У поданому матеріалі розроблено інсценізацію твору Тараса Шевченка "Тополя" у двох варіантах. Цей захід підготовлений для проведення тижня Т. Шевченка.
Інсценізація поеми Т. Г. Шевченка
«Тополя»
І варіант
Дійові особи
Ведучий Мати
Ведуча Ворожка.
Дівчина Старий козак
Козак Група дівчат
Куліси закриті» Неголосно лунає мелодія «Реве та стогне …» (грамзапис). Мелодій стихає. Голос ведучого.
Пам'яті великого українського народного поета, художника, революціонера - демократа Т.Г.Шевченка присвячуємо свою літературно - драматичну, музичну композицію»Тополя».
З-за куліс, які відкриваються поступово чути пісню «Тополя» (По діброві вітер віє»).Мелодія наростає. Сцена відкрита. В її глибині сидять і співають дівчата в українських національних костюмах. Вони вишивають вишиванки, прядуть і т. д. Над ними портрет Тараса, уквітчаний
українським рушником. По закінченню пісні на сцені з боків з’являються ведучі; хлопець і дівчина в національних костюмах українців.
Посеред сцени стоїть тополя. Світло — на неї.
Ведучий: Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте - все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!
Тополю прибирають із сцени. Приносять лавку і ставлять трохи збоку від центру .
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила —не спинила;
Пішов - та й загинув...
Якби знала, що покине,-
Була б не любила;
Якби знала, що загине,-
Була б не пустила;
Якби знала - не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою;
Якби знала!
Ведуча; І то лихо-
Попереду знати,
Що нам в світі зустрінеться...
Не знайте дівчата!
Не питайте свою долю!..
Само серце знає,
Кого любить... Нехай в'яне,
Поки закопають, -
Бо не довго, чорнобриві!
Карі оченята,
Біле личко червоніє-
Недовго, дівчата!
До полудня, та й зав'яне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.
Дівчата співають «Вже сонце низько» (2 куплети)
Ведучий: Защебече соловейко (З одного боку сцени вибігає козак)
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині,
З другого боку сцени з'являються дівчина, Молодята милуються одне одним, обіймаються. Підходять до лави і сідають, обійнявшись, щось нашіптують одне одному.
Ведучий: Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати –
А він її запитає:
- Чи не била мати?
Стануть собі, обіймуться –
Співа соловейко:
Послухають, розійдуться,
Обоє раденькі...
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
Сама собі знає
Козак, попрощавшись з милою, покидає сцену. Дівчина журиться, тужить за козаком.
Любилася, кохалася,
А серденько мліло –
Чуло серце недоленьку,
Сказати не вміло;
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує...
Ведуча: Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає, - сиротою
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати-
Як чужії люди,
Без милого сонце світить -
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б'ється.
Ведучий: Минув і рік, минув другий –
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка, -
Мати не питає:
Ведуча: Чого плачеш моя доню? –
Стара не спитала,
За сивого багатого
Тихенько єднала.
Входить мата і веде за руку старого багатого козака. Підходять до дівчини. Вона встає. Мати обнімає її однією рукою
Мати! - Іди, доню
Не вік дівувати.
Він багатий, одинокий –
Будеш панувати.
Дівчина: - Не хочу я панувати (відштовхує старого козака)
- Не піду я мамо!
Рушниками, що придбала
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають.
А дружки заплачуть, -
Легше, мамо, в труні лежати,
Ніж його побачить.
Дівчина відвернулась і плаче. Мати заспокоїла старого і щось шепнула на вухо. Він з вискоком побіг за сцену. Мати сидить та лаві. В цей час з другого боку сцени на стільчик підсідає ворожка. Розкладає на пелені карти і щось до себе шепче, хреститься.
Ведуча: Не слухала стара мати,
Робила, що знала, -
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала. (Світло тьмяніє. Більше освітлена ворожка. До неї підходить дівчина. Падає навколішки)
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити -
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
Дівчина: - Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду -
Де милий - серденько?
Чи жив - здоров, чи він любить?
Чи забув - покинув?
Скажи ж мені - де мій милий?
Край світа полину:
Бабусенько, голубонько!
Скажи, бо ти знаєш...
Мене мати хоче дати
За старого заміж.
Любить його, моя сиза!
Серце не навчити.
Пішла б же я утопилась –
Жаль душу згубити...
Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко!
Щоб додому не вернулась...
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю.
Ворожка: - Добре, доню!
Спочинь трошки (підсовує їй стільчик. Дівчина сідає)
Чини ж мою волю,
Сама колись дівувала —
Теє лихо знаю;
Минулося - навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню!
Позаторік знала, (встає і, йдучи за сцену, говорить)
Позаторік і зіллячка
Для того придбала,- (повертається з глечиком)
Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
На другій половині сцени появляється криниця, відро на табуретці.
Випий трошки сього зілля –
Все лихо загоїть.
Вип'єш —біжи якомога;
Щоб там не кричало.
Не оглянься , поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде –
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий - серед степу
Тупне кінь ногою,
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде...
А за третій, моя доню!
Не питай , що буде..
Та ще, чусш, не хрестися —
Бо все піде в воду...
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду.
Дівчина взяла зілля, поклонилась.
Дівчина: Спасибі, бабусю! -
Ворожка виходить із сцени. Звучить журлива мелодія. Поволі, задумано іде дівчина від ворожки, сідає на лаві біля криниці. Задумалась. встає, підходить до відра, вмивається, п’є зілля із глечика раз. Посміхається. П’є вдруге, втретє. Якась сила наче підхоплює її. Вона біжить в один кінець сцени, потім – в другий, повертається на середину і падає. Через деякий час поволі піднімається і співає пісню (можна розказати)
Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору;
Рости гнучка та висока,
До самої хмари, -
Спитай бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці - моя доля,
По сім боці - горя.
Там десь милий, чорнобривий
Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий боже!..
Подивися, тополенько!
Як нема - заплачеш
До схід сонця, ранесенько,
Щоб ніхто не бачив...
Рости ж, серце — тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю.
По закінченню пісні сцена закривається і зразу ж відкривається. На місці дівчини стоїть тополя.
Ведучий: Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...
І на диво серед поля
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждалась пари -
Тонка, тонка та висока,
До самої хмари.
Дівчата виконують 8 стрічок пісні (можна всю) «По діброві вітер віє…» Завіса.
Тополя
Літературно – драматична композиція
(ІІ варіант)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ДІВЧИНА-ТОПОЛЯ,
МАТИ,
КОБЗАР,
ПОВОДИР КОБЗАРЯ,
ВОРОЖКА,
СВАТИ,
ГРУПА ХЛОПЦІВ І ДІВЧАТ.
На майдані група Дівчат і Хлопців виконує український народний танець «Катеринка» (або гопак). Коли закінчується танець, здалеку чути спів Кобзаря під акомпонент кобзи. Останні два рядки можна співати вже на сцені. Всі прислуховуються до співу, дивлячись у той бік, звідкіля повинен вийти Кобзар з поводирем.
ПЕРША ДІЯ
ПЕРША ДІВЧИНА (з радістю). Кобзар
ДРУГА ДІВЧИНА. Справді, кобзар.
ДРУГА ДІВЧИНА. Справді, кобзар!
ПЕРШИЙ ХЛОПЕЦЬ. Кобзар, кобзар!
Кобзар виконує пісню «Ой послала мати та й сина в дорогу». Входить кобзар, якого за руку веде в драному одязі хлопчина . Дівчата й хлопці оточують їх.
ПЕРША ДІВЧИНА. Дідусю, розкажіть нам про Тополю. ДРУГА ДІВЧИНА. Про Тополю, дідусю, пам'ятаєте? ВСІ РАЗОМ. Так, так, просимо дуже. Просимо про Тополю!
КОБЗАР. Добре. Слухайте уважно.
Кобзар розказує речитативом «Тополю» Т. Г. Шевченка від початку до слів «…За старого, багатого нищечком єднала». (можна під акомпанемент кобзи)
ДРУГА ДІЯ
Убога хатина. Збоку стіл, застелений скатертиною, лава. На лаві сидить мати і пряде кужіль. Дочка сидить на другій лаві і вишиває. Здалеку чути стукіт. Мати нетерпляче дивиться у вікно. Дочка стурбовано — на неї.
МАТИ. Либонь, свати до нас, дочко?
ДОЧКА. Свати? (Перелякано). Які свати?!
МАТИ. Напевно, свати до нас! (Радісно). До нас!
Кидає прясти, метушиться, наводячи лад у хаті. Сідає за стіл. За дверима стукіт (щоразу голосніше) — тричі. Входять Двоє Сватів з хлібом і низько кланяються матері, кладуть хліб на стіл.
СВАТИ. Дай боже вечір добрий, шановні люди. (Кланяються),
МАТИ. Добривечір і вам! (Радісно; скоса дивиться на дочку, яка наче завмерла на місці і широко розкритими очима дивиться на матір, нічого не розуміючи). Просимо сідати, будете гостями! (По хвилині). А відкіля це Бог вас несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви мисливці які? Може, рибалки, а чи, може, вольнії козаки?
ПЕРШИЙ СВАТ. І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькі, ідемо із землі турецької.
ДРУГИЙ СВАТ. Раз, вдома, у нашій землі, випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивитися на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили — нічого не знайшли.
ПЕРШИЙ СВАТ. Аж гульк — назустріч нам князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: «Ей ви, мисливці, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіть дружбу. Трапилась мені куниця — красная дівиця. Не їм, не п'ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть її мені поймати, і тоді чого душа ваша забажає, усе просіте, усе дам: і хоч десять городів, або тридев'ять кладів, або чого хочете».
ДРУГИЙ СВАТ. Ну нам того й треба. Пішли ми по слідах, по всіх городах, по усіх усюдах: і у Німеччину, і в Туреччину; всі царства, всі государства пройшли, а все куниці не знайшли.
ПЕРШИЙ СВАТ. Пішли ми вп'ять по сліду. І якраз у це село зайшли.
ДРУГИЙ СВАТ. Певно, що звір наш пішов у двір ваш. А з двору — в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо його піймати; тут застряла наша куниця, у вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець.
ПЕРШИЙ СВАТ. Пробі, отдайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи отдаєте, чи нехай ще підросте?
МАТИ (дивиться на сватів і скоса — на дочку). Що за напасть такая, звідкіля це ви таку біду накликаєте? Доню! Чи чуєш, донечко? Порадь же, будь ласка, що мені робити з цими ловцями-молодцями?
Дочка плаче, виходить на край сцени. Мати дивиться на неї сердито.
МАТИ. Бачите ви, ловці-молодці, що натворили? Мене, стару, із дочкою пристидили! (Підходить до дочки). Іди, доню!
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати.
ДОЧКА.
Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму,
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть:
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить!
МАТИ (махає зневажливо рукою в сторону дочки, сама підходить до сватів). Так от же що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємось, а весілля відкладаємо (моргає до сватів).
За сценою чути голос Кобзаря.
КОБЗАР.
Не слухала стара мати,
Робила, що знала,-
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити —
Чи довго їй, одинокій.
На сім світі жити?
Відкривається завіса. Убога кімната Ворожки. Стіл, лава. Збоку полиці з усілякими травами, ворожка сидить за столом; на столі свічка, в хаті напівтемно; ворожка робить якісь таємничі рухи над свічкою.
Входить Дівчина; на ній той самий одяг, що й раніше, тільки зверху — хустка, спадає на плечі. Дівчина кидається до ворожки.
ДІВЧИНА.
Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду:
Де милий, серденько?..
ВОРОЖКА.
Добре, доню; спочинь трошки
Чини ж мою волю.
Сама колись дівовала,
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала.
Йде до полиці і дістає склянку з чарівним напоєм. (Дівчина не зводить з неї очей).
Ось на тобі сего дива!
Піди до криниці;
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля –
Все лихо загоїть.
Вип’єш – біжи якомога;
Щоб там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде –
Втретє випить треба.
Перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий – серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третій... моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все піде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду.
Дівчина зачаровано повторює все вслід за ворожкою. Потім встає, заплакана, піднімається на підвищення. Здіймає руки догори, наче тополя.
ДІВЧИНА.
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари...
Піднімає руки вгору, починає крутитись. В цей час гасне світло і на тому місці, де була дівчина, з'являється тополя, підготовлена раніше.
На сцену виходить Мати, обнімає тополю, ридає.
МАТИ.
А хто ж мені головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?!
Доню моя, доле моя!
Боже милий, боже!
(За сценою звучить народна пісня «Ой там при дорозі тополя стоїть»).
Відкривається завіса.
Та ж сцена, що й у першій дії. Кобзар із дівчатами та хлопцями сидить у тій же позі серед майдану.
КОБЗАР.
Отак тая чорнобрива
Плакала, співала
І на диво серед поля
Тополею стала.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
ХЛОПЦІ ТА ДІВЧАТА (всі разом). Спасибі, дідусю...
Старий з поводирем піднімаються і йдуть. Дівчата і хлопці проводжають їх.