Гра-подорож за оповіданнями В.О.Сухомлинського

Інтелектуальна гра – подорож за оповіданнями В.О.Сухомлинського

 

Мета: познайомитися із творами видатного письменника та педагога, пробуджувати інтерес до читання його творів, розвивати творчу уяву, мислення, пізнавальний інтерес; виховувати почуття доброзичливості, бажання прийти на допомогу тому, хто її потребує.

Обладнання: ілюстрації до творів В.О.Сухомлинського, портрет письменника, виставка його книг.

Попередня робота:

• Знайомство з біографією письменника;
• Читання його творів;
• Виготовлення ілюстрацій до прочитаних творів;
• Запам’ятати вислови з творів В.О.Сухомлинського, що стали афоризмами.

Твори: «Ледача подушка», «Моя мама пахне хлібом», «Гаряча квітка», «Лялька під дощем», «Хай я буду ваша, бабусю», «Ніна і гусак», «Скрипка і місячний промінь» та інші на вибір по бажанню.

І конкурс «Упізнай героя». Хто?

• Хвилювалася і плакала, що залишила Зою на лавці. Схопилася серед ночі, взяла її, пригорнула до себе і витерла рушником.         (Зіна)
• Навчив Яринку рано вставати і йти до школи.                        (Дідусь)
• Навчила дочку не боятися гусака, що сидів з гусенятами на стежці, по якій вона йшла до школи.                                                          (Мама)
• Сказав, що його мама пахне хлібом. Вона годує людей, бо без хліба не міг би ніхто жити, навіть лікар.     (хлопчик Толя)
• Хвилювалася за червону троянду, яку в травні засипали білі сніжинки. (Оля)
• Бігає в лузі, грається, а про чужу бабусю не забуває. Підбіжить і поцілує в старечу, зморщену щоку.                                     (Марійка)

ІІ конкурс «Угадай назву оповідання». З якого твору цей уривок?

• «Земля вкрилася сніжно-білим килимом. Лише вона червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси».       (Гаряча квітка)
• «Не хочеться вставати Яринці, але ж треба нарешті подушку провчити, лінощі з неї повибивати».                               («Ледача подушка»)
• «Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе».                      («Лялька під дощем»)
• «Чого ви зітхаєте, бабусю? – Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька».                                            («Хай я буду ваша, бабусю»)
• «Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись на нього сміливо, йди на нього, не обминай».                                   («Ніна й гусак»)

ІІІ конкурс афоризмів. Хто найбільше знає?

Наприклад: - Не вимагай від рідних неможливого.

• Роки дитинства – це, перш за все, виховання серця.
• Слово – найтонший дотик до серця. Воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим залізом, і брудом…
• Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилиною. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний.
• Читання – це віконце в світ, найважливіший інструмент навчання, воно має бути вільним, швидким – лише тоді цей інструмент буде готовий до дії.
• Ставлення твоє до матері й батька – перша школа честі, гідності.
• Щоб бути Великим, треба бути людиною Великої ідеї та Великого характеру.
• Хоча б над тобою було сто вчителів – вони будуть безсилі, якщо ти не зможеш сам змусити себе до праці і сам вимагати її від себе.

IV  конкурс. Презентації  ілюстрацій, раніше виготовлених вихованцями, до творів В.О.Сухомлинського

V конкурс. Музичний.

Прослухати гру в записі та назвати музичний інструмент. В якому творі В.О.Сухомлинського він згадується?  («Скрипка і Місячний Промінь»)

Визначення переможців.

Знайомство із цікавими фактами життя видатного педагога.

Обговорення десяти правил «Не можна».

Домашнє завдання. Придумати кінець до оповідання «Які ми щасливі…»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Цікаві факти з життя В.О. Сухомлинського

Народився Василь Сухомлинський в селі Василівці в бідній селянській сім’ї. В родині було 4 дітей, і всі стали вчителями. Він навчався в рідному селі і в 1933 році закінчив семирічку.

Василь Сухомлинський навчався в медичному технікумі, але незабаром пішов звідти, вступив на робочий факультет. У 17 років він став учителем заочної школи; працював викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі. Саме мати хлопчика спонукала його до педагогічної діяльності, бо бачила у ньому потенціал.

Читати та любити книги Василя Олександровича навчав дід Омелян, в якого була надзвичайно велика бібліотека.

У 1941 році під час Світової війни добровольцем іде на фронт. На фронті Василь Олександрович був двічі поранений, довго лікувався в евакогоспіталях. Тяжким було поранення в руку. Хірурги хотіли її ампутувати. Але він не дав цього зробити. Лікарю довелося двічі оперувати Василя Олександровича, але руку він все-таки не ампутував.

Після одужання з червня 1942 року В.О.Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР.

 Крім ерудиції, В.Сухомлинський мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, працездатністю (вставав щодня о четвертій годині ранку й писав власні твори до восьмої), людяністю. Також педагог володів кількома іноземними мовами.

 Василь Олександрович Сухомлинський дуже любив дітей, тому і став педагогом. Це справді людина з полум’яним серцем, видатний педагог сучасності. 35 років свого життя він віддав школі. Сухомлинський – заслужений учитель України, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

У 1948 році В.О.Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останнього дня  життя, двадцять три роки.

Він говорив: „ Дорогі мої! Я буду жити і працювати заради вас, доки в моїх грудях б’ється серце. Ніякі високі звання ані титули не зіпсують мене. Я залишуся таким, як був досі. Найвище звання на світі – бути Людиною. Бути Людиною і дбати про щастя інших ”.

2 вересня 1970 року серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Йому судилося народитися і померти у вересні, і це символічно, бо вересень – це початок нового навчального року.

 З легкої руки В.О.Сухомлинського в педагогіці з’явилося поняття «уроки мислення» – уроки, які змушували дітей дивитися на світ і роздумувати, мислити.

До найголовніших творів В.О.Сухомлинського  належать: „ Духовний світ школяра ”, „ Сто порад учителеві ”, „ Листи до сина ”, „ Батьківська педагогіка ”, і особливо — „ Павлиська середня школа ” та „ Серце віддаю дітям ”. Остання праця була удостоєна першої премії Педагогічного товариства України  і Державної премії України.

 Ця  широко знана й найбільш популярна книга В.Сухомлинського          „ Серце віддаю дітям ” вийшла 25 мовами і  витримала майже 50 видань. Вперше  побачила світ у Німеччині.

Книги Василя Олександровича, окремі твори, статті були опубліковані в Росії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Японії, Китаї. Ідеї Сухомлинського викликали інтерес у педагогів далекої Австралії та Сполучених Штатів Америки. Творчість Василя Олександровича користується особливою популярністю у Китаї.

До 85-річчя В.О.Сухомлинського Національним банком  України була випущена монета, 2 гривні, загальним  тиражем  30000 штук, яка продовжила серію „ Видатні особистості України ” і знаходиться в обігу з 30 вересня 2003 року.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/vasil-suhomlinskiy-tsikavi-fakti/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

 

Сухомлинський назвав десять правил  «Не можна»:

• не можна байдикувати, коли всі навколо працюють;
• не можна сміятися зі старості та літніх людей;
• не можна вступати в суперечку з шанованими і дорослими людьми, особливо з літніми;
• не можна висловлювати невдоволення тим, що в тебе немає тієї чи іншої речі;
• не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не дає сама собі;
• не можна робити те, що осуджують старші, – ні на очах у них, ні десь осторонь;
• не можна залишати старшу літню людину на самоті; в житті людини настає той час, коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування, в неї вже не може бути;
• не можна збиратися в дорогу, не запитавши дозволу й поради старших;
• не можна сідати обідати, не запросивши старшого;
• не можна сидіти, коли стоїть доросла, літня людина, особливо жінка;
• не можна очікувати, поки з тобою привітається старший, ти маєш перший привітати його, зустрічаючись, а прощаючись – побажати доброго здоров’я.

 

Подробнее: https://familytimes.com.ua/rozvytok-dytyny/vasyl-suhomlynskyy-pro-lyudyanist

 

Оповідання Василя Сухомлинського

Лялька під дощем

Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.
Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.
Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?
Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...
Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір’я. Дощ миттю змочив її сорочечку.
Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.
Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.
Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.
Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. 
Давши рушник, сказала:
—    Витри ж і Зою... Як же це ти її забула на лавці?
—    Ніколи більше цього не буде, матусю...

 

Ледача подушка

 Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.

- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.

- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?

- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.

- Справді? - зраділа Яринка. - Я так i зроблю завтра.

Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.

Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

 

Ніна і гусак

П'ятирічна дівчинка Ніна йшла з дому в дитячий садок.

На стежці, якою йшла Ніна, сидів великий білий гусак. А поруч з ним сиділо з десяток менших гусей і десятків зо три гусенят.

Ніна з острахом глянула на гусака. Який він великий і страшний, який у нього довгий дзьоб.

Боязко оглядаючись, Ніна зійшла зі стежки, щоб обминути гусака. А гусак підняв голову, зашипів, підбіг до Ніни й ущипнув її за ногу. Гуси весело ґелґотіли.

Ніна заплакала і втекла додому.

Вона розповіла мамі про те, як на неї напав гусак.

Мама сказала Ніні:

— Не треба боятися, він і не нападатиме. Дивись на нього сміливо, йди на нього, не обминай.

Ніна знову пішла тією ж стежкою. На стежці сидів гусак, а поруч з ним — гуси й гусенята.

Ніна сміливо глянула на гусака. Гусак сидів на стежці і ніби ждав, що ж воно буде.

А Ніна все йшла до нього і йшла стежкою й дивилася сміливо, думаючи: не боюсь я тебе, гусаче.

Гусак злякався, зійшов з стежки, побіг, оглядаючись, по траві, а за ним побігли гуси й гусенята.

А Ніна сміливо йшла стежкою.

Гуси про щось тривожно заґелґотіли.

 

Моя мама пахне хлібом

 

Одного дня в дитячий садок привели двох новачків — п'ятирічних хлопчиків Толю й Колю. Їх привели мами. Хлопчики познайомились. Толя запитує Колю:
—  Де працює твоя мама?
—  А хіба ти не знаєш?— здивувався Коля,— Вона ж пахне ліками.  Моя мама — лікар. Захворіє людина — мама вилікує. Без лікаря люди не могли б жити. А твоя мама де працює?
—  А хіба ти не знаєш?— здивувався Толя. — Вона ж так пахне хлібом. Моя мама — пекар. Вона годує людей. Без хліба не міг би ніхто жити.
—  І лікар?— запитав здивовано Коля.
—  І лікар не міг би,— з гордістю сказав Толя.

 

Гаряча квітка

Того року була рання весна. В середині квітня зацвіли сади.

Настав травень.

Одного ясного ранку Оля вийшла в сад і побачила велику квітку. Вона прибігла до мами й радісно сказала:

– Мамо, червона троянда зацвіла.

Мама прийшла, подивилась на червону квітку й усміхнулася. Потім глянула в небо – й занепокоїлась.

З півночі сунула чорна хмара. Повіяв вітер, хмара заступила сонце. Стало холодно.

Мама з Олею сиділи в кімнаті й з тривогою дивилися у вікно.

Мов білі метелики – закружляли сніжинки. Все довкола побіліло. Згодом вітер ущух. Сніжинки вже спадали м’яко, тихо, поки й зовсім перестали.

Мама з Олею вийшли в сад. На зеленому листі – снігові шапки. Землю вкрив білий килим. Тільки троянда червоніла, мов велика жарина. На ній блищали крапельки роси.

– Вона гаряча, їй не страшно, – мовила Оля й радісно посміхнулась.

 
Хай я буду вашою, бабусю…

На краю села живе старенька бабуся Марина.

— У неї немає нікого-нікогісінько,— часто говорить матуся маленькій Марійці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї, Марійку.

Марійка біжить до бабусі, вітається:

— Доброго дня, бабусю.

— Доброго здоров'я, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки — он скільки метеликів там літає. Вабить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

— Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, однісінька…

— Хай я буду вашою, бабусю, — тихо шепоче Марійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя, — усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, грається, милується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір'я й защебече:

— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!

 

Скрипка і Місячний Промінь

Удень на Скріпці грав Музикант. А як зайшло сонце, він повісив її на стіні й пішов собі. Висить Скрипка, мов­чить, чекає ранку.

Уночі кімнату освітив Місячний Промінь. І заблищали струни. Місячний Промінь питає пошепки:

- Ти Скрипка?

- Так, я Скрипка, — відповіла гордо. Вона була самолюбна.

- Це про тебе ото балакають, що ти чудово граєш? Це ти примушуєш людей зупинятися й вслухатися в ча­рівні звуки твоєї музики?

- Так, це я, — загордилася Скрипка.

- Заграй, будь ласка, я хочу послухати.

Але Скрипка сама не могла грати. Вона мовчала. Настала друга ніч. Місячний Промінь знов освітив Скрипку. І питає:

- Чого ж ти не граєш?

- Бо Музикант увечері йде додому, а приходить лише вранці.

- А хто це такий — Музикант? — питає Місячний Промінь.

- Ну, Людина...

- То не ти граєш? Грає Людина?

Скрипка нічого не відповіла. Найтовща її струна тихенько застогнала.