Хрестоматія з української літератури за розділом "Усна народна творчість"

 

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ХРЕСТОМАТІЯ
для 9 класу

За розділом

«УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Українська література.9 клас. Розділ « Усна народна творчість»: Хрестоматія-довідник/Упорядник  А.М. Ковальчук.- Гайсин,2016 - 48     с.

 

 

 

       Хрестоматія за розділом « Усна народна творчість»  укладена за чинною  програмою « Українська література. 9 клас. Поряд із українськими піснями до хрестоматії включено  літературознавчі статті.  Після кожної пісні пропонуються питання для обговорення  та завдання різної складності, робота над якими допоможе кращому засвоєнню змісту пісні та розвитку аналітичних навичок. Пропонуються також необхідні  матеріали  з теорії літератури.

     Призначено для учнів 9 класу загальноосвітніх шкіл та вчителів української літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

Усна народна творчість

 

Народна творчість - це той ґрунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче мистецтво - і без якого вони засохли б.

М. Рильський 

Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу.

М. Гоголь

  Усна народна творчість, або фольклор ("фольклор" від англійського folklore — народна мудрість; творчість) — складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна — фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов'язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії.

Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами.

Регулярні записи творів усної народної словесності почалися лише у XVIII—XIX ст. Тому, зрозуміло, багато з архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовними, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, реалій укладу життя, суспільного устрою, історичних подій часів Княжої Русі, татаро-монгольського лихоліття, пізнього середньовіччя, епохи литовсько-польського поневолення України, козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.

Для фольклору властиві усна форма поширення і передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов'язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби і певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається і власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень, наприклад, дівчини-козачки Марусі Чурай (XVII ст.) і козака Климовського (XVIII ст.), якому приписується створення широковідомої пісні "їхав козак за Дунай".

У новіший час авторів творів, що стали фольклорними, зафіксовано більше. Але щоб індивідуальний твір став фольклорним, він, передусім, повинен бути створений в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, а також неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки чи навіть переробки. Не є винятком і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, приказок, прислів'їв, оповідань в усний народний обіг і часто зазнають при цьому помітних змін. Зрештою, проблема авторства слабо пов'язана з усною народною традицією, мало цікавить виконавців тих чи інших творів.

Отож однією з характерних ознак фольклору є його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення — додавання "до чужого прекрасного свого кращого" (Колесса Ф., "Українська усна словесність").

Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв тощо. Варіативність фольклорних творів добре помітна у побуті, коли виконавці з народу зазначають, що ця пісня чи казка інакша "у нас", аніж "у сусідньому селі" чи навіть на другому кутку села. Варіантність, як одна з головних ознак фольклору, стосується всіх його родів і видів — віршово-поетичних і прозово-оповідних.

Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб, додає своє — імпровізує. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для поховальних голосінь і коротких пісенних форм — приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець повинен швидко зреагувати і доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку.

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців, фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми та стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення спадковості традицій усної народної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значимість пам'яті у творенні, побутуванні й передачі фольклорних творів;колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства —анонімність; пов'язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями — тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами — імпровізаційністю, чим, у свою чергу, зумовлюється і така специфічна риса, як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів — їх варіантність. У наші дні перелічені ознаки фольклорності зазнають певних змін. Скажімо, поширення фольклорних творів може відбуватися не лише в усній, а й письмовій формі, а також за допомогою сучасних засобів комунікації — преси, радіо, телебачення. Частіше фіксується авторство, оскільки творець може записати твір, який в письмовому вигляді потрапляє у фольклорний обіг. Сюди ж нерідко належать і твори літературного походження, особливо тих авторів, що творять у дусі фольклорної поетики. У цьому процесі новітнього фольклоротворення може більш чи менш виразно простежуватися співвідношення і взаємозалежність індивідуального і колективного, традиційного і новітнього. Неодмінною умовою входження твору в фольклор (фольклоризації) є його побутування за законами усної традиції. Фольклор функціонує в широкому середовищі при активній участі народу. Водночас у цьому процесі відіграють винятково важливу роль окремі особистості — виконавці й так звані носії фольклору — обдаровані співаки, мудрі дотепні люди, які зберігають у пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, переказів, легенд, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють майстерно донести їх до аудиторії. І сьогодні нерідко спостерігаємо, що в тому чи іншому колективі, гурті виділяються люди, що вміють заспівати щось цікаве, дотепне, добре володіють народним словом.

У давнину роль і значимість таких людей були набагато більшими. Вони проживали в кожному селі, їх цінували, поважали, вони були бажаними в кожному гурті, виконували функції заспівувачів, лідерів молодіжних громад, вечорниць, різних святковостей і розваг, наділялися гідностями обрядових чинів: весільних старост, старших свах, дружків тощо. Такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, лірники, казкарі часто виступають і як найбільш активні співтворці фольклору. Наприклад, видатні виконавці українських народних дум й пісень — кобзарі — напевне, як уважають дослідники, були їх основними творцями.

Термін "фольклор" запровадив англієць В. Томе, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував у часописі "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". Тим самим він щасливо дав ім'я явищу, що його в Європі вивчали вже протягом століть, але називали по-різному, розпливчасто та описово).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О пісне, засвіти нам наші дні,
Перед тобою всі ми безборонні,
Ми вічні учні. Мудрості навчи,
Як світ оцей від бід оборонити.
О мамо-пісне, ми назавжди діти,
Втішай-бо наші білі і плачі.
Л. Скирта
Українські народні пісні будуть покладені

в основу літератури майбутнього.
Юліуш Словацький

Родинно-побутові пісні

    Найвідомішими і найпопулярнішими з українських народних пісень є пісні родинно-побутові, що відображають почуття, переживання, думки людини, пов'язані з її особистим життям, подіями в сім'ї, родинними стосунками. За тематикою вони поділяються на три групи: пісні про кохання; пісні про сімейне життя (родинні стосунки), пісні про трагічні сімейні обставини (вдовині, сирітські і т.п.).

Є ще одна група пісень, які всі родинно-побутові проблеми висвітлюють гумористично, — це жартівливі пісні. У таких піснях з гумором згадуються залицяння хлопця до дівчини, залицяння самих дівчат до хлопців тощо. У них маємо химерні ситуації, вигадливі "сюжети", неправдоподібні сполуки. Відомими жартівливими піснями є "Із сиром пироги...", "Дівка в сінях стояла...", "Кину кужіль на полицю...", "Послала мене мати...", "Бодай ся когут знудив..." та чимало інших.

Пісні про сімейне життя охоплюють родинні стосунки, сімейні конфлікти, побут тощо.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Недоброзичливе ставлення свекрухи, жорстокість чоловіка, його пияцтво — проблеми, що постають перед дівчиною, яка виходить заміж. І. Франко називав такі пісні "жіночими невольничими псалмами".

Пісні про трагічні сімейні обставини пов'язані з втратою членів сім'ї. Це насамперед сирітські пісні, у яких український народ оплакував нелегку долю сироти:

Та немає гірш нікому,

Як тій сиротині,

Що ніхто не пригорне

При лихій годині.

У цих піснях часто постає образ билини в полі, яку вітер ламає; тоненької очеретини, що гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова "матусенька", "батенько", "горенько" вживається з метою викликати у слухачів співчуття. Такою ж образною структурою характеризуються і вдовині пісні, в яких змальовується важка доля жінки, що залишилася без чоловіка.

Центральне місце в українській народній поезії займають пісні про кохання. Вони відображають людські почуття — від ніжної прихильності до ненависті, відтворюють ставлення до закоханих, їхніх батьків та інших людей. У цих піснях постає кохання — вірне чи зрадливе, взаємне чи нерозділене, щасливе чи нещасне.

Для пісень про кохання характерні:

• романтичний характер зображення дійсності, якому властиві ідеалізація почуттів ліричного героя (наприклад, закохана дівчина ні про що більш не думає, крім свого коханого, — не їсть, не спить, чекаючи на побачення з ним):

А я візьму кріслечко,

Сяду край віконця.

Я ще й очі не зімкнула,

А вже сходить сонце.

• гіперболізація духовних драм (утрата коханої сприймається як кінець життя):

Ой не хочу, дівчинонько,

На твій посаг дивитись.

Краще піду в синє море,

В бистру річку топитись.

• сентиментальність — надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає, коли втрачає дівчину):

Гиля, гиля, сиві гуси.

Гиля, гиля, до води.

Посватали дівчиноньку —

Плаче козак молодий.

Або:

А у гаю край Дунаю з тою самотою,

Плачу, тужу ще й ридаю,

Мила, за тобою...

Пісням про кохання притаманна традиційна символіка. Найпоширеніші символи:

• пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду

Два голуби пили воду.

• зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба

Та й упала додолу.

"Та й хто мене, молоду дівчину,

Проведе додому?"

• зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі,

Заплакала дівчинонька

В батька на порозі:

"Козаче-соколе, візьми мене з собою

На Вкраїну далеку".

• хміль — символ невірного хлопця:

Ой хмелю мій, хмелю,

Хмелю зелененький,

Де ж ти, хмелю, зиму зимував,

Що й не розвивався?

З художньо-поетичних засобів у піснях про кохання найчастіше використовуються епітети (біле личко, ясні очі, уста малинові); порівняння (чорні очка, як терен); паралелізм ("Не всі тії та й сади цвітуть, Що весною розпускаються. Не всі тії побираються, що любляться й кохаються").

Часто в ліричних піснях інтимна задушевна атмосфера створюється за допомогою пейзажів. Усе відбувається на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого садка: "Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав"; вечірнього гаю: "Ой у гаю при Дунаю соловей щебече"; зоряної місячної ночі: "Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе".

                                Теорія літератури
Поняття про поетику народної пісні.
Пісенне слово в характерних поетичних образах передає і узагальнює людський досвід.
Мові української народної пісні властиві особлива поетичність, м’який ліризм.
Окрім музичного багатства, народна поезія українська має такі художні засоби: народнопоетичні паралелізми, глибокі й точні порівняння, яскраві епітети, добірні слова живої народної мови, зменшувально-пестливі форми.
Отже, поетика народної пісні — це сукупність художніх засобів, за допомогою яких яскраво відображуються події, явища у творі.

 Поетика (гр. poietike — творче мистецтво) — наука про систему засобів і способів вираження думки в літературних творах. Одна з найстаріших галузей літературознавства.

Художній формі української ліричної пісні притаманні:

• лаконізм, стислість, простота вислову; • традиційні художні засоби;

• стабільність віршового розміру; • відносно проста мелодія;

• особлива мелодійність, задушевність, лірична тональність;

• наявність різноманітних повторів (рефрен, тавтологія, анафора, епіфора);

• поширена форма монологу й діалогу.

 

 

Місяць на небі, зіроньки сяють

Місяць на небі, зіроньки сяють.
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре. }2

Пісня та мила, пісня та люба —
Все про кохання, все про любов,
Як ми любились та й розійшлися.

        Тепер зійшлися навіки знов.           } 2
 

Ой очі, очі, очі дівочі.
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мені, очі, вік вкоротили.
Де ж ви навчились зводить людей

    Родинно-побутова пісня «Місяць на небі, зіроньки сяють» змальовує чудову картину розмови сердець двох закоханих. Дівчина співає, пливучи в човнику місячної ночі, козак це чує, і його серце завмирає від радості й щастя, він сподівається, що його почуття взаємні. Кажуть, що очі — дзеркало душі. Отже, саме вони «звели з розуму» парубка. Пісня ніжна, лагідна, з багатьма пестливими словами, повторами, порівняннями та епітетами. Користується

популярністю й донині.

Запитання до пісні.

• Хто такі козаки? Яких видатних ватажків доби козаччини ви знаєте?
• Де відбуваються події твору? Яка краса зображена в ньому?
• Про що співала дівчина? Як козак сприймав її спів?
• Чому, на ваш погляд, могли розлучитися закохані?
• Що означає фраза твору: «…зійшлися навіки знов»?
• Чому пісня названа милою і любою?
• Як у творі зазначено про дівочі очі? Які художні засоби при цьому використані?
• Через що очі вкоротили вік козакові?

        Проведення тестового опитування   «Місяць на небі, зіроньки сяють»
1. Якої пори відбуваються події у творі?
а) Нічної і місячної;б) зимової і зоряної;в) осінньої і ранньої;г) сонячної і спекотної.
2. Дівчина співала пісню, перебуваючи:
а) у вишневому садочку;б) у човні;в) на узбережжі моря;г) на житньому полі.
3. Як у творі характеризується пісня коханої? Вона:
а) мелодійна і хвилююча;б) зворушлива;в) мила та люба;г) сумна і вражаюча.

Творче завдання. Словесно відтворіть портрет дівчини,

 

 

 застосовуючи слова з пісні і власну уяву.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЦВІТЕ ТЕРЕН

Цвіте терен, терен цвіте,
Листя опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.

А я, молода дівчина,
Та й горя зазнала,
Вечероньки недоїла,
Нічки недоспала.
Вечероньки недоїла,
Нічки недоспала.

Візьму срібне кріселечко,
Сяду край віконця,
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.

Хоч дрімайте — не дрімайте,
Не будете спати:
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.

Очі мої, очі мої.
Що ви наробили?
Кого люди обминали,
Того полюбили.
Кого люди обминали,
Того полюбили.

Бесіда за питаннями щодо опрацювання ідейного змісту твору.

• Яке значення у творі має цвіт терну?
•  Від чого страждає героїня пісні? Як про це зазначено у творі?
•  Чим можна зарадити дівчині?
• Як вона сприйняла зраду коханого?
• Чи вправі дівчина дорікати хлопцю за свої страждання? Відповідь вмотивуйте.
•  Чому очі дівчини стали причиною її страждань?
• Як довго, на ваш погляд, буде страждати героїня твору?
• Чи можна їй у майбутньому гарантувати щасливу долю?
•  Яким уявляла своє життя дівчина?
• Чи здійсняться, на вашу думку, слова героїні пісні, звернені до Господа? Чи не є це жорстоким?

 

 

 

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

• Надайте пораду нещасній дівчині.
                   
•  Проведення тестового опитування

                          «Цвіте терен, цвіте терен»
1. Чого зазнала героїня твору?а) Радості і щастя;б) горя і зради;
в) голоду і страждання;г) гноблення і приниження.
2. Куди поїхав милий дівчини?
а) У місто торгувати;б) на війну з турками;в) до своїх батьків на відвідини;г) іншої коханої шукати.
3. У своїх стражданнях героїня звинувачує:
а) власні очі;б) Господа;в) батьків козака;г) дружок.
 

Сонце низенько, вечір близенько.
Спішу до тебе, моє серденько.
Спішу до тебе, та й не застану.
Вийду на гору, та й плакать стану.
Голуб - голубчик, голуб сизенький,
Скажи, голубчик, де мій миленький?
А твій миленький там, за рікою
Склонив головку, стоїть з другою.
А як дівчина про це почула,
Лягла на землю, навік заснула.
Ой, біжить милий мостом дліненьким.
Накрив милую платком біленьким.
«Вставай милая, довольно спати,
Як ми гуляли, будем гуляти !»
«Не встану милий, гуляй з другою,
Бо моє серце вже під землею.»

Обговорення змісту пісні. Бесіда за питаннями:
• Чому побачення закоханих найчастіше відбуваються ввечорі, коли «сонце низенько»?
• Що свідчить про щирість кохання ліричного героя до своєї дівчини?

• Якою, за словами хлопця, була обіцянка коханої? Чи є вона щирою?

• Про що згадує коханий?
• Як хлопець ставиться до своєї коханої?
• Якої шкоди обіцяє заподіяти герой твору у разі зради дівчини?
• За якої умови героїня буде вважати себе винною?
• Як кохана зустрічала свого милого?

• Яким буде життя цих закоханих? Відповідь аргументуйте.

               Проведення тестового опитування

                       «Сонце низенько, вечір близенько»
1. Звертаючись до коханої, ліричний герой називає її:
а) голубонькою;б) серденьком;в) пташечкою;г) квіточкою.
2. Що обіцяла дівчина хлопцю?а) Любити і не з ким не знатись;
б) повсякчас згадувати незлим тихим словом;в) молитися за його здоров’я;г) готуватися до весілля.
3. За яких умов коханий «жити перестане»? Якщо:
а) не застане свою дівчину;б) потрапить у полон до ворога;в) сонця ранішнього не побаче;
г) батьки не дадуть йому згоди на одруження.

В кінці греблі шумлять верби,
   Що я насадила...
   Нема того козаченька,
   Що я полюбила.
Ой немає козаченька -
   Поїхав за Десну;
   Рости, рости, дівчинонько,
   На другую весну!
Росла, росла дівчинонька
   Та й на порі стала;
   Ждала, ждала козаченька
   Та й плакати стала.
Ой не плачте, карі очі, –
   Така ваша доля:
   Полюбила козаченька,
   При місяці стоя!
Зелененькі огірочки,
   Жовтенькі цвіточки...
   Нема мого миленького,
   Плачуть карі очки!

Обговорення змісту твору за питаннями:
• Хто і для чого посадив верби?
• Що символізує це дерево?
• Яке народне свято, пов’язане з вербою, ви знаєте? Як його відзначають?
• Чим пояснити страждання дівчини?
• Куди виїхав козак? Чому, на ваш погляд, він не повернувся?
• Прокоментуйте рядок пісні: «Росла, росла дівчинонька, да й на порі стала».
• Через що плакала дівчина? Чи допомогло їй це повернути свого коханого?
• Стисло опишіть внутрішній стан героїні у зв’язку із ситуацією, в якій вона опинилася?
• Чи варта героїня твору співчуття? Що ви порадили б їй?

                      Проведення тестового опитування

                      «В кінці греблі шумлять верби, що я посадила»
1. Верби, що шумлять в кінці греблі, посаджені:
а) дівчиною;б) козаком на згадку про свою юність;
в) молодятами, які нещодавно одружилися;г) нашими предками.
2. Куди поїхав козак?а) на Січ;б) за Десну;  в) до Чорного моря;г) до своїх батьків.
3. Коли дівчина плакала, тужила, вона заспокоювала:
а) свої очі;  б) власні думки; в) серце і душу;  г) вербу в кінці греблі.
 

Пісня «За городом качки пливуть»
За городом качки пливуть,
Каченята крячуть...
Вбогі дівки заміж ідуть,
А багаті плачуть.
Вбогі дівки заміж ідуть
З чорними бровами,
А багаті дівки сидять
З кіньми та волами.
"Чи ти чула, дівчинонько,
Як я тебе кликав,
Через твоє подвір'ячко
Сивим конем їхав?" -
"Ой хоч чула, хоч не чула,
Не обзивалася:
Темна нічка-петрівочка, -
Вийти боялася!" -
"Ой не бійся, дівчинонько,
Не бійся нічого,
Бо я хлопець молоденький
Не зрадив нікого!" -
"Ой не хоче твоя мати
Мене, бідну, знати,
Хоче собі багатую
Невістку шукати!" -
"Нащо мені на подвір'ї
Воли та корови,
Як не буде в моїй хаті
Любої розмови!
Ой десь гуде, ой десь грає,
Скрипка витинає:
Оце вдова своїй доні
Весілля справляє.
Нехай знають, нехай знають,
Де музики грають,
Нехай знають, нехай знають,
Як бідні гуляють!

• Обмін  враженнями про пісню.  Виконання ідейно-художнього аналізу пісні.

 

 

Гра « Ланцюжок»  Продовжіть  речення.

• Тема пісні – зображення ……
• Ідея пісні – возвеличення  …..
• У пісні використані такі художні засоби….

Робота в парах

• Визначити образи-символи, які увиразнюють мотив соціальної нерівності.
• З’ясувати  особливості  римування ліричного твору.

Обговорення змісту пісні. Бесіда за питаннями:

•  Про що свідчить різна майбутня доля вбогих і багатих дівчат?
•  З якою метою у пісні, описуючи дівчат, використано прийом контрасту? Наведіть приклад.
•  Яким ви уявляєте хлопця? Чому, на ваш погляд, він обрав для одруження вбогу дівчину, а не багату?
•  Як у пісні зазначається про порядність молодого?
• Що, на погляд дівчини, було перешкодою для одруження?
• Яким було весілля молодих?
• Чим пояснити щасливе закінчення твору? Чи можемо ми сподіватися про подальше гарне подружнє життя молодих? Відповідь вмотивуйте.

  Проведення тестового опитування

                      «За городом качки пливуть»

1. Заміж, за змістом пісні, йдуть дівки:

а) багаті;
б) бідні;
в) ті, які мають вищу освіту;
г) що вміють господарювати.

2. Що на придане мають багаті дівки?

а) Безліч тканого полотна;
б) велику суму грошей;
в) коней і волів;
г) повний двір качок.

3. Чому дівчинонька не вийшла на побачення до хлопця? Бо вона:

а) вже була заручена з іншим;
б) не кохала його;
в) слухалася своїх батьків, які їй забороняли це зробити;
г) боялася нічку-петрівочку.

4. Що було перешкодою для одруження молодят?

а) Кріпацтво;
б) соціальний стан дівчини;

в) непорозуміння із суперницями молодої;
г) заборона батьків коханої.

Пісня «Лугом іду, коня веду»
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже!

Ой хоч сватай, хоч не сватай,
Хоч так присилайся,
Щоб та слава не пропала,
Що ти залицявся!"

"Ой коли б ти, дівчинонько,
Була багатенька,
Взяв би тебе за рученьку,
Повів до батенька!"

"Ой коли б я, козаченьку,
Була багатенька,
Наплювала б я на тебе
Й на твого батенька!

Ой коли б я, козаченьку,
Та й забагатіла,
То я б тебе, ледачого,
Й за харч не схотіла!"

"Ой коли б ти, дівчинонько,
Тоді заміж вийшла,
Як при битій доріженьці
Яка рута зійшла!"

"Ой коли б я, козаченьку,
Тоді оженився,
Як у млині на камені
Кукіль уродився!"

Не журися, дівчинонько,
Рута зелененька:
Цей покинув, другий буде -
Ще ж ти молoденька!

Цей покинув, другий буде,
Другий буде кращий,
А цей буде у болоті
Над чортами старший!

Край битої доріженьки
Яка рута зійшла...
Молодая дівчинонька
Та вже й заміж вийшла.

А у млині на камені
Кукіль не зіходить...
Козак старий, як собака,
По вулицях ходить.

Ой у млині на камені
Кукіль не вродився...
Старий козак, як собака,
Й досі не женився!

 

Обговорення змісту пісні. Бесіда за питаннями:

· Чому дівчина першою виявила ініціативу залицятися до козака?

· Що на думку козака, було основною вимогою для його одруження?

· Якою була реакція молодої на промову козака щодо одруження?

· Чим хлопець не подобався дівчині?

· Яку долю провіщали герої пісні одне одному?

· Кому з героїв твору надається перевага? Чим це зумовлено? Що про це зазначено у пісні?

· Як склалася подальша доля молодих?

· Чому козак, який вчасно не одружився, порівнюється із собакою?

· Хто з героїв твору вам імпонує? Чим саме? Надайте розгорнуту відповідь.

· Чому вчить вас ця пісня?

Проведення тестового опитування

«Лугом іду, коня веду, розвивайся, луже»

1. Прохання, з яким звернулася дівчина до козака:

а) «Проведи мене до бору»;
б) «Подаруй смарагдове намисто»;
в) «Сватай мене»;
г) «Запроси мене на свято».

2. Негативна риса козака, за яку дорікає йому дівчина:

а) брехливість;
б) улесливість;
в) ненажерливість;
г) ледачість.

3. Козак одружився на дівчині, якщо б вона:

а) вміла гарно співати і танцювати;
б) грати на скрипці;
в) вишивати хрестиком;
г) була багатою.

4. Рослина, що зійшла край битої доріженьки після того, як дівчина заміж пішла:

а) ковил;
б) ромашка;
в) рута-м’ята;
г) барвінок.

Світи, світи, місяченьку, та й на мій перелаз

«Світи, світи, місяченьку, та й на мій перелаз,     (2)
Прийди, прийди, мій миленький, до мене ще хоть раз».

«Я до тебе більш не прийду, нехай хтось інший іде,   (2)
Єсть у мене друга дівчина, вона на мене жде».

«Ой коли б я крила мала ще й солов'я очі,    (2)
Я б до тебе прилетіла серед опівночі.

Я б до тебе прилетіла, біля тебе сіла,         (2)
Я б з тобою, .мій миленький, розмову повела.

Як з тобою кохалися — сухі дуби цвіли,       (2)
А як стали розлучатись — зелені пов'яли.

Щоб ті трави повсихали, що так рано цвіли,        (2)
Щоб ті люди щастя не мали, що нас розлучили».

Обговорення змісту твору. Бесіда за питаннями:

· З яким проханням звернулася дівчина до місяця і коханого?

· Чим зумовлене те, що хлопець відмовився прийти на побачення до дівчини?

· За яких умов, ставши птахом, героїня прилетіла б опівночі до хлопця і для чого?

· Чому дівчина прагне стати птахом?

· Як розуміти фразу з твору: «…кохалися, як дуби цвіли»?

· Яким чином природа сприймала кохання, а потім розлучення молодят? Чим це зумовлено?

· Про що свідчить закінчення твору? Чи можна його вважати прокляттям? Чи здійсниться воно? Відповідь вмотивуйте.

Проведення тестового опитування

                          «Світи, світи, місяченьку, та й на мій перелаз»

1. З яким проханням дівчина звернулася до хлопця? Щоб він:

а) не залишав її;
б) прийшов до неї;
в) поцілував і заспокоїв кохану;
г) забув іншу.

2. За яких умов любляча героїня прилетіла серед опівночі до свого коханого? Якщо б:

а) крила мала;
б) вітром стала;
в) була чарівницею;
г) він їй дозволив це зробити.

3. Дівчина хотіла мати очі:

а) іншої коханої;
б) солов’я;
в) свого коханого;
г) добрі і щирі.

4. Цвіт дерева, що символізував кохання тих, що розлучилися:

а) дуба;
б) липи;
в) каштана;
г) берези.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народні прислів’я про парубків і дівчат

У нас така приповедінка: де парубок, там і дівка.
Поганий на вроду, та гарний на вдачу.
Ще молоко на губах не обсохло, а він женитися задумав!
Тоді він буде женитися, коли бики почнуть телитися!
У дівчини стільки ласки, як на тихім ставу ряски
Горобець — молодець, а ластівка краща.
Співай доню, дома, бо в людях наплачешся.
Дівка, як верба: її не поливають, а вона росте.
Є у неї воли та корови, та немає з нею любої розмови!
Рукавом сльози витирає, а очима на парубків зиркає.
Як до роботи — дитина, як заміж — дівка.
Вилилася вода, як дівоча ласка.

 

 

 

 

 

 

 

 

Кохання варте стільки, 
скільки варта сама людина, 
яка його відчуває. 

                                                                                          Роллан 
 

Весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості 
 

Основне завдання весілля — показати, що нова сім’я формується в урочистій і радісній обстановці. На весіллі панувала святкова атмосфера з гіперболізованим виявом почуттів. Україна багата на розмаїті весільні обряди. У кожному регіоні цей обряд має свої відмінності. Його значення в тому, що він відбиває світогляд і мораль трудового народу, родинні та суспільні стосунки на кожному конкретному історичному етапі. У ньому з великою теплотою оспівана доля жінки до і після одруження. У весільних піснях ідеться і про свах, і про подруг нареченої, світилок, бояр і боярок, старост і дружок. Співають весільні пісні лише жінки. Це переважно хори, діалоги. Весільні пісні супроводжують замішування короваю, розплітанням коси молодої, одягненням їй чіпця. Чоловіки у формі монологів і діалогів беруть участь у найбільш драматичних епізодах обряду — під час нападу бояр, викупу нареченої. У перезві, тобто в погоні за нареченим, беруть участь як чоловіки, так і жінки. 
Весільні пісні — промовистий доказ не тільки багатства змісту й форми весільного обряду, а й високої моралі українського народу. 
 Дійові особи обряду. У селах завжди були знавці весільного ритуалу, виконавці певних ролей. Без них не відбувалися жодні весільні урочистості. 
Батьки шлюбної пари виявляли увагу й пошану до учасників весілля та гостей, любов і піклування до молодят; мати молодої на весіллі ходила смутна (щоб не подумали, ніби вона рада позбутися дочки), плакала під час виконання деяких узаконених звичаєм обрядів. Молода, поки була вдома, мала сумувати, плакати, чим виявляла любов і повагу до своїх батьків, вдячність їм. У хаті молодого, навпаки, вона повинна виказувати радість, задоволення, щоб не розгнівати свекра і свекруху. Молодий також виявляв повагу до батьків, був привітним до гостей, до всіх учасників дійства. Бояри завжди й у всьому підтримували його, захищали в разі потреби; старший боярин разом зі сватами (від молодої та молодого) розпоряджався на весіллі. Боярами були нежонаті хлопці, а сватами — статечні й поважні літні люди, які вміли дати всьому лад, розсмішити присутніх дотепним словом, веселою вигадкою. Свахи (свашки) з боку обох родів — заміжні жінки — плели вінки, вили гільце, ліпили коровай, співали. Старша світилка запалювала свічку, обвиту пахучим зіллям, вставляла її у хліб на столі або тримала в руці під час обіду й вечері, аж поки старший дружка гасив свічку. Дружки вбирали молоду до вінця, ходили з нею запрошувати гостей на весілля, знімали з молодої вінок і стрічки під час обряду покриття. Усі учасники з боку молодого, які допомагали виряджати молоду в нову сім’ю, називалися приданками.

Весільних «чинів» було по кілька осіб; старші з них — найближчі родичі шлюбної пари. На весіллі завжди було три жіночі хори (дружок, світилок, свах), у деяких місцевостях — один парубоцький. У хорових піснях пояснювалися зміст і значення кожного обряду, величалися молодята, їхні батьки та челядники. 
Обов’язковими учасниками весілля були також музики — невеликі оркестри, найчастіше з двох інструментів (скрипка, бубон) чи з трьох (скрипка, бубон, кларнет або цимбала). Музики акомпанували весільному поїзду.

                                     Основні етапи весілля .

Весільне дійство поділялося на етапи, кількість яких булла неоднаковою в різних регіонах України. Розгляньмо коротко основні з них.

      Заручини. Вони відбувалися задовго до сватання — звичайно місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім’ю домовлятися. Коли батьки дівчини погоджувалися на одруження, то обговорювався про час сватання. У ряді місцевостей заручини відбувалися після весілля. Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, що є не обов’язковим, але окремим актом весілля.
      Сватання. Воно досить докладно описане в повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся», тому учням пропонується знайти цей епізод у творі і прочитати його. 

«Прийміть мене, мамо, я ваша невістка» — такими словами, як не дивно, два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке сааме право, як і хлопець. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Сватання дівчини як відгомін матріархату здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили українці. В їхньому середовищі він у цей час призабутий, зажив новим життям. Цьому сприяло, зокрема те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з рідної домівки, а сім’ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права в родині, у тому числі пріоритет у сватанні.  Дівчина пропонувала хлопцеві руку, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло покликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у ХVIII ст: злочинця, засудженого за страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.  Проте в міру того як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забувалися.  І вже ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання старостам весільних рушників. 

Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім’ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка або порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, опоряджали садибу. 
      Запросини. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Цей обряд полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена або наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: «Просили батько, просили й мати, і я прошу на моєвесілля». Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прибути. Усіх учасників і гостей бувало 50–60 осіб. 

     Коровай. Для його випікання запрошувалося від трьох до семи шанованих молодих жінок, які жили із своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не брали). Коровай пекли в хаті і молодого, і молодої. Коровайниці приносили борошно. Яєчка, горілку, масло. Роботою їхньою керував старший сват: благословляв місити тісто, вливати в нього трохи горілки, брати коровай, садовити в піч, виймати й вносити в комору.

Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали різні вироби з тіста — шишки, фігури птахів і тварин, квіти, сонце, місяць тощо. Посередині викладалася найбільша шишка, в яку втикали дві або п’ять стулених докупи свічок. Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч віником і посадити коровай дерев’яною лопатою. Разом з короваєм і окремо випікали численні вироби з тіста. Всі етапи виготовлення короваю або здоби супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно «з семи хат», вода «з семи криниць», «сім курок», піч. Закінчивши роботу, коровайниці частувалися і розходилися.

    Гільце. У суботу вранці молода із старшою дружкою скликали дружок і свах вити гільце. Усі сідали за столом і, співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами зрізану гілку плодового або хвойного дерева, а на вершечок прив’язували букетик з колосся. Готове гільце втикали у свіжу хлібину, і воно стояло на столі впродовж усього весілля. Таке ж гільце звивали бояри в хаті молодого. Обряд прикрашування гільця символізував звивання нової сім’ї. Дівчата сплітали також і віночки або букетики квітів, які потім пришивали до шапок молодого та бояр. 

     Дівич-вечір — це прощання нареченої з дівоцтвом. У суботу ввечері всі подруги молодої сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісень, у яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль з приводу розлуки з батьками, родом. У звертанні до матері питали, чи не надокучала їй дочка своїми примхами. Якщо заміж ішла сиротою, у піснях запрошувалися на весілля її батьки, а вони «відповідали», що не можуть устати, бо «сира земля на груді лягла». На весіллі у сироти були «посажені» (названі) батьки і близькі родичі. Молода передавала молодому згорнену й перев’язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий мав одягти на весілля. У деяких місцевостях на дівич-вечір приходив і молодий, брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі. (Огляд картини В. Шаковського «Дівич-вечір».) 
Саме весілля. У неділю вранці молоду готували до шлюбу: брат розплітав і мастив медом косу; дружки прикрашали її стрічками, монетами, вкладали часник (як оберег від напасті), одягали віночок і вельйок (рід фати), вбирали в найкращий одяг. При цьому співали про те, що їхня княгиня дуже гарна, а ще буде й щаслива, славили її нареченого. (Учні знайомляться з картиною І. Соколова «Весілля».) 
Приходив молодий, ставав з нею на рушник (щоб життєва дорога була довга й гладенька); просили батьків благословити їх. Батько знімав з божниці Спаса, мати — Богородицю; тричі хрестили ними шлюбну пару, приговорюючи: «Бог благословляє і я благословляю на щастя, на здоров’я на довгі роки».

Молодята йшли в церкву вінчатися. Всі учасники весілля, співаючи пісень, рушили за ними. Коли поверталися назад, від бувався обряд зустрічі молодих: батьки виходили напроти них з хлібом і сіллю на рушнику, мати, стоячи на порозі у виверну-тому кожусі (щоб посіви були густі, як вовна), обсипала молодих і челядь збіжжям, змішаним з горіхами, цукерками, монетами, насінням (щоб багаті були). Завівши в хату, молодих садовили на посад (місце під божницею) на вивернутий кожух. По праву руку молодого сідав його рід, по ліву молодої — її рід.

Світилки запалювали свічки, починались частування. Хори співали до кожної страви, яку подавали мати й родички, жартівливих пісень: «борщ укипів на льоду», для каші «з помийниці воду брали, курку чи гуску непатранами давали» тощо. Відбувалися й переспіви між хорами: дружки висміювали бояр за ненажерливість («півтора вола з’їли, на столі ні кришечки, під столом ні кісточки») або за крадіжку («їли юшку, вкрали галушку, сховали в кишеню — дівкам на вечерю»). Хор світилок чи бояр запевняв, що цього не було, бо вони «роду королівського», і висміювали дружок («у них зуби з редьки», старша дружка «тлуста, як капуста», інші — «кістками торохтять», бо такі худі). Діставалося й сватам («убогі, безногі, недолугі»), свахам («сороки на лозі», «свахи-нетіпахи»), світилкам («шпильки в стіні»). Пісні поважного змісту співали до молодих та батьків. 
По обіді старший сват чи боярин подавав молодим хустку, за крайки якої вони бралися, і виводив у двір, за ними йшли всі присутні. Починалися танці, всілякі жартівливі витівки учасників і гостей. Молодий їхав додому ще сам; його зустрічали батьки з хлібом і сіллю, обводили навколо діжі, поставленоїпосеред двору (щоб завжди був хліб у молодят); мати обсипала сина й бояр збіжжям, змішаним з горіхами тощо. Зайшовши до хати, частувалися, а потім їхали до молодої, всю дорогу співаючи.  Стоячи на воротях молодої, парубки, «озброєні палицями, монями, голоблями тощо, не пускали поїзжан у двір; починалася боротьба за ворота, але все закінчувалося мирно: молодий частував парубків горілкою або давав гроші, і вони пропускали його у двір. Але на хатньому порозі мусили знову затримуватися. За столом сидів рід молодої, а її, схилену до столу, покривали хусточкою, зверху ставили хлібину з дрібкою солі. Починався обряд викупа молодої, яку «продавав» її брат. Відбувався торг. (Огляд картини К. Трутовського «Весільний викуп».  Потім починалося частування, далі — обмін родин подарунками; матерям — очіпки або чоботи, батькам — шапки, сестрам — черевики, братам — пояси, родичам — хустки, стічки тощо. Молодятам гості, бояри, свати дарували всілякі предмети, потрібні в господарстві, або гроші; часом — телят, поросят, птицю. Стар- ший боярин виконував обряд роздачі короваю: найбільшу шишку зрізав і давав батькам, вироби з тіста по шматочку — учасникам і гостям, а «підошву» — музикам. Найдраматичніший момент весілля — прощання молодої з батьками та родом. Вона сама або хор співали пісні-подяки батькові, матері, родичам, а ті бажали їм здоров’я, щастя, достатку. Приданки та бояри в цей час з дозволу старшого старости виносили і вантажили на вози скриню молодої, подушки, перину та всяке починання. А челядь молодого нишпорила по господі й «крала» для молодого на нове господарство все, що траплялося під руку: макітри, миски, ложки, лопати, курей, ягнят, поросят. Челядь молодої ганялась за ними, відбираючи загарбане. Зчинялася метушня, крики й жартівливі лайки лунали на все село. Виводили у двір молодих, молода ще раз прощалася з родом, усі плакали, бажали добра. Старший боярин або сват брав молоду за руку й співав, що тепер плачі їй не поможуть — треба їхати, бо вона вже відрізана від свого роду. Садовили молоду на пе- редній віз, укритий поверх соломи килимом. Молодий кидав їй під ноги курку (щоб вона була ретельною господинею); злегка бив її арапником, приговорюючи: «Кидай батькові корови, а бери мої», сідав поруч з молодою. Мати молодої брала коней за поводи і виводила за ворота. Хори співали «од’їзної», за першим возом рушали і поїзжани. Дорогою весільна челядь співала різних пісень. На шляху та біля воріт молодого вже палали снопи, через які молодята мали швидко перескочити — відгомін язичницького обряду «очищення вогнем»). У дворі батько й мати молодого зустрічали хлібом-сіллю, вели в хату. Проходячи повз піч, молода кидала туди курку, яку смажитимуть завтра. Знову з піснями, жартами й музикою відбувалося бенкетування, а молодих відсилали відпочивати. 

Комора — приміщення, в якому для молодих заздалегідь приготована постіль. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді високої моральності, скромності, цнотливості, а для батьків — ніби перевіркою, чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно до норм звичаєвого права. Коли виявлялося, що молода зберегла дівоцтво, її величали в піснях, хвалили батьків, несли в комору печену курку, різні смачні наїдки й напитки. Коли ж виявлялося, що молода «нечесна», вона мусила терпіти побої і тяжкий глум: суджений та брат били її арапником; хори ганьбили необачну в сороміцьких піснях, замикали до ранку в коморі саму, не давали їсти. Вранці посилили до її родини челядників молодого, які висміювали батьків. Якщо ж молода признавалася в своєму «гріху» ще до комори або її суджений брав провину на себе й обоє просили в усіх присутніх пробачення, то, присоромивши молоду в піснях, прощали, але батьків однак ганьбили.

      Покриття — один з найзворушливіших моментів весілля. Воно відбувалося вранці в понеділок. З піснями і примовками дружки знімали з чесної молодої вінок, стрічки й віддавали молодшій сестрі або родичці; горілкою промивали косу; жінки одягали на голову очіпок, пов’язували зверху каміткою або хусточкою. Перед покриттям «нечесної» молодої стрічки рвали, вінок кидали долі й топтали ногами. 
      Перезва. Пізніше весь рід молодого прямував до нових сватів. Після частування дружки мили руки, молилися богу, за дозволом свата розрізували коровай, привезений від молодого; під спів хорів по шматочку роздавали всім присутнім. Після танців увечері всі розходилися. В одних місцевостях на цьому весіллі закінчувалося, в інших – продовжувалося до наступної неділі.

      Циганщина. У вівторок сходилися до хати молодого. Дехто вбирався циганом і циганкою, ворожками, москалями, старцями; чоловіки вдягали жіночий одяг, жінки — чоловічий. Гуртом обходили всіх родичів. Ті, що йшли попереду, випрошували, а ті, хто за ними,— крали борошно, гречку, гусей, курей тощо. Все здобуте таким чином приносили до батьків молодого, продавали одне одному збіжжя, а птицю смажили; на вторговані гроші купували горілку. Вигадкам і витівкам не було кінця. Робилися виставки окремих ігор п’єс, найчастіше «Піп і смерть» та «Млин» (виконавці ролей рядилися і гримувалися). У хаті молодого рогачами, кочергами, граблями скородили стіни, обдирали піч (щоб завдати молодій роботи, перевірити її вміння опоряджати житло). На тачку або передок воза (з двома колесами) клали солому, садовили батьків, з піснями, танцями, різними вигадками вивозили їх за село й вивертали в пилюку на дорозі або в найбільшу калюжу. У різних місцевостях, залежно від весільних звичаїв авторського чи артистичного обдаровання учасників і гостей подібні витівки були найрізноманітнішими. 
В інші дні весільні гості ходили на частування від одних родичів до інших; при цьому гулянки проходили чинно й мирно, але пісні й музики не вмовкали. 

На сучасному етапі народне весілля зазнало великих змін. Зменшилася кількість учасників, сюжет обмежився найчастіше тільки трьома актами — заручини, сватання й саме весілля; старі обряди майже зникли, пісні й музика забулися. 

Весільні пісні

До бору, дружбонько, до бору

До бору, дружбонько, до бору
Та рубай же сосну здорову.
Та рубай же її на заміт.

Славне наше гіллечко на весь світ.
Гільце-деревце з ялини.
Із червоної калини.
 Із хрещатого барвінку,
 Із запашного васильку.
Коментар
 

Під час весільного дійства існував обряд прикрашання гільця (гілки дерева). Обирали вічнозелене дерево (сосну, ялину), як символ здоров'я, краси та довголіття, урочисто, з піснями прикрашали його калиною, барвінком, васильками. Робили це дружбоньки (дружби) — нинішні свідки.

 

 

А брат сестрицю та й розплітає

А брат сестрицю та й розплітає.
Все рожу споминає.
—    Не іди, сестрице молода, замуж,
Ще й рожа процвітає.
—Вже ж мені, брате, рожі не рвати,
Барвінку не щипати.
А запашного та васильочка
В ручках не в'ялити.
А з хрещатого та й барвіночку
Не ходити у віночку.
 

 Коментар
Тільки до заміжжя дівчина могла ходити без хустки, головного убору, з косою та вінком зі стрічками. Під час весілля молодший брат розплітав косу сестрі. При цьому співалися пісні. Брат жалкував, що не буде тепер близько старшої подруги й захисниці, сестра тривожилася, як то їй житиметься у новій родині, з чоловіком.



 

РОЗВИЙ, СОСНО, СІМСОТ КВІТОК, РАНО-РАНО

Розвий, сосно, сімсот квіток, рано-рано,
Розвий, сосно, сімсот квіток, та ранесенько.

Всім буярам по квіточці, рано-рано.
Всім буярам по квіточці, та ранесенько.

А Іванові не стало квітки, рано-рано,
А Іванові не стало квітки, та ранесенько.
У нього квітка — Марійка-дівка, рано-рано,
У нього квітка — Марійка-дівка, та ранесенько.

 

 

ЛЕТЯТЬ ГАЛОЧКИ У ТРИ РЯДОЧКИ

Летять галочки у три рядочки,
Зозуленька попереду,
Усі галочки по лугах сіли,
Зозуля — на калині.

Усі галочки защебетали,
Зозуля закувала.
— Ой чого куєш, чого жалієш,
Сивая зозуленько?

Ой чи жаль тобі тих темних лугів,
Чи червону калину,
Ой чи жаль тобі політаннячка,
Літнього куваннячка?

Ідуть дружечки у три рядочки,
Галюня попереду,
Усі дружечки на лавках сіли,
Галюня на посаді

Усі дружечки та й заспівали,
Галюня заплакала.
— Ой чого плачеш, чого жалієш,
Молодая Галюню?

Ой чи жаль тобі татонька свого,
Чи подвір’ячка його,
Ой чи жаль тобі русої коси,
Чи дівочої краси?

— Ой не жаль мені татонька свого,
Ні подвір’ячка його,
Тільки жаль мені русої коси,
Ще й дівочої краси.

 

 

 

Ой матінко, та не гай мене

Ой матінко, та не гай мене,
В доріженьку виряджай мене.

Бо вже нічка та темненькая,
Доріженька та далекая.

Їхать лісом та все коренистим,
 їхать шляхом та все кам'янистим.

Щоб з доріжки не зблудитися,
Дівчиноньки не згубитися.
 

Коментар
Коли молодий забирав молоду до себе додому, споряджали «весільний поїзд» і співали відповідні пісні, як-от «Ой матінко, та не гай мене» (не гай,— не затримуй). Дівчина просить матір, яка все не може розпрощатися з дочкою (адже вона назавжди переходить в іншу сім'ю), щоб та її не затримувала, говорячи, що дорога важка й небезпечна. Насправді ж із цим весільним дійством було пов'язано багато прикмет, «весільний поїзд» усіляко оберігали від «нечистої сили», недоброзичливого погляду.

 

 

 

Українські народні балади «Ой летіла стріла», «Ой на горі вогонь горить», «Козака несуть». Класифікація балад.

 

Балада — жанр усної народної творчості, який є популярним сьогодні. Хто на Україні не знає чи не чув, скажімо, таких балад, як «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Ой чиє ж то жито, чиї то покоси», «Виряджала мати сина у солдати», «Ой у полі жито копитами збито», а також інших пісень про отруєння, згубу переважно молодих людей?! Сповнені натхненної поетизації краси і душевної величі простої трудящої людини трагічної долі, уболівань за безневинно страченим життям, ці твори з позиції здорової народної моралі засуджують будь-яке насильство й злочин, зраду й наругу. 
Теорія літератури. Народна балада як жанр фольклору 
Балада (фр. ballade, від провансальського balada — танцювати) — невеликий за розміром ліро-епічний твір фольклорного походження на легендарну чи історичну тему. У ньому, як правило, розповідається про щось незвичайне, виняткове, героїчне; реальне часто поєднується з фантастичним. 
Особливості народних балад 
• Усне поширення й зберігання. • Реальне часто поєднується з фантастичним. 
• Невелика кількість персонажів. • Підкреслена узагальненість. 
• Відсутність деталізації. 
• Стислість у викладі матеріалу. • «Магічна музичність». 
• Композиція (вступ, основна частина, висновок). • Гостросюжетність. 
Історія виникнення цього жанру 
Балада — один з улюблених видів словесної творчості українського народу. Цей фольклорний жанр став широко вживатись в Україні з початку ХІХ ст. 
Цей жанр виник як пісня до танцю. Слово «балада» походить від грецького «рухатися», від якого утворене і латинське «танцюю». Поступово словесний текст разом з мелодією відділялися від танцю, і балада стала одним із видів народних пісень, в яких зображувались героїчні або незвичайні фантастичні події переважно героїчного характеру, через які відтворились гострі переживання дійових осіб. 
Тематичне розмаїття балад 
• Родинно-побутові (взаємини між батьками і дітьми, братами і сестрами). 
• Історичні (змальовується козацьке життя, смерть козака на полі бою). 
• Поетичний світогляд народу, його міфологічні уявлення (перетворення людини на рослину, тварину, птаха; розуміння нею природи). 
• Про кохання (розкриваються почуття кохання і ненависті, образи й ревнощі). 
 

 Класифікація балад 
1. Народна балада — жанр фольклору. 
2. Літературна балада — жанр ліро-епічної поезії, який став невід’ємною частиною української літератури, його широко використовували Т. Шевченко («Причинна», «Тополя»), Л. Боровиковський («Маруся»). На основі сюжету народних балад написані такі відомі п’єси, як «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Украдене щастя» І. Франка. Балади героїчного змісту писав А. Малишко у роки Другої світової війни. 
Балада та історична пісня 
Народні балади близькі до історичних пісень. Але якщо в історичних піснях на першому місці — правдиве зображення конкретної події чи конкретного героя, то в баладі основним є висловлення глибоких переживань, що викликані цими подіями. Вони відзначаються виразною драматичною напруженістю, відображають фантастичні і трагічні події з життя. 
О. Дей про баладу 
Дослідник жанру О. Дей визначає баладу як «сукупність епічних пісенних творів розгорненої гостро-драматичної і трагічної сюжетності, що реалістично художньо узагальнюють виняткові, незвичайні до екстремальності та сенсаційності за своєю внутрішньою конфліктністю життєві події, вчинки та фатальні збіги обставин в особистій, сімейній і громадській сферах, освітлюючи все це з позицій традиційної родинно побутової моралі, переважно від протилежного стверджуючи та відстоюючи її принципи, чим обумовлені психологічна напруженість сприйняття балад і їх виховна та дидактична дійовість». 
 

 

 

 

 

 

Ой летіла стріла
 З-за синього моря.
Ой де ж вона впала?
— На вдовинім полі.
 Кого ж вона вбила?
—    Вдовиного сина.
Немає нікого
 Плакати по ньому.
 Летять три зозуленьки,
І всі три рябенькі:
Одна прилетіла,
В головоньках сіла;
Друга прилетіла.
Край серденька сіла;
Третя прилетіла
Та в ніженьках сіла.
Що в головках сіла —
То матінка рідна;
Сіла край серденька —
То його миленька;
А в ніженьках сіла —
То його сестриця.
Де матінка плаче.
 Там Дунай розлився;
Де плаче сестриця,
Там слізок криниця;
Де плаче миленька —
Там земля сухенька.
Ой матінка плаче.
Поки жити буде;
А сестриця плаче.
Поки не забуде;
А миленька плаче.
Поки його бачить...

Коментар
У баладі «Ой летіла стріла» змальовується, як загинув удовин син від стріли. Горе рідних — безмірне. Вони, як зозулі, прилетіли та й плачуть над убитим. Де мати плаче — там «Дунай розлився», де сестра — там «слізок криниця», а де миленька — «земля сухенька». Сестра й мила скоро забудуть про втрату, а мати страждатиме довіку. У баладі присутні гіпербола, метаморфози (перетворення), трикратність.

 Обговорення змісту балади. Бесіда за питаннями: 
• Яких страждань зазнав наш народ у боротьбі з ворогом? Наведіть приклади з відомих вам творів. 
• Хто випустив стрілу з-за синього моря? _ Ким були три рябенькі зозулі? Де вони повсідалися?

• Чому трагічна смерть вдовиного сина не була байдужою для зозулі? 
• Як рідні і мила сприйняли смерть хлопця? (

• Що символізує зозуля? 
• Чому від плачу миленької земля сухенька, а від сліз матері загиблого — «Дунай розлився»? 
• Які елементи казки є у творі? З якою метою вони використані? 
• Чим повчальна ця балада? 
 

 

Ой на горі вогонь горить

Ой на горі вогонь горить,
А в долині козак лежить,
Порубаний, постріляний.
Китайкою покриваний.
Накрив очі осокою,
А ніженьки китайкою.
 А ніженьки китайкою,
А рученьки нагайкою.
Що в головах ворон кряче,
 А в ніженьках коник плаче.
 «Ой коню мій вороненький.
Товаришу мій вірненький!
Не плач, коню, надо мною.
Не бий землі під собою.
Біжи, коню, дорогою,
Степовою широкою.
Та прибіжиш під батьків двір,
 Та вдаришся об частокіл.
Як прибіжиш під ворота,
Стукни-грюкни коло плота.
Вийде сестра — розгнуздає.
Вийде мати — розпитає:
—        Ой коню мій вороненький,
А де ж мій син молоденький?
—        Не плач, мати, не журися.
Та вже ж твій син оженився.
Та взяв собі паняночку,
В чистім полі земляночку».

                                                 Коментар
        Важкою і небезпечною була служба козака, особливо сторожового. Він повинен був день і ніч вартувати, чи не збираються вороги напасти зненацька на його рідну землю. У разі небезпеки — запалювати сигнальний вогонь. Козак устиг повідомити про нападників, а сам лежить «порубаний, постріляний». І посилає вірного товариша, коника вороненького, щоб сказав батькам, що син їхній не повернеться, бо одружився «із сирою землею» — такою метафорою означена загибель козака. Балада «Ой на горі вогонь горить», яка уславлює мужність і відданість козаків-захисників, сповнена тронного звучання.

 Обговорення змісту твору. Бесіда за питаннями: 
• Про що свідчить початок балади? 
• Яких страждань зазнав козак у долині?

• Що символізує в баладі чорний ворон? 
• Чому козак називає свого коня товаришем вірненьким? 
• З приводу чого хлопець звернувся до коня? Чи виконав він прохання свого хазяїна? 
• Для чого у творі використано елементи казки? 
• Як рідні сприйняли сумну звістку від коня? 
• Яким чином вінь намагався заспокоїти мати і сестру козака? 
 

Козака несуть

Козака несуть
І коня ведуть.
 Кінь головоньку клонить.
А за ним, за ним
Його дівчина
Білі рученьки ломить.

Ой ломи, ломи
Білі рученьки
До єдиного пальця!
А де знайдеш ти,
Та дівчинонько,
Над козака коханця!
 Коментар
Балада «Козака несуть» змальовує сумну картину загибелі козака. Йде вірний кінь, голову клонить, іде дівчина, плачучи, «білі рученьки ломить». Ніякими словами не виразити її горя, адже вона втратила коханого, такого, якого вже ніколи не буде. Твір короткий, виразний, з усіма ознаками жанру балади.

  Опрацювання змісту балади. Бесіда за питаннями: 
• Яку епоху, на ваш погляд, відтворено в пісні? 
• Чим пояснити страждання дівчини? Як про це зазначено у творі?

• Про що свідчить очікування дівчиною козака, коли той прийде з походу? 
• За допомогою яких художніх засобів автор зображує трагічну подію у творі? 
• Опишіть внутрішній стан дівчини, яка побачила свого коханого мертвим. 
• Про що зазначено наприкінці балади? Чи зможе дівчина забути коханого? 
• Яким ви уявляєте подальше життя героїні? 

Поєднайте художні засоби, вжиті в баладах, з їхніми назва­ми.

 

 

 

    

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 Баладні пісні належать до цінних здобутків духовної культури нашого народу. Українські народні історичні та соціально-побутові пісні, пройняті глибоким драматизмом і ліризмом, західно-європейські вчені ще в ХІХ ст. зарахували до найкращих баллад світу. Поетична Україна для зарубіжного дослідника, письменника чи просто читача неодмінно асоціюється з баладою,

з думою, ліричною піснею, народженою чи то в Київській Русі чи за доби козацтва, чи в епоху боротьби з царизмом. Балади як давні невеликі поеми, складені для співу, посідають почесне місце поруч з думами, ліричними піснями і романсами в фольклорі, де народ зумів у поетичному слові виразити найактуаль- ніші проблеми історичного розвитку і розкрити долю людини, красу її душі і серця. 
— У чому ж виховне значення балад?

Українські балади характеризуються яскраво виявленим повчальним змістом. Вони вчать, що кожний аморальний учинок обов’язково має обернутися проти його виконавця, що через злочин дороги до щастя нема. Чимало балад утверджують ідею: кохання, гармонійне подружнє життя дужчі за смерть.