати ділові і товариські контакти з людьми, прагнення розширювати контакти, участь в групових заходах, уміння впливати на людей і так далі.

Комунікативні і організаторські здібності є ведучими в утворенні міжособистісних стосунків, в об'єднанні членів колективу, в організації великих та малих груп, в залученні до себе людей, в умінні організувати і направити їх діяльність.

Стимульний матеріал, ключ, обробка та інтерпретація даних до методики діагностики комунікативної установки В. В. Бойко представлені у додатку Г.

П'ятифакторний особистісний опитувальник (Р. МакКрає, П. Коста) (5PFQ)

Опитувальник, складається з 75-и протилежних за значенням висловлювань, кожне з яких виявляє важливі властивості особистості і особливості поведінки людини в деяких життєвих ситуаціях. Оцінні значення висловлювань переводяться у бали відповідно до оцінної шкали:

Розроблений американськими психологами Р. МакКрае і П. Коста в 1983-1985 рр. Автори анкети Р. МакКрає та П. Коста переконані, що для об'єктивного опису психологічного портрета достатньо п'яти незалежних змінних, точніше персональних факторів і характерних факторів (нейротизм, екстраверсія, відкритість до досвіду, співпраця, сумлінність) модель особистості. Теоретичною основою опитувача є п'ятифакторна модель особистості.

Стимульний матеріал, ключ, обробка таінтерпретація даних до методики п'ятифакторний особистісний опитувальник(Р. МакКрає, П. Коста) (5PFQ)представлені у додатку Д.

Вибірка емпіричного дослідження склала 60 осіб, які є працівниками територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Респондентів було об’єднано в дві групи. До групи А були відібрані респонденти віком від 18 до 30 років, стаж роботи яких на підприємстві від 1 до 6 років, загальна кількість респондентів групи А складала 30 осіб.

Вибірка групи А складала 8 жінок та 22 чоловіки. З 30 респондентів групи А 14 осіб перебувають в офіційному шлюбі, 8 осіб мають тривалі відносини та 8 осіб не перебувають у відносинах з протилежною статтю. Респонденти групи А є офіційно працевлаштованими зі стабільною заробітною платою (табл.2.1).

До групи B були зараховані особи віком від 30 до 50 років, стаж роботи яких роботи на підприємстві складає 10 та більше років. загальна кількість респондентів групи А складала 30 осіб. Вибірка групи B склала 15 жінок та 15 чоловіків. З 30 респондентів групи B 22 особи перебувають в офіційному шлюбі, 4 осіб переживають процес розлучення з попереднім партнером, а 4 особи не перебувають у відносинах з протилежною статтю. Респонденти групи B в кількості 25 осіб мають офіційне працевлаштування зі стабільною заробітною платою, а 5 осіб працюють неофіційно (табл.2.1).

Таблиця 2.1

Характеристика досліджуваних в порівнянні група А і В (абсолютне значення)

Показники		Група А		Група В
		Жін.	Чол.	Жін.	Чол.
Кількісний показник		8	22	15	15
Вік		18- 30 років		30-50 років
Стаж роботи		1-6 років		Від 10 років
Сімейний стан	не заміжні/не одружені	8		-
	у шлюбі	14		22
	знаходяться у відносинах	8		4
	у розлученні	-		4
Заробітна платня		10000-15000 грн		20000-45000 грн
Працевлоштовані		30		25
Працюють неофіційно		0		5

Рис. 2.1. Розподіл респондентів, залежно від віку у відсотках

На підставі аналізу даних (рис. 2.1), в групі А 36,6% - жінки, 13,4% - чоловіки, в групі В 25% - жінки, 25% - чоловіки.

Таблиця 2.2 Результати анкетування досліджуваних

Питання	Так (абс. знач.)	Так (%)	Ні (абс.знач.)	Ні (%)
Чи працюєте за своєю професією?	33 ос.	55%	27 ос.	45%
Чи задоволені своєю роботою?	39 ос.	60%	21 ос	35%
Хотіли би змінити місце роботи?	48 ос	80%	12 ос	20%
Хотіли би перекваліфікуватись?	29 ос	48%	31 ос	52%

Рис 2.2 Результати анкетування досліджуваних у відсотках

На підставі аналізу даних (див. таблиця 2.2 та рис. 2.2), 55% досліджуваної групи працює за професією, 45% не за фаховим призначенням, 60% - задоволені своєю роботою, 35% - не задоволені. 80% досліджуваної групи хотіли б змінити місце роботи, 48% хотіли би перекваліфікуватись, 52% опитаних не бажають перекваліфіковуватись.

Дана вибірка є доцільною із точки зору основної досліджуваної характеристики (формування і закономірності соціально-психологічних установок).

2.2 Аналіз результатів емпіричного дослідження

Для виконання завдання дослідження, та підтвердження або спростування гіпотези було проведено емпіричне дослідження яке дозволило отримати кількісні та якісні показники.

Результати емпіричного дослідження за методикою діагностики соціально-психологічних установок особистості в мотиваційно-потребовій сфері О.Ф. Потемкіної (див. таблицю 2.3).

За результатами дослідження за методикою найбільш високі показники, у процентному співвідношенні (Процес - 59%, Результат - 45.7%).

Досліджувана група найбільш орієнтована на процес (59%), що було б непродуктивне, якби не досить високий показник орієнтації на результат (45.7%).

У відношенні з фінансами, опитувана група розділилася практично навпіл альтруїзм - 44.6%, фінансово вмотивовані, зацікавлені високим матеріальним становищем 38.5%.

У меншій мірі працівники залучаються до високого соціального статусу та управлінням людьми (влада - 29.8%), найменший показник в результаті дослідження.

Таблиця 2.3.

Результати дослідження за методикою діагностики соціально-психологічних установок особистості в мотиваційно-потребнісній сфері О.Ф. Потемкіної

Частина I	Результати Анкетування (загальний бал) %	Частина II	Результати Анкетування (загальний бал) %
Процес	359 бал.=59%	робота	211 бал =35.5%
Результат	274 бал =45.7%	свобода	221 бал =36.8%
Альтруїзм	268 бал =44.6%	влада	179 бал =29.8%
Егоїзм	209 бал =34.8%	гроші	231 бал =38.5%

Результати, отримані за допомогою методики, доцільно представляти графічно (рис. 2.3). Для цього необхідно накреслити чотири вертикальні пересічні прямі і відкласти на кожній з них від центру (точка 0) кількість балів згідно з ключами опитувальника. Тоді ці точки повинні бути пов'язані. В результаті буде отриманий профіль (у вигляді пелюсткової діаграми або радіограм), що відображає особливості соціально-психологічного ставлення.

Рис. 2.3 Соціально-психологічні установки в мотиваційно-потребнісній сфері працівників

Значення на шкалах вказують на важливість для людини кожного з типів мотивів, представлених на Рис.2.3. Важливо не тільки те, що (чи яке) цих цінностей найбільше, але також, як вони стосуються один одного, а який з них найменший. При великих значеннях в масштабі людина має процес установки.

Отримані результати емпіричного дослідження за методикою діагностики соціально-психологічних установок особистості в мотиваційнопотребнісній сфері О.Ф. Потемкіної, у відсотковому співвідношенні зображуватимемо нижчеподаною діаграмою (рис.2.4).

За результатами дослідження: орієнтація на процес встановлена у 59% досліджуваних. При великих значеннях за шкалою «процес», які маємо в показниках емпіричного дослідження, людина має установку на процес. У роботі або іншій діяльності таким особистостям важливо, щоб саме зайняття було цікавим. Над досягненням мети людина відносно мало замислюється, тому, наприклад, може запізнитися із здачею роботи. А вже якщо процес став людині нецікавий, вона може і зовсім закинути це зайняття, не замислюючись про наслідки.

Рис. 2.4 Соціально-психологічні установки в мотиваційно-потребнісній сфері працівників, відсоткове співвідношення

Зазвичай люди більше орієнтовані на процес, менше замислюються над досягненням результату, часто спізнюються із здачею роботи, їх процесуальна спрямованість перешкоджає їх результативності. Ними більше рухає інтерес до справи, а для досягнення результату потрібно багато рутинної роботи, негативне відношення до якої вони не можуть здолати.

Орієнтація на результат встановлена у 45.7% досліджуваних.

Великі значення за шкалою означають установку на результат. Людина прагне досягати результату у своїй діяльності всупереч усьому - метушні, перешкодам, невдачам. Особистість може входити до числа найнадійніших співробітників. Але може суттєво страждати якість виконаної роботи.

Орієнтація на альтруїзмвстановлена у 44.6% досліджуваних.

Біологічний погляд на проблему альтруїзму знайшов відображення у Г. Спенсера, що розглядав альтруїзм як адаптивну якість, що виникає в ході природної еволюції; у психоаналітичній концепції З. Фрейда, що вважав, що альтруїстичні спонукання є невротичною компенсацією спонукань протилежній спрямованості - первісного егоїзму, підданого витісненню; у генетика

Ф. Г. Добржанского, що вважав, що альтруїстичні почуття "генетично запрограмовані" в індивідові і сприяють тим самим виживанню виду у боротьбі за існування; у В. Ефроімсона, що розумів під альтруїзмом "усю групу емоцій, яка спонукає людину здійснювати вчинки, особисто йому безпосередньо невигідні і навіть небезпечні, але такі, що приносять користь іншим людям" [25, с. 199].

На думку В. Ефроімсона, емоції людяності, доброти, дбайливого відношення до дітей, людей похилого віку і жінок неминуче розвивалися під дією природного відбору і входили до фонду спадкових ознак.

Біологічній точці зору протистоїть інша позиція, викладена якнайповніше И. П. Павловим, який вважав "справжній альтруїзм придбанням культури", пов'язаним з другою сигнальною системою, і якщо вона слабка, то

"неодмінно на першому плані буде турбота про власну шкуру" [16, с. 287]. Практика виховної роботи підтверджує правильність поглядів великого фізіолога : висока культура почуттів не наслідує, її треба формувати з моменту народження дитини. "Генетична основа альтруїзму при цьому є присутньою, за твердженням В. Я. Семке, в якості біологічної передумови, потенційної можливості виховання" [21, с. 104].

На сьогодні немає загальноприйнятої дефініції альтруїзму. У зарубіжній психології широко поширеним є визначення цього феномену, в основі якого лежить "інтенція створити полегшення або поліпшення ситуації що потребує іншому" [31], а під альтруїстичною поведінкою розуміється така поведінка, при якій "людина діє, припускаючи, що завдяки його діям у реципієнта буде усунено небажаний стан" [27, 33].

Близьким нашому розумінню цього феномену являється визначення, автори якого альтруїстичною вважають поведінку, коли "допомагають іншим, не розраховуючи отримати за цю яку-небудь зовнішню винагороду" [29].

Іншими словами, у відповідних психологічних розробках аспекти альтруїзму розглядаються як що відбивають спрямованість суб'єкта на захист інтересів суспільства в цілому або його окремих груп.

Орієнтація на егоїзм встановлена у 34.8% досліджуваних.

Коли є велике значення за шкалою, людина зосереджена на своїх особистих інтересах. Це не обов'язково означає, що інтереси особистості зводяться до матеріальної вигоди - просто при ухваленні рішень особистість дуже серйозно враховує всі наслідки. Мати таку установку можуть як злісний злодій і скнара, так і просто цілком моральна і добра людина, що дотримується розумного егоїзму. Люди з надмірно вираженим егоїзмом зустрічаються досить рідко. Відома доля розумного егоїзму не може зашкодити людині. Швидше, більше шкодить його відсутність, причому це серед людей інтелігентних професій зустрічається досить часто.

Орієнтація на роботу встановлена у 35.5% досліджуваних.

Велике значення за шкалою говорить про установку на роботу. Людина увесь час використовує для того, щоб щось зробити, не жаліючи вихідних днів, відпустки і т. д. Труд сам по собі приносить особистості радість і задоволення, чим інше зайняття. На відміну від установки на процес людині важливо відчувати, результативність діяльності. Установка праця – одна з причин продовження роботи, коли зарплату не платять і заплатити не можуть в принципі, оскільки продукція нікому не потрібна.

Орієнтація на свободу встановлена у 36.8% досліджуваних.

При великих значеннях за шкалою людина має установку на свободу. Свобода для особистості - головна цінність. Людина не терпить ніяких обмежень , готова йти на жертви заради відстоювання своєї незалежності (іноді від уявної небезпеки). Дуже часто орієнтація на свободу поєднується з орієнтацією на труд, рідше це поєднання свободи і грошей.

Орієнтація на владу встановлена у 29.8% досліджуваних.

Велике значення за шкалою означає, що людина має установку на владу. Особистість хоче відчувати контроль над іншими людьми і на багато що готовий заради цього. Людина може виявитися в результаті тираном, але може стати і непоганим керівником. Для людей з подібною орієнтацією провідною цінністю є вплив на інших, на суспільство.

Орієнтація на гроші встановлена у 38.5% досліджуваних.

Провідною цінністю для людей з цією орієнтацією являється прагнення до збільшення свого добробуту. Коли у такої людини грошей немає, особистість замислюється про те, як їх дістати, а коли вони є - як їх не втратити і примножити їх кількість. Гроші для людини мають цінність самі по собі, а не тільки як засіб придбання чого-небудь. Людина не обов'язково стане їх красти, але при виборі роботи для себе, швидше за все, зверне увагу на зарплату, чим на цікавість.

Відношення людей до праці пояснюється соціально-економічними умовами, то чому в одних і тих же соціальних умовах люди по-різному відносяться до своєї роботи? Мабуть, загальне пояснення (на рівні загальносоціологічної теорії) тут недостатньо. Є і якісь інші причини, що детермінують відношення до праці. Що відоме нам з приватних наук із цього приводу? Психологія стверджує, що мотивація праці обумовлена не лише зовнішніми спонуканнями, але і особливою формою їх заломлення в індивідуальній свідомості особи. Далі, ми знаємо з досвіду, що одні і ті ж люди по-різному відносяться до різних видів трудової діяльності. Одні професії здаються ним привабливими, інші - ні. Значить, відношення до праці обумовлене його функціональним змістом і престижністю різних видів зайняття. Крім того, з економічної статистики відомо, що плинність робочої сили в одних професіях більша, в інших - менше. Це зміцнює нас у висуненому припущенні. Діагностика соціально-психологічних установок особистості в мотиваційно-потребнісній сфері направлений на визначення ступеня вираження соціально-психологічних поглядів, спрямованих на визначення ясності в питанні співвідношення потреб і мотивів опитаної особистості.

Людина з будь-якою установкою (точніше, з набором налаштувань, нерідко тільки один параметр є цілком домінантним, тобто значення для решти масштабів різко менше) можуть знайти як своє досить корисне місце в суспільстві та його спосіб знищити все навколо нього.

Слід зазначити, що можна виділити декілька груп досліджуваних на основі результатів використання прийомів:

1) група високо мотивованих суб'єктів з гармонійними орієнтаціями. Всі орієнтації виражені сильно і однаково;

2) група суб'єктів з низькою мотивацією, в яких всі орієнтації виявляються надзвичайно погано;

3) група суб'єктів з дисгармонізованими орієнтаціями, в яких деякі орієнтації сильно виражені, а інші навіть можуть бути відсутніми.

Таким чином, процедура дослідження складалася з трьох етапів: перший етап - безпосередня діагностика респондентів за методикою діагностики соціально-психологічних установок особи в мотиваційно-потребової сфері О.Ф. Потьомкіної, яка визначаємо дальність соціально-психологічних установок "альтруїзм - егоїзм" і "процес - результату". Другий етап - первинна обробка отриманих даних. Третій етап – статистична обробка даних.

Результати дослідження свідчать про те, що найбільш високі показники, у відсотках (Процес - 59%, Результат - 45.7%), свідчать, що досліджувана група найбільш орієнтована на процес (59%), що було б непродуктивне, якби не досить високий показник за шкалою «результат» (45.7%).

У відношенні з фінансами, опитувана група розділилася практично навпіл – альтруїзм склав 44.6%, фінансово мотивовані, зацікавлені високим матеріальним становищем становлять 38.5%.

У меншій мірі працівники залучаються до високого соціального статусу та управління людьми, найменший показник в результаті дослідження(влада - 29.8%).

Отже, за результатами досліджування, показники за шкалами встановлені: процес склав 59%, результат - 45.7%, альтруїзм - 44.6%, орієнтація на гроші - 38.5%, свобода становить - 36.8%, робота становить 35.5%, егоїзм дорівнює 34.8%, влада -29.8%.

Результати емпіричного дослідження проведеного за методикою для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана.

Опитувальник для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана призначений для діагностування двох узагальнених стійких мотивів особистості: мотив успіху та мотив запобігання невдач. Одночасно оцінюється, який із цих двох мотивів домінує у суб'єкта [21, c. 100]. Ця методика використовується нами для дослідницьких цілей у діагностиці мотивації досягнення у працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Цей тест в нашому дослідницькому комплексі служить завданню визначення вираженості двох основних тенденцій в мотивації досягнення на додаток до інших соціально-психологічних методик. Про вираженість мотивів досягнення і уникнення невдачі у випробовуваних з більшою упевненістю можна буде судити при співвідношенні результатів усіх методів в цілому.

Оскільки опитувальник для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана містить дві формі-опитувальника – жіночу та чоловічу, можемо порівняти дані, отримані, в результаті емпіричного дослідження.

Розглянемо дані (Рис.2.5), отримані при підрахунку чоловічого опитувальника «А», що складається з 32 питань. Отже респонденти – 23 персони, вікова категорія: 8 осіб18-30 років, 15 осіб 30-50 років.

Рис. 2.5 Результати проведення методики для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана. Форма «А», чоловіча.

На рис. 2.6 можна порівняти дані, отримані, при підрахунку другої частини опитувальника, частини Б, призначеного для жінок. До вибірки увійшли 37 осіб, з яких, 22 віком 18-30 років, 15 осіб віком від 30 років до 50 років.

Після проведення діагностики за методом виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана можна зробити висновок, що опитувальна група респондентів, яка складалась з 37 жінок та 23 чоловіків, має високий рівень показника розвитку мотиву «уникнення невдач», поєднаний з досить низьким рівнем показника «досягнення успіху».

Рис. 2.6. Результати проведення методики для виміру мотивації досягнення А. Мехрабіана. Форма «Б», жіноча.

Рис. 2.7. Порівняння жіночої та чоловічої груп за результатами тестування

Індивід, що має таке поєднання обох мотивів, характеризується сильно вираженим внутрішнім конфліктом між прагненням до людей і їх уникненням.

В чоловічій та жіночій групі встановлено високий рівень показника розвитку мотиву «уникнення невдач» (57% чоловіки та 51% жінки), який поєднується з досить низьким рівнем показника «досягнення успіху» (27% чоловіки та 34% жінки).

Показники, встановлені тестуванням, свідчать про те, що у досліджуваної групи, знижена мотивація к прагненню досягати найкращого, вирішення проблем, прагнення досягати високих результатів, вирішувати складні задачі, вдосконалювати свою кваліфікацію. Такі люди уникають відповідальності за виконання діяльності, та не мають прагнення до пошук нових, більш ефективних способів розв’язування задач. Потреба до успіху знижена.

Високий показник «уникнення невдач», говорить про страх успіху. Феномен уникнення успіху можна спостерігати, по-перше у жінок, по-друге у дорослому віці. Також, це може свідчити про підвищену загальну тривожність.

Результати емпіричного дослідження, проведеного за методикою діагностики комунікативної установки Бойко В. В (див. табл. 2.5).

Таблиця 2.5.

Комунікативні установки працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки

Компонент установки	Максимум балів	Отриманий середній бал	Відсоток від максимального балу
Завуальована жорстокість	20	11,41	57,05%
Відкрита жорстокість	45	25,7	57,12%
Обгрунтований негативізм	5	2,5	49,3%
Необгрунтований негативізм (буркотіння)	10	2,4	24%
Негативний досвід спілкування	20	10,1	50,5%

Рис. 2.8. Порівняння комунікативних установок працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки

На основі аналізу тестування (табл. 2.5., рис.2.8) встановлено, що у 57,05%досліджованої групи домінує комунікативна установка за шкалою «Завуальована жорстокість»(вище середнього);

- у 57,12% досліджуваної групи вміщує компонент установки за шкалою «Відкрита жорстокість», що становить вище середнього;

- у 49,3% досліджуваної групи вміщує компонент установки за шкалою «Обґрунтований негативізм», що становить вище середнього;

- 24% досліджуваної групи вміщує компонент установки за шкалою «Буркотіння» - це показник нижче середньої норми;

- 50,5 % досліджуваної групи вміщує компонент установки за шкалою «Негативний досвід спілкування» , показник становить вище середнього рівня.

За результатами тестування, можемо зробити припущення, про наявність вираженої негативної комунікативної установки у досліджуваній групі, яка, ймовірно, несприятливо позначається на самопочутті працівників. Дослідження свідчать про те , що деструктивні показники спілкування завищені, що свідчить як про емоційне перенапруження, так і про "вигорання".

Комунікативні функції досліджуваної групи понижені та порушені. Опитані мають певні признаки недоброзичливості, настороженості у відносинах з багатьма партнерами, негативні висновки про людей, небажання відгукуватися на їхні проблеми. У результаті обробки одержаних даних було виявлено, що більша частина опитаних не пом'якшуєте своїх негативних оцінок і переживань щодо людей, які їх оточують.

Результати емпіричного дослідження, проведеного за методикою «Комунікативні і організаторські здібності «КОС – 2».

Результати дослідження свідчать про те, що розрахункові коефіцієнти за методикою КОС- 2, комунікативні та організаційні здібності в групі респондентів не набрали навіть середнього балу (табл.2.6.).

У опитаних знижені проявити комунікативних та організаційних здібностей (розсудливість, рішучість, чуйність, стресостійкість), вміння швидко знайти необхідний тон, доцільну форму спілкування залежно від індивідуальних особливостей оточуючих людей, адаптація до оточуючих та у відносинах з ними має низкий рівень (табл. 2.6.).

У структурі комунікативних та організаторських здібностей виділяють такі блоки: особистісний блок :соціально- перцептивний; операційно-технічний блок. Всі структурні компоненти комунікативних здібностей виступають в нерозривною єдністю в комплексі, забезпечуючи регуляцію процесу спілкування.

Результати тестування, проведеного за методом «Комунікативні і організаторські здібності» В.В. Синявський, В.А. Федорошин (КОС-2), свідчать про те, що опитувальна група на низькому рівні володіють комунікативними та організаторськими здібностями. Зазнають труднощі у встановленні контактів з людьми і при виступі перед аудиторією; погано орієнтуються в незнайомій ситуації; не відстоюють свої думки, важко переживають образи; прояви ініціативи в громадській діяльності украй понижено, у багатьох справах вони вважають за краще уникати ухвалення самостійних рішень. Вони самі не шукають такі справи, які б задовольняли б їх потребу в комунікації і організаторській діяльності. Також знижений вольовий поріг та лідерські якості (комунікативні і організаторські здібності є базовими здібностями лідерів).

Отже, в опитувальній групі характерних лідерів немає.

Таблиця 2.6.

Коефіцієнт комунікативних і організаторських здібностей територіального центру комплектування та соціальної підтримки

Компонент комунікативних здібностей	Середній бал	Коефіцієнт К Мах = 1	Оцінка 1-5
Комунікативні здібності	9,95	0,49	1
Організаторські здібності	11,08	0,59	2

Можемо припустити, що це може свідчити або про стрес, або професійне вигорання, недостатньо мотивованість респондентів, як показують результати попередніх проведених методик.

Треба розвивати необхідні якості до рівня, що дозволяє комфортно почувати себе в суспільстві, а в професійному плані розглядати можливості праці в якості виконавця, в сферах, де не знадобиться приймати самостійні рішення або відповідати за результат праці і безпеку групи людей, тому що комунікативні здібності – це здатність людини взаємодіяти з іншими людьми, адекватно інтерпретуючи отримувану інформацію, а також правильно її передаючи. Особливо в професіях типу «людина-людина». Адже будь-якій людині необхідно спілкуватися і для психологічного задоволення, соціальної реалізації, і просто для того, щоб вижити. Індивіди, які нехтують їх напрацюванням, безуспішні, і їм важче реалізувати себе.

Результати емпіричного дослідження проведеного за методикою п'ятифакторний особистістний опитувач Р. МакКрає і П. Коста "Велика п'ятірка" (5PFQ).

До комплексу методів дослідження увійшов один з найчастіше використовуваних особистісних опитувачів - "Велика п'ятірка" (Big Five). Цей метод дав можливість отримати інформацію про головні чинники особистісних характеристик випробовуваних з тим, щоб проаналізувати можливі зв'язки цих чинників з різними характеристиками їх мотивації досягнення та особистісних рис характеру.

Таблиця 2.7.

Результати емпіричного дослідження за методикою опитувача

Р. МакКрає і П. Коста «Велика п'ятірка» (5PFQ)

№ п/п	Фактори	Факторні навантаження на опитувальну групу в середньому/ бал
1.	Екстраверсія - інтроверсія	8,9
1.1	Активність - пасивність	1,5
1.2	Домінування - підлеглість	1,5
1.3	Товариськість - замкнутість	1,85
1.4	Пошук вражень - уникнення вражень	2,83
1.5	Привернення уваги - уникнення уваги	2,71
2.	Прихильність – відособленість	14,9
2.1	Теплота - байдужість	3,38
2.2	Співпраця - суперництво	2,2

продовження таблиці 2.7.

2.3	Довірливість - підозрілість	3,7
2.4	Розуміння - нерозуміння	3,86
2.5	Повага інших – самоповага	2,1
3.	Самоконтроль – імпульсивність	11,1
3.1	Акуратність - неакуратність	3,11
3.2	Наполегливість – відсутність наполегливості	3,1
3.3	Відповідальність - безвідповідальність	2,05
3.4	Самоконтроль поведінки -імпульсивність	1,1
3.5	Передбачливість – безпечність	1,75
4.	Емоційна стійкість - емоційна нестійкість	12,6
4.1	Тривожність - безтурботність	3,3
4.2	Напруженість - розслаблення	2,9
4.3	Депресивність - емоційна комфортність	2,2
4.4	Самокритика - самодостатність	1,5
4.5	Емоційна лабільність - емоційна стабільність	2,6
5.	Експресивність – практичність	11,1
5.1	Цікавість - консерватизм	1,3
5.2	Допитливість - реалістичність	2,1
5.3	Артистичність - відсутність артистичності	1,5
5.4	Сенситивність - нечутливість	2,7
5.5	Пластичність – ригідність	3,5

Показниками міри вираженості:

0-3: низька

4-6: нижче середнього

7-9: середня

10-12: вище середнього 13-16: висока.

На основі аналізу первинних чинників можна скласти певне уявлення про характерологічні особливості досліджуваних, яке представлене в графічному вигляді на рис. 2.9.

За першою шкалою – екстраверсія – інтроверсія встановлено, що досліджувана група містить 55,63% інтровертів та 44,37 екстравертів. Екстраверти (55,63%) безтурботні, оптимістичні і люблять зміни. Ослаблений контроль над почуттями і вчинками, тому бувають схильні до запальності і агресивності. У роботі, як правило, орієнтовані на швидкість виконання завдання, від одноманітної діяльності у них швидше розвивається стан монотонні. Екстраверти вважають за краще працювати з людьми. Екстраверти безтурботні, оптимістичні і люблять зміни. У них ослаблений контроль над почуттями і вчинками, схильні до запальності і агресивності. У роботі, як правило, орієнтовані на швидкість виконання завдання, від одноманітної діяльності у них швидше розвивається стан монотонні. Екстраверти вважають за краще працювати з людьми.

Рис. 2.9 Особистісні характеристики працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки, у відсотках

Інтроверти (44,37%) мають рівний, дещо понижений фон настрою. Вони заклопотані своїми особистими проблемами і переживаннями. Такі люди зазвичай стримані, замкнуті, уникають розповідати про себе, не цікавляться проблемами інших людей. Віддають перевагу книгам над спілкуванням з людьми. У навчанні вони досягають помітніших успіхів, ніж екстраверти.

Інтровертовані люди люблять планувати своє майбутнє, зважують свої вчинки, не довіряють першим спонуканням і захопленням, строго контролюють свої почуття, рідко бувають невгамовними і збудженими. Легше переносять одноманітність в діяльності, краще працюють в спокійній обстановці і в першій половині дня. Вони чутливіші до покарання, чим до заохочення.

Друга шкала - прихильність – відособленість, включає 6,8% та 93,1% відповідно. Ця шкала є індикатором стилю міжособистісної взаємодії; високий полюс відособленості - тенденція покладатися на свою власну думку, конкурувати, змагатися з іншими людьми, крайня міра вираженості – ворожість. Люди, що мають низькі значення по цьому чиннику, холодно відносяться до інших людей, часто не розуміють тих, з ким спілкуються. Їх більше хвилюють власні проблеми, чим проблеми людей, що оточують їх. За шкалою відособленість становить 93,1%.

Третя шкала - самоконтроль – імпульсивність, включає 30% та 70%, відповідно. Показники відбивають - ситуативність, непослідовність, здатність вийти за рамки стандартних схем дій, в крайньому ступені - гнучкість моральних суджень і хаотичність (імпульсивність 70%) . Такої групи якостей, як пунктуальність, послідовність, уміння дотримуватися алгоритму, стандарту, крайня міра – педантизм, для цілей групи менш характерні самоконтроль – 30%.

Четверта шкала - емоційна стійкість - емоційна нестійкість – включає 21,2% та 78,75% відповідно. Ця шкала відбиває стійкість, швидкість адаптації до стресових ситуацій, спокій, стабільність, упевненість в собі - на високому полюсі шкали протилежні до емоційності, сприйнятливості, тривожності, незахищеності - на низькому.

П'ята шкала експресивність – практичність, включає 30,6% та 69,4% відповідно. Опитувальна група схильна до консерватизму, прагматичну спрямованість, традиціоналізму, орієнтацію на збереження (практичність – 69,4%), та останні 30,6% - мають у рисах характеру допитливість, захопленість, відкритість новому досвіду, орієнтацію на перетворення.

Таким чином, процедура дослідження складалася з трьох етапів: перший етап - безпосередня діагностика респондентів за методом п'ятифакторного особистісного опитувача Р. МакКрае і П. Коста "Велика п'ятірка" (5PFQ), другий етап - первинна обробка отриманих даних, третій етап -статистическая обробка даних.

Результати дослідження свідчать про те, що опитана група має високий полюс відособленості 93,1%, що свідчить про ворожість до оточуючих. Опитані занадто імпульсивні (70% за шкалою), та емоційно нестійкі – 78,75%.

РОЗДІЛ 3 ПСИХОКОРЕКЦІЙНА ПРОГРАМА ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ

ТРИВОЖНОСТІ У ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ КОМПЛЕКТУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ ТА РОЗВИТКУ МОТИВАЦІЙНОГО БАЛАНСУ ОСОБИСТОСТІ

3.1. Розробка та апробація психокорекційної програми на зниження рівня тривожності та розвитку мотиваційного балансу

В результаті аналізу дослідження формування соціально-психологічних установок особистості в залежності від індивідуально психологічних характеристик, математичним методом підтверджено припущення про прямий вплив тривожності на мотивацію особистості.

З метою зниження тривожності була зроблена спроба складання корекційно-розвивальної програми, спрямованої на подолання тривожності, розвиток конструктивних способів взаємодії тривожних робітників, їхніх міжособистісних стосунків, а також на розвиток комунікативних умінь.

Психокорекційна програма спрямована на формування стану захищеності психіки від дії різноманітних чинників, що перешкоджають чи утруднюють формування й функціонування адекватної основи соціальної поведінки людини і життєдіяльності у цілому, а також на розвиток стенічного типу реагування в ситуаціях, що викликають тривогу.

У психокорекційній програмі використовувалися:

- техніки, які базуються на методологічних підходах вітчизняної психології про вплив групи на розвиток адекватної комунікативної активності, комунікативної компетентності, емпатії, зворотного зв’язку;

- техніки, спрямовані на усвідомлення та прийняття власних почуттів, зняття внутрішнього напруження, які базуються на методології гуманістичної та тілесно-орієнтованої психотерапії;

- техніки розвитку позитивного самосприйняття та сприйняття себе іншими, що базуються на методології гуманістичної психотерапії;

- техніки розвитку професійної самосвідомості, що базуються на методологічних принципах гуманістичної та екзистенціальної психотерапії;

- техніки саморегуляції, які базуються на методологічних підходах тілесно-орієнтованої психотерапії;

- техніки роботи з тривогою, що базуються на принципах поведінкової психотерапії та нейролінгвістичного програмування.

Програма психокорекції професійних тривоги працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки мала наступні характеристики:

За тривалістю: групова – 5 днів по 8 годин, кількість залучених осіб до психокорекційної програми – 20 осіб.

Таблиця 3.1

Зміст психокорекційної програми

Вступ: знайомство групи з цілями роботи, прийняття правил роботи у групі, виявлення очікувань учасників, коригування запитів.

Вправа «Знайомство з цілями групової роботи»

Вправа «Вироблення правил поведінки на заняттях»

Вправа «Наші очікування»

Вправа «Особистий момент»

Формування групової динаміки: згуртування групи, формування довіри, прийняття власних почуттів, з'ясування способів керування своїми емоціями.

Вправа «Підкреслення спільності».

Вправа «Підкреслення значущості».

Вправа «Асоціації».

Мозковий штурм «Способи саморегуляції в ситуації стресу».

Емоційно-вольова регуляція та зниження тривожності: навчання засобам зняття м’язового та емоційного напруження, умінню володіти собою у психологічно напружених ситуаціях, зниження рівня тривожності.

Дихальна гімнастика: повне розслаблення, ритмування дихального процесу, підвищення внутрішньої стабільності, досягнення гармонії емоційних реакцій.

М’язова релаксація: усвідомлення тілесних відчуттів, знаходження і зняття м'язових затисків; визначення і зняття зайвої напруги.

Вправа «Відпочинок» Вправа «Перепочинок».

Вправа «Мобілізуючий подих»

Вправа «Антистресін»

Вправа «М'язова енергія»

Вправа «Напруга та розслаблення»

Вправа «Вогонь - лід»

Вправа «Концентрація на рахунку»

Вправа «Зосередження на емоціях і настрої»

Вправа «Концентрація на нейтральному предметі»

продовження таблиці 3.1

Медитація: зняття емоційної напруги, уміння зупиняти потік думок

Самосприйняття, рівень домагань, розвиток комунікативної компетентності: подолання внутрішніх бар’єрів, невпевненості перед іншими людьми, підвищення рівня згуртованості групи та емпатії учасників, розвиток вміння приймати компромісні рішення; підвищення самооцінки, розвиток позитивного самосприйняття, усвідомлення сприйняття себе іншими.

Вправа «Кінопроба»

Вправа «Достоїнства»

Вправа «Валіза»

Вправа «Автопортрет»

Вправа «Підводний човен»

Вправа «Дорога»

Вправа «Самотність»

Групова приналежність та професійна ідентифікація: актуалізація власного професійного та особистісного досвіду, рефлексія життєвих та професійних цінностей та принципів, розвиток позитивної складової емоційного компонента професійної діяльності; усвідомлення себе в системі професійного та особистісного спілкування; усвідомлення професійних проблем, аналіз напрямів для професійного зростання, розвиток позитивної професіональної «Яконцепції»

Вправа «Зіркова година» Вправа «Дерево мого «Я»» Вправа «16 асоціацій».

Вправа «Професійне «Я»

Вступ

Вправа «Знайомство з цілями тренінгу» Час виконання: 20 хвилин.

Мета вправи: Знайомство з цілями корекційної роботи.

Інструкція: Доброго дня, мене звати (ім’я психолога), зараз я познайомлю вас з цілями нашої роботи.

Хід вправи: психолог представляється і знайомить учасників із цілями корекційної роботи.

Питання для обговорення: Чи все вам зрозуміло? Ви згодні з цілями ?

Вправа «Вироблення правил поведінки на заняттях» Час виконання: 20 хвилин.

Мета вправи: Прийняття правил роботи у групі.

Інструкція: Для плідної роботи і створення довірчої обстановки я пропоную прийняти правила, за якими житиме група. У кожній групі можуть бути свої правила, але ті, про яких будемо говорити ми, повинні лежати в основі нашої роботи.

Ці правила є універсальними. Ще раз коротко повторимо ці правила:

- ми рівні у можливості висловлюватися;

- ми вільні у виборі своєї точки зору;

- ми поважаємо думку іншого і його право на свій вибір;

- ми ніколи не принизимо свого товариша;

- ми не будемо розповідати про особисті таємниці за межами групи;

- ми не перенесемо ігрові ситуації на наше життя поза групою;

- ми поважаємо думку тренера і вважаємо його членом своєї групи.

Хід вправи: Психолог пропонує учасникам самим виробити свої правила, це додасть їм цінність, і учасники виконуватимуть їх просто тому, що самі запропонували.

Питання для обговорення: Чи всіх влаштовують дані правила?

Вправа «Особистий момент» Час виконання: 20 хвилин.

Мета: сприяти знайомству за допомогою використання звичайних особистих речей учасників.

Хід вправи: Психолог пропонує кожному знайти в себе будь-яку річ (на тілі, у кишені, гаманці, сумці тощо), яку учасник вважає унікальною для інших, але звичною для себе. Перший учасник бере в руки якусь власну річ і від її імені розповідає про себе (наприклад, "я – олівець Олега, знаю його не дуже давно, але можу розповісти про неї таке..."). Далі так само, по черзі, від імені будь-яких особистих речей розповідають про себе всі учасники групи.

Під час вправи тренер фокусує увагу членів групи на тому, що вміння розкритися перед іншими – важлива особистісна якість, що сприяє встановленню контакту з людьми. Якщо людина не відкрита, не бажає розповідати про свої переживання й надії, промахи й невдачі, це, з одного боку, створює в інших враження успішності, добробуту цієї людини, але з іншогозаважає побудові щирих стосунків, взаємодопомозі у групі.

Вправа «Наші очікування» Час виконання: 20 хвилин.

Мета: виявлення очікувань учасників. Коригування запиту.

Інструкція: Кожний з нас чогось очікує від нової справи. Чого Ви чекаєте від нашої роботи? (Кожний учасник записує свої очікування у правому стовпчику на листку). Що Ви готові вкласти у групову роботу? (Кожний учасник записує у правій частині аркуша свій внесок). Учасники по колу зараховують свої очікування від і внесок.

«Те, що ми з Вами записали, безумовно, може змінюватися протягом всієї роботи. Можливо, ви одержите те, чого не очікували. Багато чого також буде залежати від вашої активності. Наприкінці групового етапу в нас із Вами буде можливість проаналізувати свої очікування».

2. Вправи на згуртування групи, формування довіри.

Формування групової динаміки Вправа «Підкреслення спільності» Час виконання: 20 хвилин.

Мета: згуртування групи, формування довіри.

Хід вправи: Вправа проводиться в колі із м’ячем. Учасник, що кидає м'яч іншому, повинен назвати психологічну якість, що поєднує його з тією людиною, якій він кидає м'яч. При цьому він починає свою фразу словами: «Я думаю, нас із тобою поєднує...», і називає цю якість, наприклад: «Ми з тобою однаково товариські»; «Мені здається, ми обоє буваємо трохи прямолінійні». Той, хто одержує м'яч, відповідає: «Я згодний», якщо він дійсно згодний; або: «Я подумаю», якщо не згодний. Той, до кого потрапив м'яч, продовжує вправу, передаючи м'яч кому-небудь іншому, і так доти, поки кожний не одержить м'яча.

Вправа «Асоціації»

Час виконання: 30 хвилин.

Мета: усвідомлення і прийняття своїх почуттів.

Інструкція: Які асоціації викликає у Вас слово «робота»?

Питання для обговорення: Обговорити й проаналізувати у групі отримані відповіді.

Вправа «Підкреслення значущості» Час виконання: 20 хвилин.

Мета: згуртування групи, формування довіри.

Хід вправи: Вправа виконується в колі з м’ячем. Учасникам пропонується подумати й відшукати у своїх колег якості, що викликають замилування, повагу, симпатію. Звертання до свого колеги починається зі слів: «Сергій, мені в тобі подобається...» – і називається та особистісна якість, яку було знайдено. Сергій, у свою чергу, повинен назвати те почуття, що виникло в нього у відповідь на ці слова. Потім вправу продовжує хто-небудь інший з учасників. І так доти, поки кожний не висловиться.

Мозковий штурм «Способи саморегуляції в ситуації стресу».

Час виконання: 30 хвилин.

Мета: з'ясування способів керування своїми емоціями.

Хід вправи: Учасники діляться на групи й відповідають на запитання: «Як ви боретеся з негативними емоціями?»

У процесі обговорення складається список способів боротьби з негативними емоціями. Отриманий список коректується й доповнюється тренером групи.

3. Емоційно-вольова регуляція та зниження тривожності

Дихальна гімнастика

1. Дихальні вправи із заспокійливим ефектом.

Вправа «Відпочинок»

Час виконання: 10 хвилин.

Мета: розслаблення і заспокоєння.

Інструкція: Вихідне положення – стоячи, випрямитися, поставити ноги на ширину плечей. Вдих. На видиху нахилитися, розслабивши шию і плечі так, щоб голова й руки вільно звисали до підлоги. Дихати глибоко, стежити за своїм подихом. Перебувати в такому положенні протягом 1-2 хвилин. Потім повільно випрямитися.

Вправа «Перепочинок»

Час виконання: 10 хвилин.

Мета: розслаблення і заспокоєння.

Інструкція: Звичайно, коли ми буваємо чимсь розстроєні, ми починаємо стримувати подих. Вивільнення подиху – один зі способів розслаблення. Протягом трьох хвилин дихаєте повільно, спокійно і глибоко. Можете навіть закрити очі. Насолоджуйтеся цим глибоким неквапливим подихом, уявіть, що всі ваші неприємності поступово зникають. Вправа «Мобілізуючий подих» Час виконання: 10 хвилин.

Мета: тонізуючий ефект.

Інструкція: Вихідне положення – стоячи, сидячи (спина пряма). Видихнути повітря з легенів, потім зробити вдих, затримати подих на 2222 секунди, видих – такої самої тривалості як вдих. Потім поступово збільшуйте фазу вдиху. Нижче запропоновано цифровий запис можливого виконання цієї вправи. Першою цифрою позначено тривалість вдиху, у дужках вказано паузу

(затримка подиху), потім – фаза видиху:

4 (2) 4, 5 (2) 4; 6 (3) 4; 7 (3) 4; 8 (4) 4;

8 (4) 4, 8 (4) 5; 8 (4) 6; 8 (4) 7; 8 (4) 8;

8 (4) 8; 8 (4) 7; 7 (3) 6; 6 (3) 5; 5 (2) 4

Подих регулюється рахунком викладача, що проводить заняття; ще краще – за допомогою метронома, а вдома – уявним рахунком того, хто займається. Кожний рахунок приблизно дорівнює секунді, при ходьбі його зручно дорівнювати до швидкості кроків.

Вправа «Антистресин»

Мета: швидке розслаблення.

Час виконання: 15 хвилин.

Інструкція: Прийміть зручне положення. Глибоко вдихнувши,

затримайте ненадовго дихання. Видихніть. Знову глибоко вдихніть і затримайте дихання. На цей раз видих супроводжуйте звуком «хааааааа». Тепер дихайте нормально, зосередивши на цьому увагу. При вдиху проговорюйте собі: «Я», при видиху – «розслаблений». Повторіть вправу 5 разів.

М’язова релаксація

Вправа «М'язова енергія»

Мета: вироблення навичок м'язового контролю.

Час виконання: 15 хвилин.

Інструкція:

• зігніть і щосили напружте вказівний палець правої руки. Перевірте, як розподіляється м'язова енергія, куди йде напруга? У сусідні пальці. А ще? У кисть руки. А далі йде? Іде в лікоть, у плече, у шию. І ліва рука чомусь напружується. Перевірте!

• Постарайтеся забрати зайву напругу. Тримайте палець напруженим, але звільніть шию. Звільніть плече, потім лікоть. Потрібно, щоб рука рухалася вільно. А палець – напружений, як і колись! Зніміть надлишки напруги з великого пальця. З безіменного... А вказівний – напружений, як і раніше!

Зніміть напругу.

• Напружте ліву ногу – так мовби ви вдавлювали каблуком цвях у підлогу. Перевірте, як розподілена м'язова енергія в тілі. Чому напружилася й права нога? А у спині немає надлишків напруги?

• Устаньте. Нахиліться. Напружте спину, ніби вам поклали на спину ящик з великим вантажем. Перевірте напругу в тілі.

Вправа «Напруга – розслаблення»

Мета: вироблення навичок м'язового контролю, усвідомлення тілесних відчуттів.

Час виконання: 15 хвилин.

Хід вправи: Учасникам пропонується встати прямо й зосередити увагу на правій руці, напружуючи її до межі. Через кілька секунд напругу скинути, руку розслабити. Проробити аналогічну процедуру по черзі з лівою рукою, правою й лівою ногами, попереком, шиєю. Вправа «Вогонь – лід» Мета: вироблення навичок м'язового контролю, усвідомлення тілесних відчуттів, зняття зайвої напруги. Час виконання: 15 хвилин. Хід вправи: Вправа містить у собі поперемінне напруження й розслаблення всього тіла. Учасники виконують вправу, стоячи в колі. За командою ведучого «Вогонь» учасники починають інтенсивні рухи всім тілом. Плавність і ступінь інтенсивності рухів обираються кожним учасником довільно. За командою «Лід» учасники застигають у позі, в якій застала їх команда, напружуючи до межі все тіло. Ведучий кілька разів чергує обидві команди, довільно міняючи час виконання тієї й іншої.

Медитація

Медитація являє собою стан, при якому досягається вищий ступінь концентрації уваги або ж, навпаки, повне його розосередження.

Використання медитативних технік приводить до формування внутрішньопсихічних бар'єрів, які можуть дезактивувати дії негативних подразників, сприяє позитивній перебудові і зміцненню психічних функцій, пов'язаних з емоційно-вольовою сферою людини.

З погляду психології, провідним моментом цього стану є тимчасове вимикання комплексу психічних процесів, що становлять сутність свідомості, пам'яті. При виконанні медитації дотримуються наступних правил: самота; зручна, але не розслаблююча поза.

З учасниками групи розбираються варіанти медитаційних вправ:

Одна із вправ (на вибір) або всі вправи по групах проробляються 5-10 хвилин. Після виконання – обговорення. Вправа «Концентрація на рахунку» Час виконання: 15 хвилин.

Мета: зняття емоційної напруги, уміння зупиняти потік думок.

Інструкція: Подумки повільно рахуйте від 1 до 10 і зосередьтеся на цьому повільному рахунку. Якщо в якийсь момент думки почнуть розсіюватися й ви будете не в змозі зосередитися на рахунку, почніть рахувати спочатку.

Повторюйте рахунок протягом декількох хвилин.

Вправа «Концентрація на нейтральному предметі» Час виконання: 20 хвилин.

Мета: зняття емоційної напруги, уміння зупиняти потік думок.

Інструкція: Протягом декількох хвилин сконцентрувати свою увагу на якому-небудь нейтральному предметі. Нижче наведено чотири можливості:

• Записати 10 найменувань предметів, речей, подій, які є приємними.

• Повільно порахувати предмети, які ніяк емоційно не забарвлені: листи на гілці, букви на видрукуваній сторінці й т.д.

• Потренувати свою пам'ять, згадуючи 20 здійснених учора дій.

• Протягом двох хвилин запам'ятати ті якості, які вам найбільше в собі подобаються і надати приклади кожного з них.

Питання для обговорення:

• Чи вдалося вам довгостроково зосередити свою увагу на якомунебудь об'єкті?

• На чому легше втримувати увагу – на предметі або звуці?

• Від чого це залежить?

• Які властивості уваги необхідні для концентрації? Вправа «Зосередження на емоціях і настрої» Час виконання: 20 хвилин.

Мета: зняття емоційної напруги, тонус.

Інструкція: Зосередьтеся на внутрішній мові. Зупиніть внутрішню мову. Зосередьтеся на настрої. Оцініть свій настрій. Який він? Гарний, поганий, середній, веселий, смутний, піднятий? А тепер зосередьтеся на ваших емоціях, спробуйте представити себе в радісному, веселому емоційному стані. Згадайте радісні події вашого життя. Виходимо зі стану релаксації. Рефлексія вашого емоційного стану.

4. Самосприйняття, рівень домагань, комунікації

Вправа «Кінопроба»

Час виконання: 30 хвилин.

Мета: розвиток почуття власної значущості.

Інструкція:

- перелічіть п'ять моментів свого життя, якими ви пишаєтеся;

- виберіть у своєму списку одне досягнення, яким ви пишаєтеся найбільше;

- встаньте і скажіть, звертаючись до усіх: «Я не хочу хвастатися, але...», і доповніть фразу словами про своє досягнення.

Питання для обговорення: Що ви відчували, ділячись своїми досягненнями? Як вам здається, у момент вашого виступу інші відчували те ж, що й ви? Чому?

Вправа «Достоїнства»

Час виконання: 20 хвилин.

Мета: розвиток позитивного самосприйняття.

Хід вправи: Учасники розташовуються по колу. Кожний за годинниковою стрілкою називає свої достоїнства, а потім повторює достоїнства інших у тім порядку, у якому ті називалися.

Вправа «Валіза»

Час виконання: 20 хвилин.

Мета: усвідомлення особливостей самосприйняття і сприйняття себе іншими.

Хід вправи: Один із членів групи виходить із кімнати, а інші починають збирати йому в далеку дорогу «валізу». У цю «валізу» набирається те, що, на думку групи, допоможе людині в особистісному і професійному рості, всі позитивні характеристики, які група особливо цінує в ньому. Але обов'язково вказується й те, що заважає людині, її негативні прояви, над чим їй необхідно активно попрацювати.

Обирається «секретар». Він ділить аркуш вертикально навпіл, на одній стороні ставиться знак «+», на іншій – «-». Для доброї «валізи» потрібно не менше 5-7 характеристик з тієї й іншої сторони. Потім входить член групи, і йому зачитується й передається цей список.

Вправа «Автопортрет»

Час виконання: 60 хвилин.

Мета: зображення власного образу Я, порівняння власного образу Я з прийняттям його іншими. Обладнання: аркуші формат А-4, олівці, фломастери.

Хід вправи: Ведучий пропонує учасникам уявити себе відомими художниками, яким запропонували взяти участь у престижній виставці та надати власний автопортрет. Готового автопортрету немає, тому всі учасники розмішуються по приміщенню, щоб його написати. Автопортрет може бути виконаний в будь-якому художньому напрямку: абстракціонізм, реалізм, кубізм, символізм, тощо.

Оскільки процес творчості дуже інтимний, при написанні портретів художники не повинні спілкуватися і показувати свої роботи. Підписувати роботи також не потрібно. По закінченні роботи ведучий збирає їх.

Ведучий: «А тепер давайте уявімо, що на цю престижну виставку, запросили мистецтвознавців-експертів, яких попросили за манерою письма з’ясувати автора портрета» (тренер роздає роботи таким чином, щоб автор не отримав свій портрет). Після того, як мистецтвознавці визначать автора, тобто підпишуть його прізвище на роботі, учасники сідають у вузьке коло. Мистецтвознавці, по черзі, представляють портрети, пояснюють, чому саме вони поставили той чи інший підпис. Тренер просить авторів не коментувати «мистецтвознавців» і не вказувати на правильність чи неправильність їх визначення. Будь хто може задавати «мистецтвознавцю» уточнюючі питання. По закінченню представлення всіх робіт тренер бере автопортрети і по черзі кладе їх в центр кола, запитуючі: «Чий це автопортрет?».

Після визначення всіх «авторів» проводиться обговорення.

Вправа: «Дорога»

Час виконання: 25 хвилин.

Мета: підвищення рівня згуртованості групи та емпатії кожного її учасника, навички комунікацій.

Хід вправи: пропонується ситуація, за якою в певному мікрорайоні міста будують автомагістраль. Учасникам роздають ролі: лікар-травматолог, священик, директор ресторану, безробітний, двірник, манекенниця, водій, вчитель і так далі. Кожен із учасників повинен висловити свою думку щодо будівництва дороги (за чи проти), аргументовано переконувати інших. Другий етап – формування груп за однаковими поглядами (за і проти). Вони проводять у своїх групах обговорення та обирають спікера, що буде захищати їхню точку зору. Далі виступають спікери, і вправа продовжується до тих пір, поки не буде знайдений оптимальний варіант вирішення проблеми. Вправа «Підводний човен» Час виконання: 25 хвилин.

Мета: розвиток вміння приймати компромісні рішення; підвищення рівня згуртованості групи та емпатійного ставлення учасників один до одного.

Хід вправи: група сидить по колу і ведучий просить усіх закрити очі і уявити, що всі вони подорожують на підводному човні, де через скло ілюмінатора бачать цікавих, незвичайних рибок, зелені водорості. Вода є спокійною; ось пропливла акула, але вона нікому не загрожує, адже всі у човні разом. Усе це ведучий розповідає під звучання спокійної музики.

Коли ведучий бачить, що група розслабилась, він голосно плескає у долоні, а після цього повідомляє, що човен тоне (велика тріщина) і є лише три костюми, у яких можна врятуватися, тому група повинна визначити, хто і чому виживе. У момент емоційного напруження у центрі кола групи кладуть пістолет. Обговорення проходить 20 хвилини. Якщо після відведеного часу група нічого не вирішила, значить всі загинули.

Вправа: «Самотність»

Час виконання: 15 хвилин.

Мета: поглиблення міжособистісної взаємодії, прийняття власних почуттів і почуттів учасників групи..

Хід вправи: подумайте про той час, коли ви були найбільш самотніми у своєму житті.

Спробуйте на 1-2 хвилини відновити це почуття. Далі поділіться цими переживаннями один з одним.

5. Групова приналежність та професійна ідентифікація

Вправа «Зіркова година»

Час виконання: 30 хвилин.

Мета: розвиток позитивної складової емоційного компонента професійної спрямованості. Матеріали: приналежності для письма.

Хід вправи: Учасникам пропонується протягом 7-10 хвилин виділити 3- 5 найбільш характерних для професії рятувальника радощів (заради чого взагалі живуть представники цієї професії, що для них є найважливішим у житті та роботі).

По закінченні запропонованого часу кожний учасник розповідає про ті радощі, які він виділив (можна показати за допомогою пантоміміки, а інші учасники – відгадують). Під час обговорення учасники уточнюють, висловлюють свої думки.

Вправа «Дерево мого "Я"»

Час виконання: 15-20 хвилин.

Мета: Усвідомлення себе в системі професійного та особистісного спілкування; усвідомлення професійних утруднень.

Хід вправи: психолог: «Давайте здійснимо екскурсію вглиб власного "Я". Це "Я" можна зобразити у вигляді дерева з різними гілочками і коренями. Корені – це підгруддя, на яке ви спираєтеся у вашому житті, в т.ч. професійному. Стовбур, гілки – це ваші професійно-особистісні якості, що ведуть вас по життю, в т.ч. педагогічному. Це основні ваші чесноти, що допомагають вашому професійному зростанню. Вони можуть бути пишні, повні життя, а можуть засихати. Вкажіть причини можливого ураження вашого дерева? Вони зовнішні чи внутрішні?

Кульки омели, яка паразитує на дереві, дупла позначатимуть ті недоліки, які заважають вам у професійному зростанні. Якими вони будуть? Позначте їх у відповідних місцях дерева. Які зовнішні «процеси», «об’єкти» сприяють або перешкоджають вашому професійному становленню, включенню в професійну спільноту? Намалюйте їх. Чи є на вашому дереві плоди. Що вони позначають?». Після індивідуальної роботи, учасники об’єднуються у групи:

1 – зображує узагальнений образ «Я – професіонал», вказуючи якості, об’єкти, які сприяють професійному становленню, самореалізації тощо.

2 – зображує узагальнений образ «Перешкоди становлення мого професійного Я», вказуючи якості, об’єкти, які перешкоджають професійному становленню, самореалізації тощо.

Вправа «16 асоціацій»

Час виконання: 60 хвилин.

Мета: виявлення асоціативних уявлень про роботу та перешкод до задоволення від роботи; аналіз напрямків для професійного зростання. Матеріали: листи формату А4, фломастери (олівці) за кількістю учасників. Хід вправи: Горизонтально покладений лист формату А4 ділиться на 5 рівних вертикальних колонок. В першій колонці записуються 16 асоціацій на слова «моя робота». У другу колонку пишемо асоціації на слова з першої колонки, попарно їх об'єднуючи: асоціація на перше і друге слово, асоціація на третє і четверте слово, потім — на п'яте і шосте і т.д. Таким чином, у другій колонці отримуємо вже вісім асоціацій. У третій колонці процедура повторюється, і ми отримуємо 4 слова. Продовжуємо до тих пір, поки в останнім, п'ятій колонці не залишиться тільки одна асоціація. Її також необхідно зобразити у вигляді схематичного малюнка.

Тепер у кожного є два зображення - малюнок перешкоди до задоволення від роботи і образне асоціативне уявлення про саму роботу.

Обговорення та порівняння малюнків, виділення спільних елементів, аналіз сильних і слабких рис та можливих напрямків для росту.

Вправа «Професійне "Я"»

Час виконання: 10-15 хвилин.

Мета: Підвищення самооцінки; гармонізація емоційного стану; розвиток позитивної концепції «Я-професіонал»

Хід вправи: На окремому листі пропонується намалювати сонце так, як його малюють діти: «У кружечку напишіть власне ім'я або намалюйте себе як професіонала. Біля кожного променя напишіть що-небудь гарне про себе з професійної точки зору. Завдання – написати про себе якнайкраще. Покладіть цей листочок у свій щоденник і, якщо у вас з'явиться нова якість, додайте промінчик до сонця».

3.2. Аналіз ефективності психокорекційної роботи

Після завершення психокорекційних заходів, індивідуальних і групових, нами було проведено повторну діагностику рятувальників (через 3 місяці), які брали участь у психокорекції. Отримані нами результати представлені в таблицях.

Таблиця 3.2

Показники особистісної й ситуативної тривожності у працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки до та після психокорекції (у балах)

Шкали

До корекції

Після корекції

t- критерій

Стьюдента

Особистісна тривожність

55,55

43,6

0,05

Ситуативна тривожність

11,45

8,9

0,05

Як показали дані повторного діагностування локусу контролю досліджуваних, після психокорекційних впливів значущо змінився показник загальної тривожності (р ≤ 0,05 за критерієм Стьюдента).

Особистість погоджується працювати зі своїми переживаннями, ще не вірячи за великим рахунком, що вся справа в самих переживаннях, а їх зовнішня обумовленість є ілюзорною. Але численні маніпуляції з переживаннями (наче переживання і є причиною проблеми) поступово переконують людину в цій, з точки зору здорового глузду, абсурдній тезі. Він звикає до думки про те, що проблема виникла без зовнішньої причини, як виключно внутрішній феномен свідомості або стереотип поведінки. Умовне прийняття внутрішнього пояснення у процесі психокорекції переходить у безумовне.

Отримані дані вказують на значне зменшення показника ситуативної тривожності у досліджуваній групі після проведеної нами психокорекції (р ≤ 0,05). Ми вважаємо, що цей ефект був досягнутий в основному завдяки використанню дихальної гімнастики, технік м’язової релаксації та медитативних технік – саме вони краще стабілізують психічний стан людини, гармонізують її внутрішній стан, обов'язковою умовою подолання надмірної ситуативної тривожності як негативного психічного стану є зниження м'язової скутості.

Але стійкий ефект зниження особистісної тривожності обумовлений комплексним використанням також психотехнік, спрямованих на когнітивну переробку неадаптавних, автоматичних думок, усвідомлення їх причин та наслідків тощо.

В релаксацію включено три когнітивних процеси: зосередження, тобто здатність зберігати увагу на конкретному стимулі протягом тривалого часу, «впроваджену» концентрованість, тобто здатність відсторонитися від цілеспрямованої чи раціональної діяльності та зануритися у себе, і сприйнятливість, тобто відкритість новим знанням та досвіду.

З розвитком процесу розслаблення проявляються когнітивні структури, що забезпечують ці процеси. Встановлено, що систематичне застосування різних модифікацій психічної саморегуляції дозволяє нормалізувати емоційноенергетичні характеристики психіки, зокрема закріпити переважно позитивні психічні стани, знижуються показники ситуативної та особистісної тривожності, поліпшується контроль за проявом почуттів, посилюються витримка, цілеспрямованість, знижується схильність до переживання станів невпевненості в собі, замішання і розгубленості, непродуктивної напруженості. Все це в сукупності підвищує ефективність професійної діяльності, сприяє зміцненню психічного здоров'я.

pdf

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Нескромна Наталя

Пов’язані теми

Психологія, Інші матеріали

Додано

20 березня 2023

Переглядів

5641

Оцінка розробки

Відгуки відсутні