Година просвіти "Голодомор 1932/1933 - скорбота й пам'ять про минуле"

Година просвіти на тему:

 «Голодомор 1932/1933 – скорбота й пам’ять про минуле»

«Пізнавайте правду – й правда вас врятує»

Михайло Грушевський

(На столі, вкритому вишитим рушником, лежить скибочка чорного хліба на клаптику мішковини, поруч – горить свічечка, також розкладена література про Голодомор 1932-1933 року… Лунає тиха печальна мелодія)

Розповідь вчителя:

 - Кожної четвертої суботи листопада український народ проводить скорботні заходи, запалює свічки в пам’ять про жертв Голодомору – геноциду. Цей день – є днем єднання навколо національної пам’яті, людського співчуття та спільної потреби жити в демократичному світі, де такі злочини як Голодомор ніде і ні з ким більше не повторяться.

 Ми, українці – одвічний народ на своїй землі, з самобутньою культурою та мовою, більш ніж тисячолітнім досвідом державотворення, що сягає корінням періоду Київської Русі. Нас давна вирізняв особливий характер, що базувався на балансі раціональності і емоцій. Ми славились хоробрістю, жагою свободи і працелюбністю. А наявність унікальний ґрунтів (єдине місце у світі, де ширина чорноземної зони сягає 500 км) обумовила становлення землеробства як основи економіки.

 Після поділу українських земель в середині XVII ст. між Річчю Посполитою та Московією і протягом наступних двох століть українці були роз’єднані у складі кількох імперій, зазнаючи політичних, національних та культурних утисків. Ідеєю, яка об’єднувала українську еліту навіть у тій ситуації, була мрія про власну державу та її розбудову.

 На початку XX ст., незважаючи на бурхливий розвиток промисловості, українська територія у складі Російської імперії залишалася аграрною. Українське селянство було носієм української мови, культури і традицій. Його камертоном був нечисельний, але надзвичайно активний прошарок української інтелігенції – літератори, науковці, громадські діячі, духовенство, політики.

У цей період відбулось піднесення національного духу, що увінчалось проголошенням у 1917 р. незалежної української держави на об’єднаних етнічних землях – Української Народної Республіки.

 Невдовзі після проголошення Української Народної Республіки вона стала жертвою агресивних посягань російських більшовиків на чолі з Леніним. Україна була сировинно-промисловою базою Російської імперії, а її промисловість функціонувала як складова загальноросійського економічного потенціалу. Цього порядку російські більшовики змінювати не бажали.

 На початку 1920 р. було завершено третю радянську окупацію території України за допомогою військової сили та маріонеткових урядів УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка), створений за вказівкою Кремля.

 30 грудня 1922 р. було утворено СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік), частиною якого стала УСРР.

 Комуністична ідеологія суперечила основним життєвим принципам українців та утискала їхні національні почуття. На теренах України тривалий час не вщухав збройний повстанський рух. Його вдалося придушити лише за допомогою масового голоду 1921-1923 рр.

 Поступово з українця формувався образ ворога влади. Найбільш активних депортували за межі України. Позбавлення прав певної групи людей та їх дегуманізація, розпалювання ненависті до них були тривожними передумовами масового вбивства та геноциду.

 Наприкінці 1920-х рр. більшовики розпочали активний наступ на Україну. Вона була обрана експериментальним полем для здійснення колективізації як засобу перетворення приватних власників на безправних рабів.

 Невід’ємною частиною колективізації стало проведення репресій проти незгодних з нею селян. Проти них застосовувалися розкуркулення і депортації в північні райони РСФРР.

 Найбільш активних, хто протистояв розкуркуленню, відправляли до концтаборів з конфіскацією усього майна і виселенням родини з постійного місця проживання.

 Тільки за період з 1928-1931 рр. кількість селянських господарств скоротилася на 352 тис. (понад 1 млн. 600 тис осіб).

 Українські селяни чинили потужний опір політиці колективізації. З якою силою розгортався опір населення, з такою ж силою здійснювалося його придушення через арешти, ув’язнення та розстріли повстанців.

 На початку 1932 р. непосильні хлібозаготівлі та невидача колгоспникам зерна на минулорічні трудодні спричинили в українському селі голод і масову смертність. Стали фіксувати випадки трупоїдства та канібалізму. Влада знала про цю ситуацію в Україні, проте, замість допомоги, українці отримали геноцид. План винищення українських селян був замаскований під надмірний план хлібозаготівель.

 Людиноненависницька політика комуністичного режиму вкрай виснажила українське село. Українські селяни шукали різні шляхи до виживання:

 - обмінювали на стихійних ринках у містах вишиті, ткані речі, різні предмети домашнього виробництва на хліб, крупи ті інші продукти;

 - люди масово несли своїм катам сімейні реліквії, за вінчальну каблучку чи натільний хрестик українські селяни отримували склянку борошна або пляшечку олії. Насправді, це було сплановане пограбування українських селян;

 - українці були змушені покидати сім’ї в надії влаштуватися на шахтах Донбасу та на новобудовах у містах;

 - масові втечі з території, охопленої Голодомором, попри заборону внутрішнього пересування (жебракування, крадіжки, підкидання дітей до дитячих будинків і т. ін.);

 - голодні українці в їжу вживали сурогати (обдерті кукурудзяні качани та стебла, жолуді, солому, шкіряні паски та підошви), порушували харчові табу (їли жуків, павуків, ховрахів, м’ясо лелек, котів, собак, щурів, м’ясо дохлих тварин тощо).

 Пік смертності в Україні припав на весну – літо 1933 р. У червні голод косив щохвилини – 17, щогодини – 1000, щодня – 25 000 осіб. Смерть перестала сприйматися як надзвичайне явище. Опухлі чи засохлі напів мерці заполонили шляхи, міські вулиці, вокзали. Слабкість, байдужість, апатія до всього охопила жінок і чоловіків, старих і малих, які зазнавали нелюдських тортур голодом.

 Найбільше постраждали райони Одеської, Дніпропетровської, Донецької та Харківської областей.

 Голодна хвороба проявлялася або у формі безбілкового набряку (опухання), або в сухій формі. У обох випадках наставали загальне виснаження, атрофія м’язів, анемія (малокрів’я), люди потерпали від сильних болів в усьому тілі. На тлі цілковитої втрати імунітету у голодуючих загострилися небезпечні інфекції. Люди божеволіли, у деяких на ґрунті психологічного зламу відбулась мутація моралі і, як результат, поширилися трупоїдство і канібалізм.

 Особливу соціальну групу жертв Голодомору становили діти. У травні 1933 р. тільки на Київщині було зареєстровано понад 333 тисячі безпритульних дітей. Наймолодших, навіть немовлят, батьки привозили до найближчих міст і залишали на залізничних вокзалах, у під’їздах житлових будинків, під лікарнями та дитячими притулками. Загалом по Україні кілька мільйонів осиротілих дітей не мали харчування, не відвідували школу. Вони займалися жебрацтвом, дрібними крадіжками. Старші об’єднувалися у ватаги, влаштовуючи колективні «наскоки» на міські ринки та черги за хлібом. Крім того, виснажені діти у пошуках їжі на смітниках інфікувалися різними хворобами.

 З метою приховати масштаби голоду та кількість уражених ним дітей, владою було створено Всеукраїнську комісію з боротьби з безпритульністю. Вона організовувала систематичні облави. Дітей розміщували по приймальниках-розподільниках, частину вивозили назад у сільську місцевість, а інших відправляли до дитбудинків. За їхніми замкненими дверима дітей чекала неминуча смерть.

 Внаслідок Голодомору сотні тисяч українських дітей, які залишилися живими, були насильно переміщені до інших національних груп, головним чином російської, і втратили рідну мову. 

 Щоб приховати скоєний комуністичним режимом злочин, влада фальсифікує реєстрацію актів про смерть. Значна частина смертей не фіксувалася взагалі, сільрадам було заборонено вказувати причиною смерті – «голод». Людей ховали у спільних ямах, а згодом на цих місцях прокладали автошляхи, їх забудовували та перетворювали на місця розваг. (Тому донині встановлено тільки 857 місць масового поховання жертв Голодомору).

 У 1934 р. Книги реєстрації актів про смерть за 1932-1933 рр. були вилучені із сільрад та засекречені в особливих відділах райвиконкомів. До нашого часу в архівах збереглося тільки 3186 книг.

 Це свідчить про те, що Голодомор був чітко спланований і реалізований радянською владою.

 19 квітня 1988 р. було оприлюднено звіт Спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932-1933 роках в Україні, що поклало початок міжнародному визнанню Голодомору геноцидом.

 1989 року актом геноциду проти української нації офіційно визнала Голодомор Міжнародна комісія юристів на чолі з професором Джейкобом Сандбергом.

 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України ухвалила закон, яким Голодомор 1932-1933 рр. було визнано геноцидом українського народу.

 На державному рівні визнали Голодомор геноцидом українського народу: Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія, Португалія та Ватикан. Ще ряд країн, а також Європарламент і Парламентська асамблея Ради Європи, офіційно засудили дії сталінського режиму та назвали Голодомор злочином проти людяності.

 З 2014 р. Україна переживає нове випробування на міцність: Росія розпочала збройну агресію проти суверенітету і територіальної цілісності країни. Бо, як і сто років тому, незалежна процвітаюча держава Україна є найбільшим подразником для неї. У гібридній війні Російської Федерації важливе місце займає заперечення Голодомору як геноциду.

 Як доводить світовий досвід, заперечення геноцидів, їх ігнорування є небезпечним явищем.

 Саме тому важливо знати правду про геноцид українців у 1932-1933 рр. Це сприятиме зміцненню демократії у світі, в якому такі злочини, як Голодомор, не матимуть місця.

*   *   *

Використані джерела:

1. Даний матеріал взято із  брошури з виставки «Нас вбивали, бо ми – українці…», Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»: https://holodomormuseum.org.ua/

2. Фото – Черненко Т.Д.