Історична школа у фольклористиці

Історична школа у фольклористиці — один із ступенів розвитку теоретичної думки у європейській фольклористиці. З’явилася після перших двох попередніх етапів — міфологічної та міграційної теорій у першій половині XIX ст.

Представники І.ш.у ф. основну увагу зосереджували на історичному аспекті фольклору (де і коли виник твір, які історичні події вплинули на його зміст тощо), розвивали історичну географію усної народної творчості, здійснювали масштабні експедиції, видали цінні збірники й антології фольклору.

Історичному героїчному епосу надавали особливої уваги, прагнули порівнювати відповідність його змісту з реальними історичними подіями.

Менше уваги приділяли естетичному аспектові аналізу фольклору, специфіці його творчої лабораторії — фольклоризації документального в його змісті, що спричинило появу розбіжностей між змістом твору і реальними фактами, які правили за імпульс його народження. Ці розбіжності вони тлумачили як “псування” першотворів, авторство яких належало більш освіченим людям з княжого чи дружинного середовища.

 Серед визначних фольклористів І.ш.у ф. — англійський філолог М.Мюллер, німецькі учені — історик і культуролог К.-О.Мюллер, етнограф і фольклорист В.Шварц, російський історик і фольклорист В.Міллер (починав від теорії запозичень, створив свою І.ш.у ф., що домінувала чверть століття у російській науці з 1890), О.Пипін, який розглядав спільно російський та український фольклор, та ін.

Розвиток теоретичної думки в українській фольклористиці проходив у тісному зв’язку з усіма здобутками народознавчої науки сусідніх європейських країн, але з тією особливістю, що жоден український учений не мав можливості свою працю сконцентрувати виключно на теоретичних проблемах фольклористики, бо для нації у підневільних умовах вже від самих початків зародження фольклористики як науки в епоху романтизму першорядне значення мало збирання і видання національних скарбів фольклору як засобу утвердження і захисту національної ідентичності й гідності.

За цих умов історичний аспект трактування фольклору був головним. Його виділяли у своїх працях М.Максимович, І.Бодянський, М.Костомаров, який уже в 1843 виступив з першою теоретичною працею у слов’янському світі — магістерською дисертацією “Об историческом значении русской народной поэзии” (на  українському матеріалі). Домінував цей аспект аналізу фольклорних творів і наприкінці XIX — на початку XX ст. у працях П.Житецького, М.Грушевського, Д.Яворницького та ін. І.ш.у ф. знайшла своє відображення у працях учених різних країн. Вона, як і інші школи (теорії, напрями), збагатила фольклористику новими ідеями, підходами, зібраним і систематизованим матеріалом.