Голодомор - трагедія України та людства.

Міністерство освіти і науки України

Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»

 

ХV МІЖНАРОДНИЙ КОНКУРС ТВОРЧИХ РОБІТ

ШКОЛЯРІВ ТА ВЧИТЕЛІВ

«УРОКИ ВІЙНИ ТА ГОЛОКОСТУ – УРОКИ ТОЛЕРАНТНОСТІ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГОЛОДОМОР –

ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ ТА ЛЮДСТВА

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                 Зінченко Людмила Юріївна,

                                                                                                                 вчитель  історії

                                                                                                                 Красноградського закладу

                                                                                                                 загальної середньої освіти                                                                                                                               

                                                                                                                 І-ІІІ ступенів ім. О. І. Копиленка

                                                                                                                 Красноградської районної ради

                                                                                                                 Харківської області.

                                                                                                                 Науковий консультант

                                                                                                                 Найдюк Ірина Григорівна,

                                                                                                                 методист районного методичного

                                                                                                                 центру відділу освіти

                                                                                                                 Красноградської районної

                                                                                                                 державної адміністрації

                                                                                                                 Харківської області.

 

 

 

 

 

 

 

 

Красноград, 2018 рік

ЗМІСТ

І.   Вступ.                                                                                                                                              3-4

 

      ІІ.  Основна частина.

           1. Здійснення колективізації у Красноградському районі. Голодомор 1932-1933 рр.            4-9

           2. Книга Пам’яті. Історії з життя простих людей,  які пережили Голодомор.                       9-27

 

     ІІІ. Підсумки.                                                                                                                                     27-28

 

     ІV. Додатки.                                                                                                                                       29-30

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І.   Вступ.

                                                                           Неврожай від Бога, а голод від людей.

                                                                                                     (Народна приказка)

 

Як у Віфлеємі за царя Ірода народився Ісус, прийшли мудреці зі сходу вклонитися йому. Довідавшись про те, Ірод й весь Єрусалим стривожилися. Цар скликав усіх своїх архієреїв, аби довідатися, де народився Христос. Таємно запросив до себе і прибулих мудреців, бажаючи випитати про новонародженого. „А коли узнаєте. Подайте мені вістку – і я піду поклонитися йому”, - запевнив лукавий лицемір.

Батьки немовляти вирішили тікати на чужину, бо вдома розшукуватимуть хлоп’ятка, щоб убити малого.

Ірод, зрозумівши, що мудреці обійшли його, розлютився і наказав повбивати всіх дітей у Віфлеємі від двох років і молодше.

Плач, голосіння, сумне скиглення нещасних матерів, їхнє журне нарікання за вбивство дітей оповили країну.

Гадюче кодло нащадків Ірода таки замордувало Ісуса, розіп’явши його на стовпі...

Іроди ХХ століття твердили, що розповідь про Ісуса Христа то легенда, байка. Іроди ХХ століття твердили, що Голодомору 1932-1933 років в Україні не було.

Можна на десятиліття засекретити архіви, можна сто разів перелистувати сторінки історії, можна майже ідеально замести сліди злочину. А от що можна зробити із пам’яттю людською?! З правдою?! Не знищиш, не вб’єш, не втопчеш у землю!

 

Голодомор 1932-1933 рр. – найтрагічніша сторінка в історії як українського народу, так і людства вцілому. Тоталітарний комуністичний режим вдався до жахливої зброї масового знищення, якою виявився терор голодом. Упродовж двох років українське село було зоною, де діяла безжальна карально-репресивна система. Результатом цих дій стали катастрофічні втрати сільського населення, ганебні для людини явища канібалізму та трупоїдства, фізичне покріпачення великих груп людей.

Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1932-1933 рр. у радянські часи не було. Більшовицька влада жодним словом не відгукнулася на наслідки безпрецедентних втрат людських життів, так само, як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників. Згадка про голод 1932-1933 років каралася за 58 ст. Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір.

Після приходу до влади М. С. Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватися гласність. Проте інформація про голодомор в Україні залишалася забороненою. 

Лише після здобуття Україною незалежності вчені отримали можливість неупереджено досліджувати явища голодомору.

Красноградський район, який входив до складу Полтавського округу, а з 1932 року внаслідок поділу території України на області увійшов до складу Харківської області,  є складовою частинкою тієї території, по якії пройшлася голодоморна смерть, забравши тисячі безневинних життів.

Тема голодомору на Красноградщині практично не досліджена, відсутні будь-які публікації на згадану тему. Тому метою роботи є:

• вивчити процеси колективізації та розкуркулення 1928-1932 рр. у Красноградському районі, до складу якого в той час входили Зачепилівський, Кегичівський, Сахновщинський райони та частина Нововодолазького району сучасної Харківської області та Карлівський район Полтавської області;
• розкрити та оцінити масштаби трагедії, викликаної голодомором 1932-1933 рр.

Виходячи з цього, завданням роботи є:

• створити цілісну картину подій 1928-1933 рр. у Красноградському районі на основі аналізу історичних джерел;
• ознайомитися зі спогадами очевидців тих подій.  

При написанні роботи були використані друковані роботи місцевого краєзнавця Д.Т. Мариненка, матеріали Красноградського краєзнавчого музею (далі – ККМ), матеріали Красноградського РАГСу та свідчення очевидців, зібрані членами краєзнавчого гуртка «Слідопит», що діє на базі Красноградського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ім. О. І. Копиленка Красноградської районної ради Харківської області.

 

ІІ. 1. Здійснення колективізації у Красноградському районі.

Голодомор 1932-1933 рр.

 

Масова колективізація у Красноградському районі почалася в 1929 р. Динаміка зростання чисельності колгоспів зображена на діаграмі 1.1.

 

Кількість колгоспів

                                               

                                      

 

 

 

                                                  

 

                                                                          

 

      

 

                                                            

      

                                                   1928             1929             1930

 

Рис. 1.1. Діаграма. Розвиток колгоспного руху у Красноградському районі.

 

77 колгоспів, утворених у 1930 р., об’єднували 3539 господарств, що становило 33,4% від загальної кількості господарств району. [1, с.45].

Замість 12 прокатних машинних пунктів у 1930 році було розпочато організацію першої МТС, яка до весняної посівної кампанії 1931 року одержала перші трактори. Редактором газети МТС на той час працював Антон Хижняк, майбутній український письменник, автор відомого історичного роману «Данило Галицький».

Як і по всій країні, у нашому районі колективізація проходила дуже складно. Окрім здачі хліба за продовольчим податком, до колгоспів почали усуспільнювати домашню птицю, худобу.  Селяни не бажали віддавати своє майно. І тому вирішували краще порізати свою худобу, ніж усуспільнювати її. Якщо   за   п’ятирічним   планом   передбачалося   в  районі  збільшити  загальну     А.Ф. Хижняк

кількість поголів’я худоби на 26%, то її в 1930 р. на 50% зменшилося. [1, с. 45].     

 Такак політика викликала невдоволення і колгоспників, і селян-одноосібників, змушувала селян приховувати хліб, викликала недовіру до самої ідеї колективізації.

       Найбільший опір колективізації чинили заможні селяни, яких називали куркулями. До них були застосовані суворі міри покарання: їх майно забирали, а самих селян разом з їх сім`ями виганяли із своїх осель і відправляли на Північ у табори (Додаток 1)

  Актив колгоспників у Сахновщині виймають хліб з куркульської ями. 1931 р. Матеріали ККМ.

       Звісно, селяни протестували проти такого насилля. Великих    повстань на території краю не було. Але дуже частими були випадки нападів та вбивств активістів розселянювання. У 1930 році  загинув учасник «розкуркулення» селян голова колгоспу ім. Крупської (с. Піщанка) Д.В. Золотухін.

       У с. Берестовенька куркулі стріляли в уповноваженого РК КП(б)У по заготівлі хліба А.Ф. Хижняка, а рахівник колгоспу „Красный партизан” (с. Піщанка), активний сількор районной газети «Соціалістична перебудова» М.А. Абакумов був убитий.

      1 червня 1932 року був тяжко поранений пострілом у вікно під час зборів  голова Кирилівської сільради С.Г. Пономар; помер 14 червня 1932 року.

 Д.В.Золотухін                                   

 

                                           

        С.Г Пономар                                                 Похорони С.Г.Пономаря. 1932 р.

Матеріали ККМ

 

У тому ж 1932 році від рук селян під час примусового вилучення хліба загинув член оперативної групи, уповноважений карного розшуку Красноградського  районного відділу міліції Г.Н. Кіяшко.    

Похорони Г.Н. Кіяшко. Село Попівка. 1932 р. Матеріали ККМ

 

Під час колективізації та розкуркулення неодноразово був обстріляний бунтівними селянами працівник райспоживспілки Голяєв А.П., який їздив по району на зробленому ним та його товаришами автомобілі.

 

 

 

 

 

А.П. Голяєв біля машини, на якій був обстріляний селянами. Матеріали ККМ

Про всі ці випадки розповідав активний учасник у боротьбі з розкуркуленими в період колективізації райнаглядач Красноградського райвідділу міліції І.М. Коваленко. [1, с. 46 ].

 

              

                Посвідчення І.М.Коваленка                           І.М.Коваленко (праворуч) серед співробітників

Матеріали ККМ

 

Про серйозні помилки і перекручення в ході масової колективізації сільського господарства на Красноградщині говорилося у звіті виконкому районної Ради робітничих, солдатських та червоноармійських депутатів за 1929-1930-і роки:

   

 

    «1-помилка. Порушення принципу добровільності при проведенні колективізації... Замість доведення наочними прикладами вигідності колективного господарювання мали місце вживання адміністративного впливу(погрози до невступаючих в колгоспи, арешти, усуспільнення майна не членів колгоспів та інше. Берестовеньківська та Циглерівська сільські Ради).

         2-помилка. Гігантоманія. Всупереч бажанню двох колгоспів були випадки об`єднання їх в один колгосп з метою утворення великого господарства (Кобзівська сільська Рада).

        3-помилка. Порушення статуту колгоспу про усуспільнення садиб продуктивної худоби та будівель або об`єднання індивідуальних господарств зразу у вищу форму колективу – комуну.

        4-помилка. Класове збочення в колективізації. В колгоспи був допущений куркуль, на клясовій чистоті колгоспів не була скупчена увага бідняцько-середняцьких мас, батрачества і самих колгоспників»  [4, с.7].

 

В 1931 р. селяни-середняки почали виходити з колгоспів – тільки на території Попівської сільради було зареєстровано 337 одноосібних господарств.

Та під тиском зверху темпи колективізації наростали. У села нашого району були направлені комуністи та комсомольці для прискорення темпів колективізації. Вони вели агітаційну роботу серед одноосібників по об`єднанню в колгоспи та здачі хліба державі.

 Районна газета „Соціалістична перебудова” від 15 березня 1931 р. повідомляла: „Красноградщина – район суцільної колективізації – бере на буксир Водолазький район, що відстає у колективізації”. [2, с. 2-3]. ( Рис. 1. 2).

% колективізації

 

 

 

 

                                                                           

 

                                                                                                                

                                                                                         

                                                                                      

 

    

10.03                20.03                   01.04

 

Рис. 1.2. Діаграма. Результати роботи буксирних бригад

Червоноградщини в Нововодолазькому районі навесні 1931 р.

 

Розміри держпоставок продукції колгоспам не визначалися. Вважалося, що вся їхня продукція мала здаватися державі. План здачі хліба та іншої продукції колгоспам встановлювався таким, що після його виконання на трудодні майже нічого не залишалося. В 1930 р. державі було здано хліба дещо більше, ніж у 1929 р., але не за рахунок збільшення його виробництва, а за рахунок того, що у селян забирали весь хліб, не залишали навіть на посів. (Таблиця 1.1)

 

План Рік	Річний план (в тоннах)	Виконання
		в тоннах	в %
1929	18 248	19 165	105,2
1930	20 967	21 002	100,3

 

Таблиця 1.1  Розміри хлібозаготівлі по Красноградському району. (Матеріали ККМ)

 

       Під час хлібозаготівель узимку 1931-1932 рр. в багатьох колгоспах викачали навіть продовольче зерно. Тому в першій половині 1932 р. в багатьох районах України спалахнув голод. Делегати ІІІ конференції КП(б)У, яка відбулася у Харкові у липні 1932 р., з тривогою говорили в присутності Кагановича і Молотова про катастрофічне становище у сільському господарстві. Однак Сталін продподаток  не скасував.

       У 1930-1931 рр. держава витиснула із селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. Однак з червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів, хоча деякі колгоспи навіть спромоглися виконати план по хлібозаготіві, про що повідомляла місцева газета «Соціалістична перебудова» від 27 вересня 1932 р. [3, с. 1].

       І тоді Сталін направив до Харкова хлібозаготівельну комісію під керівництвом В.М.Молотова з надзвичайними повноваженнями. Комісія мала заготовити 129 млн. пудів зерна, тобто майже стільки, скільки вже було заготовлено. Надзвичайна комісія діяла з 30 жовтня 1932 р. по кінець січня 1933 р.                                                                                  Фотокопія з газети «Соціалістична

                                                                                                     перебудова» від 27.09.1932 р.

                                                                                                              Матеріали ККМ

 

       Проводячи заготівлю хліба в Україні, голова РНК СРСР В. Молотов приїздив і до Краснограда. Як згадував колишній секретар комітету комсомолу Красноградського технікуму механізації сільського господарства А.Я. Яременко, прямо з засідання активу, яке проводив Молотов, всі поїхали на село по питанню заготівлі хліба. [1, с. 46 ].

       Застосовуючи силу, хліб забирали „під мітлу”. І навіть у таких умовах комісія Молотова додатково заготовила 104,6 млн. пудів зерна. А це значить, що і Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоч вивіз з республіки майже всі наявні запаси. В Україні хліба не лишилося, а селянам треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі, як і попереднього року, позбавили голодних людей останнього шматка хліба.

       Однак тільки цим сталінські емісари не обмежилися. Раднарком України ввів так звані „натуральні штрафи” – штрафування м`ясом тих колгоспів, які заборгували по хлібозаготівлі, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягуватися як за рахунок суспільної худоби, так і худоби колгоспників. Поширилися подвірні обшуки з конфіскацією не лише хліба і м`яса, а й будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь тощо. Конфіскація подавалася як покарання за „куркульський саботаж” хлібозаготівель.

       У грудні 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У та Раднарком України прийняли постанову про занесення на „чорну дошку” сіл, які „злісно саботують” хлібозаготівлю. По Харківській області на цю дошку було занесено 25 колгоспів. З них лише у трьох за допомогою економічної блокади та репресій на 10 січня 1933 р. вдалося завершити виконання продподатку.

       Якщо зимові хлібозаготівлі 1931-1932 рр. спричинили великий голод, то результатом тотальної конфіскації їстівних припасів селянства взимку 1932-1933 рр. став страхітливий голодомор.

       Смертність від голоду почалася вже в перший місяць діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Найвищої точки голодомор досяг у літні місяці 1933 р., коли вже з`явилися перші овочі, фрукти, ягоди. Виснажений організм голодуючих не міг опиратися хворобам.

       Вимирали цілі села: в селі Копанки залишилося в живих 7 сімей, у Миколаївці померла половина жителів. У селі Хрестище вимирали не те що  сім`ями,  а  цілими родинами:  родина Таран – 18

Вимерле від голоду село. Харківщина.1933 р.   чоловік,     родина     Хмара  –  13    чоловік,     родина

                                                                               Цехмистро – 8 чоловік. Усього в цьому  селі померло за 1933 р. 653 людини. Вчителька Мокрянської школи Тимошенко А.М. розповідала, що коли вона прийшла до школи 1 вересня 1933 р., то її охопив жах, бо в її класі з 16 учнів залишилося лише 5. І так було в усіх класах – діти померли. [17] В 1933 р. смертність по селах перевищувала смертність в 1932 р. в 5 – 6 разів. Найбільша смертність була зареєстрована по селам Петрівка, Піщанка та Октябрьське.

       Не кращим було становище і в Краснограді. З цього приводу красномовно промовляють дані Красноградського РАГСу. (Таблиці 2.2, 2.3, діаграма 2.1).

 

Р і к	1930	1931	1932	1933	1934	1935
Народжуваність	218	222	211	112	131	184
Смертність	142	164	185	1123	96(січень-серпень)	105

Таблиця 1.2  Народжуваність та смертність населення м. Краснограда

в 1930-1935рр. [5-16]

 

Місяць	І	ІІ	ІІІ	ІV	V	VI	VII	VIII	IX	X	XI	XII
Народжуваність	14	11	7	10	11	8	15	8	9	8	9	2
Смертність	29	26	74	170	236	266	185	37	33	25	23	19

 

Таблиця 1.3  Народжуваність та смертність населення м. Краснограда за 1933 р. [8, 14]

 

 

 

                                                                                             1. Онкологічні захворювання

                                                                                             2. Самовбивства

                                                                                             3. Слабонароджені 

                                                                                             4. Травми

                                                                                             5. Простудні захворювання

                                                                                             6. Інфекційні захворювання

                                                                                             7. Хвороби серця

                                                                                             8. По старості

                                                                                             9. Невідомо

                                                                                           10. Розлад живлення [8, 14]

 

 

 

 

Рис. 1.3. Діаграма. Причини смертності жителів м. Краснограда у 1933 р.

 

    Думається, що наведені вище таблиці та діаграми не потребують детального аналізу. Лише треба додати, що в Краснограді люди теж вимирали цілими родинами: по вулиці Садовій, 5 померла сім`я Іхненко – мати, батько та троє синів; в Кооперативному провулку померла сім`я Щепи – мати, батько та троє синів. Таких прикладів можна приводити багато.

    В архіві Красноградського РАГСу зберігаються  книги реєстрації смертей по Краснограду за 1933 р. В ній записано дуже багато „невідомих”. Це свідчить про те, що люди вмирали прямо на вулицях. За даними РАГСу в Краснограді в цей рік померло 1123 людини, серед яких лише 450 чоловік мають прізвища, а решту підібрала санітарна служба. Багато селян приїздили або приходили до міста з надією знайти їжу, але і в місті їх чекала голодна смерть. Вони так і помирали на вокзалі або в лікарні безіменними. [17]

Таким чином, насильницька колективізація, розкуркулення та зпричинений ними голодомор призвели до різкого зменшення жителів Красноградського району. На жаль, неможливо вказати число померлих від голодомору по Красноградському району, оскільки достовірні дані є лише по м. Краснограду.

 

 

ІІ.2. Книга Пам’яті.

Історії з життя простих людей,  які пережили Голодомор.

 

У цьому розділі будуть використані спогади простих людей, які пережили Голодомор і на момент опитування проживали на території Красноградщини, а в той час могли проживати і в інших куточках України.  Ці опитування були проведені у 2002-2008  роках членами краєзнавчого гуртка «Слідопит», що діє на базі Красноградського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ім. О. І. Копиленка Красноградської районної ради Харківської області і зберігаються в архіві гуртка. Свідків тієї трагедії сьогодні залишилося дуже мало. Вони неохоче згадували про ті трагічні часи, а якщо і згадували, то з тремтінням у голосі та сльозами на очах. Їх свідчення були записані. Тому зараз слово надається свідкам звинувачення. Але почнеться розділ листом, що зберігається у Красноградському краєзнавчому музеї. В усіх свідченнях збережена мова оригіналу.

 

Посмітна Тетяна Василівна,

1922 року народження,

на той час проживала у с. Соснівка (Циглерівка) Красноградського району.

 

«Про голодомор все дуже добре пам`ятаю, бо сама в 1933 році була пухла.

 

Весь урожай забирала влада, ходили комуністи, комсомольці скрізь забирали все, що попадалося їм під руки. В нас забрали даже квасолю, був прихований за дверима селянський мішок кукурудзи в зерні і вже на виході з хати побачила комсомолка Посмітна Векла Максимівна і забрали. Документів в них ніхто не питав. Ходив уповноважений з району, голова сільської ради Дяченко, він був не місцевий, і наші партійці.

Наша сім`я складалася з 7 чоловік: тато, мама і нас п`ятеро дітей. За те, що мама не хотіла йти в колгосп, нас виселили з своєї хати в пусту бросову хату, в якій померли з голоду люди. В ній ми прожили не довго, бо тато поїхав у Красноград, пожалівся і нам повернули хату, а те що забрали – коня, інвентарь – не повернули, наверно позабирали собі ті, що забирали.Потім батько записався в колгосп «14-річчя Жовтня» і став працювати конюхом, а мама пока була дома з нами малими дітьми. Їсти зовсім не було нічого, товкли в ступі кукурудзяні кочани, добавляли листя липи, лободу, рвали козельки, ловили ховрахів, горобців. В 1933 році мене забрала тьотя – мами сестра – в с. Березівку глядіть їх дочку Галю, їй було 4 роки. Я її водила в ясла, її там     годували, а мені тьотя на  цілий  день  оставляла один  мотарженик  і  я   

    Перша сторінка листа Посмітної Т.В.               всігда  була голодна... і в  мене    почали   пухнуть       

                         Матеріали ККМ                                ноги.   Я   тоді   почала   просити   тьотю,   щоб

                                                                                     відвела  мене  додому.  Йшли  ми  дуже  довго, 20 метрів пройду й сідаю, всетаки дойшли. Тьотя стала просить маму, щоб відпустила когось другого, но мама сказала «будем умирати дома, но всі разом».

В колгоспних яслах була сама менша сестричка Груня, їй було 4 роки, а після гододу в 1934 році в селі була велика хвороба « дизентерія» і вона померла. В цей рік померло багато малих дітей від цієї хвороби.

В полі колоски забороняли збирать, їздив об`їзчик Довгопол Захар Петрович на коні з батогом і бив кого попав в полі хто збирав колоски.

Люди почали вимирати весною 1933 року. Напишу про одну сім`ю, за яку в мене болить душа. Первий умер дедушка, його син Григорій, невістка Катерина, внук Коля, а один внук Дмитро лишився живий. Його взяв дядя і поселив в колгоспний інтернат, там сиріт було 7 чоловік. Цей Дмитро з інтернату піщов учитися, після учоби пінов в армію, прослужив 7 років, в 1946 році прийшов з армії до свого хрещеного батька і в лютому місяці 46 року ми поженилися. Весь час робив в колгоспі ветфельшером, був в селі шановною людиною.

Люди в селі одне одному допомагали хто чим міг. Моя мама послала мене до родички понести миску кислої капусти. Коли я ішла, то на дорозі збоку лежала дівчина мертва пухла моїх  годів.  Коли  я  донесла  цю  капусту,  зайшла  в  хату,  а ця         Посмітна Т.В. з чоловіком 

тьотя   лежить   мертва   і  діти  кругом  неї  плачуть.  Їх  було                       Дмитром.

четверо,  а  їх  батько  був  в  Краснограді на заробітках, він був                Матеріали ККМ

пічник,ложив груби.

 

Людей в селі померло дуже багато, моєї мами мати, а моя бабушка, тоже померла з голоду і мама не плакала, каже «ну що ж, вона вмерла сьогодні, а я завтра», бо в неї тоже були пухлі ноги.

Відомостів  про кількість померлих я не знаю. Про те , чи були випадки людоїдства, точно не знаю, но в селі слухи ходили, що одна жінка поїла своїх 2-х дітей.

Померлих від голоду хоронили просто – їздила підвода, складали на бричку і відвозили на кладовище. Цим звозчикам не знаю чим платили, но трудодні писали.

... Про голодомор знаємо ми старі, які цю трагедію іспитали на собі...»

 

Семеренко Яків Юхимович,

на той час житель с. Тишенківка

Красноградського району Харківської області

 

„Вимерло тоді майже 40% жителів села. Трупи лежали по хатах, на вулицях. Не встигали їх вивозити на цвинтар, де було виорано великий рівчак, у який скидали мерців без труни та обрядів мертвих.

У селі не стало ні собак, ні кішок – їх поїли. Були і випадки людоїдства”.

 

                                                                                              Романовська Олена, 11 клас, 2002 р.

 

Діденко Марія Федорівна,

1925 р. н., в той час жителька с. Березівка

Красноградського району Харківської області

 

 „Коли почали створювати колгоспи, почали усе людське господарство уганяти в колгосп (худобу, увесь робочий реманент, косарки, молотарки), забирали весь хліб, всі продукти, які залишалися у людей. Лазили у печах, у горщиках, виливали борщ, кашу, щоб люди йшли в колгосп. Багато людей почало вимирати по дорогах, під заборами, по хатах, а за ними їздила стража, збирала і вивозила в одну здорову яму – могильник. Хто залишався живий, особливо діти, весною ходили по полях, збирали гнилу картоплю, буряк і цим годувалися. Ліпили з лободи, кінського щавлю маторженички – млинчики і їх їли. Ходили по пустирях, по лісах, їли калачики, гороб’ячий квасець, козельки і всяку траву. В школу діти не ходили, а ходили на поля полоти пар – поорану землю. Виривали бур’ян, збирали суволоч, а як сіяли буряки – давали кожному пляшечку з маясом – патокою. Збирали жуків-довгоносиків, на озимих полях збирали совку і тому, хто назбирає повну пляшечку, давали в добавку 100 грамів хлібця – яшнього або житнього”.

 

                                                                                                                         Синиця Анна, 8 клас, 2007 р.

 

Одрінська Тетяна Кузьмівна,

1925 р. н., на той час жителька с. Берестовеньки

Красноградського району Харківської області

 

„Мені дуже важко згадувати про це.

 Я   тоді   була   ще    маленька,    але пам’ятаю.   У  сім’ї  нас  було  троє.  Голод почався   у  1932 р.  Тоді  почали  відбирати хліб,   картоплю.   Навіть   забрали  горщик з    квасолею, котрий   стояв   у   хаті   на верхній  полиці.    Люди    пухли    з   голоду, тому   їли    траву,   бо  на  огородах  нічого вже   не  росло,  а  якщо  і  росло  б,  то  все одно   забрали   б.   Мене   навчили    робити коржики    з    жолудів.      Багато      людей отруювалися,   бо   не   знали,   що    їли.    Я труїлася декілька разів та все одно їла. Держава не допомагала нікому. Матері навіть вбивали своїх дітей і їли. А моя мама померла у 1934 р., бо підірвала здоров’я”.

 

                                                                                                                  Кобель Анастасія, 9 клас, 2007 р.

 

 

Шульга Наталія Миколаївна,

1926 р. н., на той час жителька с. Перемога

Зачепилівського району Харківської області

 „Мені тоді було 7 років, але я пам’ятаю, як люди пухли від голоду, вмирали щодня і у хатах, і на вулицях. Їх вивозили на конях кучами на кладовище, навіть тих, хто ще дихав, але був безсилий. Щоб вижити, люди їли все, що бачили очі. Після такої їжі дуже болів живіт. Ті часи були дуже гіркими”.

 

                                   Бутенко Ярослава, 9 клас, 2007 р.                                                                                                           

                                                                                                                      Масове поховання жертв

                                                                                                               Голодомору. Харківщина. 1933 р.

 

Шабатура Наталія Михайлівна,

1926 р. н., на той час жителька невеличкого села

в Сахновщинському районі Харківської області

 

„На той час я була  ще  зовсім маленькою    дівчинкою,     мені    було років 6-7.   І   я     мабуть    не повинна  пам’ятати той період, але пам’ятаю все... Було нас троє дітей  у  батьків, я     була     середня.     Жили     ми    у невеличкому     селі.     Життя     було жахливе,   дуже   хотілося   їсти,    а їсти було нічогісінько.  Мама  змогла приховати      деякі       запаси,      але прийшли     якісь      чужі      чоловіки, відштовхнули       маму        геть,      і позабирали       все     до       зернини, не зважаючи на сльози і благання.

 Кругом   мерли  люди  та  діти. Помер і наш батько. Мама залишилася з нами маленькими.  Вона  привела  нас на вокзал у Сахновщині і  залишила  на лавці. Старший брат  кудись  побіг,  а молодша   Мотя   збирала   крихти  на підлозі, а потім якась жінка дала нам огірок солоний.

Не пам’ятаю,  скільки  днів  ми сиділи там і не  знаю,  де  ділася  Мотя.  Так ми більше ніколи не зустрілися.

Я залишилася одна-однісінька. Встала рано вранці і пішла по колії назустріч сонцю. Так потрапила я до притулку в с. Берестове Сахновщинського району. Там  я виявилася самою старшою і мені доводилося доглядати за маленькими дітьми. Прала одяг, готувала їсти, а так як я була дуже маленькою на зріст, то мені ставили стільчик до плити і так я могла доставати до кастрюлі. Потім я захворіла на тиф, а потім на малярію, але мабуть Бог мене врятував. Отак пройшло моє дитинство. Так я й досі живу у  цьому  селі,  живу  добре,  маю  9  онуків  та  15  правнуків.  І молюся за них, щоб вони ніколи не пережили такого страхіття, як голодомор”.

 

                                                                                                         Мехед Андрій, 9 клас, 2007 р.

 

Яременко Наталія Стефанівна,

1923 р. н., на той час жителька с. Мала-Бузова

Шишатського району Полтавської області

 

„Коли запаси їжі остаточно були вичерпані, люди їли все, що потрапляло до рук: мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних черв’яків. Кістки, що залишалися після них, мололи на борошно. Коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, щирицю, кропиву. Із лободи варили суп. Люди пухли. Першими від голоду вмирали чоловіки, пізніше діти, а останніми – жінки. Щоранку біля хат ходив десятник, питав, чи є мертві. Трупи складали на підводи, на кладовищі їх складали на одну кучу. Було, що й живих кидали до купи”.

                                                                                Демченко Максим, 9 клас, 2007 р., правнук.

 

Золотухін Василь Петрович,

1927 р. н., на той час житель с. Піщанка

Красноградського району Харківської області

 

„Я родился в семье, где  было  трое  детей:  два мальчика      и   одна   девочка.   Во   время   голодомора приходили коммунисты и забирали всю еду, насиловали женщин. В  то  время  кушать  было  нечего,  голодали, приходилось,   кушать   отходы   от   пшена    (шелуху), листья   деревьев,   гнилую   картошку,  корни  камыша, опилки.   Мать   отдала   трехлетнего  брата  Мишу  в интернат. Где-то через неделю брата увидели в интернате два наших местных старика. Они забрали его от туда и привезли назад в село. В сельском магазине они купили Мише коржик. В это время к старикам подошел мужчина из сельсовета по фамилии Попов и спросил: «Чей это мальчик?». Ему ответили: «Сын Золотухина Петра Ивановича». Тогда Миша начал плакать и просить: «Не отдавайте меня никуда, я кушать просить не буду». Попов передал нашим родителям, чтобы они пришли в сельсовет в 2 часа ночи. В ту ночь мать получила талончик, по которому получала в райцентре немного ячневой муки.

Однажды я пошел в поле совхоза «Чаловка», чтобы найти хоть что-нибудь покушать. На дороге я увидел женщину, которая лежала на обочине, под грудью у неё было два мальчика. Все были мертвы.

В нашей семье от голода умерли: бабушка, дед, дядя Роман и его жена Полина, а также двое их детей. Все они из рода Золотухиных».

                                                                                                                     Касевич Оксана, 8 клас, 2007 р.  

 

 

Гороховска Ніна Петрівна,

1927 р. н., на той час жителька Нових Санжар

Полтавської області

 

«Ходили люди по улицам  пухлые,    по городу ездили  люди  на  тачках  и  подбирали мертвых  людей.  Во   время   голода  кушали коржи и   макухи,  но  кушали  мало,  потому что   наша    семья    была    большая.    Мяли листья     капусты    и    кушали    вместе    с отрубями. Слышала, что в соседней деревне мать,   которая   послала   свою  11-летнюю дочь   срезать   колоски,   была  посажена  в тюрьму на 2,5  года.  В  другой  деревне  при обыске   изъяли   на   печи  сушеные  колоски. Нашлись  свидетели,  которые  подтвердили, что хозяйка их срезала на  поле.  Её  осудили на 5 лет».

 

                                                                                                                       Городова Діна, 9 клас, 2007 р.

 

Ніколаєнко Ніна Трохимівна,

1927 р. н.

 

„В ті роки я була ще маленька, але багато  чого пам’ятаю. Розповідати про таке дуже важко у  моєму віці.  Дякуючи батькам,   я  з  5-ма  дітьми  залишилися живими.   Мій   батько   Трохим   Павлович,   1868 р. н., до революції був садівником у поміщика , а  мати  Лідія Степанівна,      1865 р. н.,      у     того     ж     поміщика  працювала поваром.  У  роки  голодомору  померла  моя подруга, яка була на рік старша  від  мене.  Батько  був дуже розумною людиною. Почувши про колективізацію, він   приховав   у   складі   під   стріхою   квасолю,  яка  і врятувала   їм    життя.   З  квасолі  робили  палянички, суп варили. А  по  сусідству  батьки  робили  паляниці  з кінського щавлю та щириці”.

                                                                                   Мосур Валерія, Гладкова Анастасія, 8 клас, 2007 р.

 

 

 

 

 

Грабко Надія Миколаївна,

1921 р. н.,

 

„Мені було 12 років, коли почалися ті гіркі часи. В мене і досі стоять перед очима люди, які померли на очах від голоду. Тоді померла і моя бабуся, яку я дуже любила. Померлих ховали у великих ямах. Часто ховали тих, хто ще був ледь живий. Мені зараз 86 років і я не люблю згадувати той голодомор”.

 

                                                                   Манойло Ольга, 9 клас, 2007 р.

 

Варенко Софія Федорівна,

1915 р. н., на той час жителька с. Петрівка

Красноградського району Харківської області

 

„Коли був сильний голод взимку, я ходила по полю, розриваючи бугри, в яких могла бути пшениця, яку наносили миші. З тієї пшениці випікали сякий-такий хліб”.

 

                                                                                          Білик Сергій, 9 клас, 2007 р., правнук.

 

Величко Надія Степанівна

1926 р. н., на той час жителька смт. Нова Водолаза

Харківської області

 

„У 1933 році мені було 7 років,  але я пам’ятаю той рік. У нас у сім’ї було четверо дітей і всі просили їсти. Я пам’ятаю, як варили їжу з різних трав. Василь шив взуття, яке міняли в Харкові на хліб. Завдяки цьому вижила вся сім’я. Ще в нас були деякі золоті прикраси, які теж міняли на хліб. А в сусідських сім’ях гинули дорослі і діти. На вулиці можна було побачити померлих від голоду людей. Візком їх звозили до загальної могили. Люди збирали на полі мерзлу картоплю, колоски пшениці, але за це можна було потрапити у в’язницю. Були випадки, коли їли своїх дітей. Були встановлені непомірні податки і люди віддавали все своє збіжжя”.

 

                                                                                     Величко Богдан, 9 клас, 2007 р., правнук.

 

Деревенець Алевтина Сергіївна

1917 р. н., на той час жителька с. Доминцево

Дніпропетровської області

 

„Как-то   раз,  во  время  учебы  в  ФЗУ,    мы    шли     на   работы      через       пшеничное    поле. Прямо  поперек  дорожки лежал    паренёк,   ещё   живой. На   поле  старались   тихонько собрать   жменьку   зёрнышек, или  хотя  бы  найти мышиные норки, ведь  мышки  запасались на зиму едой.

По   окончанию    работ шли    назад    домой.     И     на дорожке    лежал     тот     же парень,    но     уже     мертвый. Мы ему  ничем  уже  помочь  не могли”.

 

                                                                                                                       Богачова Анна, 9 клас, 2007 р.

 

Новосілова Олександра Василівна,

1923 р. н., на той час жителька с. Дубові Гряди

Сахновщинського району Харківської області

 

„Мені в житті не пощастило. Дитинство не було щасливим і радісним, навпаки... Пригадуються сумні обличчя, смерть, сльози. Запам’яталося, що у 1932-1933 рр. нічого було їсти. У колгоспі варили баланду, давали один ополоник на сім’ю. А в сім’ї, крім мене, було ще три брати і старша сестра, всі опухли. Менші два братики-двійнята померли з голоду. Ми з сестрою Фросею бігали до річки виглядати батька, який працював бригадиром у сусідньому селі Новоіванівці. Він привозив нам через річку невеликий шматок макухи. Так він нам врятував життя. Бідна моя мати доклала всіх сил, щоб не вмерти повільною та жахливою смертю і врятувати дітей. Вона нам носила молочай, лободу. Бувало, напарить і на голій плиті лободяники прожарювала, ловили ховрахів. У Новоіванівці була яма колгоспна, де пропала картопля. Замерзла. Так я з сестрою ходила вибирати, де ціліше. У селі померло дуже багато людей, дівчаток, з якими я товаришувала. Потім, пам’ятаю, у колгосп дали трохи хліба. Батько робив на степу токовим. Люди, щоб не вмерти, крали зерно. Цих людей засуджували, з хат забирали все. У мого батька не вистачало накладних, його засудили на 10 років і заслали на Далекий Схід. Не віриться, що ми пережили цей голод. Але, на жаль, це був не останній голод...”.

 

                                                                                                     Шаповал Тетяна, 8 клас, 2007 р.

 

 

Сидорчук Олександра Сергіївна,

1917 р. н., на той час жителька с. Немиринці

Козятинського району Вінницької області

 

„Ті часи я згадувати не люблю. Голодомор був дуже жорстокий. Дуже багато людей померло, багато було похованих заживо. Діти, які народжувалися в той час, одразу помирали. Підлітки пухли з голоду. Дорослі, які тоді виживали, намагалися врятувати своїх дітей. Коли це все відбувалося, мені було 16 років. В молодої дівчини, в якої все було попереду, два роки випало з життя. Багато друзів вмерло на моїх очах”.

 

                                                                                             Ляхнович Маргарита, 9 клас, 2007 р.

 

Лебедєва Полина Іванівна

1922 р. н., на той час жителька с. Ланна

Карлівського району Полтавської області.

 

„Жили дуже бідно, в сім’ї було 4 дітей. Їсти було нічого, батько наш помер після голодомору і залишилися діти з матір’ю. Під час голодомору померли мої дядько та тітка. Двох моїх братів хотіли віддати у дитячий будинок. Щоб якось прожити, ми їли листя з вишень, збирали коріння і траву. Тоді було дуже важко жити і ми переїхали до села Хрестище і зараз тут проживаємо”.

 

                                                                                 Обозова Марина, 8 клас, 2007 р., правнучка

 

Гладкова Марія Гнатівна,

1928 р. н., на той час жителька с. Піщанка

Красноградського району Харківської області

 

„У 1933 році мені було 5 років. Я жила з батьком Риндіним Гнатом Сидоровичем, мамою Риндіною Єлизаветою Оксентіївною, сестрою Тетяною та братами Василем, Іваном та Миколою. Жити було важко, був неврожай на зерно, картоплю. Мама пішла працювати у колгосп, а батько працював на будівництві Халтуринського цукрового заводу. Так і жили. Мама отримувала у колгоспі на обід баланду – це такий суп з різних зерновідходів, а часто і трави. Батько на роботі також отримував обід. А вдома харчувалися хто що знайде: траву аїр, укріп,  чорнобильник, калачики. Хліба не було зовсім. Виживали хто як міг. Брат Іван помер від голоду в 1934 р. А ми з трудом вижили”.

 

                                                                           Гладкова Анастасія, 8 клас, 2007 р., правнучка.

 

Кізіченко Ганна Тимофіївна,

1913 р. н., На той час жителька м. Краснограда Харківської області

 

„На той час я вже була заміжня і мала двох дітей. Сім’я наша була дуже бідна. Все, що було їсти,  віддавали дітям. Чоловік працював на консервному заводі. Їли бадилля від картоплі, буряків. Моя знайома з с. Берестовеньки з’їла свою дитину. ЇЇ відправили у божевільню. А моя сусідка відвезла своїх дітей у Харків і залишила на вокзалі. Звідти дітей забрали у приют, де давали їсти. Біля відкритого вікна не можна було їсти – голодних багато, не встигнеш відвернутися, як через вікно їжу поцуплять. За нашим садом, через паркан, було велике поле. Там завжди знаходили корінці, ягоди, листя. Там був великий горіх. Люди дралися за горішки. А мій чоловік зробив пристрій, який діставав горіхи через тин”.

 

                                                                          Кізіченко Анастасія, 8 клас, 2007 р., правнучка.

 

Зінченко Ніна Захарівна,

1912 р. н., на той час жителька м. Краснограда Харківської області

 

„Коли мені було 6 років, я залишилася круглою сиротою. В мене ще було четверо братів та три сестри. З с. Олянівки, де ми тоді проживали, я пішла в Красноград у найми в єврейську сім’ю. Там я гляділа маленьких дітей і ходила на базар.

Коли почався голодомор, мені було вже 20 років. Тоді в людей не було чого їсти, тому вони їли все, що потрапляло їм під руку. Діти, можна сказати, „паслися”: вони їли траву, листя, корінці. Кожного ранку до хати приходив чоловік або група чоловіків, які перевіряли кожну шпаринку у хаті, чи не захований там якийсь кусень хліба, жменька зерна. Якщо щось знаходили, одразу забирали, а люди залишалися без нічого.

Страшний то був час. Люди їли котів, собак, деякі матері божеволіли та їли своїх діточок. Пам’ятаю сім’ю з чотирьох чоловік, які пішли до лісу, назбирали мухоморів і з’їли їх. Всі четверо померли.

Ті, хто вижили, зобов’язані теперішнім життям природі і всьому, що з нею пов’язано.

В той час смертність була такою великою, що виривали одну яму і кидали туди десятки людей. Їх не могли поховати і вшанувати нормально”.

        Масове поховання жертв

   Голодомору. Харківщина. 1933 р.                                                  Яременко Анастасія, 8 клас, 2007 р.

 

Водоріз Федір Іванович,

1923 р. н., на той час житель с. Колодяга (зараз не існує) Черкаської області

 

„У ту жахливу весну 1933 року мені повинно було виповнитися 10 років. Пам’ятаю, їсти було нічого. Їли усе, що потрапляло під руку – корінці, собак, котів, з кори дерев робили борошно і щось пекли.

Одного разу прийшли жандарми, і коли обшукували хату, знайшли засушені хлібні колоски. Вони хотіли забрати їх, але батько не давав і вдарив одного з них. Після цього його відправили на каторгу.

Без батька жити стало ще складніше.

Пройшло десь два тижні. Мама прийшла і сказала: „Вдягайся”. Я вдягнувся і пішов кудись за мамою, лише спитавши: „А будинок?”. Мама примовчала. Згодом я зрозумів, що вона віддала будинок якомусь чоловіку, який зробив так, що ми виїхали до Польщі. Там життя налагодилося.

На Батьківщину я повернувся тільки у 1971 р.”.

 

                                                                                                          Кобко Артем, 8 клас, 2007 р.

Кучерява Ксенія Іванівна,

1925 р. н.

 

„Я народилася у сім’ї хлібороба. Сім’я складалася з восьми чоловік: батько, мати та шестеро дітей. Батько з мамою працювали з ранку до вечора. Вони сіяли зерно на хліб, вирощували городину, кормили свиню та бичка. В той час люди поділялися на бідних, середняків та заможних. Наша сім’я належала до середняків. Біднота старалася пробитися на керівні посади, а потім розкуркулювала і заможних, і середняків, не залишаючи їм нічого. Саме в той час почали організовувати колгоспи. Мій батько був хворий на туберкульоз, тому працювати не міг. Згодом його посадили у в’язницю, де він і помер. Бідняки-керівники забрали у нас все: хліб, бичка, свиню. Ми залишилися голодними. Щоб врятувати нас від смерті, мати повивозила з хати всі речі і поміняла їх на хліб. Люди тоді їли котів, собак, збирали колоски на полі. То були жахливі часи...”.

 

                                                                                                 Байдаченко Вадим, 9 клас, 2007 р.

 

Пікалова  Анна Олексіївна,

1925 р. н., на той час жителька с. Піщанка Красноградського району Харківської області

 

„ Я тоді була ще маленька. Батько мій служив у армії. Ось одного дня прийшли якісь люди до нас додому і конфіскували усе зерно й худобу. Тоді мама написала листа батькові, що нічим годувати дітей. Він пішов до командира. Щоб той допоміг. Через декілька днів тодішній сільський голова привіз нам зерна. Нам дуже пощастило”.

 

                                                                                      Пікалова Марія, 11 клас, 2002 р., внучка.

 

Божко Килина Олександрівна,

1907 р. н., на той час жителька с. Скрипаї Зміївського району Харківської області

 

„Щоб вижити, ми в той час їли оладки з картопляної шкірки, траву, лободу, кропиву, жолуді. Іноді кожуру від картоплі сушили, мололи, додавали лободу та робили муку. З тієї муки пекли перепічки. Ті, у кого були корови, вважалися найбагатшими людьми на селі. Щоб прогодувати корову, люди розкривали хати, до весни знімали майже всю стріху (солому).

Працювали в колгоспі за палички-трудодні, нічого не одержували. За одне яблуко або жменю зерна, яке крали в колгоспі батьки для голодних дітей, їх судили і відправляли в табори.

Мертвих або зовсім не могли поховати, або ховали у дворі біля хати, бо не мали сил віднести на кладовище”.

 

                                                                                              Кравченко Марина, 11 клас, 2002 р.

 

Шевчук Марія Петрівна.

1926 р. н., на той час жителька с. Цибулів Моностарищанського району Вінницької області

 

„В нашій сім’ї було вісім чоловік: мати, батько, дідусь, бабуся і четверо дітей. На хліб заробляли по різному. Мама з тіткою ходили збирати буряки і за це їх годували баландою, в якій не було картоплі. Я зі своїми братами і сестрами ходили збирати з сіткою шкідників на полях. За роботу нам давали скибку хліба і це було великою радістю. Варили лободу, збирали зерна акації, сушили, а потім з них робили млинці. Також збирали мерзлу картоплю, їли картоплиння.

Страшні картини були на вулиці. Люди пухли з голоду, помирали прямо на дорозі. Пам’ятаю, як біля дороги лежала зовсім маленька дівчинка. Сусідка, пожалівши її, винесла шматочок хліба, але дівчинка навіть не змогла підвести руки, щоб взяти хліб.

Померлих ховали так: копали велику яму,  закидали тілами, а потім засипали.

В цей голодомор я втратила бабусю, дідуся і тітку”.

 

                                                                                                        Супрун Анна, 11 клас, 2002 р.

Галвинова Олександра Григорівна

 

„Нас в сім’ї було п’ятеро: мати, батько, я та двоє братів. В часи голодомору приходилося дуже важко. Їсти було нічого, деякі люди пухли від голоду, а деяка, навпаки, всихали. Брати Мишко та Гришка були молодші від мене. Батько помер, бо нічого не їв, все залишав нам. Залишилися ми з матір’ю. Матусі було дуже важко в ті часи. Кожен день помирало чимало людей. Проходячи біля дворів, ми бачили, що біля хат лежать трупи. Прах цих людей ховали в садах. Нашого татуся ми теж схоронили в саду під яблунькою.

Якось, коли мити пішла в ліс за дровами, вона впала в яму. Це виявилася нора зайців. Цих тваринок було 13. Вони допомогли нам вижити. Матуся кожного дня давала нам варене м’ясо. Кістки вона не викидала, а переварювала до тих пір, поки вони не почнуть розварюватися. Щоб могли їх вживати в їжу.

Гуляти ми не ходили, бо мати не дозволяла. Вона дуже хвилювалася за нас, бо якщо йти через ліс, або попід дворами, то скрізь лежали трупи. Ось такі були ті часи – часи голодомору”.

 

                                                                                                                        Петрова Анна, 8 клас, 2007 р.

 

 

Більшість тих людей, які пережили цю трагедію, на сьогодні вже покинула цей світ. Але вони встигли переповісти своїм дітям про той жах початку 1930-х, а діти переповідають своїм дітям... Це і називається пам’яттю  народною. Тому зараз слово надається родичам свідків.

 

 

Скиба Митрофан Якович,

1916-2000,

 на той час житель м. Краснограда,

свідчить правнук Коваленко Дмитро, 14 років

 

 „Коли прадіду виповнилося 17 років, він поїхав до міста Харкова на  навчання.  Це  був  саме  1933 р. Його разом з іншими студентами відправили до  села збирати  буряки.  Коли  вони  в’їхали до  села,  стояла тиша, людей  на  вулиці  не   було.   Як  потім  прадід дізнався, що майже половина села  вже  вимерло.

В той день,  коли  вони  приїхали  до  колгоспу, для студентів влаштували  „гостинну  вечерю”:  для них зварили затірку. Прямо на вулиці були поставлені столи, накриті до вечері. Коли вони сіли вечеряти, до них почали сходитися  голодні  діти і  навіть  дорослі. Вони почали просити хліба і затірки. Студенти, вражені страшним виглядом голодних дітей, почали давати їм шматки хліба та звареної затірки. Діти та дорослі селяни з жадобою накинулися на їжу, а потім з криком і плачем почали падати на землю і корчитися від болю.

На другий день студенти пішли по селу. Бачать – їде назустріч підвода з трупами внавалку. Ця підвода під’їздить до кожної хати і чоловік запитує, чи є мертві. Коли є, то кілька чоловік виносять трупи і кладуть на підводу. Віз рушає далі. Копати ями на кладовищі знесилені селяни були неспроможні. Тому підвода під’їздить до льоху коло одної з хат, трупи скидають до нього і засипають. Ніхто не плаче і  не  голосить.  На  обличчях селян цілковита байдужість. Але на студентів та мого прадіда все це справило страшне гнітюче враження”.

 

 

Толста Євдокія Петрівна,

1916-1999,

на той час жителька с. Піщанка

Красноградського району Харківської області,

свідчить правнук Остапенко Дмитро, 14 років

 

„У   прабабусі   була   велика  сім’я:   тато,  мама, чотири брати і вона. Її тато  мав  велике  господарство: коней,   корів,  плуги,  сівалку, молотарку  і  багато  землі. В  1933 р.   їх   розкуркулили.   Тата   заарештували. Його повезли в Полтавську тюрму,  де  він  і  загинув.  А  в  них відібрали все, навіть соління з погреба  витягли  і  вилили на сміття. Прабабусю відправили працювати на  кагати в селище Валки. А вдома від голоду  загинули  мама  і  два брати.   Ще   один  брат  десь  служив  і  про  його  долю прабабуся довго нічого не знала. А самий менший братик голодний прийшов у Валки до неї. Вона його нагодувала  і хотіла  залишити  до  ранку  в  себе  в  гуртожитку,  але комендант   його    вигнав.   Це   було   ранньою   весною. Брат в пітьмі потрапив у глибокий рівчак, з якого не зміг вилізти і до ранку помер. Так вона залишилася сама. І тільки через багато років прабабуся дізналася, що брат, той що служив, залишився живим, вони  зустрілися. Моя прабабуся вийшла заміж за мого прадіда Толстого Павла Трохимовича. Я застав свою прабабусю. Вона мене колисала, а вже коли я став більшим, розповідала мені казки і малювала чудові малюнки”.

 

 

Толстий Павло Трохимович,

1909-1984,

 на той час житель с.Леб`яжє

Зачепилівського району Харківської області,

свідчить правнук Остапенко Дмитро, 14 років

 

 „У прадіда була велика  сім’я:  тато, мама і п’ятеро дітей – дві дівчинки та три  хлопчика. Він в  той  час  вже  працював  на залізниці  в   Синельникове.    Батьки    мали невелике   господарство,   але    на    життя вистачало.    В    1932 р.,    під    Новий    рік, прийшли   нелюди   з    конфіскацією   всього майна,   не    залишили    ні    крихти.    Зиму так-сяк пережили,  а  на  весні  всі  померли з голоду. Прадід  вижив  тільки  тому,  що працював на залізниці”.

 

 

 

Пікалов Василь Михайлович,

1927-2000,

на той час житель с. Берестовеньки

Красноградського району Харківської області,

свідчить правнучка Бондарєва Дар’я, 14 років

 

„ У 1933 р. не було жодного шансу вижити,  і  мій прапрадід Пікалов  Михайло  Свиридович  поїхав  у  місто Жданов (нині Маріуполь), щоб якось  поліпшити  життя: чи заробити кошти,  чи  знайти  кращі  для  цього  умови. Потім туди виїхали з рідного села  Берестовеньки  і  його сім’я: прапрабабуся Пікалова Дар’я Ігнатівна та їх  діти: сини Микола і Василь (мій  прадід),    донька Тетяна.

У Жданові вони  жили  на  березі  Азовського  моря, бо там можна було врятуватися. Прадід Василь згадував, що тоді у морі було дуже багато риби.  Побачивши  таке багатство, вони хапали рибу руками і їли сирою. Там  було багато таких, як вони. Не обійшлося  без  розладу  шлунку та   різних   захворювань.    Потім,     втамувавши    голод, розпалили багаття і смакували вже приготованою рибою. У Жданові вони прожили близько 2 років, а потім повернулися до рідного села”.

 

 

Кирса Олена Сергіївна,

1913-1980,

на той час жителька с. ІІ Педашка

Зачепилівського району Харківської області,

свідчить правнучка Хомова Катерина, 14 років

 

„Влада забирала все до останньої крихти. Сусід зраджував сусіда, навіть намовляв більшого. Люди розбухали від голоду, ідуть-ідуть, падають і вмирають. Спочатку їли все, що вдалося сховати від влади, потім їли собак, котів, жуків і все, що ворушиться. Також їли траву, листя, з лободи робили оладки. Люди шукали різні методи виживання, але більшість не вижила”.

 

Гученко Єлизавета Яківна,

1914-2006,

на той час жителька с. Чапаєво

Кегичівського району Харківської області,

свідчить правнук Бойко Сергій, 14 років

 

„Моя прабабуся народилася у м. Похвістієво Самарської області. До революції це була забезпечена сім’я, її батько тримав фабрику по виготовленню кондитерських виробів. У них був  гарний  будинок   у   місті   і земля у сільській місцевості. Наймитів у них не було, бо сім’я була велика – 9 чоловік. Тому з господарством управлялися самі. Після революції фабрику та землю забрала влада, але сім’я жила нормально до 1930 р. В тому році будинок відібрали під бібліотеку, усі цінні речі, ікони, золото відібрали, а їх велику сім’ю відправили жити за місто, дали трішки землі та лазню в якості будинку. Сім’я страждала через нестатки. Нарешті тато моєї прабабусі рішився їхати на Україну на свою батьківщину. Це було у 1932 р .Тоді вони і поселилися у с. Чапаєво у своїх родичів. Коли почався голод, хліба не було, сім’я їла траву. В той рік померли батьки моєї прабабусі, а також усі брати та сестри, всього 8 чоловік”.

 

Гаврюшенко Семен Іванович,

1924- 1997,

 на той час житель с. Польове

Дергачівського району Харківської області,

свідчить правнучка Гаврюшенко Наталія, 13 років

 

„На той час прадіду було 9 років. В сім’ї було 10 чоловік: батько з матір’ю та 8 дітей. Активісти приходили і забирали все їстівне, що було в хаті, навіть зварену їжу вивертали з глека. Мати і брат Семена Івановича померли від голоду. Вони пішли в ліс в пошуках їжі, наїлися там споришу. Коли прийшли додому, лягли спати і не прокинулися, бо їх обдуло. Щоб вижити, Гаврюшенки харчувалися різними рослинами. Наприклад, терли жолуді на муку і пекли млинці, збирали  і їли гнилу картоплю.

У роки Великої Вітчизняної війни прадід пішов захищати ту владу , яка забрала у нього матір і брата. На фронті він був поранений у груди . Все життя він проносив біля серця осколок гранати. З роками цей осколок наближався до серця все ближче і ближче. Від цього він і помер”.

 

Миролюбова Марія Іванівна,

1925-2006,

 на той час жителька с. Петрівка Красноградського району Харківської області,

Миролюбов Іван Іванович,

1917-1999,

на той час житель м. Краснограда Харківської області,

свідчить правнучка Тутова Анжела, 13 років

 

„Моя   прабабуся   вже  померла,  але вона встигла розповісти  мені,  що,  коли  їй  було   8   років,   в   Україні  був  голод.   Тоді Сталін вирішив забрати все-все, що  було  у людей.    Люди    намагалися    ховати    їжу, комусь   це  вдавалося,  але  більшості  –  ні. Люди   закопували  їжу,  ховали  її  в  льохах  та   в   інших  місцях,  де  це  було  можливо. Йдучи в пошуках їжі, голодні люди  вмирали просто на дорозі. Їли все, що потрапляло до рук. В її сім’ї було п’ятеро чоловік: батько з матір’ю та троє дітей. Батько працював у колгоспі і інколи приносив яку-небудь їжу. Але   цього  не  вистачало.  Батьки  змушені були відвести одну дитину на вокзал,  бо  не вистачало їжі. Так ми  дотепер  не  знаємо, де вона, чи жива, чи ні.

Мій    прадід    Іван   теж   пережив голодомор.   Він   був    учасником    Великої Вітчизняної війни і отримав орден”.

Павелко Поліна Дем’янівна,

1904-2004,

 на той час жителька м. Краснограда

Харківської області,

свідчить правнучка Ханова Марина, 13 років

 

„Моя прабабуся народилася в сім’ї службовця, в  якій  було 11 дітей: 10 хлопчиків і одна вона – дівчинка. Коли їй виповнилося 8 років,  її  маму  заарештували  за  те,  що   вона  допомагала більшовикам, і  розстріляли.  Після  загибелі  мами  готувати  для всієї сім’ї випало моїй прабабусі. Батько був   дуже    суворий,  за найменшу  провину       карав.      В      1932 р.      він   працював столяром і йому за працю давали торбочку борошна. На той час діти вже розлізлися межі людьми, і батько жив сам. Тоді він пустив до своєї оселі квартиранта, який зарубав його за це борошно.

У 1933 р. прабабуся закінчила полтавські 2-місячні курси віспощеплення. І послали її на село робити щеплення. Село зустріло її мертвою тишею. Люди ходили пухкі від голоду, деякі лежали під тинами конали. Ні собак, ні кішок – все було з’їдене. Зайшла у першу хатинку, чує, що щось стукає у сінях. Погукала. Виглянула дівчинка. Прабабуся запитала:

- Що ти тут робиш?

- Мама померла, вирила ямку у сінях, хороню.

Пішла далі і зайшла в крайню хатинку. Погукала. Із сараю виглянув чоловік і поманив її до себе рукою. Прабабуся підійшла і в глибині сараю побачила діжу, з якої стирчала людська рука. Де взялися сили? Як вона бігла... Полем, через пшеницю, упала, розсипала ліки... А він наздоганяє. Тільки коли він впав, прабабусі вдалося втекти.

Прабабуся прожила 100 років і 4 дні”.

 

Житченко Анастасія Петрівна,

1926-1997,

на той час жителька смт Новоолексіївка

Генічеського району Херсонської області,

свідчить правнучка  Заїчко Антоніна, 14 років

 

 „Приходили загони, які забирали не тільки зерно, а і всю їжу, яка була у людей. Діти бігали на поля і крали колоски. Але якщо тебе на цьому впіймали, то могли посадити у в’язницю на багато років. Люди пухли від голоду і вмирали прямо на  вулицях.  Вмерлих  людей  вивозили на підводах в загальну яму. Людей не випускали в інші села, щоб вони не могли нічого принести поїсти. Люди варили із щириці та інших трав каші, щоб щось поїсти. Після цього голодомору вижило небагато людей”.

 

Нищета Наталія Прокопівна,

1903-1981,

на той час жителька с. Миколаївка Зачепилівського району Харківської області,

свідчить правнучка Нищета Юлія, 13 років

 

„В ті часи людям було дуже тяжко жити. Сім’ї пухли від голоду, а тоді в сім’ях було багато дітей. В моєї мами було четверо дітей – я та троє братів. Було так, що знайде десь кілька зернин кукурудзи мати, зварить бовтанку та дасть по ложці кожній дитині. Так ми і їли. Молодший братик рвав з свого лиця шкіру та їв, ще вночі тихенько приходив на поле та їв молоденьку пшеницю і трішки набирав до себе в кишені, щоб принести нам.

В селі жила жінка, в якої була сестра та племінниця. І коли племінниця прийшла до своєї тітки в гості, та вбила її та зварила холодцю. Звичайно, за таке її посадили до в’язниці, де вона і померла.

Люди їли ще ховрахів та мишей. Вони заливали в їхні нірки воду, щоб їх зловити. Ще вони ходили на луки та збирали різні трави”.

 

Рачинський Тимофій Захарович,

1888-1943

Рачинська Ольга Григорівна,

1887-1970

на той час жителі с. Зелена Долина Донецької області,

свідчить праправнучка Борецька Юлія, 13 років

 

„В той час прапрабабуся працювала по наряду, а прапрадід  був  конюхом.  Вони мали   двох   синів  –  Ваню   та  Андрія. Жити було  дуже  важко,  тому  що за   роботу   не   платили  гроші.  Робили  за трудодень, в кінці  року,  якщо  був  урожай, давали зерно  на  хліб.  Під  час  голодомору їли   супи   з   бур’янів.    Також    пересівали полову, збирали зерна і пекли коржі”.

 

Куц Андрій Павлович,

1887-1975,

на той час житель радгоспу Краснолиманський Донецької області,

свідчить праправнучка Борецька Юлія, 13 років

 

„Під час голодомору мій прапрадід працював у радгоспі водовозом. Він підвозив воду людям на ферми. На пекарню. Воду брав у радгоспі і у селі Катеринівка. В ті часи хліб видавали по картках. Люди ходили дуже худі і голодні, багато помирало від голоду, діти пухли. За кожний вкрадений колосок зерна людей розстрілювали або судили і саджали у тюрми. Той, хто працював на фермі, щоб вижити, крав свинячу кашу і з дерті робили хліб. Якщо дізнавалися про того, хто крав кашу на фермі, того також судили. Тоді у радгоспі при голодоморі жилося ліпше, ніж у містах. Ходили люди міняти одяг на цукор, сірники, крупи. Землі у радгоспі були родючі і тому людям жилося трохи краще.

Трупи вивозили в одну велику яму. Яма знаходилася під лісом у с. Катеринівка”.

 

Вільженко Дар’я Олексіївна,

1913-2000,

на той час жителька с. Хрестище, Красноградського району Харківської області,

свідчить правнучка Могилко Валентина, 13 років

 

„У   1930 р.  в    с.  Хрестище     був створений колгосп, в якому моя прабабуся починала працювати різноробочою. А коли в     Україну     прийшло    таке    лихо,    як голодомор,    воно    торкнулося    і    сім’ї  прабабусі. Її сім’я складалася з  8  чоловік: батько, мати, бабуся  та  п’ятеро  дітей. Жилося їм  дуже  скрутно.  Прабабуся,  як сама старша з дітей, пішла на роботу  до сусідського села, щоб допомогти меншим. Ще   одна   сестра   поїхала  до  Харкова  і влаштувалася       до      єврейської      сім’ї  гувернанткою.   А   тим   часом   до  їхньої сільської   оселі  нагрянули  заготівельники зерна   і   все,  що  було  придбано  важкою працею,    забрали.     Все,    до    останньої зернини.

Моя прабабуся жила у своєї  тітки у  сусідньому  селі  і  допомагала  тітці  по господарству.   В   них   була    корова,    за допомогою   якої   вони   і   харчувалися.  А зароблене     прабабуся     віддавала    своїй родині.

Протягом 1933 р. родина втратила трьох чоловік: батька, матір та бабусю. Лишилися двоє братів і сестра. Але їх розібрали родичі, щоб не дати померти. Так спільними зусиллями залишок великої сім’ї пережив голодомор. А далі кожного спіткала своя доля”. 

 

Кузьменко Сава Федорович,

1903-1980,

на той час житель м. Краснограда Харківської області,

свідчить правнучка Ханова Марина, 13 років

 

„Мій прадід народився у великій селянській сім’ї. Його батько служив у армії 25 років і загинув у Першій світовій війні. Мати, повертаючись з панщини, переходила кладку на ставку. Була сильна гроза і вбила її. Дітки залишилися самі, а їх було 10. Деяких забрала тітка, мамина сестра. Старші пішли у найми. Моєму прадіду тоді було 11 років. Його здали в притулок. Він мав чудовий голос, співав у церкві. Батюшка говорив, що йому треба вчитися. Та плани не здійснилися, бо почалася війна. З притулку прадід неодноразово втікав, бо за кожну провину там били різками. Поневіряючись по людях, найнявся до чоботаря з надією навчитися ремеслу. Та його використовували, як батрака, змушували виконувати всяку домашню роботу. Всіх страждань описати не можна...

Коли прадід був вже дорослим і одруженим, працював у лікарні кочегаром, а потім дезінфектором.

Настав 1932 рік. Прадідова сім’я держала корову. Податки були великі. Кожного дня прабабуся носила по 10 літрів молока на пункт здачі.

Люди в той час були вошивими, почали хворіти на сипний  тиф. Прадід ходив пішки по селах району обробляти вогнища зарази. Де міг, вимінював домашню махорку на харчі. Прабабуся працювала теж в лікарні санітаркою. Їли макуху. Лободу, калачики, кропиву. Люди пухли з голоду, мертві лежали біля дворів, на вулицях. А комісари під’їжджали, заходили у двір і вимагали зерна, робили обшук, переривали все і в хаті, і на дворі. І все, що знаходили, забирали. Під час голодомору померло сім прадідових братів”.

 

Зима Марія Іванівна,

1917-1996,

на той час жителька с. Ряське Полтавської області,

свідчить правнучка Зновенкова Катерина, 14 років

 

„Прабабуся розповідала, що вздовж вулиць і на околицях села не було трави, бо її з’їли люди. Вона бачила чоловіка, який йшов додому з хлібом під рукою і по дорозі впав, не дійшовши додому.

Солдати, допомагаючи людям, приносили недоїдки з воєнних столових”.

 

Веклич Феодосія Денисівна,

1919-1994,

Веклич Киля Денисівна

1927-2005,

на той час жительки с. Чернещина

Зачепилівського району Харківської області,

свідчить правнучка Обихвіст Світлана, 13 років

 

„Прабабусі Феня та Ліна були рідними сестрами. Вони жили зі своїм татом, бо їхня мама померла під час пологів.

Восени 1932 р. вони викопали картоплю, зібрали городину, вимолотили пшеницю. Але селом полинула звістка, що представники НКВС відбирають в людей городину та живність.

Коли вони про це дізналися, то вирили в сараї під настилом яму, сховали картоплю, прикидали землею і знов покрили настилом. В хаті в печі заховали трохи пшениці. Коли прийшло НКВС, вони обшукували скрізь, багнетом кололи в стіни, шукали, чи не заховали що-небудь в стелі. Все, що знайшли – повідбирали. Картоплю, яку забирали у сельчан, відвозили на поле та складали в кагати. Біля цих кагат поставили озброєну охорону, яка вартувала і вдень, і вночі, щоб ніхто не забрав звідти жодної картоплини.

Прабабусі зі своїм татом вночі, щоб ніхто не бачив, відривали по  одній  картоплині  для  кожного на день, потім знову закопували та прикривали цю свою схованку. Люди в час голодомору були дуже озлоблені, якщо б побачили, розповіли б НКВД. Пшеницю дерли на крупорушку, добавляли полови та пекли коржі. Вони так пережили до ранньої весни.

За зиму картопля, яку вивезли в кагати, померзла та погнила і охорону прибрали. Вони ходили на поле, збирали гнилу картоплю, вимивали з неї крохмаль, а потім в нього додавали лободу чи кропиву і пекли млинці.

Потім в село приїхали люди з Росії та почали вербувати на роботу будувати залізницю десь під Саратовом. Батько, щоб зберегти своїх дітей, завербувався на роботу. Всі разом зібралися та поїхали. Їхали вони в товарному потязі, в такому, в якому зараз возять худобу. Вони їхали дуже довго, бо потяг на станціях ставили в тупик, де він простоював тижнями. Це вже відбувалося на території Росії. Прабабусі ходили в села, які були неподалік від залізниці, просили в людей, хто що дасть поїсти: хто картоплю, хто шматочок хліба. Вони їли самі та несли батькові. Коли вони прибули на місце. Батько почав працювати і так врятував себе та доньок від страшного голодомору”.

 

Неляпіна Марина Яківна

1912-2002,

свідчить правнук Сябро Денис, 13 років

 

„Моя прабабуся була не тільки свідком голодомору, а й несла тягар на своїх плечах, щоб нагодувати свою сім’ю. У ті роки у неї померли батьки, брат і сестра. Прабабуся казала, щоб урятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста до родичів, або кидали біля лікарень, у під’їздах будинків. Люди вмирали не тільки родинами, а й цілими селами. Хто був здоровіший, лишав село і йшов в міста, щоб заробити на їжу своїм родичам.

Щоб прогодуватися, селяни змушені були таємно, вночі, збирати колоски на колгоспних ланах, за що могли отримати від 7 до 10 років позбавлення волі.

В кожному районі була створена наглядацька комісія. Те, що було селянами придбане в інших районах з великими труднощами, конфісковувалося на станціях та в потягах.

По селах ніде не було ніякої живності у селян: ні курей, ні корів, ні свиней. Не було навіть собак і котів, бо все поїли”.

 

Постова Федора Іванівна,

1924-2007,

на той час жителька с. Верхня Ланна

Карлівського району Полтавської області,

 свідчить правнучка Литовченко Дар’я, 13 років

 

„Зі    слів     Федори     Іванівни,  у   1932  році    був   неврожай  і  село дуже      голодувало.      Село        було невелике,    всього     одна    вулиця.   З одного      боку    села     був     ліс,     з   іншого  –  невелика     та     неширока річка.    Зерна     було    дуже     мало,   і   люди,   щоб   вижити,   їли  оладки з    лободи.    Взимку   люди   особливо голодували, а  навесні,  коли з’явилася трава пекли  з  неї   хлібці,   додаючи висівки.   Люди  пухли  та   помирали з  голоду. В  неї   померла  сестра  18 років. В  селі  помирали   навіть діти від дизентерії, бо їли все, що  бачили. Наше   село    трішки    виручав     ліс,  там    були  ягоди.   Також  добували дичину, хто як міг.

Село     наше      вимерло наполовину.      Пам’ятає       Федора Іванівна,     як  помирала    її    друга сестра. Вона  перед  смертю  просила молока. Поки брат ходив в інше село, де  йому  дали трішки молока, сестра померла”.

 

Сокуренко Іван Ілліч,

1874-1965,

на той час житель Полтавської області,

свідчить праправнучка Литовченко Дар’я, 13 років

 

„Голодомор був страшний. Маленькі діти і  дорослі  просто падали на дорогах і помирали. До  їхньої хати   прийшли  люди  і  забрали  все  до останньої   зернини.   Навесні  маленькі  діти повиїдали траву і  все,  що  можна було. Тому вони пухли та помирали. Під час голодомору померла  його  дружина та   онук.   Після    голодомору    родина переїхала до Харкова”.

 

 

Пошарна Олександра Федорівна,

1904-1996,

на той час жителька м. Краснограда Харківської області,

свідчить правнучка Кізіченко Анастасія, 13 років

 

„В роки голодомору вони їли мерзлу картоплю, бадилля, жолуді, клей з дерев,  різали коней, з голів яких варили холодець. Також робили хліб з качанів кукурудзи. На вулицях міста лежали напівмертві та пухлі з голоду люди. ЇЇ брат помер, чекаючи біля магазину їжі. В той час люди їли котів та собак. Олександра Федорівна ловила горобців сіткою, обдирала пір’я, варила і тим годувала дітей. Також їздила в село Ясна Поляна, ходила по хатам з меншим сином і просила їсти. В той час старшому сину було 10 років, а меншому – 4. Інколи їм давали варену картоплю. ЇЇ чоловік ремонтував дороги. На роботі йому давали овес для коней. Він трішки давав коням, а трішки приносив у сім’ю. Олександра Федорівна з вівса жарила оладки. Синам не подобалася така їжа. Але без бодай такої їжі вони могли померти. Чоловік заробляв 30 карбованців. Олександра Федорівна за 10-15 карбованців купляла стакан муки і робила мамалигу. Але все рівно дітям дуже хотілося їсти”.  

Матвієнко Олександра Василівна,

1906-2003,

на той час жителька м. Краснограда Харківської області,

свідчить праправнучка Яковлєва Анастасія, 13 років

 

„У прапрабабусі було ще дві сестри і два  брата.  Усі вони пережили голодомор. Їх батько працював на млині. Тоді розплачувалися   не   грошима,  а  давали  трохи  борошна  чи зерна, але й це вважалося добрим  заробітком,  бо  більшість людей жила ще гірше. Так як їжі  було  дуже  мало,  то  вони їли лушпиння з картоплі. Його  варили  і  запарювали  разом  з дертю. Це було замість каші. Батько іноді приносив кукурудзу – це було справжнім святом, адже варена кукурудза у порівнянні з іншою їжею смачною. Навесні саджали вічка з картоплі, а потім збирали доволі щедрий урожай.   Також   у   тому   році   щедро   вродила  кукурудза  і  жити  стало  набагато   краще.   Під    час голодомору дуже дружили  з сусідами та усім ділилися.  В обох сім’ях були  коні.  Але  їх  не вбили заради їжі. Бабуся  завжди любила  повторювати,  що  у скрутні часи люди  виживали тільки завдяки важкій  праці та взаємодопомозі”.

 

Аксюта Лукія Федорівна,

1912-1987,

на той час жителька с. Петрівка Красноградського району Харківської області,

свідчить правнучка Яременко Анастасія, 13 років

 

„Життя тоді було дуже важке. Люди їли котів, собак, всю худобу. Деякі сім’ї доживались до того, що їли своїх рідних дітей. У них не було вибору, вони сходили з розуму і не  тямили, що робили. Селища наполовину, а то і повністю вимирали. Це був жахливий час! Люди помирали на вулиці, вони пухли з голоду. Їздові їздили на возах і збирали трупи померлих. Їх вивозили до великої ями-могили і скидали всі трупи в одну яму.

Тяжкий той час – голодомор. У влади не було жалю до людей. Якщо в хаті лежала жменька якогось пшона – це було свято. Але про таке люди тоді тільки мріяли...”.

 

Смирнова Параска Михайлівна,

1882-1973,

на той час жителька м. Краснограда

Харківської області,

свідчить праправнучка Богачова Анна, 14 років

 

„Батьки Параски Михайлівни були багатодітними – 9 дітей. Вчитися змоги не було. Параска Михайлівна працювала в лікарні санітаркою. Потім вийшла заміж і народила 4 дітей. Невдовзі залишилася вдовою. Коли прийшов голодомор, матері було дуже важко утримувати самій дітей, адже годувати їх було нічим, в хаті було холодно. У жовтні 1941 р. одного з її синів, Смирнова Миколу Федоровича, німецько-фашистські загарбники розстріляли у Більовській фортеці. Згодом він був перепохований у братських могилах. А інші діти створили свої сім’ї, але на жаль, на сьогодні їх теж вже немає в живих.

Прапрабабуся  згадувала, що в голодному 32-му, восени йшла з подругою від сестри навпростець через кукурудзяне поле. Назбирала у фартух з кілограм сяких-таких ошімків. Аж тут об’їждчик. Та як почав їх хлистом лупити, поки вони не попадали на землю й не поскручувалися.

Топити теж було нічим. От вона й ходила збирати вугілля в місця, де чистять паровози. Назбирає вугілля, а воно ж гаряче. На ранок всі пальці в пухирях. Ходили в ліс за дровами. Топили соломою, сухим кукурудзяним листям.

Якщо у людей було домашнє господарство, наприклад, птиця, то її тримали у підвалах, щоб об’їждчики не знайшли. А якщо була досить велика скотина, то її ходили пасти у очерет, бур’яни, невидиму місцевість.

Доходило навіть до того, що у землю закопували їжу. Аж тут староста їде. Зупинився, в руках кілок і давай ширяти у землю, перевіряє, чи нічого люди не сховали. Знайде – забере усе до останньої крихітки”.

 

Горбатенко Ліза Семенівна,

1904-1995,

на той час жителька с. Орілька Харківської області,

свідчить правнучка Гаврюшенко Наталія, 13 років

 

„ В той час, коли був голодомор, в її сім’ї було 6 дітей: три хлопчика і три дівчинки та її чоловік. Всі в один рік померли, залишилася тільки Ліза Семенівна.

У 1933 році вона приїхала в Махновщину, де працювала на комбінаті хлібопродуктів. Вдруге вийшла заміж і народила ще 6 дітей. На цей час в живих залишилася тільки одна дочка Таміла Пилипівна”.

 

Бєльчик Іван Григорович,

1912-1976,

Катренко Варвара Никифорівна,

1912-1984,

на той час жителі с. Петропавлівка

Новобугського району Миколаївської області,

свідчить правнук Сокрута Олександр, 13 років

 

„Голодомор був по всій Україні, але він був в кожному регіон по різному. Мої прадід та прабабуся їли буряк, моркву в суміші з лободою, берізкою, щирицею. Деяких людей ставки рятували, там було два ставка великих. Риба була, як тюлька, але це ж була гарна їжа!  В печах, в чугунках тушкували з буряком та бур’яном маленьку рибку. В прадідовій сім’ї було 6 дітей і всі залишилися жити.

 А зовсім друга картина була в містах. Так, мешканці міст ходили в села, щоб щось купити з їжі, або виміняти на якусь одежину. Це був жах!

Ось такий був жахливий 1933 рік: по-перше, був неврожай, по друге, вмирали люди. Вийшовши з цього голодомору, люди були слабкими і хворими”.

 

Сокрута Христина Василівна,

1896-1989,

на той час жителька Недригайлівського району

Сумської області,

свідчить правнук Сокрута Олександр, 13 років

 

„У родині мого прадіда були старші діти і п’ятеро малих Їм говорили, що на півдні кращі обставини з харчами. Ось вони і вирішили переїхати в Березніговатський район Миколаївської області. Але ж там було для них ще гірше. Місцевість нова, запасу ніякого і велика сім’я. Всі менші діти померли, а старші з батьками вижили.

Як же вони вижили? Вони вижили завдяки травам – берізка, ромашка, лобода, щириця, та ще дуб. А меші діти такої їжі їсти не хотіли. Мати йшла вимінювати щось на їжу, або в наймах заробити, бодай жменю зерна чи другої їжі. Кожного разу, коли вона поверталася, заставала уже мертву дитину, котра вмирала від голоду. Ось так за рік втратили всіх п’ятьох малих дітей. 

Минуло багато років. З харчами було вже нормально. Одна хлібина коштувала 24 копійки. Але прабабуся так цінувала хліб, що навіть після обіду завжди збирала крихти хліба на столі і з’їдала. Їй здавалося великим гріхом крихти змести та викинути”.

 

Таким чином, свідчення, зібрані гуртківцями,органічно доповнюють трагічну картину 1933 року  як у Красноградському районі, так і в Україні вцілому. В них багто спільного: і те, що люди пухли з голоду; і те, що вони їли будь-що, аби не вмерти; і те, що всеж-таки смерть настигала багатьох з них; і те, що ховали померлих у спільних могилах без дотримання бодай якихось християнських обрядів.

 

ІІІ. Підсумки

 

Таким чином, сьогодні, через 85 років, ми можемо абсолютно точно відповісти на запитання: чого хотіли досягти організатори голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь?

Голодомор 1932-1933 рр. мав політичні корені. Селянство завжди було основою суспільства, фундаментом держави. Селянство – то народ, що жив за законами народовладдя. А комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільних, не залежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких становила їх власна праця на власній землі, слід було знищити. Удари завдавалися методично і цілеспрямовано. З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм.

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає.

Красноградський район Харківської області не став виключенням. В результаті насильницької колективізаціі та розкуркулення спалахнув жахливий голодомор, який призвів до різкого зменшення жителів Красноградського району. На жаль, неможливо вказати число померлих від голодомору по Красноградському району, оскільки достовірні дані є лише по м. Краснограду.

Голодомор в Україні задокументовано багатьма свідченнями. Свій внесок у  збереження пам`яті зробили і учасники гуртка «Слідопит», що діє на базі Красноградського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ім. О. І. Копиленка Красноградської районної ради Харківської області. Зібрані ними звідчення зберігаються у архіві гуртка. З ними неможливо знайомитися без нестерпного болю в усьому єстві. Потрібне заспокоєння. Але й після нього неможливо збагнути небувалий в історії людства злочин. Мелодійною, милозвучною українською мовою не можна передати біль, жах, муки голодної людини, нещастя селян, народу, який винищували нелюди тортурами голоду.

А тому наш найсвятіший обов’язок – зберегти пам’ять про всіх безневинно закатованих під червоним прапором, пам’ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути. Тому учні нашої школи щороку приймають участь у траурному мітингу, присвяченому пам`яті жертвам Голодомору 1932-1933 років та проводять тематичні лінійки у межах школи. (Додаток 2)

Практичне значення роботи полягає у можливості використання зібраного фактичного матеріалу та спогадів очевидців на уроках історії України та Харківщинознавства, а також у виховній та позакласній роботі.

 

Голод 1933 року, при всій його неймовірній трагічності, мусить бути використаним сьогодні нащадками загиблих, як оздоровлюючий чинник для людства, його світорозуміння, плекання людяності.

Немає в світі вищих братських могил, заповнених останками героїв, полеглих за волю своєї Батьківщини... Немає в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безневинних жертв голодомору...

„Імена їх Ти, Господи, знаєш”...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТОК 1

 

Таблиця. Приклади розкуркулення на території Красноградщини у 1930 р.

Матеріали ККМ

 

Прізвище	Місце   проживання	Сім`я (душ)	Володіння   до 1917р.	Володіння у 1930 р.	Сума податку 1929р. (крб.)	Конфісковано		Вирок
						майна	в сумі (крб)
Сєров Я.С.	Піщанка	6	25 дес.	6 дес.	37			Висланий
Глєбов М.І.	Піщанка	12	120 дес., парова молотарка	22 дес.	701			Висланий
Маслов Т.Г.	Піщанка	11	32 дес.	10 дес.	199	Будівлі, кінь, корова, хліб, реманент	608	Висланий
Будник П.М.	Кобзівка	12		22 дес.		Будівлі, земля, реманент	45	Висланий
Співак К.В.	Петрівка		25 дес.	1,5 дес.		Будівлі, земля	255	Висланий
Сябро В.Д.	Соснівка	4		9 дес.		Хата, земля, облігації	375	Висланий
Тиква Г.Є.	Березівка	3	Вітряк, молотарка	18,5 дес.		Будівлі, хліб, земля	504	Висланий
Карпов Д.Г.	Березівка	7	52 дес.	10,5 дес.	155	Будівлі, хліб, реманент	1515	Висланий

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТОК 2

 

Траурний мітинг біля пам’ятника жертвам голодомору 1932-1933 рр. у Краснограді.

Особистий фотоархів Зінченко Л.Ю.

 

Адміністрація та учні школи на траурному мітингу

 біля пам’ятника жертвам голодомору 1932-1933 рр. у Краснограді.

Особистий фотоархів Зінченко Л.Ю.

 

Тематична лінійка, присвячена Дню пам’яті жертв голодомору.

Особистий фотоархів Зінченко Л.Ю.

Список використаних джерел

 

1. Мариненко Д.Т. Красноградський район. Історико-краєзнавчий нарис. – Красноград, 1992. – 110 с.
2. Газета «Соціалістична перебудова» від 15.03.1931 р.
3. Газета «Соціалістична перебудова» від 27.09.1932 р.
4. Відчит Червоноградського районового виконавчиго комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських Депутатів за 1929-1930 рік. – Красноград, 1931, - 46 с.
5. Книга. Актові записи громадянського стану про смертність по м. Краснограду за 1930 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
6. Книга. Актові записи громадянського стану про смертність по м. Краснограду за 1931 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
7. Книга. Актові записи громадянського стану про смертність по м. Краснограду за 1932 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
8. Книга. Актові записи громадянського стану про смертність по м. Краснограду за 1933 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
9. Книга. Актові записи громадянського стану про смертність по м. Краснограду за 1934 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
10. Книга. Актові записи громадянського стану про смертність по м. Краснограду за 1935 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
11. Книга. Актові записи громадянського стану про народжуваність по м. Краснограду за 1930 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
12. Книга. Актові записи громадянського стану про народжуваність по м. Краснограду за 1931 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
13. Книга. Актові записи громадянського стану про народжуваність по м. Краснограду за 1932 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
14. Книга. Актові записи громадянського стану про народжуваність по м. Краснограду за 1933 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
15. Книга. Актові записи громадянського стану про народжуваність по м. Краснограду за 1934 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
16. Книга. Актові записи громадянського стану про народжуваність по м. Краснограду за 1935 р. Матеріали Красноградськог РАГСу.
17. Матеріали Красноградського Краєзнавчого музею.
18. Архів гуртка «Слідопит», що діє на базі Красноградського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ім. О. І. Копиленка Красноградської районної ради Харківської області.
19. Особистий фотоархів Зінченко Л.Ю.