Історія держави та права зарубіжних країн (Контрольна робота)

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Історія держави та права зарубіжних країн»

 

 

 

   

 

 

Виконав

студент 1 курсу

факультету №2 ННІЗДН

за напрямком підготовки «Право»

 

 

 

 

 

Одеса 2019

Варіант 11 (М)

Дати визначення термінів

ВАРНА, КАНЦЛЕР, ПРАВО НАРОДІВ, ПРОТЕКТОРАТ, ХАРТІЯ

Теоретичне питання

Право середньовічної Франції . “Кутюми Бовезі”.

Практичні завдання

1. Користуючись текстом Законника Хаммурапі, вирішіть казус.

У Сіні-Іштара було троє синів: двоє від першого й один – від другого шлюбу.

Перша дружина Сіні-Іштара принесла багате придане, а друга – була

рабинею-безприданницею. Обидві вони вмерли раніш чоловіка. Після смерті

батька старші сини вирішили позбавити молодшого сина спадщини. У свою

чергу молодший син заявив, що з них досить приданого їхньої матері, а

спадщина батька повинна перейти йому.

Чи правомірні вимоги синів?

2. Складіть казус вирішення якого передбачено Салічною Правдою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ва́рна — місто в Болгарії, центр Варненської області, третє за чисельністю населення після Софії і Пловдива. Розташоване в Східній Болгарії, на березі Чорного моря. Населення — 352 770 осіб (2010). Варна також є відомим портом.

Ка́нцлер (лат. Cancellarius, «секретар») — почесний титул і посада в ряді країн світу. У середньовічній і модерній Європі — вища посадова особа, що очолювала королівську канцелярію і архів, зберігала державну печатку, керувала урядом країни й закордонними справами. Залежно від контексту, сучасний термін «канцлер» може мати такі значення:

(1) голова уряду(переважно в німецькомовних країнах; аналог прем'єр-міністра);

(2) голова зовнішньо-політичного відомства уряду (аналог міністра закордонних справ);

(3) голова юридичного відомства уряду (аналог міністра юстиції);

(4) голова фінансово-економічного відомства уряду (аналог міністра економіки чи фінансів);

(5) титул голови університету.

Право народів  - термін, що виник в Стародавньому Римі і означає правові норми по відношенню до підкорених і союзних народів. Дані правові норми були частиною римського законодавства і склалися під час вирішення спорів між римськими громадянами і іноземцями.

Протектора́т — форма міждерж. стосунків, що ґрунтуються на договорі, відповідно до якого між сильною і слабкою державами встановлюються  особливі обопільні  зобов'язання та права, що передбачають захист першою другої, а також певні послуги другої першій, хоча при цьому слабша сторона не втрачає свого суверенітету. Оскільки послуги мають обопільний характер, то у випадку, коли одна зі сторін не виконувала взятих на себе зобов'язань, друга могла вважати себе також вільною від виконання своїх.

Хартія - це правовий акт, що не має обов’язкової сили, за змістом майже завжди є декларацією і формулює загальні принципи й цілі будь-яких міжнародних домовленостей.

 

Право середньовічної Франції . “Кутюми Бовезі”.

Джерелами права в середньовічній Франції були, так звані, кутюми, тобто звичаї, прийняті в провінціях, районах і містах цієї країни. Звичаї дуже щедро доповнювали різні королівські укази, а також розпорядження місцевих феодалів. Ще в третьому столітті у Франції з’явилася перша збірка звичаєвого права, автором якого був якийсь Бомануар. Цю працю носив назву «Кутюми Бовези». У п’ятнадцятому столітті ж більшість збірників звичаїв були затверджені королівськими указами. На розвиток правової системи Франції епохи Середньовіччя значний вплив також надало римське і канонічне право, поряд з якими діяло міське право, міжнародне та морське право, а також законодавство королів. Пізніше з’явився ще один додатковий джерело права – судова практика Паризького парламенту.

майнові відносини

         Феодальної основою права в середньовічній Франції було, закріплене за духовенством і феодалами, виняткове право на володіння землею. Між сеньйорами і васалами, в свою чергу, формує свої особливі відносини. Так сеньйор, який передавав свій феод, тобто, земельну ділянку, васалу в користування, як і раніше залишався повним власником даної землі. Однак васал мав право користуватися позовної захистом, тому що мав правами володіння ділянки землі, і мав право, відповідно, на отримання з нього доходу. За це васал зобов’язувався надавати своєму сеньйору будь-яку військову допомогу і брати участь в сеньйоральних суді.

Сімейне право та успадкування.

  Сімейне право і спадщину середньовічної Франції фото Відносини в родині регулювалися виключно канонічним правом. Чоловікам дозволялося вступати в шлюб після досягнення ними чотирнадцяти років. Жінки виходили заміж з дванадцятирічного віку. Церква суворо забороняла зв’язувати себе шлюбними узами представникам духовенства, всім нехрещених підданим, а також близьким родичам. Залежні селяни могли одружитися лише за згодою свого пана. З чотирнадцятого століття канонічне право оголосило заміжню жінку непрацездатною.

Главою сім’ї завжди вважався чоловік. До дванадцятого століття, якщо помирав феодал, його маєток повністю переходило до сеньйору, який вже і визначав спадкоємця з числа родичів чоловічої статі померлого феодала. Як правило, власником феоду ставав старший син. Дружина не могла бути спадкоємицею, за визначенням. (Жінка, яка була «власністю» спочатку батька, потім чоловіка, сама не могла володіти власністю.) Втім, їй належала половина загального майна, або вона отримувала, так званий, шлюбний дар, який призначався їй чоловіком ще при вступі в шлюб. На півдні Франції люди частенько писали заповіт, за яким і визначалося спадкування.

Відповідальність за правопорушення

       У кутюма Бовези був повною мірою продемонстрований досить високий рівень впорядкованості кримінального права. Автор збірки склав абстрактні формули правових порушень, виділив форми провини і навіть не забув згадати про співучасть, відійшовши від казуїстики при визначенні злочину. Проте існували й винятки при визначенні особистої відповідальності. Наприклад, за злочин, який було направлено проти особистості короля, до кримінальної відповідальності притягувалися всі (або майже всі) родичі злочинця.
     В основному, в кутюмах було виділено три типи злочинів. По-перше, це були злочини, які каралися смертю і були лише у владі королівської юрисдикції. По-друге, це були злочини, які каралися конфіскацією майна і позбавленням волі. Ну, і, по-третє, це були злочини, за які можна було розплатитися звичайним штрафом.

Однак визначення покарання залежало, не в останню чергу, від того, кому було завдано збитків і ким, тобто, судове рішення залежало не тільки від визначення ступеня тяжкості вчиненого злочину.

 

1. Користуючись текстом Законника Хаммурапі, вирішіть казус.

У Сіні-Іштара було троє синів: двоє від першого й один – від другого шлюбу. Перша дружина Сіні-Іштара принесла багате придане, а друга – була рабинею-безприданницею. Обидві вони вмерли раніш чоловіка. Після смерті батька старші сини вирішили позбавити молодшого сина спадщини. У свою чергу молодший син заявив, що з них досить приданого їхньої матері, а спадщина батька повинна перейти йому.

Чи правомірні вимоги синів?

У законах Хаммурапі наведено низку положень, які визначають майновий стан заміжньої жінки. Серед них особлива увага приділена договору як основі не тільки способу укладення шлюбу, а й цивільно-правового становища цієї жінки у сім'ї чоловіка.

У давнину істотною умовою укладення шлюбу було придбання жінки. Воно здійснювалося шляхом фактичного заволо-діння жінкою (первинний спосіб придбання) або за допомогою укладення договору про її передачу (похідний спосіб придбання). У законах Хаммурапі вже не передбачене фактичне заволо-діння жінкою. У них не йдеться ні про викрадення нареченої, ні про її добровільну втечу за сприяння нареченого, ні про будь-які інші способи заволодіння жінкою. У законах закріплене положення про те, що умовою виникнення шлюбу є лише договір. Згідно  «якщо чоловік візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка не є дружиною». Українська редакція цього параграфа є більш чіткою: «Якщо чоловік, взявши дружину, не укладе з нею договору, — ця жінка не дружина». З першої ж редакції не зовсім зрозуміло, з ким чоловік має укладати договір.

Відповідно до законів Хаммурапі формою укпалення щлюб-ного договору був договір, купівлі-продажу нареченої («Якщо чоловік, який приніс шлюбний дар у дім свого тестя, віддавши викуп, зверне увагу на іншу жінку і скаже своєму тестю «Я не візьму твоєї дочки», то батько дівчини може забрати вce, що було принесене йому»; «Якщо чоловік принесе у дім тестя шлюбний дар і віддасть викуп, а потім батько дівчини скаже: «Я не віддам тобі своєї дочки», то він повинен повернути у подвійному розмірі все, що було принесене йому»).

Передбачений статтями законів Хаммурапі договір нагадує римський шлюбний договір , що був особливим способом фактичної зміни влади над жінкою, яку видавали заміж. Цей договір, укладення якого відбувалось в урочистій релігійній обстановці, зобов'язував одну сторону віддати жінку з рідної сім'ї до чужої, а другу — ввести її у нову сім'ю. Зазвичай цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладення шлюбу і перекладають словами «змовини», «заручини». Шлюбний договір про передачу жінки був покликаний замінити насильницьке заволодіння нею і водночас проявом спадкоємності у розвитку шлюбно-сімейних відносин.

Як і у Римі, у Вавилонії за законами Хаммурапі була можливою відмова сторін від виконання укладеного ними шлюбного договору. Формули відмови як в одному, так й в другому праві, досить схожі між собою. Особа, яка відмовлялася виконати шлюбний договір, зазнавала майнової шкоди. Однак згідно з джерелами, що збереглися, римський шлюбний договір не мав ознак угоди, пов'язаної з купівлею-продажем, тоді як вавилонський був такою угодою. Але тут постає запитання: чи не була ця кулівля продаж за часів Хаммурапі лише обрядовою угодою, тобто формою укладення шлюбу? За визнання цього вавилонський шлюбний договір ще більше наближатиметься до римсьсого. До гого ж у сучасній літературі точаться дискусії щодо того, чи був за часів Хаммурапі шлюбний договір купівлі продажу справжньою купівлею. Кюк вважає угоду , пов'язану з купівлею нареченої, удаваною. На його думку, придане (tirha-іп) було за часів Хаммурапі не ціною нареченої, а лише шлюбним дарунком їй³. Не вирішуючи наперед зазначене спірне питання, розглянемо ті статті законів Хаммурапі, що визначали

Доказом цієї спадкоємності може бути те, що виконувалися через відведеним нареченої до будинку нареченого, яке діставало відображення у шлюбних обрядах у вигляді насильницького викрадення дівчини. Висновок Кюка грунтується не стільки на законів Хаммурапі, в якому йдеться про можливість шлюбу без tirhatu, скільки на аналізі відомих з часів першої вави-іонської династії шлюбних контрактів. Так, деякі шлюбні контракти укладалися від імені батьків, брата і дружини; плату одержували наречена або її батьки, або наречена та її брат і сестра. У деяких стародавніх шлюбних договорах взагалі не йдеться про плату за наречену.

Майнові відносини подружжя. Безперечно, що якщо дружина придбавалась чоловіком справді шляхом купівлі, то вона повинна була займати у його сім'ї підлегле становище і не мати власності. Чи так це було насправді?

У законах Хаммурапі неодноразово згадується про особливе, внесене майно дружини. Це майно було частиною майна її попередньої сім'ї і становило придане дружини, дарунок батька. Воно відповідало інституту римського і давньо­руського приданого.

Закони Хаммурапі детально регламентують питання про придане дочки, яка виходить заміж:

«Якщо чоловік візьме собі дружину, вона народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то їх батько не може висувати претензії щодо її приданого, її придане належить лише її дітям». Наведене положення, мабуть, було пов'язане з тим, що траплялися випадки, коли батько після смерті дружини брав іншу дружину і забував про належне матеріальне забезпечення дітей від померлої дружини;

 «Якщо чоловік візьме собі дружину і вона не народить йому дітей, а потім ця жінка піде з життя, то якщо його тесть поверне йому викуп, який цей чоловік приніс у дім свого тестя, її чоловік не зможе висувати претензії щодо приданого цієї жінки, її придане належить лише сім'ї її батька»;

«Якщо чоловік візьме дружин для своїх синів, а для наймолодшого сина не візьме дружини, то після того, як батько піде з життя і брати почнуть ділитися, з майна батьківського дому вони повинні виділити молодшому брату, який ще не має дружини, крім його частки, срібло на шлюбний викуп, щоб він міг взяти дружину».

 

2. Складіть казус вирішення якого передбачено Салічною Правдою.

У торговця м’ясом пана Кугно з його володіння  украли рогатих тварин.

Після скоєння злочину особу знайшли і так як в той час єдиним правовим документом для підтримання порядку був (Салічна Правда) данну особу чекало наступне покарання яке визначалось з тяжкості нанесених збитків.

1. Якщо хто вкраде молочне теля, і буде впійманим, присуджується до сплати 120 динарів, що складає 3 соліди.

2. Якщо хто вкраде однорічну або дворічну тварину, і буде впійманим присуджується до сплати 600 динарів, що складає 15 сол.

3. Якщо хто вкраде бика або корову з телям, присуджується до сплати 1400 динарів, що складає 35 солідів.»

            Приб. 1-е. Якщо хто вкраде корову без теляти, присуджується до сплати 30 солідів, не рахуючи ціни вкраденого.»