ТЕМА: Іван Франко «Зів’яле листя». Драма закоханого серця чи «зубний біль, але тільки в серці» (Гейне)

 

МЕТА: творчо осмислити і відтворити події, що відбулися в житті І. Франка; з’ясувати особливості пристрасних почуттів та майстерність їх втілення у збірці «Зів’яле листя»; вчити учнів самотужки опрацьовувати науково – публіцистичні матеріали та складати невеликі сценарії, у яких поєдналися б музика, лірика та акторська гра.

 

ФОРМА ПРОВЕДЕННЯ: літературно – музична вітальня (2 уроки).

 

ОБЛАДНЕННЯ: музичне оформлення, декорації: у кутку стоїть стіл, накритий вишитою скатертиною, на ньому стоїть підсвічник, у глибині кімнати три стільці, щоденник, перо, жмуток пожовклого листя, рушники, свічки; на дошці портрет письменника, від нього відходять три стрічки до портретів жінок, епіграф .

 

 ЕПІГРАФИ:

 Я понесу тебе в душі на дні,

Облиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я перелю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні...

                                 І.Франко

 

               Розвійтеся з вітром, листочки зів’яли,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

 Незгоєні рани, невтишені жалі,

                                Завмерлеє в серці кохання.

                                                І Франко

 

          О,ні!

                                          Являйся, зіронько мені,

                  Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити –

Не жити

І.Франко

 

                            Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

                                                  І.Франко

 

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий.

І.Франко

 

 

 

Організаційна частина

Іван Франко. Ім’я цієї людини, поета, драматурга, прозаїка, критика, історика літератури, науковця, етнографа, публіциста вписане золотими літерами до скарбниці як української, так і світової літератури.

З листа професора, доктора філософії Застерця Йосифа у Стокгольм до Нобелівського комітету. Рік 1915…

Високоповажній Королівській Академії , місто Стокгольм.

Оскільки український університет для 35- мільйонного населення не відкритий ані в Галичині, ані в Східній Україні і внаслідок того не існує Академічної колегії, яка могла би представити найбільших та найзаслуженіших людей народу Королівській високоповажній Академії, тому я дозволяю собі звернути вашу увагу, що найбільший український і водночас слов’янський поет і вчений живе у Львові, в нужді але зі свіжістю юнака високо держить прапор боротьби за свободу,  прогрес і загальнолюдські ідеали протягом половини сторіччя.

 Свою юність провів він у дуже важких умовах. Ще учнем гімназії спав він на складі столяра, на стружках, у домовині.

 У 1893 році захистив докторську дисертацію у Віденському університеті на „відмінно”.  Але з політичних причин його не допустили до університетської кафедри. Він працював на ниві поезії, прози як критик, історик літератури, етнограф так, що втратив своє здоров’я.

 Майже шість років диктував він свої твори, бо був спаралізований.

 Він є величезним національним поетом свого народу.

 Бібліографічний список його творів українською, німецькою, російською, польською, чеською та іншими мовами становлять величезний том. Він і справді найвизначніший поет сучасної Європи.

.......................................................................................................................................

 Цей великий поет і письменник, пісні якого стали національним гімном, цей великий Провідник свого народу, міжнародний геній заслуговує, щоб славна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією.

.....................................................................................................................................

 Нагородження доктора Івана Франка Нобелівською премією буде мати велике значення не тільки для самої України, але також для Східної і Західної Європи.

 Відень, 26 листпада 1915 року.

Професор, доктор філософії Застирець Йосиф.

 

 Цей лист, написаний наприкінці 1915 року, надійшов до Стокгольму, на жаль, уже тоді, коли питання про лауреатів Нобелівської премії 1915 року було вирішене. У 1916 році кандидатура Івана Франка не розглядалася, оскільки у травні цього року український поет помер, а Нобелівські премії посмертно не присуджуються.

 

•       Так за що ж зажив всесвітньої слави колись бідний син коваля, пізніще геній літератури Іван Франко – безсмертний Каменяр?

 

Кажуть, що є поети весни, які оспівують почуття дружби, любові, ніжності; є поети літа – вони показують призначення людини, сенс життя, прагнення, мрії і сподівання; є митці осені, яким підвладні можливості розкриття  результатів всіх на землі живущих; і є поети зими – вони занурюються в душу зневіреної людини, серцем якрї володіє відчай.  Франко зміг все це об’єднати.

 

Лунає музика. На екрані слайд – проект про  кохання

...Вона приходить, коли в шаленому галопі час раптом зупиняється,

 

 коли терези почуттів миттєво виходять із рівноваги іпочинають швидко – швидко коливатись в очікуванні незвіданого,

 

коли в калюжах життя відбиваються промені невливимої, трепетної родості, коли душа спалахує барвистими іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.

 

 Вона приходить, коді однієї миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєвино. 

 

Тоді їх погляди зустрінуться, а серця, уражені стрілою Амура, зронять краплини крові.

Вона – це Любов. Кришталева чаша життя, ніжна і тендітна квітка, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань.  

Пелюстки такої квітки, свіжі і зів’ялі, торкнувшись поетичного таланту, впали безцінними перлами на палітру Івана Франка.             

У  1896 році  вийшла збірка поезій І. Франка , яка ще сьогодні викликає дискусії серед франкознавців . Причиною цих суперечок був сам автор , який до першого видання додав у вигляді передмови щоденник юнака – двадцятирічного учителя на прізвище Супрун, що пішов з життя через нерозділене кохання до практикантки учительки Юлії Шнайдер, відомої в літературі під псевдонімом Уляна Кравченко. Вона свого часу була закохана у Франка і давала йому читати цей щоденник самогубця, який після смерті залишився у неї.

Щоденник цей, як стверджував сам автор, був написаний сумбурно, але окремі місця вразили його.  Сорокалітній зрілий Франко згадує історію свого життя, які тричі прорізали стежки нещасливого кохання, і поет як і автор щоденника думав про самогубство. Цей щоденник надихає Франка на створення ліричної драми збірки інтимної лірики „Зів’яле листя”.

 У кутку стіл , накритий вишитою скатертиною , на ньому стоїть підсвічник . У глибині кімнати три стільці ( за кількістю жінок ).

  Окремо сидить двадцятилітній юнак учитель Супрун і пише щось у щоденник, окремі речення коментуючи вголос . На обличчі печаль і страждання, в очах  - порожнеча.

  “ Те, що пишу,- то буде останній відблиск мого життя  Маючи непохитне рішення залишити цей нужденний світ, присвячую цих кілька слів моїй обожнюваній; там буде, щоправда, багато гіркоти й терпкості, однак на істоту, серце якої скуто кригою, мов панциром, це не повинно зробити ніякого враження ...” ( встає і починає ходити ).

Молодість, весна і кохання! Три спокуси людського життя – три принадні сестри , увінчані квітами , вінчають молоде чоло людини ... Де тільки появляються вони разом , там відразу є четверта – поезія , і коли б ми три перші уявили собі в матеріальних постаттях, поезія  була б полум’яним духом Пігмаліона , котрий оживляє їх .

 

Супрун  читає вірша . Потім залишає свій щоденник на землі і потихеньку виходить .

                 Більше тебе не побачу,

                    Мовчки піду самотою.

                    Тільки невтишена туга

                    Йде невідступно за мною.

 

 Звучить повільна мелодія

 Входить Іван Франко , підбирає щоденник . Повільно його гортає . Запалюючи свічки , сідає за стіл, починоє писати. Читає після написання...

 

„Любий мій друже, хочу поділитися з тобою важливими новинами мого життя. Колись давно я  влюбився у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич. Наша любов тягнеться ось уже як 10 років. Її батьки прихильні до мене, бо надіються на мою блискучу кар’єру професора”.

Ольга подобалась поетові не тільки привабливою зовнішністю, а й серйозністю характеру, розумом.Та не судилося цей хорошій парі стати подружжям.

   Початок 1880 року був особливо важким для Франка . Активна громадська діяльність , робота в редакції журналу “ Друг” стали приводом до арешту й ув’язнення письменника у червні 1877. Дев’ять місяців позбавлення волі стали для Франка великим випробуванням на стійкість.  Після звільнення митець відчув, що від нього і його друзів відсахнулися, ніби від зачумлених, зачинилися двері “добропорядних” будинків.

 

Та страшним ударом стала для письменника одна звістка . Він назавжди втратив ту єдину, без котрої не уявляв свого життя, - юнацьке кохання  Ольгу Рошкевич.  Батьки заборонили Франку бувати у їх домі, а 14 вересня  1879 року видали дочку заміж за  людину, яку вона поважала, але не кохала, священника  Володимира Озаркевича, в той період він саме закінчив Львівську духовну семінарію.

 

 Читання   поезії “ ЯК  НА  ВУЛИЦІ  ЗУСТРІНЕШ”

 

 Ольга мала характер сильний, який ломився, як казав Франко, а не гнувся. Вона і слухати не хотіла про розрив стосунків з коханим.

 

Інсценування (Лунає повільна музика)

 

І в а н.  Олю!

О л ь г а (схвильвано). Ой як же я поспішала! Як поспішала, Йванку! Боялася, що спізнюся... хоч ще тільки за п’ять хвилин десята.

І в а н (ніжно бере дівочі руки і притискає їх до грудей). Скільки я писав тобі, ластівочка моя, а ти мовчала.

О л ь г а. Я не могла писати тобі, але хіба я мовчала? Невже ти не вірив мені?

І в а н.Вірив, але не міг повірити у своє щастя. Я не зазнав людської ласки... ти перша збудила в мене се почуття... Ти перша, що звернула на мене увагу свою, і я так боявся, щоби ти не подумала, що я нещирий з тобою і не вбила моє почуття легковажністю. Я боюся втратити своє щастя, бо, здається, умру, коли ти одсахнешся від мене.

О л ь г а (ніжно дивиться на Івана, говорить швидко, з притиском вимовляючи слова).Милий мій! Та я ж і люблю тебе саме за те, що ти такий ... справжній, щирий, розумний, відважний, чесний! Ти просто не знаєш, що ти для мене найкращий, що ти душею своєю, розумом своїм – красень.

          (Пара застигає на сцені. Далі звучать слова)

 

 Серце дівчини належало Іванові Франку, та батьки змусили дочку укласти

шлюб з нелюбом , бо не хотіли навіть чути про неблагонадійного зятя.

Франко відчував себе спустошеним і неспроможнім далі не тільки боротись, а й жити. Ольга зникає з його життя, хоча  пронесе через усе життя любов до Івана.

 

 Читання  поезії  “ НЕ БОЮСЬ Я НІ БОГА”

 

 Він кохав її все життя. Так, усе життя. Ідеал ніколи не перестане бути ідеалом. Для нього вона стане героїнею його драми „Украдене щастя”.  Життя, як на гріх, не хоче розривати зв’язку між ними. Свого сина – первістка Ольга називає Іваном. Доля, так само як і Франка, забирає у жінки сина. Він помирає малим.

 

 Після смерті чоловіка вона переїхала до Львова і оселилася на вулиці, де жив Франко аби відчувати його присутність, хоча всіляко уникала зустрічей з ним. Перед смертю він переказував, щоб Ольга прийшла до нього попращатися, благав її.  Вона вислухала сестру Михайлину, що передала його просьбу. З її очей текли сльози, але рішуче відповіла: „Ні”. І навіть у день похорон Івана Франка Ольга була з ним.

 

 Труну з тілом поета проносили повз вікна будинку, де мешкала родина Ольги Рошкевич. У кімнаті була дочка Ольги, ще якісь гості. Вони бачили, як Ольга підійшла до вікна, відчинила фіранку, тремтячою рккою поблагословила його в останню путь. Він для неї залишився таким, яким уперше зявився, щоб сказати несміливо „люблю”. До самої смерті зберігала Ольга листи від Франка. Перед смертю вона прохала свю сестру виконати її останнє бажання: листи „від нього”, перев’язані блакитною стрічкою, покласти у труну. Волю Ольги було виконано.

 

   Франко сидить за столом і читає щойно написаного вірша ( “Не знаю , що мене до тебе тягне”) , а в цей час виходить перша жінка і сідає на стілець

 

                 Не знаю, що мене до тебе тягне,

                    Чим вчарувала ти мене, що все,

                    Коли погляну на твоє лице,

                    Чогось мов щастя й волі серце прагне

 

                      І в груді щось метушиться, немов

                      Немов давно забута згадка піль зелених,

                      Весни і квітів, - молода любов

                      З обійм виходить гробових, студених ...

 

 Лунає  повільна  музика 

 ВІРШ “ЕПІЛОГ”

 

                               Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня,

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

„Мене не жаль, тож най умру одна!” (Учениця)

І мовчки щезла там, де вічно темно.

 

У 1883 році Франко познайомився з полячкою демократичних переконань  Юзефою Дзвонковською, дівчиною неземної краси. Він вирішив, що саме після Ольги Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч із ним. Щиро покохав її, мав намір одружитися. Як вимагав етикет, Франко написав листа до матері Юзефи з проханням про руку і серце її дочки. Антоніна Дзвонковська відповіла поетові: „Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що вам здається щастям, при ближньому розгляді не є ним...”

Відмова Юзефи боляче вразила Франка. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй порівнятися з ним. Він звинувачував її в цьому...

 

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що то кров благородна,

Що між нами безодня стара.

Що між нами народнії сльози,

Що любитись нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід...

 

Лунає повільна мелодія

  Вона не відповіла взаємністю... Він страждав. Лише потім довідався про справжню причину, чому так зробила... Юзефа була хвора на туберкульоз. Рано чи пізно хвороба мала привести її в могилу.Тому не могла стати його дружиною і відмовила. Про це  често і відверто сказала Франкові. На що той вигукнув, що так не можна. Не має права вона відмовлятися від кохання. 

Як ти могла сказати се так рівно,

Спокійно, твердо?

Як не задрижав

Твій голос в горлі,

серце в твоїй груді

Биттям тривожним не зглушило ті

Слова страшні: „Не надійся нічого!”

Ні, ні, не вірю!

В хвилю ту, коли

Уста твої мене вбивати мали –

Лице твоє бліде, тривожні очі,

Вся стать моя тримтяча, мов мімоза,

Все мовило мені: „Не вір! Не вір!”

Ти добра, щира! О, не ошукаєш

Мойого серця гордості лускою!

Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

Лиш бурі світу, розчарувань муки

Заволокли тебе отим туманом.

І в серці свої знов я чую силу

Розсіяти туман той, теплотою

Чуття і жаром думки поеднати

Тебе з життям – і в відповідь тобі

Я кличу: „Надійся і кріпись у боротьбі”.

 

 Франко не поривав стосунки з з Юзефою. Він радив їй жити і діяти, спробувати свої сили в літературі. Та дівчина вирішила останні роки життя присвятити більш корисній справі: стати народною вчителькою. Юзефа померла передчасно ще молодою, їй було лише тридцять. Як вона  хотіла діяти, кохати і тягнулася до життя, як калина до сонця, та смерть закрила від молодої жінки райдужний світ, як тендітну калину могутній розложистий дуб.

 

  ВІРШ “ ЧЕРВОНА  КАЛИНА , ЧОГО  В  ЛУЗІ  ГНЕШСЯ ?”

(читання каноном)

 

     У травні 1886  І.Франко вдруге приїхав до Києва , маючи намір одружитися з українкою  Ольгою Хоружинською. Він оселився в помешканні власника “ Мінеральних вод”, галицького емігранта Качали, використовуючи час не тільки на женихання, але й на студіювання наукових матеріалів. Наприкінці травня відбулося вінчання у церкві колегії Галагана.

 

  ВІРШ “ Моїй дружині” або “Любій дружині Ользі з Хорружинських . Франко” Жінка , яка виходить у момент читання , стає за спиною в Івана Франко, наче його тінь

 

  Ольга Федорівна була доброю матір’ю, вірною дружиною, невтомною помічницею Івана Франка. Допомагала йому в літературній праці, видавала заснований чоловіком журнал “ Житє і слово”. На свій кошт вона опубліковала книжку Франка “ В поті чола” і вдруге збірку “ З вершин і низин”.  Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Здавалосяб, що саме їй і були адресовані всі любовні гімни.Але ...( мелодія )

 

Фатальним для поета було те,що, вже листуючись з  майбутньою дружиною, здалека пізнав одну паночку польку і закохався в неї. От ся любов перемучила його. Третє Франкове кохання – Цілина Журовська – найбільш трагічне.Це була поштова співробітниця на львівській пошті, яку поет побачив на пошті і запалав до неї великим коханням.

 

  ІВАН  ФРАНКО , сидячи за столом , читає з піднесенням

 

                            Безмежнеє поле в сніжному завою,

                                 Ох, дай мені обширу й волі!

                                 Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

                                 І в серці нестерпнії болі.

 

                                 Неси ж мене, коню, по чистому полю,

                                 Як  вихор, що тутка гуляє,

                                 А чень, утечу я від лютого болю,

                                 Що серце моє розриває.

 

  Це була перша і далеко не остання поезія, яку Іван Франко присвятив Цілині Журовській, до одруження. Отже, зрештою була й третя, яка вхопила за саме серце, яка принесла поетові  чимало страждань. Полька за походженням, вона божевільно полонила душу митця.  Як згадував Микола Вороний, Франко любив її платонічною любов’ю, як Данте опоетизував Беатріче. Цілина вважала, що головне для жінки вигідно вийти заміж. Бо майбутнє кожної жінки – в кишені чоловіка. Тому пізніше одружиться з поліцейським комісаром, від якого мала двох дітей.

 

   Входить панянка в гарній сукні і похапцем відкриває конверт. Дістає звідти листа із хвилюванням читає :

 

                              За що, красавице, я так тебе люблю,

                              Що серце треплеться в грудях несамовито,

                              Коли проходиш ти повз мене гордовито?

                              За що я так тужу, і мучусь, і терплю.

 

    Цілина повільно зминає лист , продовжує тримати його в рука. Сівши за стілець, вона відкидається назад і дивиться вдалечінь.  До неї підходить тітка, яка намагається переконати племінницю у марності таких переживань.

 

  Тітка Цілини , дивлячись на переживання племінниці, звертається до дівчини:

 

     Цілино, віддай мені ці листи, вони тобі зовсім не потрібні.Невже ти не бачиш, що цей Франко тобі не пара.Ти повинна вийти заміж за чоловіка зі становищем, який забезпечить тебе і твоїх дітей. Крім того, Цілино, ти на державній службі і маєш декрет – дозвіл на роботу, який при одруженні втратиш. Бо ти ж сама прекрасно знаєш, що закони Австрії не дозволяють заміжнім жінкам працювати на державній службі.

   Байдужість Цілини до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала і не мала наміру читати його вірші. Франко почував себе при ній несміливо, ні постаттю, ні красою не міг похизуватися, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого Франко не мав. Не дивно, отже, що вони не зійшлися вдачами. Хоча певні почуття все ж до нього мала... Та тітка Цілини не схвалювала їх і всіляко втручалась у їхні стосунки. Що любив у цій недалекій, примітивній жінці інтелектуал Франко? На жаль, на це питання немає відповіді.Поет намагався забути, вирвати із серця ту, що не відповіла на його любов і принесла йому лише одні страждання. У його зраненій душі точилалася боротьба: бажання забути миті  і водночас бачити її хоча б уві сні.

Музична композиція „Чого являєшся мені у сні...”

   Франко , сидячи за столом , читає :

                                    Так, ти одна моя правдивая любов,

                                           Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;

                                            Ти найтайніший порив той, що бурить кров,

                                            Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

    Встає із-за стола і підносить до свічки щойно прочитаного вірша , який горить на підносі (фоном  є тиха музика)

 Під тягарем життєвих обставин сорокарічний поет втомився , знесилився , почувався “зраненим звіром” , що “тікає у нетрі , щоб у своїй берлозі здихати” 

Такий емоційний стан був обумовлений фактами і особистого , і громадського життя . Іван Франко пережив напад важкої недуги , що підточила його фізично , любовна ж драма надломила його морально , надірвала душу , переповнила все

його єство нестерпною мукою .

   Тричі йому “являлася любов” і тричі втрачав надію на щастя. Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта Ольга Хоружинська, єдине щасливе кохання поета. Але це інша історія...

 Кохання Франка можна уявити у вигляді дерева, на якому пора року змінює інше.

Весна – це перше, ніжне кохання до Ольги.

Літні гілочки – це стосунки з Юзефою Дзвонковською.

Зимові засніжені гілочки – це холодні почуття Цілини Журовської.

Осінні гілочки з плодами – це зріле, подружнє життя Франка з Ольгою Хоружинською.

Лунає музика. Учасники вечора прощаються з глядачами.