Господарське право України (Контрольна робота)

Про матеріал

1. Поняття господарського зобов'язання, види та підстави його виникнення.

2. Поняття сертифікату та стандарту. Об'єкти стандартизації та сертифікації.

3. Особливості правового регулювання договорів оренди.

Перегляд файлу

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права та кібербезпеки

Факультет №2

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Господарське право»

Виконав:

студент 1 групи 4 курсу

галузь знань 08 Право

спеціальність 081 Право

Науковий керівник

_____________________________

Одеса 2021

Варіант 5

1. Поняття господарського зобов’язання, види та підстави його виникнення.

2. Поняття сертифікату та стандарту. Об’єкти стандартизації та сертифікації.

3. Особливості правового регулювання договорів оренди.

Поняття господарського зобов’язання, види та підстави його виникнення

Господарськім є зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених чинним господарським законодавством, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання и обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання. Загальні положення про господарські зобов'язання містить розділ 4 ГК України.

Майново-господарськими є зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певнугосподарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Об'єктом такого зобов'язання є певна господарська дія – виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг, передача майна, сплата грошей тощо або утримання від певної дії. Суб'єкти виконання майново-господарського зобов'язання іменуються боржником та кредитором.

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

ГК України виокремлює як окремий вид майново-господарських зобов'язань публічні зобов'язання суб'єктів господарювання.

За публічним зобов'язанням (ст. 178 ГК України) суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Визнання закону та інших правових актів підставами виникнення публічних зобов'язань є очевидним через пряму вказівку цих актів, що наділяють суб'єктів, які здійснюють свою професійну діяльність у відповідних сферах, галузях суспільного виробництва, статусом суб'єктів публічних зобов'язань. Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Організаційно-господарськими є господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Об'єктом таких зобов'язань є управлінсько-господарська дія (утримання від неї). В організаційно-господарському зобов'язанні сторонами є не боржник і кредитор, як у майново-господарському зобов'язанні, а зобов'язана сторона й управнена сторона.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати між:

а) суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;

б) суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

в) суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

г) суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

д) в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Крім того, ГК України виокремлює соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання. Так, згідно зі ст. 177 ГК України суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Підставами виникнення господарських зобов'язань можуть бути:

1) безпосередньо закон або інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність;

2) акт управління господарською діяльністю;

3) господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать (так звані непоіменовані угоди);

4) факт заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав (у тому числі за неукладеним господарським договором);

5) факт створення об'єктів інтелектуальної власності, об'єктів інвестиційної діяльності та інші дії суб'єктів господарського права, а також події, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання;

6) інші юридичні факти, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Поняття сертифікату та стандарту. Об’єкти стандартизації та сертифікації

Сертифіка́т – має декілька визначень, а саме:

документ, що засвідчує той чи інший факт (Наприклад, сертифікат медичний про щеплення при виїзді в будь-яку країну та ін.).
Документ, який засвідчує склад, якість продукції (товару, виробу), а також сортність, асортимент.

Сертифікат страховий — документ, що містить умови страхового договору та замінює страховий поліс.

Сертифікат якості — у зовнішній торгівлі, документ, що видається органами та засвідчує якість товару (видається Торгово-промисловою палатою).

Сертифікат відповідності — документ, що виданий для підтвердження того, що продукція, система якості, система управління якістю, система управління довкіллям, персонал відповідає встановленим вимогам конкретного стандарту чи іншого нормативного документу, визначеного чинним законодавством. (Згідно з Законом України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності»).

Сертифікат безпечності матеріалу

Сертифікат каменя — у мінералогії документ, в якому наведена повна характеристика ограненого самоцвіту: маса, розмір, густина, забарвлення, прозорість тощо. Сертифікат каменя видається спеціальними класифікаційними лабораторіями.

Станда́рт — нормативний документ, заснований на консенсусі, прийнятий визнаним органом, що встановлює для загального і неодноразового використання правила, настанови або характеристики щодо діяльності чи її результатів, та спрямований на досягнення оптимального ступеня впорядкованості в певній сфер.

Стандарт може також містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.

Стандарт — в широкому розумінні — зразок, еталон, модель, які приймаються за вихідні для порівняння з ними інших подібних об'єктів. Стандарт як нормативно-технічний документ встановлює комплекс норм, правил, вимог до об'єкта стандартизації. Стандарт розробляється як на матеріальні предмети (продукцію, еталони, зразки речовин), так і на норми, правила, вимоги в різних галузях. В Україні за сферою дії розрізняють стандарти міжнародні (стандарти прийняті міжнародною організацією, напр., стандарт (ІSО), регіональні (ГОСТ), національні (ДСТУ), галузеві (ГСТ) і підприємств (СТП). Розробка і перегляд національних стандартів здійснюють науково-дослідні інститути і інші спеціалізовані організації з урахуванням зауважень і пропозицій зацікавлених організацій. Затверджуються ДСТУ Держстандартом України.

Об'єктом (предметом) стандартизації зазвичай називають продукцію, процес або послугу, для яких розробляють ті або інші вимоги, характеристики, параметри, правила і тому подібне Стандартизація може стосуватися або об'єкту в цілому, або його окремих складових (характеристик). Областю стандартизації називають сукупність взаємозв'язаних об'єктів стандартизації. Наприклад, машинобудування є областю стандартизації, а об'єктами стандартизації в машинобудуванні можуть бути технологічні процеси, типи двигунів, безпека і екологічність машин і так далі

Стандартизація здійснюється на різних рівнях. Рівень стандартизації розрізняється залежно від того, учасники якого географічного, економічного, політичного регіону миру приймають стандарт. Так, якщо участь в стандартизації відкрито для відповідних органів будь-якої країни, то це міжнародна стандартизація.

Регіональна стандартизація — діяльність, відкрита тільки для відповідних органів держав одного географічного, політичного або економічного регіону миру. Регіональна і міжнародна стандартизація здійснюється фахівцями країн, представлених у відповідних регіональних і міжнародних організаціях, завдання яких будуть розглянуті нижче.

Національна стандартизація — стандартизація в одній конкретній державі. При цьому національна стандартизація також може здійснюватися на різних рівнях: на державному, галузевому рівні, в тому або іншому секторі економіки (наприклад, на рівні міністерств), на рівні асоціацій, виробничих фірм, підприємств (фабрик, заводів) і установ.

Стандартизацію, яка проводиться в адміністративно-територіальній одиниці (провінції, краю і тому подібне), прийнято називати адміністративно-територіальною стандартизацією.

Результати стандартизації знаходять відображення у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови – документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, маркування, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорстокості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації.

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації – ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інші країни і реалізуються на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000.

Державні стандарти України установлюються на:

1) вироби загально машинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо);

2) продукцію міжгалузевого призначення;

3) продукцію для населення і народного господарства;

4) організаційно-методчні та загальнотехнічні об’єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, організація робіт по стандартизації і метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин);

5) елементи народногосподарських об’єктів державного значення (транспорт, зв’язок, енергосистема, оборона, оточуюче природне середовище, банківсько-фінансова система тощо);

6) методи випробувань. Вони містять обов’язкові вимоги, котрі забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

3. Особливості правового регулювання договорів оренди.

Поняття та предмет договору оренди

Договір оренди є одним з класичних типів цивільно-правових договорів, чия історія нараховує багато сотень років. Згадки про оренду містилися в актах стародавнього Вавилона і Єгипту. Подальший розвиток цього права, більш наближеного до сучасності, отримало в Римі. Специфіка підходу полягала в тому, що зміна власника тягла за собою розірвання договору оренди. Надалі змінювалися лише деякі деталі правового регулювання, але основи не змінювалися.

Договір оренди - це цивільно-правовий договір за яким одна сторона (орендодавець, наймодавець) зобов'язується надати іншій стороні (орендареві, наймачу) майно за плату в тимчасове користування (також допускається тимчасове володіння). З визначення випливає, що договір оренди є консенсуальним, двостороннім і оплатним.

Договір оренди належить до групи договорів, що регулюють відносини з передачі майна у тимчасове користування. На відміну від договорів по купівлі-продажу, договір оренди не тягне зміни власника, а, отже, він оформляє такі відносини товарообміну, при яких товаром є не річ, а право користування нею. Мета такої угоди - забезпечити тимчасове користування майном. У цьому зацікавлені обидві сторони договору. Орендар має потребу в майні тимчасово або не має бажання або можливості придбати його у власність. Орендодавцю ж передане майно в оренду не потрібно (тимчасово або постійно), або він має на меті отримання прибутку.

В законодавстві України всі види договорів оренди регулюються кодифікованим цивільним законодавством. Однак, з розвитком права, орендні правовідносини знаходять все більше правове регулювання. В даний час на регулювання цих правовідносин спрямовані безліч різнорівневих актів (міжнародні конвекції, різні відомчі нормативні акти а також матеріали судової практики).

Будь-який зразок договору оренди зобов'язаний відповідати таким вимогам:

Орендарю належить право користування, але не право власності. Це основне право орендаря, що випливає з тексту угоди.
Орендодавець передає орендарю майно у тимчасове користування за обумовлену плату.
Орендодавець зберігає право повного розпорядження майном. Він може провести його відчуження або вилучити з володіння та користування.
Право користування орендованим майном може супроводжуватися можливістю подальшого викупу цього майна орендодавцем. Такий вид договору з правом викупу орендованого майна належить до змішаних, оскільки з'єднує риси договору купівлі-продажу та оренди.

Предметом договору оренди або об'єктом договору оренди є будь-яка річ матеріального світу, яка не втрачає своїх натуральних властивостей в процесі використання. Зокрема, як об'єкт договору оренди можуть виступати земельні ділянки та інші відокремлені природні об'єкти (наприклад, ділянки лісу чи водні об'єкти), будівлі, споруди, підприємства, майнові комплекси, обладнання, транспортний засіб та інше рухоме і нерухоме майно, яке не втрачає своїх натуральних властивостей у процесі їх використання. Нерухоме майно як предмет договору оренди має відомими особливостями, зумовленими як самою природою цього майна, так і необхідністю державної реєстрації угод з ним і прав на нього. Однак, нерухоме майно повністю відповідає поняттю предмета договору оренди. Важливо, що оренда житлової нерухомості регулюється спеціальними нормами ЦК України.

Законом можуть бути встановлені види об'єкта договору оренди, тобто майна, здача в оренду якого не допускається або обмежується. Оскільки здача в оренду - також елемент обороту, вилучені з обігу речі здаватися в оренду не можуть, а обмежені в обороті - здаються за умови дотримання встановлених обмежень. У сучасній юриспруденції існує альтернативна думка про поняття предмета договору оренди. Згідно з ним предметом договору оренди є:

Дії орендодавця з надання у володіння і користування орендаря зданого в оренду майна, щодо забезпечення його належного використання останнім; дії орендаря з утримання майна та використання його за призначенням, передбаченому змістом договору оренди, щодо внесення орендної плати, а також повернення орендованого майна після закінчення терміну оренди.

Майно, яке в результаті таких дій надається у володіння та користування орендаря, відповідно до змісту договору оренди, а по закінченні терміну оренди повертається орендодавцю.

2. Сторони та умови договору оренди

Сторонами договору оренди є орендодавець і орендар. За загальним правилом, і в ролі орендодавця, і в ролі орендаря за договором оренди можуть виступати будь-які суб'єкти цивільного права, як фізичні, так і юридичні особи, а серед останніх - і комерційні і некомерційні організації, а також держава, національно-державні, адміністративно-територіальні одиниці. Тільки в деяких видах договору оренди та при оренді окремих видів майна як сторін договору оренди повинні виступати спеціальні суб'єкти, що володіють певною відповідальністю за договором оренди. Особливо багато додаткових вимог встановлено при укладанні договорів оренди державного майна, тобто у випадках, коли в якості сторони договору оренди, в якості орендодавця виступає держава, в даному випадку сторони набувають додаткову відповідальність за договором оренди.

Орендодавець - це власник переданого в користування майна за договором оренди або особа, уповноважена законом або власником здавати майно в оренду. З даного визначення випливає, що здача майна в оренду - один із способів здійснення належного даній стороні договору оренди права власності на майно. Будь-яка особа, яка не є власником повинна мати розпорядчі повноваження на здачу майна в оренду. Причому такі розпорядчі повноваження повинні бути засновані на законі або спеціальному волевиявленні власника.

Орендар - особа, зацікавлена в отримання майна у користування за договором оренди. За загальним правилом, закони України ніяких спеціальних вимог до орендарів не пред'являє. Лише при укладенні договору оренди окремих видів майна, в основному природних ресурсів, дана сторона договору оренди повинна мати ліцензію на зайняття відповідною діяльністю або виконати інші вимоги, передбачені законодавством.

Істотною умовою договору оренди, зазначених у законі (Цивільному кодексі), є умова про об'єкт орендних відносин. У договорі оренди повинні бути в обов'язковому порядку приведені всі дані, що дозволяють безумовно (однозначно) встановити майно, яке повинно бути передане орендодавцем орендарю в якості предмета оренди. Зокрема, в якості предмета договору оренди можуть виступати земельні ділянки та інші відокремлені природні об'єкти (наприклад, ділянки лісу чи водні об'єкти), будівлі, споруди, підприємства, майнові комплекси, обладнання, транспортний засіб та інше рухоме і нерухоме майно, яке не втрачає своїх натуральних властивостей у процесі їх використання. При відсутності погодженої істотної умови договору оренди, тобто умови про майно, що підлягає передачі орендарю, вважається неузгодженим сторонами, а сам договір не вважається укладеним. Додатковими умовами договору
оренди є:

Ціна договору оренди (або так звана "орендна плата"). Порядок, умови і строки внесення орендної плати визначаються прямо в тексті договору оренди або в додатку до договору оренди "Графік орендних платежів". Якщо ж у тексті відсутні умови про ціну договору оренди, вважається, що встановлені порядок, умови та строки, зазвичай застосовуються при оренді аналогічного майна при порівнянних обставинах.
Термін договору оренди. Договір оренди може бути укладений на визначений або невизначений термін. Якщо умова договору оренди про термін не вказана в тексті, договір оренди вважається укладеним на невизначений строк.
Умови користування орендованим майном визначаються договором оренди, або відповідно до призначення майна.
Обов'язки сторін за змістом орендованого майна визначаються ЦК України, іншими правовими актами або, що найчастіше буває, договором оренди.
Якщо інше не передбачено законом або умовою договору оренди, орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, після закінчення терміну договору має за інших рівних умов переважне перед іншими особами право на укладення договору оренди на новий термін. Орендар зобов'язаний письмово повідомити орендодавця про бажання укласти такий договір у строк, зазначений в договорі оренди, а якщо в договорі такий термін не вказаний, в розумний строк до закінчення дії договору.
При припиненні договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві майно в тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу або у стані, обумовленому договором.
Зроблені орендарем віддільні поліпшення орендованого майна є його власністю, якщо інше не передбачено договором оренди.
Умовою договору оренди може бути передбачено, що орендоване майно переходить у власність орендаря після закінчення терміну оренди або до його закінчення за умови внесення орендарем всієї обумовленої договором викупної ціни. Якщо умова про викуп орендованого майна не передбачена в договорі оренди, вона може бути встановлена додатковою угодою сторін, які при цьому має право домовитися про залік раніше виплаченої орендної плати у викупну ціну.

Плоди, продукція та доходи, отримані орендарем у результаті використання орендованого майна відповідно до договору, є його власністю.

3. Форма договору оренди

Форма договору оренди (найму) залежить від його різновидів. Так, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, а договір, укладений строком на один рік і більше, підлягає нотаріальному посвідченню; договір позички речі побутового призначення між фізичними особами взагалі може укладатися усно. Якщо законодавством нормативно не встановлено форму конкретного різновиду договору найму, слід керуватися загальними положеннями
гл. 53 ЦК України.