Інфографіка "Регіони України у творчості Івана Франка"

Приятелі мої, молоді, гарні, як весна, сердечні, як рідня! За тюремною кратою, серед холоду, вогкості та туги, під час темних, безсонних ночей стають передо мною ваші лиця, то в цвіті здоров’я та радості, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлюся на ті дорогі лиця, і мою душу стиха наповняє, а в серці росте надія, що вам легше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми, перті спільною думкою та твердою вірою.Не дивуюся зовсім, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавніших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих літ. Куди-то розбрелися вони? Якийсь страшний вир проглинув їх, і в моїх тюремних снах нема місця для потоплеників. Так, вони потонули безповоротно в тім багні, яке хтось із нас так влучно назвав "рутенською безмисністю". Згадаю тільки одного з них, а вистарчить за всіх. Було се восени 1875 р., коли, прибувши перший раз до Львова, повен маломісточкових фантазій та маломісточковоїПолісся (Волинь, Рівненщина,  чутливості, я, не довго гаючися, вибрався повідвідувати своїх знайомих,_{Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина,}  що вчасніше поприбували до Львова, і жили тут довший час. Був між ними також Михайло, мій шкільний товариш іще з нормальних шкіл у Дрогобичі. Він був так само, як і я, селянський син. У школі довгий час сиділи ми поруч себе, помагали один одному в науці, ходили день у день оба по вулицях, – одним словом, були ми оба приятелями, наскільки се слово можна приложитиЖитомирщина до таких дітваків,) якими були ми тоді. Але вже минуло вісім літ,Черкащина як я не бачив) Михася. За підмогою якогось       ховного свояка він дістався до бурси "Народного дому" у Львові і ходив тепер до восьмого класу Твори: Франко писав про це регіон німецької гімназії, стративши один рік задля слабості .Ще тоді, коли малимиТвори: «Мойсей», дещо з його політичних статей та  хлопцями ми сиділи поруч на шкільній лаві, я завважив деякі признаки вдачі Михася, і, може, власне вони так сильно тягли мене до нього. В його укладі, голосі та рухах пробивалася поперед усього якась жіноча м’якість та лагідність. Вражіння тої м’якості, того солодкого, трохи притишеного ^{через призму праці та традицій.} голосу, того щирого, ніколи не занадто голосного сміху пережило в моїй душі цілу гору вражінь, назбираних протягом вісьмох літ, і ще й досі згадкапоезії про. Михася нерозривно лучилася зі згадкою тих основних прикмет його темпераменту.Галичина (Львівщина,  Ніколи я не міг уявити собі його розпаленого чимось, кричучого,Опис: Зображення людей цього  балакучого, неспокійного, що кидається на всі боки, і загалом ніякимОпис: Київ як центр духовності, а Полтавщина як символ  способом я не міг приложити до нього тих прикмет, якими, на щастя чи на нещастя,Івано-Франківщина, Тернопільщина так щедро обдарувала мене природа.Але такий протяг) часу, як 8 літ, урегіону як працьовитих та простих супроводі інших, не менше важних чинників,. таких, як шкільна наука, життянаціональної культури в бурсі і т. ін., мусили. неминуче викликати деякі зміни в успособленні

Михася, Твори: «Захар Беркут», «Борислав сміється», мусили в певнім напрямі розвинути його характер, виробити поняття, вилити в певну форму його темперамент і могли таким способом зробити _{Теми: козацтво, патріотизм, річка Дніпро як символ} з  ньоговідмежувати зовсім  докладнонового для _{новоутворені} мене чоловіка, _{верстви} якого _від повільного _{первісного} та _{ґрунту.} незначного  Тому розвою я не _міг слідити. І ось _{надавалася} мені добра _{нагода пізнати} всі _{здобутки тих} різнорідних впливів на душу та тіло мойого приятеля і при _тім легко зрозуміти«Украдене щастя» ту нетерпеливість,. з якою я дожидав стрічі з Михасем.Було се якось у неділю перед полуднем, коли я перший раз побачив його у Львові,національної єдності. Можна використовувати символічні  як із кількома шкільними товаришами йшов вулицею до "Народного дому". Я пізнавОпис: Галичина для Франка була центром  його відразу. Дивна річ, Михась із зверхнього вигляду не змінився майже ані на крихту. Те саме круглясте, гладке, майже дитяче лице, ті саміобрази козацької доби, Дніпра, Тараса Шевченка очі матові, трохи вогкі, що визирали немов із-за. мли, той сам тихий усміх, тойукраїнської культури, він описував людей, їх  сам лагідний голос, ті самі рухи, повільні, м’які, жіночі. У всіх подробицях я пізнавав давнього Михася, хоч той, що йшов тепер обік мене, був уже не дитиною, але дорослим юнаком, з претензією до дозрілості, інтелігенції і, хто знає, може, навіть до переконань.І Михась пізнав мене також від першого разу і, всміхаючися, подав мені руку. Ми  ривіталися – Як же тобі тут ведеться? Як жиєш? – запитав я.– Добре, добре! От як то в нас у боротьбу за соціальну справедливість і бурсі, – відповів Михась, киваючи головою. – Ще ліпше було би, якби вікт був ліпший.– А певно! – підхопив я. – Тут у вас у бурсі мусить бути непогано. Так багато молодих людей, товаришів, приятелів… весело, нема що й мовити.Бурсаки,складні умови життя що йшли з .Михасем, глянули по собі і почали сміятися якось гірко, хоч я й не зрозумів, чого властиво. І Михась усміхнувся якось дивно.– Ну, аби так дуже весело, сего не скажу,^{Автор інфографіки}  але все – от собі! А втім, ходи з нами, побачиш сам нашу бурсу. Тільки те зле, що як прийде обід, то таке штуркання, такі бійки!.. Один рветься перед другим… навіть з’їсти спокійно не можна.– А як же там ваша гімназія?^{Січкаренко Ганна} Професорів мусите мати добрих, розуміється?– Та чому би ні, – відповів Михась якось нерадо. – Професори ввійдуть… Аби так багато вимагали, то ні. Навчиться чоловік лекції напам’ять слово в слово, та й по всьому. Тільки біда, що як не раз їсти хочеться, то й наука не йде до голови.– Та чому ж у вас так мало їсти дають? – запитав я, здивований і немило вражений тими повторюваннями в словах Михася про їду, обіди та голод. Притім я поглянув уважніше на його лице та на лиця його товаришів і ще більше почув здивування, не знайшовши на тих рум’яних, здорових, навіть трохи надутих лицях, ані слідів якогось недостатку або голоду.– А ти думаєш собі, що нас годують? – скрикнув трохи живішим голосом Михась, облизуючи губи. – Та годувати годують, але лише стілько, аби чоловік не вмер із голоду. А до того ще день у день церковний спів, – то чоловік викричиться і вже голодний.І знов "голод", "голодний", "годують"! Боже, і що ж нарешті се все значить? Чи сей чоловік не має ні про що цікавіше, ні про що ближче серцю згадувати, як про їду? Ся думка поневолі шибнула в моїй голові. Я почув щось немов глухий біль розчарування.Закарпаття – Та ні-бо? Спробую ще з іншої бочки, – подумав я собі і випалив на хибив-трафив:– А чув я, що у вас тут якісь борби, якісь спори… Що се таке? Скажи мені на розум!– Борби? – відповів зачудований Михась. – А то які?Твори: Поетичні збірки, де описані Карпати,  Е, – додав, хвилину подумавши, – се ти, певно, говориш про тих українчиків, що ми з ними мали перепалки?– Про них або не про них, – відповів я, – бо не знаю нічого докладно.– Та що тут говорити, – якось нерадо відповів Михась. – Завелися у нас у бурсі деякі українчики. Небагато їх було, всего чотири, не більше. Небагато й ми сперечалися з ними, бо й пощо? Їх не переробиш. То ми попросту поскаржилися господинові надзирателеві,місцева природа та побут той доніс до управляющого. совіта, ну, і наших "парібків" вигнали на чотири вітри.– Вигнали! – скрикнув я, здивований такою несподіванкою. – За що ж вигнали?– За українофільство, – відповів Михась таким певним таОпис: Франко цікавився цим регіоном через  спокійним голосом, як коли би сказав таку річ, що розуміється сама собою; як коли б українофільство був якийсь такий тяжкий злочин, за який іще найменша кара – вигнання з бурси на чотири вітри. Ми в Дрогобичі кінчили його культурну специфіку та особливий гімназію і ні про який такий злочин не чували.– За українофільство! – скрикнув я, удаючи, що не розумію нічого. – А що ж се таке – українофільство?– То ти сего не знаєш? – запитав Михась тоном явної вищості. – Так і видно, що приходиш із якогось китайського закутка! Українофільство, небоже, се така хороба, що заражені нею люди забувають говорити по-людськи, а починають "базікати", се значить ніби говорити по-хлопськи, але м’ягенько,^{діалект. Закарпаття часто зображувалось як}  і се називають "наським українським язиком".– Ну, але що ж у тім такого злого, що за те із бурси виганяють? – запитав я.– А вже ж мусить бути щось зле, – відповів Михась, трохи заклопотаний моїм питанням, – коли їх віддалений, але мальовничий крайвигнали. У нас їх було чотири, то з ними. ціла геца була. Вся бурса на кождім кроці кричала за ними: "Парібки! Базіканнячко!" А що збитків робили їм раз у раз, то не раз аж тріскати було зо сміху. Але все те було би ще нічого. Та ось раз господин надзиратель зловив одного з них, як читав якогось Шевченка. Зараз у всіх чотирьох зроблено ревізії і познаходжено у них такі страшні та безбожні книжки, що господин надзиратель навіть показати нам їх не хотів. І за те їх зараз прогнали.Слухаючи сего оповідання, я й вухам своїм вірити не хотів. Як то, то так низько стоїть тут іще почуття народної свідомості! Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, та не знали ніяких заборон. Многі з нас попрочитували все, що було доступне з Шевченка, Основ’яненка, Куліша, Костомарова та інших українських письменників, і нікому зі шкільних учителів і на думку не приходило робити за те якісь нагінки на учеників. Яке ж виховання мусить бути тут, які надзирателі, які провідники тої молодіжі, коли вважають відповідним держати її в такій дитячій невідомості, а ще до того так деморалізувати її дитячі Слобожанщина (Харківщина,

 уття!Тим часом ми ввійшли вже до будинку "Народного дому" і через тісне, брудне та старими паками та бочками завалене подвір’я пішли на коридор, де, власне, з книжками в руках купками ходили бурсаки. Здалека вже чути було глухий гук, що виходив немов із Поділля (Вінниччина, Хмельниччинавеличезного вулія; се будучі "підпори Русі" тарабанили) латинські кон’югації, толкування з Лівія, або подиктовані паном професором поясненняСумщина до "Hermann und ) Dorothea". Та, невважаючи на таке наукове заняття, на всіх тих Твори: Згадки про Поділля з'являються в його лицях, надутих, знеохочених та поважних, виступав вираз сердечної глупоти, безмисності та тупої впертості; так і видно було, що таТвори: Франко писав про прагнення  наука для них мука, панщина, видумана тільки на те, аби давати їм зовсім непотрібну роботу.ліричних поезіях та етнографічних описахних додавав Та коли деколи ми ввійшли свої уваги поміж або них, вибухав сцена  зміниласяголосним.  сміхом.трохи.  БільшаНе тямлю часть вже, бурсаків про що  мивідірвала розмовляли очі  звід Михасем, книжок  істоячи почала біля придивлятися вікна. У  менемені.народу до свободи, особливо в цьому  під Невеликий пахвою  булагурток книжка Михасевих Дарвіна товаришів "Про походження  обступив нас, слухав нашої розмови, а дехто з

родів", недавно перед тим видана в польськімОпис: Франко описував Поділля як регіон з  перекладі.Заговорившися, я положив книжку на примурок. По хвилі почув я за собою голосний окрик:– Тьфу!Обертаюся, здивований,регіоні і бачу,. як один зі старших бурсаків розгорнув мою книжку і, побачивши її титул, заразбагатими народними традиціями, красивими  дав вираз своєму обуренню. В тій хвилі кілька інших заглянули також до книжки, одні з виразом цікавості, інші з огидою або острахом.–Опис: Слобожанщина сприймалася як  Що ти, що ти? – звернулися вони до Михася.

– Як ти смієш приставати з таким чоловіком?–^{краєвидами й своєрідним колоритом}і віддалився.Голоси Та се якийсь  обуреннябезбожник! та –  негукнуло дуже ^.приємні довкола уваги мене  розлягалисякілька голосів.– в повітрі Дарвініст!– і, мов бомби, Нігіліст!– сипалися Anathema  на моюsit! голову. – побожно На цілім складаючи коридорі руки центр промисловості й культуризчинився на груди, великий з журливим гамір  тавиразом гук, почулися на .лиці  свистання, сказав той бурсак, що перший заглянув до книжки, немовби цілій бурсі грозила якась страшна небезпека. Серед тої наглої та несподіваної хуртовини я стояв, як осуджений, не знаючи, що почати. З заклопотаним виразом я глянув на Михася, але він відступив від мене, лице його трохи поблідло, хоч усе ще всміхалося якось машинально та несвідомо. І кілька малих бурсаків прибігло з другого кінця коридора, аби побачити страшного дарвініста, а подивившися на мене, перехрестилися і пішли назад до своїх кутів. У мене крутилося в голові, і з дива я не міг сказати ані слова.Та поки ще я здужав прийти до себе, стався інший, не менше дивний припадок. Крик на коридорі викликав із канцелярії господина надзирателя. Господин надзиратель, чоловік низький, грубий, чорновидий, зі скляними, тупо спокійними очима і з лицем напівмонгольським, напівмавпячим, в одній хвилі своєю появою кинув загальний перестрах на бурсаків.Усі затихли, а

закричали врадувані бурсаки. – Колбаса, колбасаРегіони  на обід!Мов буря, полетіла радіснадослідженню та опису рідного краю. Подорожуючи Україною, він відкривав Іван Франко — видатний український письменник, який присвятив життя для себе багатство культур, традицій і мовних особливостей різних регіонів вість по всім коридорі. Залюбки повторяли її всі, почавши від великих восьмикласників аж до малих колодачиків, що по.  кутах тарабанили: найзавзятіші крикуни стояли тепер покірно, мов телята.– Что ж такое? – поважно та енергічно промовив господин надзиратель. – Ліновствуєте собі?Гробова мовчанка на цілім коридорі.– Ну, ну, не ліновствуйте! – озвався надзиратель, видимо вдоволений тою німою покорою свойого молодого стада. – Не ліновствуйте! Нині ради празника на обід будет колбаса.І сказавши се, вернув назад до свойого sanctissimum.– Гурра, многая літа, гурра! – "alauda, alaudae, alauda". І, не чекаючи вже довше, юрбою кинулися всі вниз, де була їдальня бурси, аби прибути туди якнайскорше і урвати якнайбільший шматок. З іншими побіг також Михась, рад, очевидно, що позбувся

не зморених голодом, береться такий звірячийУкраїни  апетит? Розуміється, я не міг доміркуватисяЦі мандрівки надихнули його на створення образів, які відображають характер _{кожного куточка країни} нічого. "Колбаса, колбаса на _.обід!"– ті слова раз у раз лунали в моїй душі та мішалися з моїми думками. І та "колбаса" до сього мойого товариства. Магічне слово "колбаса" доконало в одній хвилі величезного перевороту в настрої тих многонадійних юнаків.Лишившися сам на коридорі, я поневолі почав міркувати, відки в тих молодих людей, на вид зовсім

дня нерозривно зрослася в моїй пам’яті з поняттям "молодої бурсацької Русі".Від тої першої стрічі я вже ніколи не бачився з Михасем, і, правду кажучи, навіть відійшла мені охота бачитися з ним. Аж по кількох роках, коли у Львові почалися арештування за соціалізм і коли я за підозріння в тім же злочині попав під суд, перед судовою розправою, переглядаючи папери, нагромаджені вступним слідством, я між іншими знайшов також невеличке

З., слухач св[ятої] теології".–в творчості  А, як ся маєте, пане Маріане?– Спасибі, спасибі! Увіде._{Франко писав, що справжню сутність народу можна зрозуміти лише через}  А ви як?Пан Маріан, із яким власне я вітався по досить довгім небаченні, був від кількох літ моїм, хоч не дуже близько, знайомим. донесення, в котрім було сказано, що я ще восени 1875 р. "пробував автора того донесення та інших бурсаків намовляти до революційних конспірацій і згадував при них про Дарвіна". Під тим донесенням був підпис: "Михайло Я пізнався з ним у гірськім селі Л., де він проводив вакації у свойого брата, що мав там власний дім і, як письменний чоловік, робив службу громадського писаря. Пробуваючи кілька неділь у Л., малолюднім гірськім селі,

тож не диво, що моя Івана Франкаувага звернулася також на пана Маріана.Він належав до тих людей,живе спілкування з людьми, їхніми піснями і легендами. Завдяки його творам  яких буденна поверхова класифікація називає "звичайними". Ні одіжжю, ні голосом, ні зверхнім виглядом, ні привичками – нічим взагалі я був майже змушений познайомитися з паном Маріаном, як із одним із немногих інтелігентних людей у цілій околиці, з якими чоловік, що не мусить день у день займатися фізичною селянською працею, міг поговорити, проходитися або заграти партію преферансу. А що я власне тоді вступав у той період життя, коли наклін до обсервування людей, до в’язання їх мови та поступків із їх думками, характером та темпераментом починає найсильніше розвиватися,

сей чоловік не вирізнювався з-посеред маси тих людей, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо різні діла день у день і по котрих у нашій пам’яті лишається зовсім неясне, сіре, безбарвне враження. Тому-то й звикли ми висловляти те враження такими словами, що, хоч ніби зовсім зрозумілі, мають якнайменше значення, і мовимо:– Та що, звичайний собі чоловік. І мені також зразу ані в голову не прийшло розбирати поняття "звичайного чоловіка", так сильно зрослося воно в мене з певною групою неясних вражінь. І пана Маріана, зараз по першій розмові з ним, я зовсім несвідомо втягнув до тої самої рубрики, – така млява, нецікава та банальна була та розмова. Аж один зовсім не особливий, та не зовсім щоденний припадок, якого я був свідком, здер відразу заслону з моїх очей і спонукав мене уважніше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою "звичайні