Історія держави і права України (Контрольна робота)

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Історія держави і права України»

 

 

 

   

 

 

Виконав

студент 1 курсу

факультету №2 ННІЗДН

за напрямком підготовки «Право»

 

 

 

 

 

Одеса 2019

Варіант № 11 (М).

1. Дайте визначення історико-правових термінів: Королівство Галични і Лодомерії, становий сейм, патент, цісар, циркули, дистрикти, мандат ори, пленопотенти.

2. Правове оформлення входження Кримської області та міста Севастополя до складу УРСР.

3. Здобуття Україною незалежності: досвід, надбання, проблеми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Дайте визначення історико-правових термінів: Королівство Галични і Лодомерії, становий сейм, патент, цісар, циркули, дистрикти, мандатори, пленопотенти.

КОРОЛІВСТВО ГАЛИЧИНИ ТА ЛОДОМЕРІЇ – адміністративно-територіальне утворення в складі імперії Габсбурґів, столицею якого 1772–1918 був Львів (повна назва – Королівство Галичини і Лодомерії із князівством Освенцимським та Заторським; від 1846 – Королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським та із князівством Освєнцимським та Заторським; нім. Königreich Galizien und Lodomerien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator). Назва утворена на основі латинізованої назви Галицько-Волинської держави (королівства Галичини і Володимирії (Лодомерії)).

Становий сейм - представницько-законодавчий орган австрійської провінції Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським, князівством Освенцімським і князівством Заторським. Діяв у 1861-1918роках (реально працював до 1914, формально ліквідований 1920 року). Будинок Галицького сейму нині є головним корпусом Львівського національного університету імені Івана Франка.

Патент — документ, що засвідчує авторство на винахід та виключне право на використання його протягом певного строку.

Цісар — імператорський титул. Цісарем називають переважно імператора Австро-Угорщини, а кайзером імператора Другого Рейху. Щодо імператора Священної Римської Імперії в українській мові вживаються всі три назви. Під кесарем розуміється головно давньоримський імператор.

Циркули  — Галицький округ, адміністративно-територіальна одиниця Королівства Галичини та Володимирії з центром у Галичі. Один з 6-ти циркулів Королівства Галичини та Володимирії після реформи 1773 року. Існував у 1773–1782 роках.

Дистрикти — адміністративна (або судова) одиниця, частина округу (циркулу) провінції, кантону…

Мандатори — у римському праві одна із сторін у договорі доручення (консенсуальному контракті), за яким одна особа (повірений, мандатарій) брала на себе зобов'язання виконати безоплатно на користь іншої особи (Д., мандатора) певні дії.

Пленопотенти — захисники на суді  право обирати яких дістали сільські громади.

 

2. Правове оформлення входження Кримської області та міста Севастополя до складу УРСР.

У 1954 р. відбулося надзвичайно урочисте святкування 300-річчя Переяславської ради. Повсюдно відбувалися урочисті збори, виставки та концерти, конкурси, фестивалі. Головною подією, пов’язаною з відзначенням 300-річчя «“воз’єднання” України з Росією», стала передача Криму до складу УРСР. З огляду на давні історичні та культурні зв’язки, етнічну, територіальну спорідненість України й Криму Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 р. ухвалила указ «Яро передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». Це питання обговорювалося першою сесією Верховної Ради СРСР (четвертого скликання). Доповідачі наголошували, що ця подія є проявом дружби та довір’я російського народу до українського, що це акт, який «прикрасив наше велике національне торжество».

26 квітня 1954 р. був прийнятий закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР». Що спонукало до цього союзне керівництво? По-перше, Кримський півострів був тісно пов’язаний з УРСР у господарському плані. По-друге, передача Криму до складу УРСР мала пропагандистський характер, засвідчувала перевагу українсько-російської політичної співпраці та «дружбу й довіру російського народу до українського». Крім того, союзне керівництво переклало на українське республіканське керівництво моральну відповідальність, пов’язану з наслідками депортації кримських татар, німців, греків, болгар і вірмен. На Україну ж було перекладено й вирішення проблем соціально-економічного характеру, що на той час склалися в Криму.

Відомий український історик XX ст. І. Лисяк-Рудницький опублікував у 1955 р. в журналі «Культура», який друкувався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав», присвячену аналізу курсу Кремля щодо України. Вчений констатував безуспішність спроб більшовицької імперії підірвати потенціал українського визвольного руху засобами жорстоких репресій. Терор не зрівняв українську націю із землею і не покінчив з українською проблемою як із джерелом найбільших труднощів для більшовицької влади. Поворот на більш «ліберальні» позиції вчений розумів як мовчазне визнання невдач сталінської політики. Порівнюючи дореволюційну та сучасну йому імперську політику Москви щодо України, учений помітив тенденцію до певних поступок. До революції «возз’єднання» України й Росії розглядалося як відновлення «єдності російського народу». Тепер же Москва вела мову лише про «споконвічну дружбу двох братерських народів». Підсумовуючи свої спостереження за помпезним святкуванням входження України до складу Російської держави, український учений із діаспори стверджував, що сучасна йому Москва намагається розв’язати українську справу не тільки засобами терору, а й підходить до неї з політичними критеріями.

У перспективі приєднання Криму посилило економічний потенціал України. Уже тоді півострів був найбільшою курортною зоною, мав потужну сировинну та промислову базу. Особливістю сільського господарства Кримської області було переважання садівництва, особливо виноградарства, тваринництва, вирощування тютюну, ефіроолійних культур (лаванди, шавлії, червоної троянди).

З огляду на економічні аспекти, приєднання Криму до УРСР було виправданим і цілком закономірним. Разом із тим воно дещо ускладнило ситуацію у сфері міжнаціональних відносин. У процесі входження Криму до складу УРСР постала проблема, пов’язана з національним складом населення півострова. Після приєднання Кримської області в УРСР збільшилася частка росіян. У 1959 р. населення Криму становило 1,2 млн осіб (785 тис. міське та 417 тис. сільське населення). За етнічним складом українці становили 22,3 %, а росіяни — 71,4 % мешканців області. Це й досі ускладнює міжетнічні відносини в Криму, оскільки частина росіян не вважає себе українськими громадянами, тобто політичними українцями російського етнічного походження, як себе цілком природно сприймають представники різних етносів у складі європейських національних держав.

Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР

Ураховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

 

3. Здобуття Україною незалежності: досвід, надбання, проблеми.

У 1989–1990 pp. в СРСР поряд із соціально-економічними проблемами гостро постало питання щодо зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні під час його проведення Верховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після проведення референдуму розпочався так званий "Новоогарьовський процес" – переговори керівників дев'яти республік, включаючи Україну, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятувати державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей процес втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.

19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. – ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце- президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

Вони заявили про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан.

Проте заколотники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представники України під синьо-жовтими прапорами. Рішучі дії Б. Єльцина підтримали більшість урядів країн світу. Заколот провалився.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвалювався переворот і парткомам пропонувалося організувати підтримку дій ДКНС.

Присланий до України генерал Варенников заявив, що в разі непідтримки рішень ДКНС проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Я. Кравчук заявив, що будь-які зміни повинні відбуватися на основі закону і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція - представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією Верховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України". Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава – Україна. Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення – це право народу самому визначати свою долю.

Отже, Акт проголошення незалежності України – це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

Референдум відбувся у намічений термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвердження Акта відповіли: "Так, підтверджую". Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національного складу. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не "молодшим братом", частиною ще однієї імперії з оновленим фасадом. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Президента своєї самостійної держави. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатів – В. Гриньова, Л. Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) – за керівника Народної ради в парламенті України, академіка І. Юхновського, та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у недалекому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він став першим Президентом незалежної України.