Мистецьке полотно про море словом Давида Бурлюка

Наталія Мітюхіна,

методист комунальної установи

«Скадовський районний методичний кабінет»

Мистецьке полотно про море словом Давида Бурлюка

Давид Бурлюк

«Biн бере форму, фарбу i самий рух — i поєднання цих трьох первнiв (елементів) обiцяє радiсне, велике, войовниче, молоде мистецтво». Так казав про Бурлюка американський знавець мистецтва Крісчен Брінтон. Невистигальний творчий хист, неймовiрна плодючiсть дивували й самого Бурлюка: художника-поета-прозаїка-eceїcта-парадоксального теоретика-невтомного органiзатора та заводiя-iсторика мистецтв-естрадника-театрала i т.iн. в однiй особi ( із лекцій про Давида Бурлюка Дмитра Омеляновича Горбачова — українського мистецтвознавця, історика мистецтва України, міжнародного  експерта  мистецьких творів, професора).

Хто з нас не обожнює море? Хто не захоплюється чудовим солонуватим повітрям, з радістю не занурюється в грайливі хвилі? Хто не любить йти по теплому піску, збирати черепашки, відшукувати відшліфовані у дивні скульптури камінчики? 

Уявіть собі, що на півдні України є невелике містечко, жителі якого  найщасливіші в усьому світі люди. Вони мають можливість спілкуватися з морем щодня, поїхати на острів і на деякий час стати відлюдником. Думаю, що всі зрозуміли: мова йде про Скадовськ, справжню перлину на березі Джарилгацької затоки.

Мабуть, й у Давида Бурлюка, який відвідав містечко ще на початку 20 століття, склалися неперевершені враження, адже вони вилилися в чудовий твір, що можна назвати одою нашому краю. У «Морські повість» читач не знайде жодної власної назви (окрім однієї), що чітко вказувала б на місце подій, але описові моменти не дають жодної підстави думати, що події відбуваються деінде: острів, маяк, невеличкий готель недалеко від моря, «риба-пилка», як назвали місцеві рибаки, хоча це була риба-меч (до речі,  подібне опудало знаходиться в Скадовському краєзнавчому музеї), порт, у який зайшов англійський корабель,  щоб завантажити зерно, а рухався він каналом, яким поглибили затоку; стародавня Гілея (а це саме наш край), місце відпочинку Гекулеса, острів, схожий на рибину шириною півверсти та довжиною до сорока, а найголовніше – напис на вивісці над входом у палісадник біля будинку доглядача маяка -  «Джарилгацький маяк».

Повісь захоплює з першого слова, стає цікаво, що ж буде далі, з ким чи з чим зустрінеться мандрівник-художник, що надихатиме його, спонукатиме до творчості. Своєрідною є лексика твору. Як читач, відкрила для себе нові слова: рапня (від ропа - перенасичена солями вода), уреми (вологий ліс), мокредь (сира, дощова погода), банно (сумно), гурмандиза (обжерливість). Довелося звернутися до словників та мережі Інтернет. Чомусь відразу хочеться сказати, що писав твір не просто письменник, а саме художник. Складається враження, що він спочатку малював пензлем, підбираючи фарби, а потім цього було замало, щоб вилити море емоцій та вражень, продовжував творити словом.

Особисто для себе виокремлювала деякі словесні картини, що хочеться (хоча я зовсім не вмію малювати) перекласти мовою пензля: «море отразило зарю, развалившуюся в небе», «здесь господствуют полутона и жемчужность», «в полдень тень смешно скручивалась у самых ног, подобно спящей собаке, висунувшей язык», «уремы водоростей шевелились подобно сказочным осьминогам или бесконечным прядям волос на дне обитающих русалок». Чарівні, фантастичні, на грані сюрреалізму картини.

Часто можна прочитати, що автора називають батьком футуризму. Так, твір надзвичайно випередив свій час, він випадає із рамок класичної форми оповідання чи повісті. Мені, коли вперше прочитала його, спало на думку, що його не писали, а малювали словом. Кожен розділ – своєрідна картина, зі своїми героями, кольоровою гамою, настроєм, відтінками кольорів, і  кожен бачить цю картину по-своєму. Емоції, почуття, звуки, найніжніші чи найнасиченіші відтінки кольорів  легко й невимушено передав автор.

Прочитайте твір, і ви погодитесь, що Давид Бурлюк - неперевершений спостерігач. Він уміє кількома словами зацікавити, вразити, заохотити. Чого тільки варта розповідь про скалічених повсталими селянами верблюдів, про зграї птахів, що розбивали ліхтар маяка, про трагічну долю рибаків Чорнобородів, про фантастичну русалку-сирену, яку зустріли на порозі будинку. Зацікавилися?  І нехай я повторюся, але ще раз хочу наголосити, що, читаючи твір, замислюючись над окремими епізодами, хочеться малювати, навіть якщо не вмієш, відвідати острів, побачити на власні очі усі дива. Можливо, саме в цьому найвищий мистецький талант творця «Морської повісті»?

Недарма сам автор став на роздоріжжі рішень: залишитися навіки, прикованим смарагдовим ланцюгом вічних бажань, які  ніколи не зможуть задовольнити   жадібні морські хвилі; запакувати стихію морської насолоди в дорожній чемоданчик чи втекти, як тікає поранена тварина й забрати із собою уламок стріли, яка залишилася в рані, намагатися забути вогненний біль почуттів.

Дуже складно намагатися перекласти неперевершено насичену літературними тропами мову автора, не втратити найменшого відтінку почуттів, переживань, але тільки в такий спосіб твір житиме серед широкого загалу, мандруватиме світом і всім розповідати про маленьку чарівну перлину, крапочку на тілі нашої планети, а для мешканців Скадовська – єдиний і неповторний батьківський край.