20 вересня о 18:00Вебінар: Numicon (Нумікон): проста математика для всіх

ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНУ КАТЕРИНИ МОТРИЧ «НІЧ ПІСЛЯ СХОДУ СОНЦЯ»

Про матеріал
Матеріал для підготовки уроку позакласного читання до теми "Сучасна українська проза". Розгляд роману Катерини Мотрич "Ніч після сходу сонця".
Перегляд файлу

ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОМАНУ КАТЕРИНИ МОТРИЧ «НІЧ ПІСЛЯ СХОДУ СОНЦЯ»

 

Кожна літературна епоха змальовує найбільш хвилюючі моменти свого існування через особливості тематики та спектр поставлених проблем. Проблемою в художньому творі називають складне теоретичне чи практичне питання, що потребує реального нагального вивчення, аналізу, розв’язання. Проблема виникає за суперечливої ситуації, коли існує кілька неузгоджених позицій, що потребують створення теорії чи концепції задля адекватного їх розуміння і тлумачення.

Проблематика – сукупність проблем. За словами Ю. Коваліва «поняття «літературна проблематика» стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості».

Проблематика роману «Ніч після сходу сонця» зумовлена окресленим у ньому часопросторі, який сягає тисячі років. Кожен період історії України, зображений у творі, характеризується супроводженням тогочасних проблем, проте, присутні в романі й, так звані, «вічні» проблеми – зради, гордині, ненависті до ближнього, фарисейства та інші. Зосередимо нашу увагу на деяких із них.

Наскрізна проблема твору – проблема єдності роду. Авторка зізнається, що головною ідеєю її твору було зображення на прикладах вірша з Євангелії від Матвія життєвої правди: «Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі. Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити».

Проблема розкрита через опозицію давніх родів – нащадків завойовника Чингізхана з одного боку та славетної княгині Ольги  - з іншого. Малюючи родове дерево кожного з родів, авторка неодноразово повторює слова з Євангелії про добре і погане дерева. Так від роду Чингізхана в Україні з’явились зрадники і кати свого народу, жорстокі комунари та будівники комунізму, пізніше рід Заброд. Нащадки княгині Ольги – будівники храмів, майстри, священики та великі молільники за Україну – рід Святненків.

Протягом усього роману письменниця зображує протистояння двох стародавніх династій, наприклад, у час колективізації села, саме Заброда вислав увесь рід Святненків до Сибіру. Заброди розстрілювали непокірних та знищували собі неподібних у таборах та тюрмах. Заброди протистояли Святненкам у найвідповідальніший момент історії країни – боротьбі за незалежність.

Вершинами своїх родових дерев у романі є Лера Заброда та Тарас Святненко.

Дерево – це символ роду, ознака зв’язку поколінь. У романі родина Василя Святненка має прекрасний дубовий гай, засаджений ще його пращуром Сильвестром та його сином Матвієм, на цей гай поширювалась державна програма духовного знищення славетного роду, аби він забув своє коріння і став «покірною біомасою». Корчування дубів у творі є символом знищення родової пам’яті: «Почула ревище бульдозера. Він корчував зрізаного дуба. Дерево лежало, неначе помираючий велет, а бульдозер силкувався добути його коріння. «Невже вони збираються корчувати ці дуби? Ця дубова алея понад ставом – Василева гордість. Її висадили ще його діди»».

Символічним є й насадження нових дубів Тарасом Святненко та його батьком Василем: «Не сумуй, тату, ми з тобою посадимо нові дуби. Я сам їх поливатиму і ніхто їх не повисмикує», як приклад відродження понівеченої пам’яті про давній славетний рід.

Таким чином, К. Мотрич наголошує на необхідності знати і поважати своє коріння, своє походження, шанувати предків, не втрачати духовного зв’язку з ними.

Проблема роду закладена й у самій структурі роману – він складається з трьох частин, подібно біологічному членуванню цієї рослини на три елементи: коріння, стовбур та крона. Перший розділ має назву «Родове дерево. Пракоріння», другий – «Родове дерево. Коріння», третій – «Родове дерево. Крона». Таким чином, за авторським задумом, було зображено історію двох прадавніх родів, які письменниця дослідила до одинадцятого коліна.

Однією з центральних проблем роману є Переяславська угода 1654 року, внаслідок якої відбулось об’єднання України з Росією. Письменниця порівнює Україну із загнаним звіром, який забіг у лігво до самого тигра. Накинутий «хомут єднання» протримався на «братерській» шиї більше трьохсот років.

Проблема голодомору 1932-1933 років, змальована письменницею в жорстоких картинах реалізму. Організовані владою спеціальні групи по «збиранню» у селах мертвих від голоду людей, часто вдавались до того, що збирали й кидали до цієї купи і живих: « - Одарко, ти ще жива? – запитав Калита. Нагнувся і додав: - Ще дихає. – Ото тільки й того, - пробасив Заброда. – Тягнім, що, ми ще й завтра по неї будемо сюди рипаться? Все одно здохне» , такий цинізм односельців погубив не одне життя тих, хто ще міг вижити.

Розказана письменницею трагічна історія однієї сімї, де в один день померли всі діти: « - Іване, Ганю, пішли в поле. Там мелясу в коритця понасипали, щоб метелики розсаду не точили, - Одарка не повірила, коли побачила як її діти видибали з хати і, тримаючись за тини, пішли в поле. Стільки ж не вставали, а тут пішли, мовби берегли сили до цього дня», малює в уяві читача страшні сторінки історії України.

Голод та тяжкі умови існування породили дітей без дитинства, «постарілих» дітей, які знають ціну життя. Єдиний хто вижив зі свого села, Михайлик, потрапляє у місто, де на нього чекають подальші випробування долі: «Їх (дітей) знову поскидали, як дрова і загнали в одну кімнату, зірвали одяг. Михайлика аж знудило од такої кількості висхлих дитячих тілець. – Що з нами робитимуть? - , запитав у хлопчика, що сидів поруч, - Хіба не знаєш? Уб’ють. Голод не добив, то тут вб’ють, - відказав тоном старого чоловіка», але хлопчику вдалось втекти від смерті і вціліти, його відходили добрі люди та віддали до інтернату.

Саме такі інтернатівські діти були чи не найкращим будматеріалом нового комуністичного суспільства: «День починався «Інтернаціоналом». Щодня розучували пісні про вождя. Його портретами були обвішані стіни класів, кімнат, де вони спали. Духом сталінізму тут було насичене навіть повітря. І Михайлик поволі вбирав його в себе. Діти думали  відчували лише так, як їм веліли вчителі та вихователі. Хтось невидимий оселився в душах сиріт і наказував ненавидіти і забути світ, з якого вони прийшли, і робити цей, новий». Як і більшості безпритульним, хлопчику дали по-батькові Йосипович, так Михайло Нечай став Михайлом Йосиповичем Безроднім, це навіки змінило його людську сутність та плин життя.

Свій роман письменниця присвятила другому тисячоліттю Різдва Христового, проблема християнства, віри в єдиного Бога, а не поклоніння його творінням (дереву, вогню та ін.) є чи не найголовнішою в розглянутому нами творі.

Прийняття християнства в Київській Русі та охрещення киян завжди викликало суперечки серед дослідників цього явища. До сьогоднішнього дня не існує єдиної думки щодо події 998 року: одні вбачають у ній спасіння душі, інші – криваву розправу князя Володимира зі своїм народом, нав’язування чужої віри.

Для сучасного суспільства загальноприйняте широке коло конфесій та храмів. Чужі, запозичені релігії ранять щиру віру головного героя Василя Святненкка, людство, яке заблукало в повсякденній брехні та нестабільності, погрузло в лжевірі – шукає порятунку в релігії, а будучи неусвідомленим кидається в першу ліпшу ріку, яка не завжди є правильним вибором: «Від майдану Незалежності йшов пішки. Хрещатиком крокувала група молоді у білих широких вдяганках. У дівчат яріли між бровами червоні намальовані кружальця. – Мы кришнаиты. Верим в бога Кришну. – А до чого тут Україна?».

Пороком суспільства К. Мотрич називає й створення нової національної релігії, яка не є новою, по суті, а є поверненням до язичництва: віру в Перуна та Даждьбога. Микола, товариш Василя, святково проголошує: «А я відвідую зібрання нашої громади. Тепер українці мають свою національну релігію. Слава Даждьбогові!».

Причину проблеми втрати віри К. Мотрич вбачає в об’єднанні російської та української церков 1685 року: «Отримала Україна духовне ярмо на довгі триста років». Залежність духу можна знищити лише поверненням собі права мати власну церкву, яка за природою є українською, бо Київська Русь – історично територія України, прийняття християнства Московією – значно пізніше явище, тому не можна погодитись з твердженням, що українська церква молодша за російську і повинна визнавати її за верховну.

Засудження та не визнавання церковних законів призвело до того, що люди стали зневажати релігію, відмовлятись від великих свят, ганьблячи при цьому себе.

Мовна проблема поставлена в романі чи не найгостріше, адже стосується повсякчасного приниження українського слова. Темпи та масштаби русифікації виробили в більшості українського населення почуття сорому в спілкуванні рідною мовою: « - Мамо, сплети мені віноцьок з отих новеньких квіточок. Я буду наце молода. – Алена! – різко мовила молода тілиста жінка, - Я тебе язык вирву! Ты обалдела? Не можеш по-человечески разговаривать?». Жінка зніяковіла від слів дитини, бо та не знала, що в місті «некультурно» говорити рідною мовою.

Маленький хлопчик не зрозумівши гніву бабусі, питає поради в матері: « - Увесь вечір бабуся Лена вчила мене культурно розмовляти, казала: «Я не потерплю, чтоб мой внук рос националистом!» Чого вона так каже, мамо? Хіба наша мова така погана, що бабуся так не любить її? – Наша мова прекрасна, синочку, - тихо відказала Марія, - але надто багато у нам сліпих, глухих, німих і замордованих духом. Багатомільйонне товариство глухонімих». Маленькому українцеві важко збагнути причину ненависті до мови та культури, яка так йому подобається. Тарас заявляє бабусі, що не збирається жити так, як хоче того вона та дід – представник партноменклатури: «Як виросту, то теж буду пасічником, як дід Михайло. Я туди поїду жити, мені в селі більше подобається ніж у місті». У вуста дитини письменниця вкладає ідею про любов до землі, природи та праці.

Русифікація спричинила деградацію української мови – утворення так званого суржику: « - Балакать будем токмо по-руські, - перше, що сказав Федот. – Я тоже стісняюсь свого язика, - відказала Дуся. – Какой-то он неотьосаний. Еті перепічкі-галушкі, фу! Обоє розреготались» .

Це мовне явище настільки прижилось в українській мові, що замінило не тільки українську, а й російську в повсякденному побуті.

Нав’язування російської отруїло не лише мову, а проникло значно глибше - у найпотаємніші закутки людської душі, спричинило ненависть до своєї історії, до свого коріння. Героїня роману баба Дунька з прозрінням ставиться до мовного питання: «За мову вони воюють! Та я її терпіти не можу! Наскільки ж руська лучча. Показують кіно по-українськи, а я його й слухати не можу». Зневага рідного слова – такий наслідок проросійської політики в Україні.

У романі К. Мотрич піднімає проблему русифікації українських шкіл, повне їх перетворення на російські з українськими класами. Головна героїня, Марія Нечай, подавши документи сина до першого класу, стала свідком розмови секретаря з матір’ю одного з майбутніх першокласників: « - Мі пріносілі заявлєнія в має, нам казалі, ішо рана, тепер, гляді, позно. Нєвжелі нельзя взять одного ребйонка? – Только в украинский класс, - з досадою мовила секретарка. - Об етом рєчі бить нє может! Я цю мову тєрпєть нє могу! Ето бичачій язик!». Говорячи «ломаною» мовою, жінка благає про зарахування дитини до російського класу.

Засуджує авторка вільне відвідування уроків української, яке довгий час було нормою серед школярів: «Ольга перечекала, поки галас втихне, й розпочала урок. На задніх партах сиділа група дітей, що були звільнені від вивчення української мови й літератури».

Зображуючи реалії радянської доби, К. Мотрич з неприхованим болем змальовує картини пригнічення та знущання над українськістю, мовою, культурою, піснею: «У Вікторовому дворищі гриміла естрадна музика. Писклявий голос волав: «Дзева, дзева, дзевачка мая, как лублу, лублу тібя». – О! Чули? Це вам не «дівчино-рибчино, чорнобривка моя», похитав головою Павло Максимович». Сільська молодь соромиться батьків, їх мови. На весіллях більше не співають народних пісень, а побажання щастя та злагоди молодій сімї змінили абсурдні, безкультурні, неетичні вислови: «Бей мужа чайником – будет муж начальником», «Не имей сто рублей, а имей сто друзей. Машину «Лада» и все, что надо», «Пили, пили – ха-ха-ха! Будем грабить жениха». На перше місце ставились матеріальні цінності, а не вічні, духовні…

Яскраво виражена в творі проблема життя сучасної молоді. Діти стали іншими, ображеними, злими, егоїстичними. Ще у зовсім юному віці вони вважають себе господарями свого життя. У сільської молоді немає інтересів та зайнятості, вона рано дорослішає і пробує на смак доросле життя: «Весела картина, - Тарас опустився поруч із Василем. – Навіть у наших школах не часто побачиш подібне: чотирнадцятилітні дівчата стоять п’яні й курять». Україна вже традиційно займає «почесні» місця в Європі за показником дитячого алкоголізму. Ситуація з цією проблемою в українських селах і містах майже однакова. Нормою сучасного суспільства є школяр з сигаретою, чи пляшкою пива. К. Мотрич у своєму творі закликає не скаржитись на хворе суспільство, а змінити його, починаючи з себе.

Представлена в творі й проблема наркоманії. Вона розкрита через образ доньки депутата, Лери, яка виросла в розкошах, вседозволеності та безкарності. Маючи абсолютно все, дівчина вирішила спробувати щось нове й опинилась у пастці, а коли вперше в житті батько покарав її – втекла з дому: «Володимир зміни в її (Лери) поведінці помітив не відразу. Шалені перепади у її настрої – від крайньої збудливості депресивної похмурості насторожили його. Коли знайшов у її сумочці наркотики, здавалося, збожеволіє від розпачу і гніву», а потрапивши у компанію таких же наркоманів, захворіла на СНІД та померла у підвалі чужого міста.

Молоді необхідно усвідомити, що вживання наркотиків не просто шкодить здоров’ю людини, а й знищує, вбиває її. Дослідження показали, що середній вік початку прийому наркотиків – 13-15 років, а в деяких містах нашої країни ще менший – 9-13 років.

Спосіб розкриття проблеми незалежності у романі змушує по-новому подивитись на історію України та сучасний стан нашої держави. У найвідповідальніший момент становлення держави та її економіки Україна «вивозилась» за межі своїх кордонів: «Вокзал нагадував розбурханий бджолиний рій, що обліпив вулик. Люди тягли на візочках мішки, ящики, валізи. Вантажі зникали в вагонах і знову з’являлись нові, які ковтали ешелони, що прямували до Польщі, Москви». Вивізши з країни все, що можна вивезти, настала криза, у чому було звинувачено незалежність та представників демократії, які прийшли до влади. Зрештою, у тому що в магазинах з’явились пусті полиці винними були ніхто інший як бажаючі відірвати більший шмат від розваленої батьківщини.

Нищівного удару в романі зазнають герої, які прагнуть матеріального задоволення, а не духовного. Розчарувавшись у перших роках незалежності, народ прагнув збільшити статки не дивлячись ні на що, а для пересічного українця щастя зводилось до щоденних потреб: «Зароблю якогось долара та хоч меблі куплю, шмотки собі й дітям, їжу. Плював я на незалежність. Мені на тарілку ковбаси смачної дай, а не незалежність». Авторка обурюється ментальністю українця, у якій чи не найголовнішим є те, що хтось має йому «дати ковбаси», але чому ж не зробити все своїми руками та бути щасливим у своїй країні.

Дуже вдалим у цьому випадку є порівняння України з кораблем, за кермо якого весь час змагаються кілька «капітанів», авторці дуже точно вдалось змалювати політичну ситуацію в країні на початку 90-х років: «Партноменклатура міцно й надійно стояла коло державного керма і вела національний корабель, як п’яна, на рифи, скелі, сподіваючись, що розіб’є його остаточно, встигнувши перед тим вивантажити з нього все добро й втекти на моторних човнах, спостерігаючи вже здаля, як він буде ховатись під хвилі». Винниченко колись написав: «Українську історію не можна читати без брому», теж саме можемо сказати про цей роман Катерини Мотрич, настільки болючою й хвилюючою є правда, зображена в ньому.

Багато українців зневажають свою країну, яка не дає їм можливості збагачення, розкішного життя та безмежних достатків. Головну ідею патріотизму, любові та відданості батьківщині авторка вкладає в уста випадкової героїні тьоті Стелли, яка продала квартиру Марії Нечай та поїхала до Ізраїлю: «Мій син має хатину на березі Красного моря. От тільки прусаки досаждають. Жуть! Но це земля предків, і нехай там хоч крокодили літають, але ми поїдемо».

За любов до рідної землі страждав у тюрмах і таборах Мордовії герой роману, Василь Святненко, де жодні знущання, тиск та випробування не зломили його любові та віри у майбутнє Батьківщини: «Ты забудешь, мразь, что у тебя есть кровь, сердце, национальная гордость!».Пройшовши усі випробування, які йому підготувала доля та влада, Василь став депутатом, борцем за незалежність.

Отже, проблематика роману «Ніч після сходу сонця» широка і всеосяжна. Письменниця торкається багатьох соціальних, національних, моральних, онтологічних, психологічних та екологічних проблем суспільства, які розкриті на всіх рівнях історії України. Це проблема об’єднання України з Росією 1864 року, об’єднання церков 1865 року, колективізації, голодомору 1932-1933 років, репресій, русифікації та знищення української свідомості як колективного явища.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусів С. Вогонь нашої пам’яті (Історична проза в контексті сьогодення) // Київ. -  1990. - №1. – С. 125 – 127.

2. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) // Українська мова й література в школі. – 1987. - №8. – С 14 – 20

3. Войцехович Я. Історичний роман. – Краків, 1989. – 286 с.

4. Габдархманова Л. В. Історична проза ІВ. Нечуя-Левицького: жанрово-стильові особливості // Вісник ЗНУ. - Запоріжжя, 2010. – № 2. – С. 41 – 45.

5. Мотрич К. Ніч після сходу сонця. – К.: Криниця, 2001. – 704 с.

 

docx
До підручника
Українська література (рівень стандарту, академічний) 11 клас (Авраменко О.М., Пахаренко В.І., Мовчан Р.В.)
Додано
11 вересня
Переглядів
10
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку