Казкотерапія як один із видів артпедагогіки

Відділ  освіти

Добропільської  міської  ради

Методичний кабінет

 

 

 

Узгоджено                                                                         Затверджено

Методист                                                                           Завідувач

методичного кабінету                                                      методичного кабінету

________ Л.В. Гнилицька                                               __________Н.В.Курдя   

 

 

 

План роботи

творчої групи

вчителів початкових класів

ЗНЗ м. Добропілля

«Казкотерапія як один

 із напрямків артпедагогіки»

 

 

 

 

керівник Резоглазова О.О.,

вчитель початкових класів

ЗОШ № 15

( № 384, від 11.09.2017)

 

 

 

 

 

 

                          Добропілля, 2017 рік

У казках є засоби, які можуть
виправити чи відродити будь-яку

втрачену душевну пружину.
Кларіса Пінкола Есте

 

 

Мета: підвищення професійної майстерності учителів - учасників творчої групи  в процесі інтерактивного педагогічного спілкування з освоєння досвіду роботи у використанні казок як форми прояви творчості .

 

Завдання:

1. Знайомство учасників з прийомами роботи з казкою.

2. Формування умінь створення альтернативних моделей поведінки.

3. Стимулювання впровадження сучасних оздоровчих технологій в освітньо-виховний процес педагогів.

 

Очікувані результати:

1.Практичне освоєння учасниками майстер-класу функцій діагностування, корекції засобами казок на уроках.

2.Підвищення рівня професійних якостей педагога при використанні казкотерапії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План  проведення занять

 

1. Художні казки  (листопад ,2017 р.)
   1.        Поняття.
   2.        Інсценізація уривка.
   3.        Виготовлення персонажу.

 

2. Дидактичні казки (січень, 2018 р.)

 2.2 Поняття.
2.3. Ляльковий театр.

 

3. Психокорекційні казки ( квітень, 2018р. )
   1.        Поняття.
   2.        Складання своєї казки (зло - добро).

 

4. Медиативні казки ( травень, 2018р.)
   1.        Поняття.
   2.        Арт-терапевтична робота «Лагідна квіточка».
   3.        Презентація роботи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заняття №1

 

 У наш час усе більшої популярності набуває такий напрям педагогічної науки, як артпедагогіка, що передбачає залучення дітей до різних видів діяльності (слухання музики, малювання, ліплення, танцю тощо).

     Сутність артпедагогіки полягає, передусім, у тому, що вона впливає на морально-етичні, естетичні та комунікативно-рефлексивні основи особистості і сприяє формуванню в дитини навичок соціальної поведінки за допомогою мистецтва. Окрім того, артпедагогіка допомагає учневі долати власні психологічні труднощі, відновлювати емоційну рівновагу, перемикатися з негативних переживань на позитивні почуття й думки. Отже, вчителі, застосовуючи різні артпедагогічні техніки, отримують чудові можливості в навчанні, вихованні й загальному розвитку школярів. Одним із найпопулярніших і цікавих напрямів артпедагогіки є казкотерапія, що дозволяє дорослому працювати з дітьми через казку.

     Казка — незмінний супутник дитинства. Вона впливає на духовний

світ дитини, заохочує її до набуття нових знань і умінь, створює

певні зразки поведінки, сприяючи формуванню високих моральних

цінностей та позитивного світогляду дитини.

    У дитячій казкотерапії найчастіше застосовують чотири види

казок: художні, дидактичні, психокорекційні та медитативні.

Отже, нашу роботу ми також спрямуємо за цими чотирма напрямками. До художніх казок відносять народні, авторські казки, а також притчі, байки, легенди, билини. Саме з них дитина дізнається, що життя — це активне протиборство двох важливих елементів: зла й добра. Причому добро завжди винагороджується, а зло — неодмінно карається.

Художня казка пропонує учневі модель певної життєвої ситуації й допомагає осмислити її, дати оцінку героям й тим самим визначити для себе правила поводження в реальному житті. В основі всіх художніх казок  лежить

мораль, як то: «Колобок», «Котик та півник» (неслухняність та розважливість призводять до біди», «Попелюшка» (доброта й працьовитість завжди винагороджуються), «Кіт у чоботях» (вірний друг кращий від багатства), «Хлопчик-мізинчик» (кмітливість та розум перемагають силу) тощо.          Сьогоднішнє заняття присвятимо художнім казкам презентація казки колобок , інсценування уривку казки, виготовлення колобка з паперу.

     Отже, художні казки дуже корисні. Перш за все, у казці цінний її виховний аспект: всі вони вчать добру. І позитивні герої, і допомагають їм тварини, і предмети - всі прагнуть бачити добро.

 

 

 

 

 

 

Заняття №2

 

     На попередньому занятті ми приділяли увагу художнім казкам. А сьогодні ми познайомимся з дидактичними казками.

     Дидактичні казки застосовують для подання  в ігровій формі навчального матеріалу. Причому їхніми героями зазвичай стають абстрактні поняття або явища природи (Доброта, Сила, Вітер, Сонце), неживі предмети (іграшки), символи (цифри, букви, звуки), для яких спеціально створюється казковий образ світу. Ці казки можуть розкривати зміст і важливість певних знань.

Тобто у формі дидактичних казок вчителі  можуть реалізовувати навчальні завдання.

     Педагог показує дітям котика і розпочинає спілкування від імені цієї іграшки.

К о т и к

Добрий день усім малятам!

Дуже радий вас вітати

Веселенький Мурчик кіт.

Друзі, здрастуйте, привіт!

Учні  відповідають на привітання.

Вчи т е л ь. Ой, який бадьорий сьогодні наш Мурчик!

К о т и к. Аякже! Адже я чудово поснідав смачненьким молочком. Ви знаєте, дітки, як котики п’ють молочко?

Вчи т е л ь. Певно, що так. Давайте, діти, зобразимо, як

снідав пухнастий коточок.

Артикуляційна гімнастика «Котик п’є молоко»

Педагог читає віршовані рядки:

Із блюдечка котик наш п’є молочко,

Водить він жвавим своїм язичком.

Мурчик охоче хлебтає —

Він молочко полюбляє.

Діти виконують ігрову вправу, імітуючи, як котик п’є молоко.

Рот тримають відкритим, губи складені в посмішку, широкий плаский язик кладуть на нижню губу. Потім при піднятті бокових країв та кінчика язика утворюють «чашечку» і в такому вигляді язик втягують до рота. Під час виконання вправи педагог стежить, щоб бокові краї при втягуванні язика ковзали по кутніх зубах, а нижня щелепа залишалася нерухомою.

К о т и к. Правильно, малята, саме так я снідав. А потім попрямував до вашого класу, наспівуючи пісеньку мого друга — кота Леопольда з мультика. А яку саме пісню співав котик ми дізнаємось, коли допоможемо йому сьогодні.

Бесіда «Усім потрібна доброта»

К о т и к. А ви як вважаєте, діти, чи добре бути добрим та ласкавим? (Так.) А навпаки — жорстоким та злим? (Заперечна відповідь дітей.) Правильно. Зрозуміти, яка перед нами людина чи тварина, яка в неї вдача, як вона налаштована по відношенню до нас (дружно чи вороже), ми можемо за її виглядом та, звичайно, за вчинками. От, наприклад, якщо собака гарчить, вишкіряє ікла — він добрий чи злий? (Злий.) А який вираз обличчя у добродушної людини? (У разі необхідності дорослий дає дітям підказку: «Усміхнений, привітний».) Правильно. Чи згодні ви з тим, що і в казках,

і в житті нам зустрічаються злі та добрі істоти? (Так.) Які люди і тварини вам не подобаються? (Недобрі, лихі.) А як ми ставимося до тих, хто добрий та лагідний? (Привітно.)

     А тепер давайте згадаємо казочку про мене, мого друга півника та лисичку.

Педагог розміщує перед учнями  ілюстрації до української казки «Котик і півник» та продовжує розмову.

К о т и к. Як ви вважаєте, друзі, хто з героїв цієї казочки мав вигляд улесливий та аж надто лагідний, а насправді був хитрим, підступним та жорстоким? (Лисичка.) Так. Чому? (Учні за допомогою вчителя  роблять висновок: «Тому що лисичка ласкавими словами обдурила півника, вкрала його і хотіла з’їсти».) От нехороша лисичка!

Вчитель. Чи пам’ятаєте ви, як півнику вдалося врятуватися від лисиці? (Котик поспішив на допомогу і врятував півника.) Правильно. Як ви думаєте, чому котик це зробив? (Тому що він був дуже добрим, чуйним, котику було шкода свого друга, з яким сталася біда.)

Гарна та мудра казочка про котика й півника навчає нас доброті, взаємовиручки. Давайте пригадаємо уривок із цієї казки. А допоможе нам котик Мурчик та інші ляльки нашого театру — півник та лисичка.

Педагог дістає ляльок, встановлює декорацію — хатинку. Розігрування фрагмента казки «Котик і півник».

Вчитель. Жили собі друзі — котик та півник. Котик ходив у ліс по дрова та на полювання, а півник вдома господарював. Одного разу зібрався котик до лісу та й каже півнику.

К о т и к. Сиди, півнику, вдома, двері нікому не відчиняй, а то

тебе вкрадуть!

П і в н и к. Добре, котику, не буду відчиняти дверей!

Вчитель. Тільки пішов котик — тут і підходить до хатки лисичка.

Л и с и ч к а. Півнику-братику, відчини! Я тобі пшенички

принесла!

П і в н и к. Е ні, не відчиню, бо ти, лиско, мене вкрадеш.

Л и с и ч к а. Та ні, я ось насиплю тобі на віконце зерняток, а тебе красти не буду!

Вчитель. Півник побачив, що лисичка справді насипала пшенички на вікно.

П і в н и к. Добре, лисичко, мені так хочеться їстоньки!

Вчитель. Дзьобнув півник два рази, а лисичка його — цап! — і понесла. Закричав півник…

П і в н и к

Несе мене лиска

Далеко, неблизько,

У ліси дрімучі,

На високі кручі,

У крутії гори,

Та в глибокі нори!..

Котику-братику,

Порятуй мене!

К о т и к. Чую, чую, півнику, вже біжу, на допомогу тобі, друже, спішу!

Вчи т е л ь. Котик почув, догнав лисичку, забрав півника та й приніс додому.

Зважаючи на індивідуальні особливості дитини, використовуємо ширму для більш сором’язливих учнів, які не завжди можуть легко відкритися. Умикається фрагмент аудіо запису фонограми пісні «Якщо добрий ти» (муз. В. Шаїнського).

К о т и к (співає)

Дощик босоніж капотить-спішить,

Умиває ромашки.

Якщо добрий ти — легко на душі,

А коли все навпаки — важко.

Отже, казкотерапія по своїй суті не може обійти стороною прийоми драматизації і використання різних видів театралізованої діяльності. «Проживання» безлічі життів персонажів значно збагачує інтелектуальний, емоційний і поведінковий багаж людини. Слухаючи казку, дитина програє її у своїй уяві. Він уявляє собі дію і героїв казки. Таким чином, він у своїй уяві бачить цілий спектакль. Перебуваючи досить тривалий час в активному стані. Виконуючи певні дії, пов'язані з показом і передачею сюжету. Відбувається всебічний розвиток дітей, освоєння ними нових умінь і навичок. Діти оволодівають засобами мовленнєвої та рухової виразності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заняття №3

 

 

Психокорекційні казки створюють з метою м’якого впливу на поведінку дитини. Вони дозволяють коригувати поведінку дитини або її особистісні риси характеру (сором’язливість, неохайність, примхливість, жадібність тощо). Також психокорекційна казка може навчати дітей чемності, доброзичливого та дбайливого ставлення до оточуючих і природи. Створити подібну оповідку неважко: слід визначити героя (казкового двійника дитини); описати його життя (дуже схоже на життя самої дитини); поставити

героя в проблемну ситуацію, яка є нагальною для дитини; розповісти, як казковий герой вирішив її (запропонувати альтернативну модель поведінки).

Можна прочитати учням казку з негативною поведінкою персонажу, обговорити її , а потім запропонувати учням скласти казку з позитивною поведінкою персонажу та інсценувати її. Творча переробка уривку казки

Вчи т е л ь. Чи хотілося б вам, діти, щоб лисичка у цій казці також стала доброю та щирою? (Стверджувальні відповіді). Ми можемо це зробити, змінивши казочку самі.

Діти за допомогою педагога виконують творчу переробку сюжетної лінії казки з моменту, коли півник почав їсти насипану лисичкою пшеницю.

Наприклад:

Їсть півник пшеничку, а лисичка усміхається йому привітно та

й каже:

— Ну як, чи смачна пшеничка?

— Дуже смачна, дякую тобі, лисонько,— відмовив півник.—

А я побоювався, що ти мене обдурити хочеш.

— Ні, півнику, я просто хотіла тебе пригостити та з тобою подружитися,— каже лисиця.

А тут і котик додому повернувся. Щасливі звірята всі разом стали гратися й танцювати.

Ігрові рухові вправи

Вчи т е л ь. Давайте покажемо, як наші добрі друзі котик Мурчик, півник та лисичка гралися.

Діти виконують ігрові рухи під музику (музичний супровід добирається на розсуд педагога) відповідно до змісту віршованого тексту, що його читає дорослий.

Поважно півник походжає,

(Крокування, руки за спиною.)

Своїми крильцями махає.

(Довільні махи розведеними в сторони руками.)

Біжить лисичка досить швидко,

Прудкі у неї ніжки, дітки.

(Легкий біг у середньому темпі.)

А котик йде тихенько, нишком

(М’яка хода на носочках.)

Та й прислухається: де ж мишка?

(Присідають і виконують повороти голови праворуч-ліворуч).

Отже, казки, складані дітьми, не тільки відображають їх внутрішню реальність, проблеми, що хвилюють їх, але й активізують несвідомі процеси, що сприяють їх особистісному розвитку, і вирішенню труднощів. Помічено, що твір казок благотворно позначається на психологічному здоров'ї: дитина стає більш врівноваженою, легше справляється з життєвими труднощами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заняття №4

 

     Медитативні казки створюють для того, щоб допомогти дитині зняти психоемоційне напруження, налаштувати її на позитивне сприйняття навколишнього світу тощо. Головна особливість медитативної казки — відсутність конфлікту й негативних героїв. Найпоширеніша її форма — подорож. Для того щоб створити медитативну казку, необхідно створити для дитини таку ситуацію, у якій вона почувалася б щасливою, спокійною, радісною. І по ходу розповіді формувати позитивні образи (зорові, слухові, смакові, нюхові й тактильні ). Наприклад, можна разом з дитиною «вирушити» до казкового лісу та поспілкуватися з квітами, деревами, пташками й добрими тваринами.

Вчитель. Діти! Давайте вирушимо у подорож  до казкового лісу. З ким ви зустрілись?  А що ж трапилося далі? Під час прогулянки край стежки звірята побачили гарненьку квіточку, яка привітно простягнула до них свої пелюстки і ніби всміхалася друзям лагідною усмішкою. Як ви думаєте, яку вдачу мала ця квіточка? (Вона була доброю, привітною, лагідною.) Давайте спробуємо уявити собі таку квітку та намалювати її.

Арт-терапевтична робота «Лагідна  квіточка» самі малюють квіточку , складають казку і презентують свою роботу.

     Діти сідають за парти  й отримують образотворче приладдя (папір та олівці). У супроводі звучання тихої спокійної мелодії учні  виконують малюнок.

Дітям, що вагаються, педагог надає потрібну допомогу (у доборі кольорів, порядку виконання малюнка).

Презентація робіт

Діти влаштовують виставку робіт. Вони  за допомогою дорослого коментують свої малюнки.

Наприклад:

— Моя квіточка невеличка, вона жовтенька, як сонечко, і пухнаста, як курчатко.

— У мене квітка дуже яскрава, різнобарвна, наче веселка.

— У мене вийшла квіточка з великими пелюстками, а ще я їй домалював очі, носик і усміхнений ротик, бо вона дуже добра.

Вчитель. Як ви думаєте, чи стали зривати квіточку наші друзі-звірята? Чому? А що вони зробили, коли побачили це диво? (Вчитель підводить учнів до висновків: «Звірята не стали зривати квітку, бо такий вчинок був би жорстоким, а вони були добрими.

    Отже, розвиток психічних властивостей учнів відбувається у процесі навчання. Як правило, він відбувається у вигляді одно направленої спрямовуючої дії вчителя на учня. У цьому випадку одним із важливих завдань є організація процесу спільної діяльності учня з учителем, що спрямована на вивільнення власних психічних ресурсів учнів засобами психології. Спільна діяльність учня та вчителя може ґрунтуватись на будь-якому матеріалі, але найбільш близьким для учнів молодшого шкільного віку виступає форма казки. І тому в цьому випадку важливим є метод казкотерапії, як засіб представлення матеріалу у вигляді зрозумілих понять та близьких образів для молодших школярів. Узагальнюючи представлені у роботі дані, можна зробити наступні висновки. Казкотерапія може бути використана як корекційний прийом при роботі з виявленими відхиленнями.

Комбінуючи різні прийоми казкотерапії, можна допомогти кожній дитині прожити багато ситуацій, з аналогами яких він зіткнеться в дорослому житті. І значно розширити його світосприйняття  і способи взаємодії зі світом та іншими людьми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки   Ігри

 

ІГРИ, ВПРАВИ

Вправа «ПРИГАДАЙ КАЗКУ»

Вчитель. Мабуть, немає людини, яка не любила б казки.

Люди завжди обмінювалися історіями. Зараз я про­поную вам згадати ту казку, що вам дуже подобається, і по черзі її представити. Чим вона вам подобалась, що в ній ви запам'ятали найкраще?

Гравці пригадують.

Яка в нас вийшла чудова галерея казок! Які по­чуття виникли у вас після цього?

 

Гра «ЧАРІВНІ ФАРБИ»

На підлозі розстелені газети і приготовлено все, що необхідно для приготування фарб: борошно, сіль, олія, клей, вода, гуаш. Вчитель  дає завдання дітям  виготовити фарби, потім вмикає спокійну музику і всі працюють.

Після виконання завдання ведучий ставить запитання:

Що ви відчували під час виготовлення «чарів­них» фарб?

Чого ви сьогодні навчилися?

 

Гра «ЧАРІВНІ СТВОРІННЯ»

Вчитель. Колись давно одну країну населяли чарівні створіння, але налетів ураган і знищив їх. Тільки в глибоких печерах залишилися яйця цих чарівних створінь. Зараз я дам вам по такому яйцю (надуті повітряні кульки), зігрійте їх своїм теплом, 1 з них вилупляться чарівні створіння.

Гравці за допомогою фломастерів малюють різні створіння на кульках.

Ведучий ставить запитання:

Хто у вас «вилупився»?

Як його звуть?

Який він?

Які почуття виникали під час роботи?

 

Вправа «ВИГАДУВАННЯ КАЗКИ»

Вчитель. Підведіться ті, кому подобаються казки про тварин!

Четверо  гравців, хто підвелися першими, мають право набрати свої підгрупи.

Кожна підгрупа створює своє маленьке коло і протягом 10 хвилин вигадує казку з обов'язковою участю всіх казкових героїв, які запропоновані в цій підгрупі. Потім казки зачитуються і вправа обговорюється.

 

Гра «КАЗКОВИЙ ДОЩИК»

Гравці стають одне за одним.

Вчитель. У казковій країні йде дощик, але не простий а казковий. Він стукає по шиї, по плеча, по спині тощо.

Усі гравці рухаються по колу. Кожний гравець відповідно до слів ведучого за допомогою легких постукувань пальцями робить масаж учасникові, який іде попереду. Потім усі повертаються в зворотній бік і роблять те саме.

 

Гра «ГАЛЯВИНА»

Вчитель. Пройшов чарівний дощик, і ми опинилися на казковій галявині. Розкажіть, хто з'явився на галявині?

Кожен гравець обирає, ким він буде на галявині. Вчитель ставить запитання – підказки.

— Де ти стоїш?

— Скільки тобі років?

Що ти робиш на галявині?

Який зараз день і пора року?

Так програються всі ролі, потім усі гравці розташовуються на галявині, і галявина «оживає» на 7-10 хвилин, згодом усі сідають у коло, і кожен гравець говорить від імені свого героя.

Після цього гравцям необхідно по черзі промовити фра­зу: «Я не (герой), я — (своє ім'я).

Гра обговорюється.

 

Вправа «ПОДОРОЖ»

Перед початком вправи вмикається спокійна музика.

Вчитель. Заплющте очі... Уявіть, що ви виру­шили у подорож. Ви об'їздили багато країн, позна­йомились із різними людьми.

І ось одного разу ви їхали через поле. Навкруги літали метелики, співали птахи - вони раділи, що ви їдете через їхнє поле. Пахло  квітами і свіжою полуницею. І ось на горі ви побачили Прекрасний Палац. Щось підказало вам, що вам дуже важливо потрапити туди. І ви вирушили до Палацу.

Коли ви увійшли в Палац, то були вражені його красою. Усе тут було зручним і красивим. Нібито хтось будував цей Палац саме для вас. І ви зрозуміли, що в ньому ви знайдете щось дуже важливе для себе.

Уявіть, що ви  наближаєтеся по Палацу й знаходите для себе те, що ви хотіли…

Усе те, що ви знайшли для себе в цьому Прекрасно­му палаці, залишається вам, і ви візьмете це з собою, коли повертатиметеся. А зараз ви робите глибокий вдих... і видих. Візьміть із собою все те хороше, що було з вами. І повільно розплющуйте очі, повертайтеся до кімнати.

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки Казки

 

Чи пам’ятають на світі добро?

Дуже-дуже давно у темних густих джунглях жили тигр і тигриця і було у них троє малюків. Став тигр старіти і слабіти, відчув що скоро помре. Покликав до себе своїх дітей і оголосив їм прощальний заповіт:

– Діти мої, – сказав тигр, – пам’ятайте, що тигр – цар лісів, полює за всіма звірами, і не сміють вони йому заперечувати. Є тільки один звір, від якого я хочу вас застерегти, один він сильніший та хитріший від тигра. Звати його Людина, і перед смертю застерігаю вас: бережіться, не полюйте на нього і не убивайте його.

З цими словами старий тигр ліг на бік і помер.

Із трьох малюків двоє старших були розумні і дотримуватися поради батька: ганялися тільки за сарнами, кабанами та різними іншими звірами в лісі, а людей уникали як вогню. Але молодший був норовливим і мав свої наміри:

- Що це за істота така ця Людина? Чув я, що сили у неї не багато, та не має вона ні іклів, ні кігтів. Я одним ударом долаю і оленя і кабана, подолаю і Людину.

Не зупинили молодого тигра ні благання матері, ні братів, що застерігали його і нагадували заповіт тигра-батька. Прокинувся він на світанку і пішов шукати Людину.

Зустрівся йому на дорозі старий буйвол. Спина його була вся у смугах від старих ударів батогом. Тигр ніколи не бачив людини і запитав буйвола:

– Хто ти? Може Людина?

– Ні, я тільки старий, бідний буйвол.

– Ось як, – сказав тигр. – Тоді, може ти розкажеш мені, що це за істота така Людина, бо я хочу знайти її та вбити.

– Стережись, молодий тигр, – сказав буйвол, – це небезпечна та підступна істота. Багато років я був слугою Людини: носив важкі ноші на своїй спині і стер ними свої боки. Поки я був молодим і сильним, чоловік цінив і годував мене, а тепер, коли я став старим та слабким і не можу більше працювати на нього, він вигнав мене в ліс. Стережись, стережись Людини, не шукай її і не намагайся вбити, вона хитра і небезпечна.

Тільки розсміявся молодий тигр і пішов своєю дорогою.

Через якийсь час зустрів він старого слона, який пасся на галявині. Шкіра його була вся в зморшках та складках, очі були мутними від старості, за вухами виднілись великі рубці там, де його били по голові палицею.

– Що ти за звір? – запитав тигр. – Може людина?

–Ні, я тільки старий слон.

– Ось як? Ну, якщо ти такий старий, то може ти знаєш, що це за звір такий, Людина? Хочу знайти її, вбити та з’їсти.

– Стережись, молодий тигре, не полюй на Людину, це підступний і небезпечний звір. Поглянь на мене, я – великий і сильний, і що ж? Людина підкорила мене, навчила і зробила своїм слугою на багато років. Поки я був молодим, чоловік годував мене та доглядав. Але коли я став старим та не можу більше працювати, мене вигнали в ліс і перестали про мене піклуватися. Послухай мене, не чіпай Людину, бо потрапиш у біду.

Молодий тигр тільки розсміявся у відповідь і пішов своєю дорогою. Через якийсь час почув він, що хтось рубає дрова, підкрався ближче і побачив лісоруба. Подивився, подивився на нього і запитав його, що він за звір. Лісоруб відповів:

– Ну і невіглас же ти, тигр. Невже ти не знаєш, що я людина?

– Так, – сказав тигр, – от мені пощастило; я шукав людину, щоб вбити її і з’їсти, ти мені якраз і знадобишся.

Почув це лісоруб і розсміявся:

– Вбити і з’їсти мене? Ти напевне не знаєш, що людина дуже хитра, щоб її міг з’їсти тигр? Пішли до мене і я тобі покажу таке, що тільки людина знає і тобі корисно буде це знати.

Тигру це сподобалось, і пішли вони разом, поки не прийшли до міцного будинку, де жив чоловік.

– Що це? – запитав тигр.

– А це називається дім, – сказав чоловік. – Я покажу тобі, як ним користуватись.

Зайшов до будинку і зачинив за собою двері.

– Ось бачиш, – сказав він тигру, – які дурні тигри, порівняно з людьми. Живете ви собі в ямі у лісі, на холоді, дощі та спеці, і всієї вашої сили не вистачить, щоб збудувати дім. А я ось слабший від тебе, а вибудував собі чудовий дім, де живу собі в своє задоволення.

– Ні, – розлютився тигр, – ти, жалюгідне, беззахисне створіння, живеш в такому будинку, а я, такий сильний, красивий, з кігтями та іклами стою зовні? Я повинен бути у будинку, а не ти. Виходь негайно і поступись мені місцем.

– Добре, – сказав чоловік, впустив тигра, а сам вийшов. Міцно зачинив будинок, взяв сокиру на плечі і пішов, залишивши тигра помирати від голоду та спраги.

Скоро тигру набридло сидіти у будинку і захотів він вийти з нього.

Як він не намагався, але нічого не виходило. Почали його мучити спрага і голод.

Пройшов деякий час, стало йому зовсім погано. Дивиться тигр у щілинку і бачить: прийшла сарна напитися до річки, що текла поблизу дому.

– Сестричко сарна, відчини двері, випусти мене, гину я.

Злякалась сарна, почувши тигра, але побачила, що він міцно закритий – заспокоїлась.

– Прикро мені чути про твою біду. Тільки я боюсь, що коли я випущу тебе, ти мене вб’єш та з’їсиш.

– Що ти, ні, обіцяю. Випусти мене!

Пожаліла сарна тигра, відчинила двері. Тільки тигр вискочив із дому, так і схопив сарну.

– Шкода мені тебе, сестричко, тільки я так зголоднів, що повинен тебе з’їсти.

– Але ти обіцяв, що не будеш мене їсти. А тепер, коли я врятувала тебе, ти добра не пам’ятаєш.

– Добро? Що таке добро? – сказав тигр. – Я не вірю, щоб добро пам’ятали.

– Ні? – здивувалася сарна. – Давай запитаємо трьох живих істот, яких зустрінемо, чи пам’ятають на світі добро. Якщо вони скажуть, що не пам’ятають, ти можеш вбити мене та з’їсти. Але якщо скажуть, що добро пам’ятають, ти повинен мене відпустити.

– Згода, – сказав тигр.

Пішли вони разом. Дивляться, біля дороги росте велике дерево.

– Доброго дня, дерево, – сказала сарна, – розсуди нас, будь ласка.

– У чому справа, сестро сарна? Охоче допоможу, як зможу.

– Ось яка справа, – почала сарна. Знайшла я цього тигра закритим у будинку лісоруба. Покликав він мене і попросив випустити та пообіцяв, що не з’їсть мене. Але як тільки я його випустила, він схопив мене і хотів убити та з’їсти. А коли я стала дорікати йому тим, що він добра не пам’ятає, так він сказав, що добра ніхто не пам’ятає. Ось ми і домовились з ним, що у перших трьох живих істот, які зустрінемо, ми запитаємо, чи пам’ятають на світі добро. Якщо скажуть, що не пам’ятають, то тигр може з’їсти мене, я якщо скажуть, що пам’ятають, то він повинен відпустити мене. Будь ласка, брате дерево, скажи ти нам, чи пам’ятають добро на світі?

Сумно зашелестіло гілками дерево і каже:

– Радий би допомогти тобі, сестро, але мушу відповідати по совісті, так, як сам бачив. Росту я тут при дорозі і в затінку моїх густих гілок ховаються від спеки і люди і звірі. Відпочивають, насолоджуються прохолодою... А потім що? А потім йдуть собі далі, не тільки не дякують за гостинність, але ще й ламають моє гілля, щоб підганяти ним змучену худобу... Чи це означає «пам’ятати добро»? Ні, добра на світі не пам’ятають.

Бідна сарна зовсім занепала духом, і пішли вони далі. Бачать, пасеться буйволиця і її телятко. Буйволиця їсть суху і низьку траву, а телятку залишає високу та соковиту. Підійшли вони до буйволиці, лань і каже:

– Доброго дня, тітонько буйволице. Ось ми з тигром хочемо з тобою порадитись в одній справі. І розповіла сарна про свою сумну пригоду.

Подивилась буйволиця своїми великими очима на тигра, потім на сарну і каже:

– З радістю допомогла б тобі, сестро лань, але треба казати так, як я дійсно бачила на світі. Розсуди сама: ось є у мене телятко.

Поки воно маленьке, роблю все, що можу, щоб воно було ситим та щасливим. А коли воно підросте і стане міцним та сильним, чи буде пам’ятати про свою стареньку маму? Чи пригадає те, що вона робила заради нього? Чи буде воно берегти мою старість? Ні, живу я давно і скажу: добро на світі не пам’ятають.

Зовсім знітилась сарна, почувши таку відповідь. А тигр тільки й радіє. Залишилось запитати ще кого-небудь, щоб закінчити суперечку. Рушили вони далі. Дивляться – скаче по дорозі заєць.

Зупинили вони його та й питають:

– Доброго дня, зайчику, – каже лань, – можеш розсудити нас з

тигром, справа не довга.

– Охоче, – каже заєць, – розповідайте у чому справа.

– Ось як було діло... – і розповіла сарна зайцю, як все сталося.

– Ой, сестро, дивна це справа. Щоб розв’язати таку складну задачу, треба мені все добре взнати та зрозуміти. Подивимось, як все було: ти, сарна, була зачинена у будинку лісоруба?

– Та ні, – загарчав тигр – це я був зачинений!

– Так, так, – каже заєць, – тебе зачинила сарна?

– Зовсім ні, – заперечила сарна, – ти, здається нічого не розумієш. Давай я тобі все добре поясню.

– Так, так, справа я бачу дуже складна, – відповів заєць, – відразу і не зрозумієш. Треба піти на те місце, де все сталося. Там ви мені все покажіть і поясніть.

Погодились на це тигр і сарна і пішли до будинку лісоруба.

– Ну ось тепер, – каже заєць,– ви мені все покажіть і зрозуміло поясните, як було насправді. Ти де була, сестричко-сарна, коли тебе тигр помітив?

– А ось тут, – і сарна побігла до води, – я пила воду.

– А ти, дядечко тигр?

– А я був тут, всередині будинку, – сказав тигр і ввійшов до будинку.

– А двері були зачинені, так?

І заєць зачинив двері на засув. Потім він пішов з сарною, а тигр залишився в будинку і загинув.

ІІІ. Аналіз казки

Чи сподобалась вам казка?

Як ви вважаєте, про що ця казка? Чи пам’ятають на світі добро?

Чому старий тигр застерігав своїх тигренят не полювати на людину?

Що можна сказати про головного героя казки?

Чому молодий тигр не послухав свого батька?

Які наслідки мав цей вчинок?

Які стосунки у тигра з іншими героями казки?

Яку стратегію стосунків він вибрав?

Чи допомогло йому це?

У чому полягають головні труднощі героя?

Від кого отримує допомогу сарна?

Чому заєць вчинив з тигром саме так?

Чи можете ви навести приклад доброго вчинку, зробленого вами?

Чи пам’ятаєте ви добро, яке вам роблять інші?

На кого з персонажів цієї казки ви хотіли б бути схожими? Чому?

Висновок. Пам’ятайте, кожна казка несе в собі прихований сенс. Вона попереджає нас про наслідки руйнівних вчинків. У житті кожна подія може мати декілька варіантів розвитку, і тільки від вас залежить, який шлях ви обераєте.

 

 

 

                      КАЗКА ПРО СЕРДИТЕ ЛЕВЕНЯ (для агресивних дітей)

     Жило собі на світі Левеня, не велике й не мале, руде. Мало гарні жовті очі, довгі жорсткі вуса, сильні лапи й довгий хвіст. Але було воно дуже-дуже сердите: рідко посміхалося, нікого ніколи не жаліло, бо вважало, що для того, щоб вирости справжнім Левом, цього робити не можна.

Одного разу гуляло Левеня лісом і побачило, як звірята грають у м'яч. М'ячик весело стрибав від Жирафика до Кабанчика, від Кабанчика до Жабеняти, від Жабеняти до Зебри.

Левеня спритно вистрибнуло в коло та схопило гарний м'яч лапами. Всі звірята завмерли на місці від несподіванки.

—Віддай, будь ласка, нашу іграшку,— попросило Жабеня.

—Не віддам,— прогарчало у відповідь Левеня.

—Віддай, — попросила Зебра. Левеня лише похитало головою й гаркнуло ще голосніше.

—Якщо так, — сказав Кабанчик, — то ми самі заберемо м'яч у тебе!

—Тільки спробуй,— гаркнуло Левеня й випустило великі й гострі пазури.

—Ось і спробую,—відповів Кабанчик та й став підходити до Левеняти, роздуваючи ніздрі на своєму п'ятачку.

—Стій, Кабанчику, стій,— квакнуло Жабеня,— не треба. Але він того не чув.

Підбігши до Левеняти, Кабанчик спробував відібрати м’яч.

Та тільки нашкодив ще більше... Звичайно, Левенятко було спритнішим і високо підстрибнувши, перескочило через Кабанчика ще міцніше стиснувши пазурами м'яч. І раптом: ба-бах!!! — щось так голосно грюкнуло, що всі малята злякалися, навіть Левеня. Коли все стихло, й звірята розплющили очі, то побачили, що м'ячик лопнув, і з нього виходить повітря: ш-ш-ш!!! Звірята дуже засмутилися, а Жабенятко навіть заплакало. Левеня задоволено гаркнуло:

—Це вам за те, що гралися без мене! І вигнувши спину зникло в гущавині лісу.

На жаль, Левеня чинило так не вперше. Воно часто ображало інших звірят, його не кликали до веселих ігор, бо боялися, що він когось образить чи ще гірше — вдарить гострими пазурами.

Але й Левеня не було задоволене, з часом йому стало сумно самому й захотілося з кимось пострибати через струмок, побігати навипередки, але нікого не було видно й чутно.

Раптом перед ним з'явився яскравий Метелик. Він змахував крильцями, ніби запрошував із собою на прогулянку. Левеня підстрибнуло від задоволення:

—А-а-а, ось кого я зараз упіймаю — вигукнуло Левеня й спробувало вхопити Метелика. Та дарма, Метелик змахнув крилами і сів на іншу квітку.

—Р-р-р! — заревіло Левеня,— не жартуй зі мною! Дожену, впіймаю та з'їм!!! І погналося за Метеликом. А той, легко змахуючи крильцями, полетів до лісу, сідаючи то на одну квітку, то на іншу. Левеня остаточно розсердилося і, голосно рикаючи, стрибало через кущі, намагаючись упіймати прудкого Метелика. Та ось раптом чомусь стало дуже темно, і Левеня заревіло від болю. Ви запитаєте, що сталося? Просто наш малий злюка впав у величезну мисливську яму та поранив лапу.

—Ой-ой-ой!!! Як боляче! Як темно! — злякано плакало Левеня. — Що ж мені тепер робити? Яма така глибока, я не зможу з хворою лапою вистрибнути з неї... Воно підняло вгору свою велику голову з жовтими очима, повними сліз. Високо в небі пливли білі-білі хмаринки, сяяло яскраве сонечко, було чутно, як співають птахи. Левеня сіло на дні ями й голосно-голосно заплакало.

—Гей! Ти чого плачеш? — почулося раптом згори.

Левеня підняло свої великі жовті очі, які світилися в темряві, й побачило того самого Метелика, через якого опинилося в такій скруті.

—Чого тобі,— буркнуло Левеня Метеликові,— посміятися з мене прилетів?

—Дуже боляче? — співчутливо запитав Метелик.

—Дуже!!! Можеш радіти, — ображено відповіло Левеня.

Метелик сидів мовчки, лише повільно складав та розгортав свої веселкові крила.

—Я допоможу тобі,— раптом вигукнув він. — Я вже придумав як!

—Та що ти можеш, адже ти такий маленький і слабкий,— сумно зітхнуло Левеня.

—Зачекай, я зараз! — і Метелик зник у синьому небі.

—Ну, ось... І цей мене кинув! Всі мене кидають. Мене ніхто не любить, друзів у мене немає. Цікаво, а як це мати друзів? Добре це, чи погано — я ж не знаю, — розмірковувало вголос Левеня.

—Ось він! — знову почувся чийсь голос згори.

—Ти повернувся! — з полегшенням зітхнуло Левеня, й підняло до неба очі.

Зверху на нього дивилися Жирафик, Кабанчик, Жабеня, Зебра й маленький Метелик.

—Що, поглузувати з мене прийшли,— ображено мовило Левеня.

—Еге ж, яка глибоченна, моєї шиї не вистачить,— сказав Жирафик,— що ж робитимемо?

Левеня здивовано спостерігало за тим, що відбувалося нагорі.

—Ква-ква, он невелике деревце. Якщо його зігнути воно може дістати до дна ями,— вигукнуло Жабенятко,—тільки я не зможу один цього зробити.

—Ми зараз,— крикнув Кабанчик і підморгнув Зебрі.

Нагорі все стихло, лише Метелик лагідно дивився на нещасне Левеня.

—На, тримай,— і наш маленький герой побачив, як до ями почало опускатися тоненьке деревце,— чіпляйся мерщій, — закричав Метелик.

Левеня, не розуміючи, що відбувається обома великими лапами й гострими пазурами щосили вхопилося за гілки та листя. А потім йому здалося, що він уміє літати, як Метелик: синє небо й сонце стали наближатися так швидко, що Левеня й незчулося, як опинилося нагорі, — буме! — і воно гепнулося у траву серед квітів. Тут було тепло, а не так, як у ямі — сиро й холодно, до того ж ще й страшно.

Навколо стояли всі звірята й розгублено дивилися на нього.

—Чому ви на мене так дивитеся? — тихо запитало Левеня.

—А ти не будеш гарчати? — запитала Зебра.

—І дряпатися своїми пазурами? — злякано перепитав Жирафик.

—І хапати великими лапами? — тихенько проквакало Жабеня.

—Ні, мабуть, не буде,— посміхнувся Метелик.

—Ні, не буду, ...правда... — винувато мовило Левеня.

—Тоді є пропозиція погратися в доганялки! — закричав радісно Кабанчик.

—І мене візьмете? — здивовано перепитало Левеня.

—Так!!! —відповіли всі хором.

І всі разом побігли до прозорого струмка. Звірята довго ще гралися та веселилися, й дружно сміялися, коли всі перегони завжди вигравав маленький Метелик, а у грі в хованки ніколи не вдавалося відшукати зелене Жабеня в зеленій траві. Всі так стомилися, що відпочивати під велике дерево вже ледь добрели, а Левеня йшло й думало, що воно тепер точно знає: друзі — це добре, й тепер вони в нього є!

 

КАЗКА ПРО ПОЛОХЛИВЕ ЗАЙЧЕНЯ

(для тривожних та невпевнених )

Жив собі на світі Зайчик. Маленький, гарненький, із довгими вухами та куцим хвостиком. Дружив він із жабенятами, що мешкали у величезному зеленому болоті. І все було б добре, якби він так не боявся всього на світі: хрусне в лісі гілка, каркне ворона, упаде з гілля листок, а наш Зайчик аж тремтить весь. А про Лисицю й Вовка годі й говорити, про них Зайченя навіть думати боялося.

Якось літом навіть Мишки злякався. Сіроманка додому поспішала, діточок малих годувати, а Зайчик, як завжди, від Лисиці ховався у високій траві. Ось тут вони й зустрілися з Мишкою.

—Ой, матусю-ю-ю!!! — закричав Зайчик,— рятуй мене!

—Чого ти кричиш, дурнику, це ж я, Мишка-Сіроманка! — здивовано вигукнула Мишка.

Зайчик увесь стиснувся в маленький клубочок і не міг від страху очі розплющити.

—Пі-пі-пі,— пропищала Мишка,— Зайчику, це ж я! Подивись.

Малюк розплющив оченята й побачив стару знайому. Вона стояла перед ним та посміхалася.

—Як же ти мене налякала,— з полегшенням видихнув Зайчик,— а більше тут нікого немає? — Злякано озираючись на різні боки,— запитав він.

—Ні, нікого,— відмовила Мишка,— гайда зі мною, малюків допоможеш нагодувати.

—А якщо Лисицю чи Вовка зустрінемо,— тихим, тремтячим голосом запитав Зайчик.

—Хі-хі-хі,— який ти боягузик,— засміялася Мишка,— нікого ми не зустрінемо, адже он моя нірка, ходімо!

— І справді, а я й не помітив,— посміхнувся Зайчик.

Пригрівало тепле сонечко, цвірінькали пташки, лагідний вітерець гойдав траву на галявині. Мишенята наїлися й захотіли гратися.

—Зайчик, гайда гратися разом! — покликали вони свого друга. І все товариство

побігло до старого пенька на галявині.

—Ну, сідайте, де ви там? — покликав він мишенят. Малеча вчепилася Зайчикові за шубку, а він почав стрибати через пень:— Раз-два, раз-два.               Мишенята сміялися й просили пострибати ще. А потім вони залазили на спинку Зайчикові й з'їжджали з нього, немов діти з гірки. Зайченя навіть на деякий час забуло про те, що постійно всього боїться. Скоро сонечко почало сідати за обрій, і мама Мишка покликала малюків додому. Зайчик попрощався з веселою родиною й попрямував до своєї пухнастої ялиночки, під якою він спав теплими літніми ночами. По дорозі побажав жабенятам спокійної ночі й стрибнув під лапату гілку.

Мабуть, наш герой так і лишився би на все життя страхополохом, якби не один випадок.

Настала зима, дуже сніжна та морозна. Зайчик поміняв свою сіру шубку на сніжно-білу й тепер став зовсім непомітним на свіжому сніжку. Це була велика перевага: ні Лисиця, ані Вовк тепер його не бачили, якщо він сидів тихо й не рухався. Він навіть боятися став менше, бо Лисиця з Вовком тепер рідше виходили з своїх домівок, кому ж охота лапи відморозити? Лише сумно було в зимовому лісі: птахи не співали, тільки інколи каркали ворони та стукав по корі дятел; жабенята поснули на дні став­ка на цілісіньку зиму й уже не веселили Зайчика смішними пісеньками. Сумно. Тихо. Холодно.

Інколи, коли день видавався сонячним, гратися виходили веселі мишенята й стри­бали по сніжку разом із Зайчиком.

Та якось наш Зайчик прокинувся від голосного писку, це злякано пищали його маленькі друзі. По галявині за ними ганя­лася руда Лисиця. Від голоду вона вже ладна була гризти кору з дерев, аж тут побачила мишенят, що бігли до Зайчик в гості.

Хижа Лисиця клацала своїми великими зубами так голосно, що навіть під зайчиковою ялинкою було чути. Як Зайченя злякалося!!! Аж дихання у нього перехопило. Та раптом він побачив, як Лисиця наздоганяє найменше мишеня, ось-ось схопить!

Мить—і Зайчик вистрибнув із-під ялини:

—Гей ти, Рудохвоста, відчепися від ма­лечі!!! І де в нього та сміливість узялася?— тільки Зайчик про це зараз не думав. — Ану, спробуй, дожени мене! І дременув по галявині щодуху. Лисиця облизнулася:

—Як мені поталанило,— пристойний сніданок за стільки днів,— і не роздумуючи, кинулася за Зайченям.

Скільки вона ганялася за ним — невідомо, але дуже швидко Зайчик почав відчувати, як мерзнуть його лапки, і як вони поволі перестають його слухатися. Він вже чув, як важко дихає Лисиця. Мишенята від страху закрили лапками оченята, вони не могли дивитися, як їх найкращого друга впіймають і з'їдять.

—Ось і смерть моя прийшла,— прошепотів Зайчик, ухиляючись який уже раз від Лиски. Та високо-високо підстрибнувши, заплющив очі.

Довкола стало тихо-тихо... Зайчик  відкрив одне око, потім інше й раптом зрозумів, що лежить він під великим сніговим кучугуром, а Лисиці немає! Від пухнастого снігу він чхнув і потихеньку визирнув назовні. Лисиця бігала по галявині, клацала зубами від люті:

—Та де ж він подівся? Невже доведеться знову спати голодною? Шукала Руда Зайчика, шукала та дарма — пухнастий сніг добре сховав його.

Зрозуміло Зайченя, що не бачить його Рудохвоста на білому сніжку, та й нюхом не чує, бо дуже добре його завалило. Побігала Лиска, побігала та й геть пішла. Посидів ще Зайчик трішки тихенько та й вистрибнув на галявинку. Сніжок виблискував на сонечку, і Зайчикові здалося, що він навіть не такий холодний, як раніше. Аж тут з'явилися мишенята:

—Пі-пі-пі,— Зайчику-Любчику, якби не ти, переловила б нас усіх руда розбійниця!!! Ти такий сміливий та спритний, ми тебе так любимо й пишаємося тобою!

З того часу наш герой став боятися вже менше й зрозумів одну дуже важливу річ: потрібно лише спробувати бути сміливішим, зробити перший крок, і сміливість почне з'являтися сама собою!

А ти хочеш зробити такий крок назустріч сміливості?

Тоді почни з найпростішого: (тут мож­на запропонувати, наприклад, наступного разу голосніше відповідати на уроках або розповісти всім дітям віршик, або зігра­ти роль сильного героя у грі-драматизації, залежно від індивідуальних особливостей невпевненого учня).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КАЗКА ПРО САМОТНЬОГО ЇЖАЧКА

(для учнів, яких не приймає дитячий колектив)

 

У великому й гарному лісі жив собі їжа­чок. Та от біда — не мав він зовсім друзів... Сміялися з нього всі звірята через те, що він не такий пухнастий, як вони. Глузува­ли з того, що він маленький та сірий, колю­чий та на коротеньких ніжках, навіть із того, що коли він згортався клубочком, то був ще й товстий!

Ви навіть уявити собі не можете, які жахливі прізвиська вигадували для нього щодня звірята: Ведмедик, Білочка, Зайчик та інші. А одного разу зробили навмисно для їжачка таку капость: вирили глибоку яму, загорнули її опалим листям та гілками й покликали їжачка гратися та й заманили до ями. Звичайно, малий впав туди й дуже забив лапку. А наступного дня звірята ще дужче сміялися з того, що він куль­гав на хвору лапку, й від цього його хода стала схожа на качину. Образився їжачок і пішов геть у гущавину лісу. Йшов він, йшов та раптом зрозумів, що заблукав. Спробував визирнути через густу траву, щоб шлях розгледіти, та дарма — лапки ж коротенькі, та й сам він маленький. Кликати на допомогу нікого, друзів немає...

А звірятам стало зовсім нічого робити, бо зник той, із кого вони постійно глузували. Знущатися не було з кого, й недавні друзі геть пересварилися. Вони почали висміювати один одного.

—Чого це ви з мене смієтеся?! — обурився Ведмедик. — Я ж не їжачок якийсь! — І раптом Ведмежа зрозуміло та навіть здивувалося, якими влучними й точними були його слова. Саме в цю мить він опинився на місці їжачка.

— Клишоногий! Клишоногий! — кричали разом Білочка та Заєць.

—Припиніть!

Але звірята не вгамовувалися. Вони знайшли собі нову жертву для своїх негарних жартів. Зрозумівши це. Ведмедик образився й пішов від них геть.

«Ось і немає в мене друзів, нікому я тепер не потрібен,— сумував він». Сльози застилали йому очі, й він не помітив, як перечепився і впав, вдарившись дуже боляче.

—Ой-ой-ой! Як боляче! Допоможіть!

Але довкола було тихо-тихо, ніхто не поспішав йому на допомогу, і знов він згадав їжачка. Як йому, мабуть, було боляче й самотньо.

     

А тим часом їжачок намагався віднайти дорогу додому. Побачивши Ведмедика він дуже зрадів, що хоча б хтось нарешті зустрівся йому на шляху.

- «Зараз він почне з мене сміятися, що я такий вайлуватий та клишоногий»,— подумав Ведмедик. Але замість цього їжачок лагідно посміхнувся та погладив лапкою забите місце. Біль одразу вщух, а Ведмедику стало дуже-дуже соромно за свої попередні вчинки щодо їжачка.

— Я ніколи тебе більше не скривджу! — промовив він. — Що я можу для тебе зробити?

І дізнавшись, що їжачок заблукав у лісі, з радістю провів його додому. Дорогою вони багато розмовляли та сміялися. А Ведмедик зробив для себе важливе відкриття, що не обов'язково насміхатися з того, хто зовні не схожий на тебе для того, щоб розвеселитися.

Наступного дня, побачивши їжачка та Ведмедика разом,— Білочка закричала:

—Дивіться! Клишоногий розмовляє з Колючкою!!!

—Які ж вони смішні, хі-хі-хі! — підтримав її Зайчик.

—Не ображайте мого друга,—заступився за їжачка Ведмедик. — Якби ви мене не образили, то я б ніколи не дізнався, що їжачок вміє лікувати хвороби.

—Ну, той що,— вигукнув Зайчик.— Ми зі зрадниками не граємося!

—Але ж це ви мене образили, а не я вас,—відповіло Ведмежа, та я на вас зовсім не ображаюся, завдяки вам я дізнався, що не обов'язково ображати когось тільки за те, що він не схожий на всіх нас.

—А, ну вас,— вигукнула Білка.— Ходімо, Зайчику, на пташок колючками кидатися!

—Вони так нічого й не зрозуміли,— зітхнув Ведмедик.

—Не засмучуйся,— заспокоїв його їжачок. — Вони все зрозуміють, навіть швидше ніж ти думаєш.

Зайчик та Білочка ганяли Сороку й не помітили, як опинилися біля лісового болота, і раптом: «Бульк!» — Зайчик провалився у трясовину.

—А-яй-яй! — закричало злякане Зайченя. —Білочко, рятуй мене мерщій, бо затягне мене під воду!!!

—От дурник косоокий, де були твої очі? — вигукнула Білочка. — Як я тебе тепер витягатиму? Ти великий і важчий за мене, не варто й намагатися,— і обернувшись, пострибала геть.

Бідненький Зайчик, як йому стало страшно й образливо: «Тепер я втоплюся в цьому болоті і нікому мене врятувати!».

—Буль-буль, рятуйте, хто може!!! — з останніх сил закричав Зайчик, вже й не сподіваючись на допомогу.

—Тримайся! Сіренький! — раптом почулося звідкись.

Зайченя озирнулося й побачило, як Ведмедик простягнув йому довжелезну палицю.

—Чіпляйся, мерщій!!! — кричав їжачок. Зайчик навіть опам'ятатися не встиг, як опинився на березі. Адже недарма Ведмідь вважається найсильнішим у лісі. Зайченя обтрусило мокру шубку й геть стало схожим на їжачка, бо хутро від води трохи злиплося й тепер стирчало на різні боки, як голки.

—Який ти кумедний,— засміялися їжачок та Ведмедик.

—Вирішили мені помститися?— ображено запитав Зайчик і від сорому за минулі справи опустив очі.

—Що ти,—відповів їжачок,—ми просто щасливі, що встигли вчасно й змогли допомогти тобі! А сміємося тому, що ти зараз геть схожий на мене, хі-хі-хі.

—Як то на тебе? — і Зайченя почало оглядати себе з усіх боків. — Ай справді,— ледь зміг вимовити Зайчик і залився веселим сміхом, побачивши на що перетворилася його пухнаста шубка.

—Їжачок, Ведмедику, ви не сердитеся на мене? — раптом запитав Зайчик. — Я так хочу з вами дружити, адже ви врятували мені життя, навіть не звертаючи уваги на те, що я так погано ставився до вас обох.

—Зайчику, ми будемо дуже раді з тобою товаришувати, адже ти знаєш стільки цікавих ігор,— відповів Ведмедик.

І всі разом весело покрокували на велику галявину гратися. Тим часом Білочка сиділа у своєму дуплі сама-самісінька. «Як це їжачок міг так довго бути зовсім один, без друзів? — розмірковувала вона,— мені самій так сумно».

Раптом, почувши голоси на галявині, вона визирнула з дупла й подивилася вниз. Побачивши, що їжачок, Ведмедик і Зайчик разом, від здивування ледь не впала додолу. Так і дивилася на них із відкритим ротом, їй так захотілося погратися з ними, але чомусь саме зараз їй стало соромно, вона пригадала, як насміхалася з маленького їжачка та вайлуватого Ведмедика, як покинула напризволяще пухнастого Зайчи­ка на болоті й зрозуміла, що тепер, мабуть, ніхто з них не захоче з нею дружити. І після таких думок, заплакавши, повернулася до своєї хатки та й вирішила сидіти вдома.

—Іди до нас, Білочко,— побачивши її, крикнув Ведмедик, але вона сховалася в дуплі.

Через деякий час їй стало зовсім нестерпно слухати, як весело граються її колишні друзі. І вона спустилася до них.

Ти хочеш знати, що сталося далі?

У лісі з'явилася команда Рятівників, що поспішають на допомогу тим, хто потрапив у біду. Рятівники дружать і зараз, тому що в цій команді кожен зайняв своє особливе місце; кожен знає, що завжди може розраховувати на надійне плече друга; кожен приймає іншого таким, яким він є.

Якщо проблема стоїть гостро, цю казку може прочитати учитель або психолог, обговоривши з дітьми, наприклад:

—Що я порадив би їжачкові, щоб із нього не насміхалися;

—Такі їжачки, Ведмедики, Білочки та Зайчики живуть серед нас, і ми самі можемо опинитися на їх місці.  Отже, що ми робитимемо, якщо...

 

 

 

 

 

 

 

ЗАЙЧЕНЯ-ЧОМУСИК

(казка для батьків, чиї діти ставлять багато запитань)

 

Жив-був собі в одному лісі зайчик на прізвисько Чомусик. Але як тільки він виходив погуляти, всі навколо від нього ховалися. Тільки не подумайте, будь-ласка, що зайчик був злий і задиркуватий. Ні, він нікого не ображав, ні з ким не сварився й не бився. Просто він ставив заба­гато запитань усім, кого зустрічав на своєму шляху, за що й отримав таке прізвисько. Здавалося, немає нічого поганого в тому, що малюк хоче все про все знати. Але коли хто-небудь починав відповідати на запитання, то не помічав, як швидко плине час, не встигав зробити заплановані справи, стомлювався, сердився й починав страждати від головного болю.

Коли зайчик лишався один, і не було кому ставити запитання, він спілкувався з Грибами, адже вони, якщо не встигали сховатися, не могли втекти від нього.

Та ось, одного разу, малюк пристав до Мухомора. Навіть не привітавшись, одразу почав запитувати:

—Мухомор, а Мухомор, чому в тебе такий капелюшок?

—Не знаю.

—Чому не знаєш?

—Яз ним виріс.

—А чому ти виріс саме з таким капелюшком?

—Тому, що у всіх моїх родичів такі капелюшки.

—А чому?

—Тому що ми — Мухомори.

—А чому ви Мухомори?

—Тому що у нас такі капелюшки! — ледь не плачучи, вигукнув Гриб.

—Так чому у вас такі капелюшки?

—Та тому, що у всіх Мухоморів червоні капелюшки з білими цятками. Що ж тут незрозумілого?!

—Багато чого. Я так і не зрозумів, чому у Мухоморів...

—Досить!!! У мене вже голова болить. Йди краще до Сироїжок і запитай, чому їх так звуть?

Зайчик пішов, а Грибок розбудив свою маму.

—Мамо,— сказав він, відчувши вплив Зайченяти. —А чому в нас такі капелюшки?

—А ти хіба не знаєш?

—Знаю, це спадковість. —Тоді навіщо запитуєш?

—Цікаво, чому така спадковість?

—Тому що такими нас створила природа. Подивись, як багато грибів у нашому лісі й усі з різними капелюшками.

- Це тому, щоб відрізнятися один від одного? – перепитав Мухоморчик.

- Можливо, – відповіла мама, – уяви собі, якби в лісі крім нас не було інших грибів, із квітів були б лише ромашки й ніяких тварин, крім зайців. Як стало б одноманітно та сумно.

Мухомор зітхнув.

- Якби тут бігали тільки зайці, я би з глузду з'їхав.

- Вони тебе ображають?

- Та є тут один... Все «чому», та «чому». Я стомився відповідати на його безкінечні запитання. Причепився сьогодні: «Чому ти такий, чому Мухомор?». І ніяка відповідь його не влаштовує. На будь-яку відповідь в нього є нове запитання.

- Але це ж добре. Значить, він усім цікавиться.

- Я теж цікавлюся, але ж ти не сердишся, а я не перепитую багато разів про одне й те саме.

- Ти просто нетерплячий.

- З ним ніякого терпіння не вистачає. Він навмисно мене злить. Усі звірята від нього тікають. Може, він просто дурненький і нічого не розуміє?

- Ні, дурник не може ставити стільки запитань. Причина не в зайчикові, а в нас самих.

- І в мені?

- І в тобі, але я підкажу тобі одну хитрість, яка допоможе зробити ваші розмови цікавими, й ти перестанеш на нього сердитися.

- Так, я, як тільки його бачу, одразу гілочками прикриваюся, щоб він мене не помітив.

- Слухай уважно. Коли заєць у тебе про щось запитає, не відповідай йому одразу, а запитай, що він сам думає з цього приводу або запропонуй подумати над питанням разом.

- Здрастуй, – сказав Мухомор, Зайчи­кові, що біг повз нього. Зайчик дуже зрадів і посміхнувся.

- А я думав, що набрид тобі вчора. Мухоморчик засоромився. – Так ти з'ясував, чому в тебе такий капелюшок?

- А сам ти, як думаєш? Заєць здивувався.

- Не знаю, я й не думав.

- Тоді, може, подумаємо разом? Зайчик сів на пеньочок і склав лапки. –Ти ж не їстівний гриб? Мухомор кивнув.

- Ось тому в тебе такий капелюшок, – весело вигукнуло Зайченя. – Йде грибник по лісу, бачить твій капелюшок та знає, що перед ним не їстівний гриб.

- Так цікаво. Мені ця думка навіть у голову не приходила. Який ти, як я бачу, розумний.

Заєць зітхнув.

- Ніхто в лісі так не вважає. Я приставучий та набридливий.

- Це тому, що ти весь час ставив запитання й не думав, як на них відповісти.

- Невже ти думаєш, я став би запитувати, якби знав відповідь?!

- А мама говорить, що неможливо поставити питання, якщо в глибині душі не знаєш відповіді. Адже й про мій капелюшок ти вчора нічого не знав, а лише замислився – й здогадався. І в нас вже є дві відповіді на одне й теж запитання.

- А яка ж перша?

- Я вирішив, що своїми капелюшками ми відрізняємося від решти грибів.

- Яка ж правильна?

- І та, й інша.

—Хіба так буває? Декілька відповідей на одне запитання.

—Мабуть. А давайте  ще подумаємо разом над чимось і порахуємо, скільки знайдемо відповідей.

І стали Заєць та Мухоморчик шукати відповіді на різноманітні запитання. Вони довго розмовляли, сміялися, сперечалися. Було їм весело та цікаво.

Шановні батьки, поставтеся до запитань Вашого Чомусика так, як це зробив маленький Мухоморчик, і Ви матимете змогу почути цікаву,  а головне власну думку дитини!

 

ВІТЕРЕЦЬ

 

Татко у Вітерця дуже сильний. Він може навіть з корінням вирвати високе дерево. Але рідко це робить. Частіше він робить інакше. Наприклад, у дуже сильну спеку може принести бажану прохолоду. Ще він допомагає деревам звільнитись від сухих гілок, а восени — від сухого та пожовклого листя. А ще татко Вітер може розігнати великі хмари, й стане сонячно.

Вітерець теж так хотів би, але він ще невеличкий. І все ж таки теж щось може. Сьогодні вранці він помітив два невеличких жовтеньких пакетики. Вони нерухомо лежали на землі, як два жовтих папірці. Вітерець дмухнув на них – і вони миттєво перетворилися на дві жовтеньких кульки. Вітерець почав крутити їх по колу, наче жовтеньких курчаток. Це було смішно й дуже цікаво.

Вітерець пишався тим, що це він таке зробив, і ще довго бавився цими «курчатами», аж доки не з'явився татко Вітер. Він сказав: «Треба знати міру, займись чимось іншим». Татко сильно дмухнув на «курчаток» – і дві жовтеньких кульки опинилися на дереві.

Вітерець зітхнув і побіг собі далі. Він розчистив від жовтих листочків стежку в саду. Якою чистою і гарною вона стала! Помітив білу пір'їнку. Ось із ким можна погратися! Вітерець дмухнув на неї — і пір'їнка зависла у повітрі. Тільки-но вона зібралася сісти на стежку. Вітерець знову почав тихенько дмухати на неї. І пір'їнка затанцювала над стежкою, немов балерина на сцені. Вітерець довго милувався тим танком. Йому було чим пишатись. Він усе робив так, як вчив тато: треба із задоволенням виконувати все, що робиш. Тоді й досягнеш такої майстерності, як у тата Вітра.

Але треба було розчесати травичку, звільнити її від сухого листя. І ще зробити багато інших справ. Вже сутеніло. Вітерець згадав ще одну пораду Вітра: якщо хочеш бути сильним, треба добре відпочити. Нате й ніч, щоб набратися сил.

Аж ось і татко: захиталися вершечки великих дерев, зашелестіло листя. Вітер підхопив Вітерця, і вони разом полетіли додому, за річку, за ліс. Ще трішечки погомоніли з деревами та кущами, і все стихло. Всі сплять

Варіант 1

 В одного короля було троє дочок. Старші дочки були красиві, щасливі, їх дуже любив батько. А молодша не була красунею, і ні в чому їй не щастило. Батько не приділяв їй уваги, й вона почувалася дуже самотньо. Але якось.....

 

Варіант 2

Жила собі канцелярська Кнопка. Вона потрапила в руки злому хлопчиськові, що використовував її для своїх жартів: підкладав товаришам на стільці й, коли вони, присівши, схоплювалися як ужалені, голосно реготав. Кнопці її роль дуже не подобалася. І якось...

 

Варіант 3

У родині Левів народилося Левеня. Тато з мамою його дуже любили і оберігали від усіх негараздів, труднощів і безпеки. Вони продовжували це робити й тоді, коли Левеня виросло і стало Левом. Але раптом сталося......

 

 

Варіант 4

Якось малий жайворонок випав із гнізда і впав у болото. „Де я?” – запитав він у Жаби. „В найчарівнішому місці – у болоті, - сказала вона. – Ти розкошуватимеш тут усе своє  життя!” Жайворонок повірив їй, хоча йому з часом так хотілося в небо. Час плинув і ......