Історико-літературний вечір пам’яті жертв Голодомору «Прости нас, пам’яте, прости!»

Голодомор 1932 – 1933 рр.

Історико-літературний вечір пам’яті жертв Голодомору

«Прости нас, пам’яте, прости!»

Мета. Відновити історичну пам’ять про голодомор 1932-1933р., виховувати почуття патріотизму, національної свідомості, виховувати громадян рідної землі, щоб не допустити подібної трагедії.

Обладнання. Книжкова виставка, музичні записи, архівні світлини, на столі – вишитий рушник, чорна хлібина, кетяг калини, ікона, свіча Пам’яті і квіти, перев’язані чорною стрічкою.

Хід заходу.

Звучить реквієм В. Моцарта (Виходять ведучі зі свічками.)

1-й ведучий.

Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині, не храми –

Кам’яний чорнозем – та потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори надійшли.

Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття».

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».

2-й ведучий.

Страшні 30-ті роки 20 ст. Людям довелося пройти через зраду країни і близьких, злидні і постійний страх.

Жила країна, плакала, стогнала.

Проте я твердо свідчити берусь:

За всі віки безхліб’ям не загнала

Нікого в землю Україна-Русь.

Від тих часів, коли з’явилось рало,

Голодних мук не відало село.

Хай неврожай – та люди не вмирали:

З двадцятим віком лихо це прийшло.

3-й ведучий.

Пекельні цифри і слова

У серце б’ють неначе молот,

Немов прокляття ожива,

Роки ті чорні, голод… голод…

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Скількох мільйонів? Боже мій!

Недолічилась Україна.

В історії ж пером швидким

Писались гімни і хорали,

А ці пекучі сторінки

З історії повикидали.

В руках, що виростили хліб,

Не залишили і зернини.

Ні, рід наш в горі не осліп,

Ти все згадаєш, Україно!

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальнім людоморам.

Хоч радість легше пам’ятать

Та треба пам’ятать і горе.

1-й ведучий. Сьогоднішній вечір пам’яті присвячується жертвам Голодомору 1932 – 1933 рр.

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й у світі, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1932 – 1933 рр.

У світі немає іншої такої країни, де кожен метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над ними не ставили – не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили – в живих не було сил.

Учень.

Ні труни, ні хрестів, і не тризни!

Прямо в яму навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиць – під вітрюган!

То причастя твоє, Українко.

Українцю, то твій талісман.

2-й ведучий. 1932 – 1933 роки були роками найважливішої трагедії на нашій багатій і плодючій землі. В ті роки мільйони синів і доньок України, мільйони невинних людей, мільйони наших близьких і рідних були без жалю винищені Голодомором.

3-й ведучий. В ті роки наш народ пережив катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації. Голодомор приніс не лише страждання і смерть. Він посіяв страх серед людей. Тільки правда про геноцид українського народу і вічна пам’ять про усіх полеглих здатна звільнити нас від мороку минулого.

1-й ведучий. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. Влада забрала у людей все, все до останнього колоска, до останньої зернини. Це був розбій, свідомо спрямований на винищення селян, українців.

Учень.

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав’язали.

Сліпу пустили старцювати…

То був такий державний злочин –

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили –

То був такий навмисний голод…

2-й ведучий. Масове голодування почалося в грудні 1931 року і тривало до вересня 1933 року.

22 місяці народ страждав, мучився, вмирав. Моторошно подумати, але навесні 1933 року, коли настав пік голоду, на Україні щодня вмирало голодною смертю 25 тисяч чоловік, щогодини – 1 тисяча, щохвилини – 17 чоловік.

Голод забрав протягом 1932 -1933 років, за різними підрахунками, від 7 до 10 мільйонів людських життів.

                                                                                    (Відео)

3-й ведучий. Пекло, створене на Україні на початку 30-х років 20 ст., не можна порівняти ні з чим. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «квітуче життя» для можновладців – на кістках мільйонів невинних людей.

1-й ведучий. Голодні 1932 – 1933 роки не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 мільйони тон.

Голод закінчився у 1934 році., не було його й у 1936 році, коли врожай був значно менший ( на 15-20% ) ніж у 1932 – 1933 рр.

2-й ведучий. Чому ж виник страшний голод? Чи не можна було його уникнути? Адже дані свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими, і набагато ніж у 1932 – 1933 рр.

Відповіді на ці питання жорстокі, але прості. Голод був заздалегідь спланований державою. Це був акт геноциду проти українського народу.

Учень.

У той рік заніміли зозулі.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік…

І кістьми забіліли дороги,

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

3-й ведучий. Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів.

Українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

1-й ведучий. Становище в країні було катастрофічним, тому партійне керівництво прийняло рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у населення. За кілька місяців з сіл вибрали всі запаси зерна. Деякі селяни через це накладали на себе руки.

(Зачитуються свідчення очевидців голодомору)

Дика О.Я. на 1933 рік проживала в с. Рожківка Чернігівської області. «Голод був страшенний. Люди пухли і вмирали. Зовсім нічого було їсти. Моя мати 1913 р. н., щоб не  померти з голоду, ходила міняти свій одяг на їжу. Але, на жаль, не всі хотіли міняти, і тоді вона падала на коліна, плакала і просила, щоб дали щось з’їсти, бо вдома на неї чекали свекруха, чоловік і двоє діток. Мій батько 1912 р. н. інколи купував лоша і різав його. Трошки з’їдали, а решту продавали, а на ті гроші купували друге лоша. І лободу їли, і збирали мерзлу картоплю та варили. Та так і вижили. Не померли за рахунок того, що просили та міняли свій одяг на їжу. Інколи люди давали їсти: хто кусочок хліба, хто картоплину, хто цибулину чи буряк. Моя мати розповідала, що з нашої рідні ніхто не помер. А сусідка навіть зарубала свою доньку і варила з неї м’ясо, їла і пригощала інших, хто приходив до хати. Вона втратила здоровий глузд».

Салко К.І. с. Миколаївка Красноармійського р-ну 1918 р. н. 

«Настала зима, їсти нічого. Я ходила на річку, заходила в крижану воду і ногами ловила ракушки, а коли їх біля берега не стало, заходила далі і пірнала. Все це добро я несла додому і тим кормилися, рятуючись від голодної смерті».

Петрова К.М. с. Гродівка Красноармійського р-ну 1933 р. н.

«Коли я народилася, почався голод. Сама про голод нічого не пам’ятаю, але з розповіді дорослих знаю, що в матері не було молока, щоб мене годувати. Я ледь не померла з голоду.

 Мене врятувала сусідка, вона принесла шматочок цукру. Цей цукор розчинили у воді і змочували мені губи. Завдяки цьому я залишилася живою».

2-й ведучий. На полях почали з’являтися селяни, яким нічим було годувати сім’ю, і ножицями зрізати ще зелені колоски. Це явище набрало масового характеру.

Учень.

Спішила мати на пшеничне поле,

Спішила подумки, насправді – ледве йшла.

Трава посохла ніженьки колола –

Не відчувала болю, йшла і йшла.

«Хоч колосочок, хоч зернинок жменьку

Голодним, спухлим діточкам знайти… –

Шептали губи змучені. – Швиденько…

Синочка й донечку устигнути спасти».

Пошерхлі руки об стерню кололись,

Шукали, не знаходили, гребли…

«Хто ж заподіяв лихо? Втратив совість?

О, Боже милостивий, порятуй з біди…»

Подерті руки здійняла угору,

На землю впала…Ніби в напівсні

Їй все ввижалося багате хлібне поле,

Ввижалось, поки зникло десь в пітьмі…

3-й ведучий. Сталін власноруч написав закон, який в народі назвали «законом про п’ять колосків». Згідно з цим законом за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився вирок – розстріл, або позбавлення волі строком на 10 років. Цей варварський закон підняв нову, небачену хвилю нацькування дітей на батьків, глухої, звірячої ненависті між людьми, доносів, підозр, знущань.

(Відео)

1-й ведучий. Українське село гинуло мовчки. Люди їли горобців, мишей, щурів, хробаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, кропиву, акацію, липу, щавель. У людей розпухали обличчя, ноги і животи. Померлих, а часто ще й живих, звозили і скидали у ями й закопували.

Учень.

Вічний монолог.

Я ще не вмер… Ще промінь в оці грає.

В четвер пішов десятий рік,

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки, в колиску ясночолу.

Я чую запах квітів, я не вмер…

А небо стрімко падає до долу.

Тримайте хтось! Хоча б за коси верб…

Куди ж ви, людоньки, куди? Я ще не вмер.

Усі проходять мимо. А житечко моє таке густе.

А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

(Звучить соната Бетховена. Виходять учні.)

1-й учень. Весна…А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Тонесенькі ноги складені калачиком, великий живіт і голова, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: вперед-назад і безкінечно одна пісня: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір – їсти, їсти, їсти…

2-й учень.

В селі весна повзе на ліктях.

Повзе по мертвих і живих,

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає із стріх.

І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

2-й ведучий. Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Їх смертність сягала 50% загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі майданчики.

Батьки відвозили своїх дітей на вокзали, у міста, залишали біля великих підприємств у надії, що міліція їх забере і здасть у дитячі притулки, – і таким чином вони врятуються від голодної смерті.

Згадують свідки: «Меншому брату було 7 років. Мама сказала, щоб я його відвезла у місто і залишила там. Я відвезла, але залишити не змогла. Він біг за мною і плакав, тримаючись за спідницю і просив: «Не кидай мене, я не буду просити їсти, буду сидіти тихо, тільки не залишай мене». Так я й привезла його додому, а їсти в нас не було нічого. Такої біди наша сім’я не знала ніколи».

3-й ведучий.  Були випадки, коли батьки давали дітям отруту, потім випивали її самі, не витримуючи голоду.

Нестерпне горе і біль матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила хату, закрила лядку і до ранку всі померли.

Учень.

Відлітали душі.

Вогонь танцює, наче сатана,

І пугачем кричить з пустої печі.

Голодна смерть припала до вікна,

Регоче, задивившись на малечу.

Палає хмиз…Востаннє обнялись…

І гріє мати піч, немов для гніту…

І сльози божевільні полились.

Не зна, куди дітей своїх подіти.

Пішла б сама у тундру чи тайгу,

Злетіла б в небо від морозів синє…

Але закрила в комені каглу,

Замкнула хату в сивім голосінні.

Вдивлялась у димар свій край села.

Із нього душі відлітали в вирій

Блищали мокрі очі з-під чола,

Здригалися в усмішці щирій.

(Сценка. Маленький хлопчик простягає руки до ікони.)

Боже! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Боже, хоч соломинку.

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Боже, я – ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Боже,

Я – пташенятко прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай,

Тато і мама холодні мерці.

Боже, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Боже, сніг дуже білий,

Боже, що там у тебе в руці?

1-й ведучий. Голод охопив територію з населенням 60 млн. осіб. Вмирали цілими сім’ями, родинами, вулицями, селами. Кругом лежали трупи. Йшла людина, впала і вмерла. Мертвих було так багато, а живі – такі недужі, що в кращому разі закопували своїх покійних без труни прямо на городі чи коло хати.

2-й ведучий. Страшенний голод призвів до поступової деградації суспільства. Жорстокість не мала своїх меж. Доведені голодом до відчаю, люди йшли на страшні злочини. Вони втрачали людську подобу, ставали черствими і байдужими до страждань інших. Були випадки, коли рідні вбивали одне одного за жменю борошна, або шматочок хліба.

3-й ведучий. Селян довели до такого фізичного виснаження, що батьки убивали своїх дітей, аби прогодувати м’ясом інших, які зосталися. З жахом перешіптувались люди про нечуване ніколи до цього часу людоїдство.

Тоді по селах їлось людське м’ясо

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло мертвої сестри.

1-й ведучий. У кожному селі пам’ятають подібні речі. Те, що творилося тоді в Україні здоровий глузд відмовлявся розуміти, але так було.

Боїться не глуму, не хижого звіра

Боїться не смерті у сум-неврожай.

А крику дитини, яку вона з’їла:

– Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось – не знає, як бути – не знає.

Провал, божевілля – сокира і ніж,

Та жах пам’ятає і крик пам’ятає:

– Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж.

2-й ведучий. Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Вони свідомо стверджували, що в Україні голоду не було.

Учень.

Ти кажеш, не було голодомору?

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, –

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

3-й ведучий. Уряд свідомо приховував наслідки Голодомору, прагнув замаскувати сліди власного злочину, переселяючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР. Це було своєрідне «велике переселення народу». Його мета – заселення спустошених голодом сел.

1-й ведучий. Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, коли покладено в землю мільйони невинних людей? Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами.

2-й ведучий.  Осмислюючи цю велику трагедію, замисліться: скільки випробувань випадає на людське життя?

Скільки мужності, стійкості, незламної волі до життя, віри в світле майбутнє мали тисячі людей, які пережили це страхіття.

Це – люди герої. І ми будемо вдячні долі за те, що зберегла їх у той чорний 33-й рік.

3-й ведучий.  Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів, тому так важко достукатись до наших сердець. Ми кожен день маємо хліб на столі. А в тих страшних, страшних від голоду роках наші однолітки не мали нічого, вони гинули, не знаючи за що.

На скибку хліба я дивлюся

Рум’яну, білу, запашну.

На скибку хліба я молюся,

До неї руку протягну.

Молюсь до тих, хто скибки тої

Не дочекавсь, заснув навік.

Зими холодної, лихої

В той чорний, 33-й рік.

1-й ведучий. Чи є більш жахливі трагедії у світі та Україні, ніж Голодомор 1932 – 1933 років?

Безмірна кількість випробувань випала на долю нашого народу, однак те, що випало у нібито мирний час, затьмарило своїм жахом навіть воєнні часи.

2-й ведучий.  В пам’ять про них запалимо свічку пам’яті і хвилиною мовчання віддамо шану невинним жертвам тієї страшної трагедії.

Хай цю свічку побачать ті, хто не встиг її запалити.

Ця пам’ять заради усіх для кого не шелестить хлібне колосся, не пахне духмяно хліб, хто став жертвою геноциду.

(Запалюють свічу пам’яті, звучить метроном – хвилина мовчання.)

3-й ведучий.  Нинішні покоління, покликані спільними зусиллями відродити і зберегти пам’ять про тих, які безвинно постраждали від Голодомору 1932 – 1933 років, і донести історичну правду наступним поколінням, щоб подібна трагедія ніколи і ніде в світі не повторилася.

1-й ведучий.

Хай нас історія за зло осудить,

Нехай від болю долями кричить.

А дзвони б’ють – живих на сполох будять:

Ніколи пам’ять серця не мовчить.

2-й ведучий.  Мільйони людей, які загинули у 1932 – 1933 роках голодною смертю, не можуть безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам’ятаємо ми, хто вижив, їх діти та онуки.

Пам’ять про Голодомор має бути вічною, як пересторога всім сущим на Землі.

(Звучить пісня О. Білозір «Свіча»)