Казка " Пустощі зайчат"

КАЗКА

Пустощі зайчат

      Мама часто називає мене « мрійницею», «фантазеркою», бо я вигадую всілякі історії. Всіма своїми думками я  залюбки ділюсь з моїми однокласниками. Але є у мене мрія, про яку я ніколи нікому не говорила. Адже є така прикмета: якщо до чогось дуже прагнеш, то обов’язково збудеться, тільки нікому наперед не можна про це говорити – зурочать.

    А мрію я про те, щоб стати невидимою і при цьому розуміти мову тварин і рослин. Скільки цікавого я б тоді побачила і почула. Звичайно, я розуміла, що це моє бажання нездійсненне.

    Та одного разу зі мною трапилась така пригода. Пролинуло літо , як на крилах, і настала осінь. Я дуже люблю цю пору року,бо вона розфарбовує листочки на деревах у яскраві кольори. Особливо восени  люблю ходити  з батьками до лісу, який росте за річкою.

   І ось , нарешті, вихідний. Значить, можна поблукати лісом. Входимо туди,наче в казку. Здається, що кожне дерево – це дівчина – модниця, яка надягла на себе  улюблені кольори. Я уже знаю, що клен восени полюбляє жовтий , сосна – виключно темно – зелений, а дуб майорить і червоним, і жовтим, і коричневим, а подекуди –  весняно – зеленим. Всі дерева ніби посміхаються і в той же час сумують, бо потрібно знімати з себе прикраси і класти до ніг матінки – землі.

     Батьки присіли відпочити, а я  тихенько побрела далі , прислухаючись до лісових звуків.  Ледь – ледь шаруділо листя, і ніби хтось  тихо ходив попід березами і кленами, які де- не –де траплялися серед сосен. І де не пройде – там листя ставало золотим  і червоним. Мабуть, то ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив. Я помітила біля куща широкий пеньок і зраділа,що можна перепочити. Сіла на нього,заплющила очі, дозволивши вітерцю погратися з моїм  неслухняним волоссям.

   Раптом  почула тихе схлипування. Придивилась і побачила під сосною якусь небачену до сих пір істоту. Була вона манюсінька, мов кошенятко,пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову квіточку – братки.

 По тій мордочці текли сльози, бо лапка  потрапила  у петлю, яку  якась зла людина поставила, мабуть, на зайця. Істоті було боляче. Я швиденько звільнила лапку і не встигла озирнутись, як звірок кудись зник.

Ну, що ж? Так, то й так. Іду далі.Чомусь , чим далі йду, все більше і більше пахне димом. Коли чую, як хтось тоненьким голосом говорить: « Від усієї великої родини лісових Моховин дякую тобі за допомогу! Ти врятувала мою доньку – Хуху -Моховинку. І за це я допоможу здійснитися твоїй мрії. Але тільки на один день»». Ці слова промовила істота,  яка стояла неподалік. Вона була копією тієї,що я врятувала, але трохи більша.   Про яку мрію вона говорила я зрозуміла тільки тоді, коли зі мною трохи пізніше трапилась така пригода.

    Дійшла я до лісової галявини, яка була улюбленим місцем для відпочинку всієї моєї родини.   На цій галявині ріс високий сильний дуб.  І вся моя родина знала, що біля його коріння жив сірий заєць зі своєю родиною,вивірка оселилася в малому дуплі на міцній гілці того дуба.. Ще вище дикі бджоли мали своє гніздо. А у великому дуплі жила мудра сова. Старий дуб ховав всіх своїх жителів від ворогів, закривав своїм густим листям від дощів, вітру, гарячого сонця. І взагалі, дуб був окрасою галявини. Але  сьогодні галявини  не впізнати:вигоріла вся трава і квіти,спалені медоноси,випалені молоді порослі, конають  у муках обгорілий столітній дуб і тендітні берізки. Так ось звідки був запах диму!  Боже! Що тут сталося? У знемозі я присіла  на стовбур поваленого дерева. На долоню мені сів чорний жучок. Я не одразу збагнула, що він  стурбовано заговорив до мене:

-         Невже  отак поступово спалять весь ліс і всі птахи з лісу повідлітають? Куди вони полетять?

Йому відповіла пташка, яка сиділа  на гілці обгорілого  клена:

-         Біда  ходить по дібровах,лісах. Здається, ніхто не розуміє ,що ліс  треба берегти від пожежі. Бо він – невід’ємна частина природи. Зникне  ліс – зміліють ріки,загинуть звірі,земля перетвориться на пустелю.

    Так ось про яку віддяку говорила мені Моховинка! Я стала розуміти мову тварин . Яке щастя!

      На обгорілому стовбурі, що був колись тремтливою осикою,зібралася купка метушливих горобчиків. Вони  стурбовано обговорюють нещодавню пожежу на галявині. Зупинилася і прислухаюся до їхньої розмови.   Старий поважний горобець розповідає молоді про причини пожежі..

       Виявляється, у мами зайчихи влітку народилися троє зайчат. Виросли вони не дуже слухняними, бо мама їх балувала. Адже були вони в їхній великій зайчачій родині найменшими, « мізинчиками». І ось в день осінній,світлий, тихий зайчата побігли погратися  на галявину. Тут вранці уже побували люди, бо накидали всюди сміття, багаття гарне розпалили, але чомусь не загасили. Тож зайчата, не довго думаючи, подалися до цього  вогнища, роздмухали жаринку і захотіли запекти  собі  до обіду парочку морквинок . Але вогонь ледь – ледь горів, а зайчатам не терпілося, і вони, забувши уроки матусі і мудрої Сови про всі застороги щодо вогню, вирішили підкинути у вогнища сухої трави. До роботи взялися дружно. Ось трава уже розгоряється, аж це раптом вітерцем повіяло. Загорілася трава навколо вогнища, стовпи диму і вогню в небо підіймаються.

 - І я це бачив, - цвірінькає молодий горобчик. Коли димом огорнуло всю галявину, в паніці почали тікати звірі. Птахи в небо піднялись,біля галявини, на болоті, лелеки ходили. Але коли побачили це жахіття, то разом всі злетіли, піднялися над полум’ям і почали кричати всі їжачкам і мишкам, щоб вони швидко землю навколо вогнища перерили і пожежу зупинили.

-Але не тільки гризуни зупинили вогонь, - продовжує розповідь горобчика старий горобець.  Схаменулася вся природа. Вона розуміла, що вогонь нищить її вроду. Тож стала плакати . І з неба полились сльози на ліс , на поле біля лісу. Вогонь на галявині став стихати. А мама – зайчиха все бігала та кричала, шукала своїх  неслухняних діточок.

    Як зачарована слухала я цю розмову. Аж ось зашаруділо в обгорілому кущі мишеня. Воно комусь жалілося, що згоріла його затишна хатинка, і тепер, замість того, щоб заготовляти їжу на зиму, доведеться знову шукати місце для нового житла, бо згоріла галявина стала ненадійним прихистком.

     А хто ж це плаче неподалік? Навшпиньки підкрадаюся до пенька. На ньому, на листочках подорожника, сиділо троє зайчат з обпеченими хвостиками, а біля них зі сльозами на очах припадала мама зайчиха. Вона їх цілувала,пригортала, лаяла і журила, розуму навчала, щоб були обережні, з вогнем не грали, завжди про це пам’ятали і всіх застерігали.

 Аж тут прилетіла мудра сова і почала щось голосно говорити.

 Від її гучних слів   я прокинулась. Виявляється, задрімала на пеньку. Отже, всі ті почути розмови- лише сон. Ну і насниться ж таке!

     По дорозі додому я згадувала сон і лісові розмови. Про що тільки не говорили тварини і рослини, та я зрозуміла одне: ліс – це неосяжний великий світ зі своїми жителями, законами, радощами , бідами і страхами. А страх у всіх жителів лісу один – перед людьми, якщо можна нас так назвати . Бо ми – найбільші руйнівники всього живого на землі. Бездумно вирубуємо і палимо ліси, гаї, висушуємо ріки, вбиваємо тварин, залишаємо після себе купи сміття, бездумно розпалюємо вогнища, де нам тільки заманеться.

       Тож  будьте природі вірним другом, не толочіть трави і квіти, сійте всюди : в лісі, в полі, в степу – зерна доброти, побажайте дереву і пташці довго жити в цьому прекрасному світі. Одним словом, вчиться серцем розуміти мову рідної природи, бо природа – це велика краса, а красу треба берегти.