Клуби за інтересами - одна із форм позаурочної роботи викладача

Про матеріал

Робота в клубах за інтересами - невід’ємна частина навчально-виховного процесу, яка розвиває і формує загальні якості відповідно до вікових можливостей учнів, задовольняє психологічну потребу у спілкуванні і самовизначенні та вирішує проблему дозвілля. Клуби за інтересами є найбільш масова форма науково-дослідницької творчості учнів та найпоширеніша форма позаурочної роботи. В роботі звертається увага на основну мету,яка поставлена педагогом:розширення і поглиблення бази знань;розвиток пізнавальних інтересів і творчих здібностей;формування практичних умінь і навичок. Педагогам,які мають намір створити клуби за інтересами пропонується розглянути основні завдання: створення умов для творчого розвитку та самовираження учнів; організація змістовного дозвілля ;впровадження інноваційних форм і методів навчання та виховання;створення системи роботи з обдарованими учнями;задоволення потреб учнівської молоді у професійному самовизначенні відповідно до їх інтересів і здібностей. Особлива зосереджена на структурі клубної роботи, а саме предметних клубах,клубах художньої творчості, пошуково-дослідницьких клубах, технічної творчості.Робота містить зразки ведення плануючої документації. Рекомендовано для педагогічних працівників професійно-технічних навчальних закладів.

Перегляд файлу

Описание: http://dnz-bppl.at.ua/Titulki/gerb_licej_2016_9.jpg

Гісько Галина Миколаївна,

викладач зарубіжної літератури,

спеціаліст вищої категорії, старший викладач

Назва роботи:

Клуби за інтересами - одна із форм позаурочної роботи викладача

Анотація:

В роботі звертається увага на основну мету, яка поставлена педагогом: розширення і поглиблення бази знань; розвиток пізнавальних інтересів і творчих здібностей; формування практичних умінь і навичок.

Педагогам, які мають намір створити клуби за інтересами пропонується розглянути основні завдання: створення умов для творчого розвитку та самовираження учнів; організація змістовного дозвілля ;впровадження інноваційних форм і методів навчання та виховання;створення системи роботи з обдарованими учнями; задоволення потреб учнівської молоді у професійному самовизначенні відповідно до їх інтересів і здібностей.

Розглянуто і схвалено на засіданні методичної

комісії викладачів суспільно-гуманітарної підготовки

Протокол № 8 від 4 березня 2019 року

Голова методичної комісії: О.А.Шимуда

Зміст

1.	Клуб за інтересами в ПТНЗ, його структура.	3
2.	Етапи створення клубу за інтересами	5
3.	Статут моноклубу за інтересами «Ерудит»	9
4.	Основні форми роботи клубу в ПТНЗ. План роботи клубу	12
5.	Лабораторія поета Маньківщини Анатолія Леонідовича Слободяника Презентація його збірки «Пісні над Тікичем»	15
6.	Презентація збірки Анатолія Арсентійовича Ковбаси «Пісні чебрецевих стежин» ,»Злітай,пісне над Дніпром», «Під зорею любові»інтересами	29
7.	Зустріч з автором повісті «Змова проти Шевченка» Феофаном Феофановичем Білецьким.	48
8.	Знайомство з «Дослідженням Івана Сухого «Тарас Шевченко і гармоніка»	57
9.	Додаток № 1. Збірка поезії, овіяної полум’ям війни. Вірші Богдана Кушніра	62
10.	Додаток № 2. Наш друг Інтернет. Вірші та оповідання Маньківської журналістки Лілії Пшенаєвої (форма проведення: робота в мережі Інтернет).	78
11.	Список використаних джерел	93

Молодіжний вік являє собою ніби «світ», що існує між дитинством і дорослістю, тому що біологічне, фізіологічне й статеве дозрівання завершене, а в соціальному відношенні це ще не самостійна доросла особистість. Молодість виступає як період прийняття відповідальних рішень, що визначають подальше життя людини, його сенс, вироблення світогляду. Таким чином, у період молодості, крім вибору супутника життя і створення родини, людина розвивається й реалізується, стверджує себе в обраній справі, здобуваючи професійну майстерність і компетентність. Вищий зміст щирого дозвілля полягає в тому, щоб наблизити коштовне, улюблене й відокремити, скасувати порожнє, непотрібне. Так дозвілля для молодої людини перетворюється на спосіб життя, заповнення вільного часу різноманітними, змістовно насиченими висновками.
Активне, змістовне дозвілля вимагає певних потреб і здібностей людей. Робити наголос на творчі види дозвіллєвих занять, на забезпечення прямої участі в них кожної молодої людини – ось шлях формування в юнаків і дівчат особистісних якостей, які сприяють змістовному й активному проведенню часу. Крім того, дозвілля повинно бути різноманітним, цікавим, розважальним і ненав'язливим. При цьому важливі як зміст, так і форма занять, які мають відповідати потребам та інтересам молоді, органічно сприйматися молодими людьми. Найбільш зручні форми для цього вже вироблені життям. До них відносяться, насамперед, аматорські об'єднання та клуби за інтересами.

Молодим властиво об’єднуватися в групи. Сьогодні ми досить часто стикаємося з тим, що учень професійно-технічного навчального закладу, аби задовольнити свою потребу в активності, втягується в асоціальні групи, здійснює протиправні вчинки. Тому для педагога важливо скерувати активність, енергію учня в правильне русло.

Клуби за інтересами, молодіжні об’єднання – це одна з найкращих можливостей для самореалізації особистості. Якими будуть результати клубної роботи?

По-перше, це можливість для учня зайнятися улюбленою, цікавою для нього справою (спортом, пошуковою роботою, туризмом, технічною чи художньою творчістю, театром, художньою самодіяльністю, інтелектуальною грою тощо).

По-друге, кістяк таких клубів становлять учні чи молоді люди з уже достатньо розвинутими цінностями, нахилами. Але є й такі, що лише певною мірою відчувають потребу приєднатися до тієї чи іншої справи.

По-третє, в клубах бере участь і така молодь, для якої важливо не стільки те, чим займатися, скільки бути разом із захопленим справою керівником, другом чи подругою. Мимоволі в цієї «випадкової» в клубі людини з’являється теж зацікавленість і захопленість справою, яку полюбляє її ідеал. У неї формуються якості, потрібні для заняття справою.

По-четверте, декого приводить у клуб потреба спілкуватися з ровесниками, бажання утвердитися в очах друзів і приятелів. Тут є можливість компенсувати пасивність, скажімо, в навчальній діяльності.

По-п’яте, сама атмосфера невимушеності, ненав’язливості, можливість бути самим собою, допомагає розкритися кожному.

У клубі учень може починати з нуля формувати про себе думку оточуючих, що позитивно вплине й на його поведінку в навчальному закладі, на думку педагогів та інших учнів. Клуб приваблює учнів ще й тим, що колектив тут може бути різновіковим. Кожен його учасник поставлений в однакові умови, для всіх вироблені спільно єдині вимоги і правила, оформлені як Статут клубу.

Є ще одна значима особливість клубу: участь у ньому – добровільна, кількість членів не визначається (як наприклад, у гуртку чи спортивній секції). Педагоги, які ведуть клуби за інтересами, – як правило, ентузіасти, готові займатися улюбленою справою нарівні з іншими членами клубу без заохочень з боку адміністрації. Для них – це не повинність і не заробітчанство, а цікаве проведення часу в колі однодумців.

Але які б мотиви, причини не привели учня в клуб, важлива емоційна атмосфера в ньому, побудована на позитиві. Тут навіть буденна справа (скажімо, миття підлоги чи прибирання посуду після чаєпиття) виконується незвичайно, захоплююче.

І найважливіше – нема однакових клубів (навіть з однаковими назвами вони різні). Кожен клуб – оригінальний, неповторний, авторський. Звідси: автором, тобто керівником, має бути обдарована, цікава особистість, яка може привабити й повести за собою інших або ще краще – йди в одному ряду з іншими. Клубній діяльності протипоказані формалізм, заорганізованість, запрограмованість. Її особливість – свобода внутрішня, свобода творча, свобода самовираження.

Зрозуміло, що клуби не в змозі вирішити всі молодіжні проблеми. Крім того, мало є серед педагогів самовідданих безкорисливих ентузіастів. Тому нерідко хороша ідея нівелюється: деякі клуби припиняють своє існування, деякі перетворюються в гульбища чи зборища, деякі - у звичайні гуртки, схожі на уроки, а деякі існують лише на папері.

Причини тому різні: недосконало розроблена методика клубної роботи й застосовання перенесення традиційних форм позаурочної роботи у сферу клубу; ми мало знаємо, як спілкуватися, як співпрацювати з учнями у вільній, не заорганізованій обстановці; ми не вміємо, яке слід, виявляти інтереси учнів, їхні нахили, потреби, не вміємо мотивувати їх до такої діяльності; не оперативно відгукуємось на сьогоднішні запити молоді, не враховуємо сучасні тенденції; не переймаємо досвід інших, популярних, клубів (не вивчаємо секрети їхньої популярності).

Всі існуючі клуби поділяються на два види: багатопрофільні (поліклуби) і однопрофільні (моноклуби).

Багатопрофільні клуби – це своєрідне творче об’єднання з організаційною командою, очолюване керівником (від дорослих) і президентом (від учнів). Оскільки не скрізь є можливість створити багатопрофільний клуб, то частіше зустрічаються моноклуби. Однак колективні творчі справи , які є основною діяльністю будь-якого клубу, вимагають застосування різних умінь і здібностей. Тому при підготовці таких справ формуються спеціальні групи, що працюють у різних напрямках.

Обов’язково має бути рада, яка може називатися й по-іншому, але є своєрідним інтелектуальним та організаційним центром. Що ж загрожує моноклубу, які проблеми можуть виникнути?

1.Такий клуб може стати замкнутим. Тому важливий вихід зі своїх специфічних інтересів. Клуб має працювати не тільки для себе, а й для оточуючих, приносити всім радість і користь.

2.Будь-який творчий колектив переживає злети і падіння. Треба робити так, щоби злети не приводили до «головокружіння від успіху», а падіння – до апатії.

3.Потрібна оптимальна різниця у віці або ж така атмосфера в клубі, при якій не існувало б міжвікової відчуженості, конфронтації, а були б умови для передачі досвіду від старших до молодших.

4.Важливе розумне поєднання зайнятості в клубі, навчальному закладі, дома.

5.Доступ до клубу повинен мати кожен бажаючий, а не за вибором.

Тож, узагальнюючи вищесказане, можна зробити висновок, що «три кити», на яких тримається будь-який клуб,-це самодіяльність, творчість і самовизначення.

Самодіяльність бере початок від окремих доручень до широкої ініціативи, від педагогічного керівництва до повного самоуправління. Самоуправління кожного клубу має свою структуру, функції, традиції. Але є й загальні ознаки:

1.Ядром колективу є рада (штаб, президія тощо).

2.Виконання рішень клубного самоуправління обов’язкове для кожного. Його не може відмінити навіть керівник-педагог.

3.Управління при вмілому керівництві є могутнім інструментом формування особистості й колективу.

4.Самоуправління – це реальна можливість ділового співробітництва підлітка й дорослих, лідерів і всього колективу.

5.Самодіяльність у клубі – це й можливість виконання кожним різних соціальних ролей.

6.Клубна організація дозволяє формувати тимчасові органи самоуправління (рада справи або ініціативна група).

7.Можливість прояву самодіяльності для кожного (чергові командири як відповідальні за стан справ і психологічний клімат у клубі протягом певного часу). Престиж ролі командира в очах учня підвищує використання символіки, спеціальних атрибутів і ритуалів як, скажімо, урочиста передача командирського картуза або жезла.

Клубній діяльності обов’язково притаманна творчість. «Усі справи – творчі! Інакше – навіщо?», «У творчості – запорука успіху», «Навіть до маленької справи треба ставитися з любов’ю» - ці вислови визначають напрям, зміст і атмосферу учнівських клубів.

Творчість у клубі – це передусім створення матеріальних і духовних цінностей відповідно до його профілю. А щоб творчість запалювала колектив, треба використовувати всі можливості. Це – і опора на старших членів клубу (учнів), і приклад керівника, і співробітництво з батьками та іншими дорослими. Це – і формування традицій клубу, і вміла організація колективних творчих справ, у яких задіяні всі до одного. В ході роботи клубу формується установка на творчість у будь-якій справі (яскравій, святковій, цікавій чи буденній).

Для учня професійно-технічного навчального закладу дуже важливо знайти своє місце в житті.

Клуб – це саме таке об’єднання, де учень випробовує свої сили, отримує можливість для самовизначення. Чи кожен спроможний наполегливо й цілеспрямовано виявляти свої творчі можливості, шукати, творити своє «Я»? Більшості потрібна підтримка, опора – дарма, що учень цього, можливо, й не хоче визнавати. Але ця підтримка має бути ненав’язливою, непомітною. Тому старшим доречно виявити педагогічну мудрість, створити для підлітка ситуацію успіху, зробити так, щоб його вклад у спільну справу був у центрі уваги колективу.

Перед тим, як створювати клуб, треба обов’язково визначитися з його метою і призначенням, напрямками роботи. Педагоги навчального закладу так і зробили.

Започаткування проекту «Клуби за інтересами» мало на меті об’єднати зусилля учнівського самоврядування

Наприклад, девізом членів клубу «Ерудит» стали поетичні рядки,

І хоч життя – не стежка в полі,

Та горшки ліплять не святі!

Самі ми є творцями долі,

Творцями щастя у житті!

Спільно розробили Статут клубу.

С Т А Т У Т

моноклубу клубу за інтересами «Ерудит»

Загальні положення

1. Клуб за інтересами «Ерудит» є добровільним, молодіжним (з можливою участю осіб різного віку) об’єднанням, створеним на базі навчального закладу учнівським самоврядуванням.

2. Адреса: смт Буки вулиця Центральна,2 Маньківського району Черкаської області.

3. Робочими мовами клубу є українська, російська та інші мови, необхідні для розгляду питань.

Мета та завдання

Головною метою клубу є залучення учнів до організації власної життєдіяльності, активне проведення дозвілля, розвиток здібностей, нахилів та уподобань учнів.

До завдань клубу входять:

- виявлення інтересів, здібностей, талантів учнів;

- розвиток навичок самоорганізації учнів;

- підтримання в учнів прагнення до самовдосконалення;

-формування партнерських стосунків між дорослими членами колективу та учнями;

- набуття учнями навичок комунікації, роботи в команді; соціалізація учнів.

Для досягнення своєї мети клуб за інтересами регулярно (кожен третій четвер місяця) проводить засідання чи заняття

Членами клубу обирається Рада клубу (у даному випадку . Рада обирає Президента клубу.

Засідання веде голова або визначений головою Ради клубу координатор тематичного засідання за консультативної участі педагога-наставника.

Клуб забезпечує:

- збір, обробку та обмін інформацією між членами клубу, поширення інформації про роботу клубу в колективі та поза ним;

-висвітлює свою діяльність в інформаційних виданнях, зокрема на сайті навчального закладу ,в засобах масової інформації, зокрема на сторінках клубної газети;

-налагоджує зв’язки та співпрацю з іншими зацікавленими добровільними об’єднаннями, фахівцями в тих чи інших напрямках роботи;

-проводить профорієнтаційну роботу серед шкільної молоді Черкаської області;

-бере участь у громадських форумах і заходах, де можна представити результати діяльності клубів.

Членство в клубі

1.Членство в Клубі добровільне, проте фіксоване.

2.Членом клубу може стати особа, яка навчається чи працює в ліцеї, проявляє інтереси чи здібності в напрямках діяльності клубу, прагне до самореалізації та самовдосконалення, поділяє мету та завдання Клубу.

3.Член клубу має право відвідувати всі заходи, здійснювані клубом, брати участь у їх підготовці, організації та проведенні, проявляти ініціативи, залучати до участі в клубній роботі своїх друзів чи знайомих (які перебувають поза колективом навчального закладу: учнів шкіл, друзів за спільними інтересами, дорослих з такими ж інтересами), проводити профорієнтаційну роботу.

4.Член клубу зобов’язаний своєю активною участю сприяти досягненню Клубом його мети.

Керівні органи Клубу

1.Головним керівним органом Клубу є Рада клубу, що обирається членами клубу на його засіданні. При цьому забезпечується мінімальна норма представництва: 3 учасники .

2.Рада обирає голову Ради клубу .

3.До керівництва клубу входить педагог-наставник, редактор-консультант газети , бібліотекар, голова учнівського самоврядування навчального закладу, староста гуртожитку.

4.Структурним підрозділом Ради клубу є редколегія, що формується Радою клубу, яка готує та подає інформацією про діяльність клубу на сайт ліцею та в інші інформаційні джерела.

5.Рада клубу має право утворювати в рамках клубу підрозділи, секції, служби (відповідно до потреб, які виникають у ході діяльності клубу інтересами).

7.В засіданнях Ради клубу може брати участь (з дорадчим голосом) будь-який член клубу.

8.Рішення Ради клубу ухвалюються більшістю голосів членів Ради.

Додаткові положення

1.Реорганізація клубу може відбуватись за пропозицією та погодженням членів Ради Клубу.

2.На засідання керівництво клубу може запрошувати гостей-експертів з питань, що обговорюються, фахівців.

3.У діяльності клубу можуть брати участь учні та педагоги, інші зацікавлені особи різного віку.

4.Регулярна неучасть члена клубу в його роботі без поважних причин веде до його виключення з клубу.

5. Рада клубу розробляє і затверджує девіз та атрибути клубу.

З досвіду клубної діяльності наведу матеріали проведених засідань клубу «Ерудит».

Затверджую:

Директор ліцею

План

роботи клубу «Ерудит»

№ п/п	Тема заняття	Дата проведення	Кількість годин
1	Лабораторія поета Маньківщини Анатолія Леонідовича Слободяника Презентація його збірки «Пісні над Тікичем»	вересень	4
2.	Презентація збірки Анатолія Арсентійовича Ковбаси «Пісні чебрецевих стежин» ,»Злітай,пісне над Дніпром», «Під зорею любові»	Жовтень листопад	8
3.	Зустріч з автором повісті «Змова проти Шевченка» Феофаном Феофановичем Білецьким.	грудень	4
4	Знайомство з «Дослідженням Івана Сухого «Тарас Шевченко і гармоніка»	січень	3
5	Збірка поезії, овіяної полум’ям війни. Вірші учасника АТО Богдана Кушніра	лютий	2
6.	Пісні про Буки	березень	4
7.	Природа в поезії бучанки Валентини Феофанівни Левченко.	квітень	2
8	Наш друг Інтернет. Вірші та оповідання Маньківської журналістки Лілії Пшенаєвої	травень	4
9	Конкурс декламаторів до Дня української вишиванки та Дня Матері.	травень	2
10	Фестиваль поетичних ідей клубу «Ерудит»	червень	2

Засідання 1.

Тема: Лабораторія поета Маньківщини Анатолія Леонідовича Слободяника

Презентація його збірки «Пісні над Тікичем»

Мета засідання:

Познайомити учнів із творчістю поета Маньківщини Анатолія Слободяника.

Розвивати естетичний смак, вміння працювати в групах, бажання приймати участь в діловій грі.

Виховувати любов до рідного краю та гордість за людей Маньківщини.

(Рекомендую подібні засідання проводити відкритими. Досвід показує, що використання можливостей ділової гри «Лабораторія» є ефективним).

Хід заняття.

Учнів Клубу заздалегідь поділити на кілька груп:

-наукова лабораторія;

-маркетингова група;

-прес-центр;

-група аналітиків.

Члени наукової лабораторії під керівництвом педагога проводять активну дослідницьку роботу з вивчення творчості поета Маньківщини.

Прес-центр у складі головного редактора висвітлюватимуть хід дослідження в рекламній продукції, створюватимуть презентації по творчості поета, висвітлюватимуть матеріали на сайті навчального закладу

Група аналітиків повинна підготувати узагальнення результатів роботи та підготувати декламування віршів поета напам’ять.

Ведучим в діловій грі виступає педагог, частіше це керіник клубу.

Він формулює питання, дає уточнення, стислі узагальнення, слідкує за раціональним використанням часу.

Анатолій Слободяник народився 12 серпня 1951 року в с. Кинашівці Маньківського району на Черкащині, в сім’ї колгоспників. Зростав серед квітучої природи, з дитинства кохався у її красі. Вірші почав писати в школі. Після закінчення Маньківської середньої та школи робітничої молоді, працював у художній майстерні. Понад двадцять років він – фотокореспондент районної газети “Маньківські новини”, в якій широко друкується. Його поезії популярні серед місцевих читачів. Деякі з них побачили світ в журналах “Сільські обрії”, “Ранок”, альманаху “Вітрила” та в колективному збірнику “Первоцвіт” (поети Маньківського краю, 1992 рік), котрий відкривається вагомою добіркою його творів.

І ось перша окрема книжка автора. Поетами не стають – ними народжуються. Тож з впевненістю можна сказати, що Анатолій Слободяник від народження поет. Але талант розвивається завдяки наполегливій, копіткій праці,- трудолюбства ж авторові не позичати. Мене вразила відвертість і щирість його поезій. Він чудово знає історію свого краю, козаччину, Запорізьку Січ. Розповідає про все образною і водночас простою народною мовою. Йому ніби легко все вдається, але виснажлива і важка праця- писати вірші. “… Над строфою інколи доводиться мучитися весь день” – зізнавався відомий російський поет Микола Заболоцький.

Мені довелося ознайомитися з віршами і кількома поетами Анатолія Леонідовича. Одна з них: “Моя козацька Україно!”, написана ніби одним подихом. Та скільки ночей недоспано, скільки місяців, а можливо й років затрачено на її створення, знає лише автор. Це чудовий, патріотичний, висого звучання твір.

Нарокочи мені, бандуро,

Про дні звитяжні у боях,

Про битв козацькі грізні бурі

В маньківських, уманських краях

-І відчуваєш, злітає з вуст сліпого, мудрого мандрівника пісня, славлячи Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Мазепу.

А ти, бандуро, тихо схлипуй,

Народних дум мені навій…

Гірку сльозу із струн вищипуй,

Кобзарю сивий, батьку мій!

Це - справжня хвала нашому героїчному минулому.

Я не втручався в творчу лабораторію поета – читач сам оцінить його неабиякий доробок. Не все ще у нього визріло, викрасталізувалося. Для цього потрібний час. Але основне – гаряча синівська любов до людей і рідного краю. І непересічна талановитість! Книжка є великою винагородою не лише авторові за щоденну працю, а й радістю для маньківчан, котрі люблять його поезію і яких оспівує він за трудові подвиги на багатій врожаями землі.

Сприяв у виданні книжки “Пісні над Тікичем” народний депутат Верховної Ради України Вадим Петрович Гетьман.

КОБЗАРЕВІ

Ще з колін підводимось… Та встанем !

Наша віра множить силу мрій.

Батьку наш, Кобзарю , Богом даний-

Україні бути молодій!

Україні бути суверенній ,

Бо за це боролись сотні літ !

Щоб земля, де народився геній ,

Щовесни вбиралась в цвіт.

Вірмо ж в те, що творимо державу,

Що назад не потече Дніпро…

І буде козацька жити слава,

І буде в нас злагода й добро !

І буде родити сиве жито,

І будуть летіти журавлі!

Бо яке це щастя - в світі жити,

На своїй згорьованій землі…

І не зрадить у тяжку годину,

Хоч стерпіти біди немалі…

Й так любити пісню і калину,

І її - єдину Україну,

Як черствий окраєць на столі!..

Зароди ж нам, ниво , зароди нам!..

Буйновахвилять в полі хай жита.

Ми одна козацька родинна !

Нас , мов чайка , мати-Україна,

До грудей чаїно пригорта…

Батьку наш, премудрий Гранославе!..

Глянь! Народ рамена розправля!

…Скільки сліз пролито, скільки крові,

Скільки впало в житніх нас полях?!

Скільки ми зазнали кривд і болю,

І нужди , і підлої хули?

Доки цю святую свою Волю ,

Україні рідні здобули!..

А були ж в ясир чужинцем гнані,

І москаль у душу сіяв лжу…

Це тобі , Тарасе ,на майдані,

Я, Немов на сповіді, кажу.

Ой було ж нас всюди по сибірах:

В магаданах наші є кістки…

Розпинали душу, убивали віру

Сталінські прокляті Соловки…

Але ми любили Україну!

Так ,як вчив, Кобзарю, нас ще ти!..

І яка б не гнула знов руїна-

Навіть смерть зуміємо пройти!..

Бо за нами Правда чистим небом,

І в серцях є віра во Христа.

…Ми прийшли, Кобзарю, всі до тебе,

Пригортай нас, батьку, пригортай!..

Дай же нам снаги ти і надії,

Хай щодень міцнішає хода.

Хай , як доля, в щасті зоряніє,

Україна наша молода!!!

Мали вже «вождів» ми при лампасах,

Одним миром мазані вони!..

За Вкраїну молимось, Тарасе,

Господи, нам віру сохрани!..

Осіняй перстом нас триєдиним!

Волею нам душі окропи!..

Ми за неї станемо до згину,

За Народ , за Віру й Україну,

За життя і житнії снопи!..

З вірою , що будемо багаті ,

Ми, Тарасе , зводимось з колін!..

І будемо з хлібом в своїй хаті,

І буде церковний передзвін!..

Возродися ж, мово, призабута,

Во ім’я і Сина , і Отця!..

…І буде бандурити Славута,

І будуть пісенніші серця.

І будуть і мати , і дитина ,

І будуть і сонце, і зоря,

Ще не вмерла наша Україна,

І не вмре у славі Кобзаря!

На Маньківщині

В нас дівчата сонцем закосичені,

А пісні –то вже на всі лади.

На весіллі за народним звичаєм,

Посипають житом молодих .

А у пору на меди липневу-

До гречок злітають рої.

І в садах шевченківських вишневих,

В нас не сплять ніколи солов’ї.

***

“Життя прожить – не поле перейти…”

Сказав хтось мудро, істинно з любові.

І манять нас кленової мости

В шляхи далекі, сині, рушникові.

Переступаєм батьківський поріг,

І ясенів лишаєм біля хати.

А матері проводять до воріт,

А матері лишаються чекати…

Життя прожить – не поле перейти,

Рушаєм в світ свої стежки шукати.

…А матерям наснилися листи,

Яких ще ми не встигли написати.

Тополиний пух.

Пух, немов парашутики білі,

Із тополь облітає додолу.

Ми лелеками розлетілись,

Але кричуть стежки додому.

До криниці й вишневого саду,

Підійду. Зачарований стану.

Поливає матуся розсаду

На городі внизу біля ставу.

Приземлились давно в її коси,

Парашутики білого пуху…

Мати цвіт тополиний носить

І опівночі хвіртку слуха…

ЗАЛИШАЙТЕСЯ, МАМО!

Матері моїй, Надії Мефодіївні

Матері, мов комети,

Живуть і згорають.

Матері і в поетів

Також помирають.

Матері стають полем, -

З їх сердець росте жито.

Матерям би ніколи

Не вмирати, а жити!

Чуєш, Боже великий,

Доки світить зоря –

Дай же довгого віку

Всім живим матерям!

Рушники вишивають

Хай матусі нам милі.

Хай на них не впускають

Матерів у могили…

Чорнобривці їм сіять

Аж на цілу Планету

Матерям гречкосіїв,

Космонавтів, поетів.

Їм барвінок плекати,

Їм ростити онуків,

Бо святе ймення – Мати,

І святі її руки!

Хай на всі покоління

Серце вірністю зве.

Хай в травневім цвітінні

Рідна мати живе!

Щоб питав лиш у Бога,

В Отця, Сина і Духа.

Де ж ви, мамо, й для чого,

Тополиного пуху

Собі в коси набрали?..

Не старійте, матусю!

Ви ж стежок натоптали,

Щоб ніхто не спіткнувся.

Залишайтеся ж, мамо,

Рук складати не треба,

Залишайтеся з нами,

З бідим світом і небом.

А як судиться долею

Їй від нас відійти, -

Мати стануть тополею

Біля хати рости…

Та у неньчині очі

Я гукаю до болю:

- Мамо! Цього не хочу!

Сам посаджу тополю…

Й буду вік поливати,

Щоб висока росла.

Тільки б рідная мати

Вічно в світі жила!

…Пахнуть рута і м’ята,

І не сплять солов’ї.

В нас одна рідна Мати –

Бережімо ж її !

Хай їй дзвонить ранетом

Ніч в садах при зорі.

Хай на радість Планети

Всі живуть матері!

НЕ РВІТЬ УКРАЇНУ!

Любіть Україну, як сонце любіть!

Володимир Сосюра.

Не рвіть Україну, брати на шматки,

Бо що нам ділити на спільному?

Один в нас Чорнобиль. Одні колоски,

Одна у нас кривда, і правда, і воля!

Одна у нас віра! І хрест наш важкий,

Та нам його й нести усім на Голгофу,

Не рвім Україну! Не рвім на шматки,

Бо рід наш змолотить, зімне катастрофа

У матері ж серце не ділять сини…

На прапорі нашім і небо й колосся!

<Не рвіть Україну!> - кричать ясени,

<Болить мені, діти!..> - Вкраїна голосить.

До гурту, до купки єднаймось усі,

Гряде хай родина козацька, велика.

Любіть Україну в пречистій красі,

Любіть її, рідну, святу, як Великдень!..

Хай єдність віщує народу добро,

Бо й так натерпілися лиха і горя…

<Не рвіть Україну! – бандурить Дніпро, -

Хай кожен за неї буде ратоборець!>

Болить її доля в нас всіх у душі,

Любіть її в славі чи дзвонах скорботи…

Пора мітингові вже знять кунтуші –

Та й братися, браття, усім до роботи!

Вставай наша Мати! Всміхнися, сумна –

Осяяло сонце твій шлях яворовий.

Любіть Україну! Вона ж бо – одна,

Молімось за неї, молімось, братове!

О, праведний Боже! Від бід захисти,

Довіку нам, земле, лишайся святенна.

Не рвім Україну!.. Не рвімо, брати,

Хай буде єдина, навік суверенна!

… Одна у нас ненька, одні колоски,

Одна у нас правдою свячена воля.

Не рвіть Україну!.. Не рвіть на шматки…

І буде, дай Боже, в нас щастя і доля!

СЛАВА УКРАЇНІ

Всі пам’ятаймо, не забудьмо,

І хай навік ввійде в легенди –

Ота неділя, 1-ше грудня,-

Всеукраїнський референдум!

Віками ждала, Україно,

Ти цеї воленьки, свята…

Тепер соборна і єдина –

Тобі народ твій мовив: < Так! >

День незалежності!.. Прийшов ти

І кращу долю нам торуєш.

Тож рідний прапор синьо-жовтий –

Я, мов ікону, поцілую.

Народ підтвердив: - Буть державі!

Гряде хай Київ златоглав!

Я теж своїм синівським правом

< Так > на олтар тобі поклав.

Нас обдирали ж, мов ту липку,

Лишавши кусні лиш пісні.

А ми ж такий Народ великий,

Свої є звичаї й пісні!

На хліб наш завжди були ласі,

Тягли і жили, й били глухо.

Так возродись в мові Тараса,

В ім’я Отця, і Сина, й Духа!

Нехай про тебе ж пісня лине,

Сміються діти й родить поле,

Бо < Ще не вмерла Україна…>

І вірим що не вмре ніколи!

ПРИЛІТАЙТЕ, ЛЕЛЕКИ!

Я не хочу від хати десь у мандри далекі,

В поїздах почуватись огірком у ропі…

Тільки б сіли лелеки, сіли білі лелеки,

На те колесо в мене, що підняв на стовпі!

Прилітайте ж моститись, білокрилі щасливці,

Жде вас тин з верболозу, де калина росте.

Відлітати ж вам в серпні, як цвітуть чорнобривці,

Ну а поки ще тільки абрикоса цвіте.

…Відбуяв уже травень… Де ж ви, білі лелеки?..

Матіолою червень пахне в ягодах знов.

На стовпцях на тинові ждуть вас глиняні глеки,

Мальви трепетно ждуть, ніби юнка – любов…

Прилітайте ж!.. Чекають і троянди й дружина,

Донька вранці, проснувшись: < Прилетіли?..> - пита.

Біля хати з причілка вигляда вас ожина,

Липень цвітом медовим п’яний впав у житах.

Там, де в полі волошки і багрянії маки –

Перевеслом з соломи серпент копи зв’язав.

Шлях Чумацький на грози зорепадом відплакав,

Сонях жовтим пелюстям весь тремтить, мов сльоза.

Ранні скапують роси на стерню посивілу,

Літо бабине пряжі починає снувать…

… Відлітають лелеки, що давно прилетіли,

А мої десь і досі, ще до мене летять.

Бреде зморено вересень такий щедрий на клекіт,

На ключі журавлині, слив пахущих дощі.

Де ж ви, білі лелеки, мої рідні лелеки,

Де сховала вас осінь в золотавім плащі?

Вас чекав ціле літо… Де ж ви так забарились?

Листям клена розплакавсь жовтень вже за вікном.

На те колесо довго ластів’ята дивились,

Та й вони всі у вирій відлетіли давно.

В’януть айстри й жоржини… Б’ють їх осені грози,

Лиш калина червона жде вас, любі лелеки!

Не летіть в листопаді ж, бо застануть морози,

Крила грудень обсипе снігом з білого дека.

Прилітайте весною, як зима відтріскоче,

Як розтопить сніги березнева пора.

Вас у квітні чекаю, виглядатиму ночі,

Шлю вам пісню на крила від мойого Дніпра!

Прилітайте ж, лелеки! Просить вікнами хата,

Просить місяць вечірній на дзеркальній воді.

Прилітайте ж, лелеки!.. І будуть лелечата,

Красуватися з вами всім на радість в гнізді!

… Не збираюсь від хати я у мандри далекі,

Щоб за поїздом дальнім сум у душі не пік.

Я нічого не хочу – тільки б сіли лелеки,

На те колесо в мене, що їх жде на стовпі!

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\001.jpg$

Засідання 2.

Тема :Презентація збірки Анатолія Арсентійовича Ковбаси «Пісні чебрецевих стежин»

Мета: Познайомити учнів із творчістю земляка-пісняра Анатолія Ковбаси.

Розвивати в учнів уміння аналізувати віршовані твори.

Виховувати повагу до спадщини рідного краю

Хід заняття

Засідання буде ефективним, якщо його провести у формі творчої гри «Реклама».

Заздалегідь створити кілька мікрогруп. Кожна група за рекомендацією керівника клубу чи за власної ініціативи вибирає тему для реклами:

1.Творчі знахідки композитора

2.Співпраця композитора з поетами Черкаського краю.

3. Творчі здобутки композитора

4.Розучування пісень.

На виступ кожній групі відводиться до 10 хвилин. Виступи готуються у формі презентацій із використанням відеороликів. Виступи повинні бути змістовними, розкрити повністю обрану тему .

Цікавою формою на засіданні є розучування пісенних творів, а також їх презентація учасниками художньої самодіяльності.

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\006.jpg$

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\007.jpg$

Як співає земля !... Саме таке –співає… В єдиному повнозвучному хорі зливаються голоси і лісу, і поля, і пахучого різнотравя. Ці звуки наповнюють серце, торкається потаємних струн душі. З таких чарівних земних мелодій народжується музика рідного краю. З нею іде людина життєвою дорогою, з нею стає Особистістю.

З юних літ Анатолій Арстійович Ковбаса пізнав цю таїну. Народився в селі Молодецькому Маньківського району Черкащинні викупаного в літі дзвінкого 27 серпня 1954 року. З дитинства відчув гармонію української землі в розгублених вітрах у хвилюючих половілих житах, материнській колисковій, батькових неквапливих піснях. Батьки працювали на залізниці, родина жила в камяному будинку в полі, тож милодію дитинства творили і стрімкий гук потягу, і дзвінкий спів жайвора, і примтливе сюркотання коників у травах на росяний подих широких нив.

Навчатися музики не було можливості, та батьки прагнули розвивати в синів Анатолія та Олександра потяг до прекрасного. Вечорами брав у руки гармошку батько Арсеній Михайлович, любила співати мати Зінаїда Степанівна. Часто вечорами лилася музика душі, понад отавами, перегукоючись із переступком коліс поїздів, що вибивали такт неапинного життя.

Це були перші уроки Анатолія Ковбаси. Та ще-заняття в школі, уроки сільських музикантів, за грою яких спостерігав з відвертим зачаруванням. Самотужки вивчав нотну грамоту, освоював гру на музичних інструментах. Батьки подарували гармошку, а згодом –баян. У старших класах наполегливий хлопець вже був організатором і душею художньої самодіяльності.

Творча вдача визначила долю А.А.Ковбаси. Ні, він не став професійним музикантом. Обрав професію учителя, але музика і пісня стали крилами на все життя. Після закінчення десятилітки Анатолія Арсентійовича як здібного юнака призначено на посаду вчителя співів і фізичного виховання Кутівської восьмерічної, згодом - музики і співів Нестерівської середньої шкіл рідного Маньківського району. У цей час він заочно студіює історію в Полтавському педагогічному інституті. І навіть пізніше, працюючи вчителем історії, захоплення музикою не полишає. Освоює техніку гри на сопілці, гітарі, саксофоні, обєднує навколо власного захоплення талановиту дітвору. Навчає школярів співу,гр на музичних інструментах,і постійно вдосконалює власні уміння…

Помітні успвхи молодого педагога в розвитку творчих здібностей школярів в рідній Молодецькій середній школі, де створений ним вокально-інструментальний амсамбль із символічною назвою «Стежина» впродовж 10 літ радував виступами не лише односельців, ай виступав з концертами на районній сцені та в багатьох селах Маньківщини неодноразово ставав переможцем обласних конкурсів учнівської самодіяльності.

Музики рідної землі надихала А.А.Ковбасу і у той відповідальний час, коли йому доручили очолити колектив Русалівської середньої школи. Молодий зарекомендував себе не лише як новатор педагогічної справи, але як великий ентузіаст культосвітньої роботи. Школа наповнилася музикою,пожвавилася робота художніх колективів сільського будинку культури. В ці роки проявився особливий стиль роботи Анатолія Арсентійовича як педагога ,керівника начального закладу. Визначальним у ньому було щире бажання допомоги дітям доторкнутися до прекрасного, до пісні, безсмертних і святих традицій народу.

А коли життєва стежина привела в Буцьке професійно-технічне училище №31, то і тут взявся не лише за зміцнення матеріально-технічної бази, а й за естетичне виховання майбутніх хліборобів. За сім років, в продовж яких очолював заклад, училище не лише модернізувалося, а й змінило своє обличчя. Його стало визначити естетичне спрямування. Молодь отримала широкі можливості займатися творчістю. Колективи художньої самодіяльності ПТУ №31 стали постійними учасниками обласних свят і конкурсів. Так на практиці творча душа директора втілювала мудрість народу про єдність насущного і її величності-Пісні.

Пізніше, вже на посаді директора Жашківського ПТУ №38, знову знаходить час для організації роботи художньої самодіяльності. Тут також створюється хор, естрадний, оркестр, вокальний амсамбль, збільшується кількість учнівських гуртків за інтересами. І знову колективи профтехучилища,до яких доторкнулися творча душа керівника, завойовують симпатії глядачів районного та обласного центрів. Сам А.А.Ковбаса є їх активним учасником.

У 2002 році громада селища Буки обирає А.А.Ковбасу селищним головою. Але і на цій непростій службі любов до мистецтва до прекрасного не полишає його. Чудова природа рідного краю, талановиті вірші поетів Черкащини стали поштовхом до написання перших власних пісень. Спочатку несміло, а згодом все впевненіше зазвучали твори самодіяльного композитора на сцені. Героїчні й ліричні, веселі та жартівливі, вони долучаються до репертуарів професій колективів та самодіяльних митців Шевченкового краю.

А в них – мелодія рідної землі: тепло батьківської хати, гомін, поля, героїка минувшини. У них – нетлінна музика Вітчизни, що надихала і надихає на творчість багатьох митців. Бо живемо в Україні, де кожен порух вітру, шелест верховіть, подих ріки – то чарівна музика душі, яку треба лишень почути, зігрівати у серці та покласти на ноти.

$C:\Users\Shef\Desktop\учнівський\Сканировать1.JPG$

Пісня – національна берегиня українського духу, традиції, історії, мови. Феномен пісні – добротворному джерелі емоційного самовираження і гармонії внутрішнього стану людини.

На пісенній Черкащині проживають і творять більш, ніж півсотні самодіяльних композиторів. Серед них – народний артист України, керівник народного аматорського хору «Поляни» Олександр Стадник, заслужений працівник культури, керівник народного аматорського хору «Славутич» Микола Плашкевич, жашківські композитори Володимир Гребенюк та Іван Сухий, з Черкас, Наталія Саух, Юрія Марштупа, Сергій Копилов, Володимир Байкін з Канева. У Тальному творять пісні композитори Микола Вовк та Анатолій Довгань, у Шполянщині – Володимир Сівак та Дмитро Вовк.

У гармонійному співзвуччі пісень черкаських композиторів виразно позначилась творчість Анатолія Арсентійовича Ковбаси.

Стати піснярем продиктувала йому сама доля.

З ранніх літ Анатолій Ковбаса пізнав таїну народної й авторської пісні. Народився в селі Молодецькому Маньківського району на Черкащині, викупаного в літі дзвінкого 27 серпня 1954 року. Тут він відчув гармонію української землі в розгублених вітрах, у хвилюючих половілих житах, материнській колисковій, батькових неквапливих піснях. А оскільки батьки працювали на залізниці й родина жила в кам’яному будиночку в полі, поблизу залізнично колії, то мелодію дитинства творили і стрімкий гук потягу, і тремтливе сюркотання коників у травах, росяний подих хвилюючих ланів.

Навчатися музики не було можливості, та батьки прагнули розвивати в синів Анатолія і Олександра потяг до прекрасного. Брав в руки гармошку і творив неповторні мелодії батько Арсентій Михайлович, любила співати українську пісню мати Зінаїда Степанівна. Тож часто вечорами лилась музика душі понад отавами, перегукуючись із перестуком поїздів, що вибивали такт невпинного життя.

Це були перші уроки музики Анатолія Ковбаси. Та ще – заняття в школі, в сільських музикантів, за грою яких спостерігав з відвертим зачаруванням. Самотужки вивчав нотну грамоту, освоював гру на музичних інструментах. Батьки подарували гармошку, а згодом – баян. У старших класах наполегливий хлопець вже був організатором і душею шкільної художньої самодіяльності.

Творча вдача визначила долю А. Ковбаси. Ні, він не став професійним музикантом. Обрав професію учителя, але музика і пісня стали крилами на все життя. Після закінчення десятирічки Анатолія як здібного юнака призначено на посаду вчителя співів і фізичного виховання Кутівської восьмирічної, згодом – музики і співів Нестерівської середньої шкіл рідного Маньківського району.

У цей час він заочно студіював історію в Полтавському педагогічному інституті. І навіть пізніше, працюючи вчителем історії, захоплення музикою не полишав. Освоїв техніку гри на сопілці, гітарі, саксофоні, об’єднав навколо власного захоплення талановиту дітвору. Навчав школярів співу, гри на музичних інструментах, і постійно вдосконалював власні уміння.

Помітні успіхи молодого педагога в розвитку творчих здібностей школярів проявилися в рідній Молодецькій середній школі, де створений ним вокально-інструментальний ансамбль «Стежина» впродовж 10 літ радував виступами не лише односельців, а й виступав з концертами на районній сцені та в багатьох селах Маньківщини, неодноразово ставав переможцем обласних конкурсів учнівської художньої самодіяльності.

Музика рідної землі надихала А. Ковбасу і у той відповідний час, коли йому доручили очолити колектив Русалівської середньої школи. Молодий директор зарекомендував себе не лише як новатор педагогічної справи, але і як великий ентузіаст культосвітньої роботи. Школа наповнилась музикою, пожвавилась робота Анатолія Арсентійовича як педагога, керівника навчального закладу. Визначальним у ньому були щире бажання допомогти дітям доторкнутися до прекрасного, до пісні, безсмертних і святих традицій народу.

А коли життєва стежина привела в Буцьке професійно-технічне училище №31, то і тут взявся не лише за зміцнення матеріально-технічної бази, а й за естетичне виховання майбутніх хліборобів. За сім років, впродовж яких очолював заклад, училище модернізувалося, змінило своє обличчя. Його стало визначати естетичне спрямування. Молодь отримала широкі можливості займатися творчістю. Колективи художньої самодіяльності ПТУ №31 стали постійними учасниками обласних свят і конкурсів. Так на практиці творча душа директора втілювала мудрість народу про єдність хліба насущного і її величності-Пісні.

Пізніше, вже на посаді директора Жашківського ПТУ №38, знову знаходив час для організації роботи художньої самодіяльності. Тут створено хор, естрадний оркестр, вокальний ансамбль, збільшилася кількість учнівських гуртків. І знову колективи профтехучилище, до яких доторкнулася творча дука керівника, завойовували симпатії глядачів районного та обласного центрів. Сам А. Ковбаса був їх активним учасником і натхненником.

У 2002 році громада селища Буки обрала А.А. Ковбаса селищним головою. Але і на цій непростій службі любов до мистецтва, до прекрасного не полишала його. Чудова природа рідного краю, талановиті вірші поетів Черкащини стали поштовхом до написання перших власних пісень. Спочатку несміло, а згодом все впевненіше, зазвучали твори самодіяльного композитора на сцені. Героїчні й ліричні, веселі та жартівливі, вони ввійшли до репертуарів професійних колективів та самодіяльних митців Шевченкового краю.

2006 року побачила світ перша пісенна збірка Анатолія Ковбаси « Пісні чебрецевих стежин». Книга вмістила понад п’ять десятків різножанрових пісень – патріотичні, ліричні, жартівливих, написаних переважно на вірші поетів Черкаського краю.

Світлі почуття любові до отчого краю, заквітчаного мальвами маминого подвір’я, припорошеної стежки «із минулого» у рідне село – такі близькі і напрочуд співзвучні багатьом українцям теми нових творів композитора Анатолія Ковбаси та черкаського поета Миколи Калниболотчука знайшли відображення у збірці « Під зорею любові» (2007рік). На фоні зачудування нетлінною красою природи змальовані щемні почування, про які автори говорять зачаровано-закохано, інколи-іронічно, часом-з іскристим гумором, але з життєствердним оптимізмом і вірою в перемогу долі над недолею, любові над нелюбов’ю.

Визнання прийшло несподівано. Але ще за життя пісняра. Творчість Анатолія Ковбаси відзначена дипломом Всеукраїнського фестивалю-конкурсу композиторів пісенного жанру «Журавлиний ключ-2008», що відбувся в Полтаві. У гала-концерті в Полтавському музично-драматичному театрі імені М.В. Гоголя пісню «Підкова» Юрій та Василь Марштупи. Пісня, створена у творчій співпраці з Миколою Калниболотчуком, так схвилювала глядацьку аудиторію, що овації переповнили зал, і запальним виконавцям доводилось її повторювати «на біс» знову і знову. Незнайомі люди підходили до вже близьких їм автора слів і виконавців, тисли руки, дякували за чудову пісню. Анатолій Ковбаса свій довгоочікуваний тріумф переживав у Черкасах, прикутий до ліжка невимовно жорстокою смертельною хворобою…

Збірка «Під зорею любові» нагороджена дипломом обласного конкурсу «На крилах любові» -пам’яті А. Пашкевича (м. Черкаси, 2008рік).

Тут відзначена одна з кращих і найпопулярніших нині пісень на слова Миколи Калниболотчука «Продається хата», виконана гуртом «Підкова». Пісня стала близькою композитору через пережиті особисті враження, у зв’язку з продажею батьківської хати, здалася близькою почуванням багатьох людей:

«Продається хата, біля хати сад…»

Жили батько й мати, був у хаті лад.

І сини щасливо там колись зросли.

Відшуміли зливи, всі у світ пішли…

Життєвим кредо Анатолія Ковбаси стали філософські слова з поезії С. Двірняка «Зорецвіт»: «Ти для чого живеш і що любиш, людино…»:

Зорецвіт в рушниках, і в дорозі до шлюбу,

Зорецвіт- це все те, що цінуєм і любим.

Зорецвіт-це краса, це молитва й надія,

Це твоя золота заповітная мрія.

$C:\Users\Shef\Desktop\учнівський\Сканировать10001.JPG$

$F:\сканировано\2019-03-17\001.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\002.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\003.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\004.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\005.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\006.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\007.jpg$

$F:\сканировано\2019-03-17\008.jpg$

Засідання 3

Тема: Зустріч з автором повісті «Змова проти Шевченка» Феофаном Феофановичем Білецьким.

Мета :Презентувати членам клубу повість «Змова проти Шевченка».

Розвивати інтерес до спадщини великого Кобзаря та людей Шевченківського краю.

Виховувати почуття гордості за рідний край

Засідання буде цікавим та змістовним, якщо використати інтерактивну форму проведення «Панорама творчості».

В письменника Феофана Білецького є власний сайт. В зв’язку з цим доцільно до початку проведення засідання ознайомити учнів із матеріалами, які розміщені на його сайті.

До проведення такого засідання необхідно залучити бібліотекарів ліцею та селища. В бібліотеках селища є доробки .Ф. Білецького, по яких проводились засідання у формі усного журналу, наприклад «Поговори зі мною, батьку», «Розкажи мені ,Тікичу…»

             Найкращого краєзнавця відзначили на Черкащині. Цього року лауреатом обласної премії імені Михайла Максимовича став Феофан Білецький – журналіст із Маньківщини, патріот рідного краю, невтомний ентузіаст своєї справи. Його книга «Розкажи мені, Тікичу… Буки від давнини до сьогодення» присвячена дослідженню історії рідного йому села Буки, що на Маньківщині. Про це повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
            Обласну краєзнавчу премію імені Михайла Максимовича вручають щорічно автору найкращої дослідницької роботи з історії Черкащини. За 20 років існування премії її лауреатами стали 24 краєзнавці та 12 авторських колективів. «Віднедавна ми започаткували нову традицію: вручати цю премію у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Черкаського Національного університету. У цьому ми вбачаємо певну символічність» – розповів Василь Мельниченко, кандидат історичних наук, професор.
             Голова конкурсної комісії з присудження премії, заступник голови Обласної спілки краєзнавців Валентин Лазуренко повідомив, що на конкурс цього року подали три краєзнавчі роботи: Феофан Білецький «Розкажи мені, Тікичу… Буки від давнини до сьогодення», Переможця конкурсу члени авторитетної комісії визначили шляхом таємного голосування. Ним став Феофан Білецький, автор дослідження історії рідного йому села Буки, що на Маньківщині.
          Дякуючи за пошанування його праці, Феофан Феофанович поділився із присутніми власними міркування стосовно краєзнавчої справи: «Можливо, дещо неправильно трактується слово «краєзнавство». Я би сказав, правильніше «краєлюбство», тому що знати можна, але потрібно ще й любити.

                 Кожну дорогу серцю справу слід робити від серця і від душі. Тоді книги будуть читати і вони будуть людям до вподоби».
        Лауреат премії Максимовича переконаний: навіть найскладніше завдання можна виконати, якщо мати до того прагнення. Так, щоб зібрати інформацію для своїх досліджень, йому доводилося ретельно попрацювати в архівах і бібліотеках. Не лише українських – шукав відомості і в Польщі, і в Росії. Рушійною силою, яка спонукала Феофана Білецького до далеких мандрівок, була любов до свого рідного краю.
               Цікаво, що книга «Розкажи мені, Тікичу…» спершу надійшла до професійно-технічного училища. Тамтешні учні настільки нею захопилися, що дехто навіть свої наукові роботи писав на основі праці Феофана Феофановича. Лауреат премії сподівається, що його робота надихне молодь відкривати недосліджені сторінки героїчної історії рідного краю.
           Феофан Білецький очолює родинну династію журналістів – сам журналіст, журналістами працюють і його дружина та донька. Тому вітали його не лише історики й краєзнавці, але й колеги-медійники. Василь Трохименко, голова обласної організації НСЖУ, розповів, що черкаські обласні спілки краєзнавців і журналістів працюють рука об руку: «І журналісти не можуть без краєзнавців, адже без яскравих відкриттів історії нашого народу газети втрачають свою читабельність, і журналісти, у свою чергу, допомагають краєзнавцям у дослідженнях. Багато людей на Черкащині, які працюють одночасно в обох сферах – журналістиці та краєзнавстві».

Феофан Білецький

Тут навіть небо ближче до землі

І зорі залюбки у Тікичі хлюпочуть,

Тут крізь плачі сміються солов'ї

Аж до світанку, цілі ночі.

Проніс колись тут Тікич й нашу мить ,

Зберігши в глибині своїй любові пам’ять.

А ми із відстані давно минулих літ

Шукаємо когось, на когось виглядаєм.

Йдемо сюди крізь болі і розлуки ,

Спішим-летим крізь відстані й роки .

Щоб лоскіт хвиль відчули знову руки,

Щоб низько уклонились вам, Буки.

Наші села та містечка – як люди. Одному долею суджено досягти досягти високого становища в суспільстві, а відтак – чинів, нагород та неодмінної слави, інші якось тихо і непомітно проходять свій життєвий шлях, не претендуючи на якесь особливе визнання. Дарма, що були у них свої злети, свої заслуги перед суспільством. Ось так і наші Буки – невеличке містечко майже в самому центрі черкащини та й України в цілому. Географічному положення селища зумовило його історичну долю, досить непросту, таку ж величну і трагічну, як і доля всієї нашої держави. Скільки могли б розповісти вулиці селища та береги Гірського Тікича, на яких воно розташоване! Та й сам Тікич… Проте Буки не рвуться до слави. Хіба ото пригадає хтось, як було колись. За Хмельниччини або гайдамаччини. Та навіть без цих та інших загадок про героїку Буки варті визнання та пошанування.

Вчитаймося в ось ці рядки книги французького мандрівника Блез де Віжера “Опис Польського королівства”, виданої в Парижі 1573 року: “Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягує кожного, мов магнітом залізо. Українське небо сміється і вабить людину до себе. У старих дубах і буках-рої бджіл джмелів. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птацтва стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м`ясом і рибою. … В одному році можна збирати два або три врожаї”.

До описуваних де Віжером земель бкзумовно мали належати й Буки. Оточені звідусіль лісами, в яких переважали буки (звідси одна з версій щодо походження назви поселення) і водилася велика кількість всілякої дичини, прикриті своєрідною підковою глибокої й повнорідної річки зі скелястими, переважно малоприхідними берегами, що убезпечувало від нахабних нападів різного роду кочівників – чого ще треба для повного щастя? Але чужинці все частіше почали потикатися сюди. Їх ставало все більше, вони дедалі нахабнішали. Врешті їхні набіги набридли поселянам і на межі Х-ХІ століть вони почали вже зводити оборонні споруди. Зрозуміло, їхні земляні вали з дерев’яними, хай навіть з дуба чи бука, частоколами далеко не завжди убезпечували від наскоків численних розбійницьких орд – спочатку печенігів і половців, далі – татаро-монголів, які, мов сарана, налітали на Вкраїну. Ворожі стріли та гострі шаблі спустошували як наше, так й інші поселення , проте остаточно знищити не могли – вони постійно відроджувалися і навіть розширювалися.

Жаль, що про цей період маємо так мало літописних згадок. Більш детальні описи припадають вже на XV – XVII століття. До речі, наше селище не завжди йменувалося Буками. Давалися йому й інші назви. Але, оскільки бралося за перейменування не корінне населення, а тимчасові загарбники, назви ті, як ось і Струсьград, надовго не приживалися.

Так, Буки мають давню історію, окремі сторінки якої тривалий час були маловідомими для широкого загалу. Чи знаєте, наприклад, ви, що в V столітті до нашої ери тут, на берегах Гірського Тікича, побував “батько історії” Геродот? А що відомо бучанам, як, до речі, й жителям інших сіл, котрі стоять на Гірському Тікича, про походження нашої річки? Подивуєтеся, дізнавшись, що з давніх – давен Тікич називався угорським.

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка (2)\IMG_3227.JPG$

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка (2)\1445504255_yzobrazhenye-028.jpg$

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\002.jpg$

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\003.jpg$

До зустрічі із письменником учні мали змогу прочитати книгу «Змова проти Шевченка». Готуючись до засідання учні під керівництвом педагога готують запитання до автора.

Наприклад:

1.Як виникла ідея написання повісті «Змова проти Шевченка»?

2.Хто із жителів Шевченкового краю ділився спогадами про великого Кобзаря?

3.Яким тиражем вийшла повість? Хто сприяв Вам друкувати твір?

4.Скільки часу Ви витратили для написання повісті?

5.Чи виникали певні проблеми та труднощі під час роботи над повістю.

6.Які епізоди із повісті особисто Вам до душі?

7.Як Ви вважаєте, доля великого Кобзаря досліджена повністю?

8.Чи відомо Вам про дослідження проведене Іваном Сухим про «Тарас Шевченко і гармоніка».

9.Які Ваші творчі плани на майбутнє?

Засідання 4.

Тема: Знайомство з «Дослідженням Івана Сухого «Тарас Шевченко і гармоніка» (форма проведення «Екскурсія)

Мета: Презентувати досвід роботи викладача Жашківської музичної школи, втора пісень «Буцький вальс», «Бучаночка».

Розвивати інтерес до культурної спадщини регіону.

Виховувати почуття патріотизму, естетичного смаку.

Хід заняття

Оскільки Іван Сухий є автором пісень про Буки, то учні клубу знайомі заочно з композитором, адже пісні виконуються на різних заходах. До екскурсії учням пропонувалося переглянути відеокліп на пісню «Буцький вальс». Нову пісню «Бучаночка» Іван Сухий особисто разом з автором слів презентували пісню на свято «День знань» в навчальному закладі. Керівник клубу заочно, використовуючи мережу Інтернет проводив екскурсію в Музей гармоніки. Все це сприяло зустрічі з Іваном Сухим в його Музеї.

Екскурсія в музей і зустріч з Іваном Сухим висвітлювалася не телебаченні. Разом з композитором, під його акомпанемент ,виконувалися пісні про Буки. Іван Сухий подав майстер-клас гри на гармошці та інших інструментах.

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\004.jpg$

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка\2019-03-17\005.jpg$

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка (2)\1426845640.jpg$

Засідання 5

Тема: Збірка поезії, овіяної полум’ям війни. Вірші Богдана Кушніра(форма проведення (Додаток №1)

Засідання 6.

Тема: Наш друг Інтернет. Вірші та оповідання Маньківської журналістки Лілії Пшенаєвої (форма проведення: робота в мережі Інтернет. Матеріали в Додатку № 2)

Досвід показує, що проведення ефективних занять – це мистецтво, що вимагає вміння й того ж таки досвіду. Педагог має ретельно готуватися до заняття, до своєї ролі в ній. Щоб засідання в клубі було плідним, добре продумуються питання: тема; як підготувати учнів до безпосередньої участі.

Місце проведення заходу має бути таким, щоб учні мали можливість здійснювати всі необхідні пересування, створювати необхідні умови для обговорення проблеми та спостереження за його перебігом. Необхідно підготовити матеріали для роботи учнів. За бажанням педагога, учням можуть бути надані письмові інструкції щодо способу виконання завдання. Важливим є

питання працювати в групі.

Кроки педагога під час планування й підготовки засідання:

1.Вибір теми для заняття .

2.Складання сценарію заняття. Його можна пропонувати учасникам заздалегідь, напередодні. Учні, маючи план, можуть підготуватися до обговорення: попрацювати з літературою, довідниками, підготувати собі нотатки тощо. Можна практикувати і складання сценарію за відомою заздалегідь темою безпосередньо на початку засідання. У цьому випадку доцільно залучити до складання сценарію самих учнів.

3.Підготовка матеріалу, який учні мають прочитати до засідання, щоб уявити всі точки зору.

4.Складання списку запитань, які допоможуть керівнику спрямовувати обговорення, привернути увагу учнів до теми.

Додаток № 2

ЛІЛІЯ ПШЕНАЄВА

"Мій світ безмежний і величний"

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка (2)\52598963_305645323475833_8884665731866689536_n.jpg$

КОЛИ НАСТРІЙ "НА НУЛЮ"
Сидить в мені зараза:
Стара й страшна образа.
Та й точить нерви, точить,
Бо з'їсти мене хоче.

І я її боюся,
Та все ж бурчу й сварюся.
Спинитися не можу,
Образі своїй гожу.

Гадаю, все гадаю.
Нужду свою не лаю.
Кажу коронну фразу,
Щоб підкорить образу.

Охляла вже від неї -
Гнобительки своєї.
Вона все виростає,
Їй меж ніде немає.

Терпіти більш не можу
Її противну рожу.
У серце ніж встромляю.
Заріжу. Хай вмирає.

***

Завірюха в природі, завірюха в душі
Безпардонно ввірвалась між стрічок у вірші.
Не на жарт розлютилась. Відчайдушно і дико
Лемент бурею нісся з вітровійного крику.

Голосила і плакала - спокій був за покійника
(Не до ритму й епітетів, де й поділася лірика).
По кутках і по запічках всіх зівак розігнала.
І дверима так стукнула, ніби бомбу зірвала.

... А як промінь з-за хмари відчайдушно пробився,
Раптом лемент і галас у ту ж мить припинився.
Поцілунком несмілим зупинив усе вчасно...
Я була завірюхою. Він - промінчиком ясним.

***
П'яна й радісна від краси
По калюжах весна брела.
Ніжну зелень і пролісків синь
Обережно в долонях несла.

Та спіткнулась об сонце. Враз
Аж заплакав останній сніг.
На галявинах білий ряст
Посміхався медово весні.

МОДА ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Безтурботна Старість на лавочку сіла,
Примостившись в холодку, морозиво їла.
Крихти хліба голубам знічев'я кидала.
І про моду молодих смачно пліткувала.

- Гич, дурепа. Пуп блищить, пірсінг начепила.
Хоче, певно, приманити якогось дурила.
Нігті довгі відростила, намастила лаком.
Це, мабуть, щоб гарні були круті дулі з маком.

Тьху, нікчема, ще й язик проколола нащось.
І татушку на руці обвела, ледащо.
Майже гола, безсоромна. Де цнота дівоча?
Візьму зараз, та й зненацька поглядом зурочу.

Скільки Старість не старалась, нічого не вийшло.
Молодість від забобонів набагато вища.
Щось придумує незвичне, експериментує,
Світ міняє кардинально, і старих не чує.

... А на голих мода була в кам'яному віці.
То чого ж це соромитись майже голій дівці?
За законами буття, кожен добре знає,
На "круги своя" завжди мода повертає.

$C:\Users\Shef\Desktop\Новая папка (2)\51195242_1298925893595017_1546111535623962624_n.jpg$

БІЛА ВОРОНА
Відкриваю поштову скриньку, звідти випадає саморобний конверт. З адреси тільки напис "Лілії Анатоліївні". І майстерно намальований портрет дівчини, з очей якої капають сльози. Вчора я забирала кореспонденцію, отже, послання там з'явилося пізно ввечері. Заінтригована незвичним конвертом, почала його відкривати, хоча вже запізнювалася на нараду. Перші фрази заставили мене присісти у дворі на лавочці і прочитати лист до кінця. А потім зробити це ще раз, щоб осмислити все, про що у ньому йшла мова.
Дівчина просила опублікувати лист у газеті, тоді, коли я почую звістку про самогубство. Це була сповідь, написана красивим почерком, грамотно, але беземоційно, лише констатація фактів. Вразили гарні ілюстрації до сказаного. Відчувалося, що лист вимучувався довго. Попри те, що він писався різними пастами, неодинакової сили почерку, було багато замальованих фраз. Я не могла зрозуміти - що це? Вигадана історія для сердобольних читачок, чи жорстока реальність, яку негайно треба зупинити?
Авторка настійно просила нікуди з цим листом не йти і не намагатися її розшукувати. Щоб ніхто своїми брудними руками не ліз до неї в душу. Це її, і тільки її життя, і вона має право розпоряджатися ним так, як захоче.
Я відчула, що дівоча душа була до ран зболена одинокістю. І вона негайно потребувала реанімації.
У насичений роботою день випуску нового номера газети, я не могла собі дозволити детально подумати, що робити. Ситуація була надто делікатною, щоб просто віддати лист у міліцію. Ця розповідь чомусь не здавалася передсмертною запискою. Тому вона пролежала у папці до пізнього вечора.
Коли в редакції все стихло, я ще раз почала уважно вчитуватися у зміст написаного, ніби хотіла відчути щось поміж рядків. Ліза (назвемо авторку так), закінчивши школу із золотою медаллю, два роки поспіль не могла вступити до вишу за спеціальністю дизайнера. Батько - алкоголік, мати - виховувала молодшу сестру і брата, тому фінансово вирішити проблему вступу не могла, потім багатозначуще стоїть три крапки - не хотіла, бо не розуміла значимість цієї професії.
У Лізи не було подруг, через "правильне" виховання вона "дивна", " не така, як всі". Хлопці між собою її називають "бридким каченям", відкрито кепкуючи над нею. Хто із них захоче мати клопіт із " білою вороною"? Саме такий діагноз поставила собі Ліза.
Чорний список її негараздів був великим. Цей зміїний шарф негативу все тугіше стягувався у неї на шиї, не давав дівчині вільно дихати.
Тоді для чого жити? Вона нікому-нікому не потрібна в цьому світі! Ото ж має право його покинути. Тільки не може вирішити, яким способом можна це зробити. Вже й бритву купила і міцну мотузку знайшла. Найлегше було б кинутися під автомобіль, та де гарантія, що помреш, а не залишишся на все життя калікою?
Суцільне жахіття творилося у голові цієї юної особи. Добре було б, щоб у детективний роман вона тільки гралася, а не реалізовувала у життя. Тому вирішила завтра з самого ранку розпочати пошук "білої ворони". Піду в обидві школи до вчителів-мовників. Покажу конверт, розповім версію, що автор, соромлячись, інкогніто написав дуже гарний матеріал, хочу його знайти і запропонувати роботу в редакції. Можливо, хтось впізнає за почерком. Вчителі нічого певного сказати не могли. Але остання зустріч була обнадійливою. Мудра вчителька звернула увагу не на літери, а на малюнок.
- Вчилася колись у нашій школі дівчина, яка перебувала " на своїй хвилі". Вона була вихованою, терплячою і творчою, гарно малювала, відмінно вчилася, діти заздрили їй, тому не приймали до гурту. - Учителька назвала прізвище, ім'я і навіть адресу горемики.
У мене не залишилося сумніву, що це була моя адресатка. Більше того, я особисто знала її маму, не раз спілкувалася з нею. І якось чула від неї, коли вона бідкалася, що старша донька у неї, як "біла ворона". Ой, так страшно, це ж рідна мати почепила на доньку ярлик! Тому до неї не було віри, я їй не стала повідомляти про задум дівчини.
Але як побачитися з Лізою? Найпростіший спосіб - зателефонувати і домовитися про зустріч. Бо часу чекати на неї під під'їздом не було. Але слухавку взяла мама Лізи і мені довелося миттєво вигадувати тему розмови.
Безкінечні клопоти заставили ненадовго забути цю проблему. А ввечері вона дивом розв'язалася сама.
Я вийшла з роботи купити в магазині буханку хліба, а назустріч мені ... Ліза! Вгледівши мене, вона перелякалася, різко розвернулася і почала тікати. Благо, відстань між нами була невеликою, стала бігти за нею. Наздогнавши, схопила за руку. Ліза від болю голосно закричала. Тільки після цього я побачила перев'язане бинтом зап'ястя лівої руки.
- Ти це все-таки зробила!?.
- То була спроба ще до написання листа, - оправдовуючись, промовила Ліза крізь сльози.- Я боягузка!
Я притягнула Лізу до себе і обняла. Ми обоє плакали, не соромлячись перехожих.
Оговтавшись, почала гримати на дівчину.
- Як же ти мене налякала! Для чого звалила такий тягар на мої плечі? Якби тебе не стало, я б усе життя докоряла собі, що не могла знайти тебе і врятувати!
А вона так мило і наївно у відповідь:
- Я хотіла прославитися.
Тепер я теж на собі відчула, що Ліза дивна.
- І що, кращого способу, щоб прославитися, не існує?
- Пробачте, що заставила вас за мене хвилюватися. Мені було так важко на душі, що всі розумні думки паралізувало.
- Дівчинко моя люба, у тебе ще все попереду, а ти чомусь вирішила вчинити страшний гріх - позбавитися життя...
Хліба у той вечір я не купила. Ми йшли куди бачать очі, і ромовляли, розмовляли,
сперечалися. І коли, врешті, дівчина засміялася, вирішила, що можна спокійно йти додому. Наостанок з пафосом сказала:
- Ліза, я тобі обіцяю, що життя у тебе буде світле і прекрасне. Тільки вір у це.
Дівчина знов посміхнулася.

(ЛІЛІЯ ПШЕНАЄВА "Оповідки з мого життя")

***

Ой, люстерко, кажеш мені знову,
Що десяток зморшок додалось,
І сивинки посріблили брови.
Звідки це нещастя узялось?

А душа не хоче розуміти,
Що роки нашіптують: "Біда..."
Каже: "Треба жити і любити,
Ти ж у мене така молода!

Он іскринки у очах заграли,
Пісня з серця лунко ллється ввись.
Зморшки, то нестрашно, їх ще мало,
Ти на них в люстерко не дивись".

Добре, через це уже не тужу,
Геть з думок, мої сумні вірші!
Я з тобою, люстерко, не дружу,
Довіряю своїй душі.

(ЛІЛІЯ ПШЕНАЄВА " Мій світ безмежний і величний")

ВАЛЬС ПРОЩАННЯ

Квилить скрипка, піаніно тужить,
Вальс осінній сумно в такт звучить.
До побачення, мій давній добрий друже,
На новій дорозі хай тобі щастить.

Хай кленовий вечір у далекім краї
Сипле з сита листя щедро раз-у-раз,
Хай тихенько місяць тобі нагадає
На зоряних струнах цей осінній вальс.

Музика хай лине у космічний простір,
Помагає жити там, на чужині.
А якщо затужиш, приїжджай у гості,
Або хоч напишеш вісточку мені.

Обійнявшись ніжно, ми кружляли в танці,
Віхолу із листя в тон дощу зняли.
... На портреті - вічність з осені у глянці...
Ми ж такі закохані у ту ніч були!

(ЛІЛІЯ ПШЕНАЄВА "Мій світ безмежний і величний")

БУНТ НА КОРАБЛІ
Першого вересня вибухнув бунт на кораблі. Напередодні нам повідомили, що змінено класного керівника. Як? Так не повинно бути!
Весь вечір ми обговорювали цю подію. То збиралися гурточком у когось біля будинку, то телефонували один одному. Обурювалися. Радилися, що будемо робити.
А коли зібралися на лінійці, свято було геть зіпсовано. Так, наша ні з ким незрівнянна, любима Діна Феодосіївна Спиридонова залишила нас і пішла працювати завучем. Хтось висував версію, що її заставили це зробити, хтось сумно констатував факт, що вона нас зрадила. В жодному разі нічого не змінювало ситуацію. А хотілося б. Вирішили йти і добиватися свого.
Перший урок проводила Галина Яківна Бровченко. Як вона не намагалася навести певний порядок, їй це не вдавалося. Ми то перешіптувалися, то перекидалися записками. Не могли дочекатися перерви. Бо після дзвінка всі дружно вирушили в кабінет до Діни Феодосіївни.
Зустріч була не злегких- ні для неї, ні для нас. Ми емоційно намагалися переконати вчительку, що не зможемо без неї бути, просили, щоб вона знову повернулася класним керівником, або хоча б суміщала дві посади. Вона ж розповідала, якого прекрасного і досвідченого класного керівника поставили замість неї.
- Ось побачите, мине небагато часу і ви полюбите Галину Яківну.
Легко сказати "полюбите". Ми були своєрідним класом. По-перше учнів у початковій школі підбирали для дружини першого секретаря райкому партії. Їй було легше з нами працювати. Ще змалку ми мали розвинуте почуття колективізму і водночас - особистості. У класі навчалося багато відмінників і талановитих дітей. Серед активістів відбувалася здорова конкуренція, хоча всі корисні справи виконували спільно і у нас це виходило цікаво. Було, що навіть з уроку втекли всі разом, хоча для багатьох вчинок став "подвигом".
От ці " особистості" вирішили й постановили, що їм не підходить класичний варіант класного керівника.
Одного разу довелося повертатися додому разом з Галиною Яківною.
- Хочу з тобою поговорити тет-а-тет. Скажи, будь ласка, чого ваш клас із перших днів так незлюбив мене?
Я готова була крізь землю провалитися. "Що?! Ну, що відповісти?!" Думки, ніби кулі, пролітали в голові, але не було жодної толерантної. Стало так соромно за себе, за своїх однокласників. Я вмить зрозуміла, наскільки ця ситуація для вчительки була болючою і неприємною.
Нарешті нічого розумнішого не придумала, ніж сказати:
- Бо ви нічим не схожі на Діну Феодосіївну...
- То виходить, що я не маю права бути класним керівником?
- Для нас заміна класного керівника була великою несподіванкою. Тому ми так неординарно сприйняли ситуацію.
Це була якась сумбурна відповідь. Не знаю, чи задовольнила вона Галину Яківну. Але відчула, що жінку образила наша поведінка, та виду не подала. Вона терпляче реагувала на всі наші вибрики.
Я нікому не розповіла про нашу розмову. Це було б некоректно. Але ставлення до вчительки змінилося. Коли щось комусь не подобалося, я намагалася її захищати.
Зрозумівши, що ніхто не збирається виконувати наші забаганки, згодом всім довелося змиритися зі ситуацією.
Галина Яківна не заважала лідерам, навпаки, намагалася їх всіляко підтримувати. Потрібно було, щоб минув певний час, і ми оцінили її старання. Від неї віяло мудрістю і душевним спокоєм. Можливо, дітей трохи відштовхувала її класична манера одягатися і вічна пухова хустка на плечах, але з часом ми перестали на це зважати.
До кінця випускного класу всі заспокоїлися і навіть поружилися з нею. Терпіння Галини Яківни зробило дива. Ми навіть стали зрідка бачити усмішку на її устах.
Тоді ніхто не здогадувався, що смуток у очах вчительки був через хворобу. І тією пуховою хусткою вона, мабуть, захищалася від болю.
Коли Галина Яківна зовсім немічною повернулася з обласної лікарні, хтось із однокласників запропонував зібратися і відвідати її. Нас прийшло небагато, бо інші навчалися в різних містах.
Яка ж рада увагою була наша вчителька! Ми вдалися до спогадів, навіть намагалися жартувати.
Можливо, ця щира остання зустріч стала моментом прощення нашого бездумного юнацького максималізму.

(ЛІЛІЯ ПШЕНАЄВА "Незабутній слід...")

ЖУРНАЛІСТИКА - ЦЕ ЩАСТЯ"
- Чому ти, квіточко, така засмучена? - знайомий голос вивів мене із заціпеніння. Це була Раїса Володимирівна Ломачинська. Лише вона завжди називала мене то "квіточкою", то "Лілеєю".
Я саме вийшла з райкому комсомолу, який межував в одному приміщенні з редакцією.
- Думала, що піду працювати у школу піонервожатою, а секретар райкому каже, що на роботу не візьмуть, бо немає 18 років.
- От і добре, що не візьмуть. У нас саме у відділі листів звільнилося місце кореспондента.
- Та що ви! Мені не справитись.
- Не переймайся. Я тобі допоможу. Ходімо. - Вона міцно взяла мене за руку і повела в кабінет редактора.
Я мала певну уяву про роботу в редакції, бо кілька років була юнкором. Але, щоб стати журналістом, не могла навіть мріяти, настільки високою і недосяжною в моїх думках була ця професія.
У відділі листів зберігалася велика купа центральних, обласних і районних газет.
- Ось твій перший урок, - каже Раїса Володимирівна, - показуючи на підшивки періодики. - Уважно читай - до знемоги. Там зберігаються крупинки досвіду. Найкращі ідеї використовуй у своїй творчості.
У першу чергу я із задоволенням у підшивках різних років перечитала її матеріали. Бо це ж була ЛОМАЧИНСЬКА! Мені вона тоді здавалася першою величиною у газеті. Не можна було без захоплення читати матеріали на теми моралі, хвилюючі нариси чи замальовки. Все дивувалася: ну як, знаючи людину впродовж невеликого часу, можна так багато і цікаво про неї написати? І зрозуміла це лише тоді, коли Раїса Володимирівна стала мене брати з собою на інтерв'ю. То були щедрі, найдетальніші уроки досвідченої журналістки.
Дуже не любила і завертала переробляти нецікаві автобіографічні тексти. Вчила у розмові з людьми шукати родзинки, виписувати, ні, вимальовувати сюжети.
На все життя запам'ятала її образне навчання:
- Розповідь повинна розмотуватися, ніби клубочок. Ниточка сюжету не має порватися.
Або ще у пам'ятку:
- Співрозмовника слухай уважно і краще запам'ятовуй, ніж пиши у блокнот. Від цього інтерв'ю відбуватиметься довірливо. Спостерігай за деталями. В ході розмови шукай щось характерне чи яскраве. То буде твій заголовок, від якого залежить тридцять відсотків успіху.
Відчувалося, що від цього навчання Раїса Володимирівна отримувала задоволення. Коли почали з'являтися перші успіхи, щоб мене підтримати, так емоційно хвалила! Аж до такої фрази: "Я не змогла б так написати!" Це, звичайно, було перебільшення, та сарказму в тій фразі не відчувалося. Тому я сприймала її за нагороду.
Коли ми приїжджали в будь-яке село району, Ломачинську знали майже всі, якщо не в обличчя, то за її публікаціями. Вона була своєрідним брендом "Променя комунізму", а згодом - " Маньківських новин". Журналістка мала талант психолога, відзначалася дуже уважним ставленням до людей, мала терпіння вислухати, зацікавити, спонукати до діалогу. Вона так віртуозно й емоційно володіла словом, що я часто заслуховувалася.
А ще - вміла викликати людину на відвертість. Якось на початку осені ми приїхали додому до передової доярки. Вона не велася ні на які розмови і не мала бажання фотографуватися. Коли закінчилися всі аргументи, Раїса Володимирівна попросила її винести сімейний альбом, щоб знайти хоч якесь недавнє фото. А сама тихенько мені каже:
- Я зараз поділюся з тобою досвідом, як у крайньому випадку можна розговорити людину.
І сталося диво. У процесі пошуку необхідної фотографії, журналістка почала ненав'язливо цікавитися сімейними світлинами. І полинула задушевна розмова про життя-буття. Решту інформації ми дізналися в конторі колгоспу. А згодом у газеті була надрукована цікава розповідь.
Ніколи не забуду, як наставниця схаменула мене і виручила, коли я у перші місяці не справилася із важливим творчим завданням і через це хотіла розрахуватися з роботи. Редактор послав мене зробити святковий репортаж з Іваньківського цукрового заводу. Тоді, як увійшла до величезного цеху по виробництву цукру, розгубилася. А коли інженер, у швидкому темпі, піднімаючись численними східцями вгору, під сильний заводський гул почав розповідати про роботу заводу, використовуючи незнайому мені термінологію, взагалі втратила будь-яку надію розібратися у всьому і написати матеріал. Поверталася в редакцію і складала про себе текст заяви на звільнення. Уявляла, як буду переживати ганьбу після невдалої спроби стати журналістом. Про все це випалила вголос, щойно відкрила двері кабінету. Раїса Володимирівна вислухала мене спокійно.
- Сідай. Не поспішай із безглуздим рішенням. Ти надто мало попрацювала, щоб зрозуміти, що журналістика - це щастя. Я це вже давно відчула кожною своєю клітиночкою. Та щастя легко не дається, за нього треба постійно боротися і ні в якому випадку не опускати руки.
Вона все говорила і говорила: пафосно, емоційно, ніби боялася, що не зможе достукатися до моєї свідомості.
- То що ж мені робити?
- Я сама не дуже люблю писати на виробничі теми. Тому зроблю тобі ведмежу послугу. Відкривай блокнот і читай, що ти там встигла записати. Бери ручку і пиши.
І наставниця почала надиктовувати мені текст репортажу, ніби сама там щойно побувала. Коли робота була закінчена, я з подивом запитала:
- Звідки ви все це знаєте?
- Дівчинко моя, я стільки разів писала про той завод, що відновити інформацію для мене нічого не варто. Тим більше, що ти приїхала з новими даними. Тепер став свій підпис і віднось матеріал до друку.
- Як "свій"? Це ж ваш матеріал!
- А це буде наша маленька таємниця.
Зараз мені вже не соромно, бо як же та таємниця допомогла! Адже в подальшому, як і моя наставниця, я не раз мала насолоду спізнати журналістське щастя.

ВИШЕНЬКА КВІТУЧА
Пізній вечір. Ми, стомлені, сидимо у приміщенні банку, п'ємо запашний чай з цукерками і ведемо неспішну бесіду. Сьогодні був насичений турботами день. Ставили на вікна і двері грати, сигналізацію, перевозили меблі. Відділення банку "Аваль" розпочинало свою роботу у двох кімнатах, що були орендовані в редакції. Ганна Василівна розповідала, як моталася по всьому району, шукаючи клієнтів серед підприємств і організацій, скільки їй доводилося долати перешкод. А мені в цей час думалося: "Така з вигляду тендітна і ніжна, а насправді сильна і вольова жінка".
Бути керівником не вчать. Ним стаєш і сам вчишся. Ганна Василівна була для мене гарним прикладом. Від неї часто чула слушні поради, мала дружню підтримку.
У жінки був дуже важливий і рідкісний у наш час дар людинолюбства. Вона, ніби сонце, випромінювала надзвичайну доброту і повагу до людей. Використовуючи свою харизму, буквально за руку приводила у банк багатьох клієнтів. Була до них дуже уважною, посміхалася їм. По-особливому ставилася до пенсіонерів. Не забувала у них запитати про здоров'я, дітей чи онуків, приділяла час, щоб обговорити якісь події. І вони її з любов'ю називали " Наша Анічка".
Згодом облаштували нове приміщення банку, але між нами продовжувалися дружні стосунки.
Ганна Василівна любила свою роботу, колектив, з яким працювала.
- Неймовірно, за піврічними показниками ми на п'ятому місці в області, - хвалилася.

- Ти неодмінно повинна написати, щоб наші клієнти знали про це. І я писала. Мені було приємно її підтримувати.
На початку січня у Ганни Василівни Ліщинської був день народження. Зібралися друзі, щоб привітати.
Просимо:
- Ганно Василівно, заспівайте.
І полинула від душі чарівна пісня про нелегку жіночу долю. Так щиро звучала, що у виконавиці сльози на очі накотилися, бо й сама це спізнала. Ой, як же вона задушевно і гарно співала!
- Мріяла бути артисткою, - каже, - але не судилося. Та на долю не нарікаю, бо й так часто співаю. Он як наш хор звучав, геть по телевізору показували. Я так ним гордилася.
Минуло з тих пір небагато часу. Якось зібралися дружнім гурточком, і, як зазвичай, просимо Аню заспівати. Відмовляється.
- Не співається. У мене біда, дівчата. Лікарі знайшли пухлину. Спостерігаюсь, кажуть, що вона в стані спокою, не розвивається. Ще так багато треба встигнути. Сина у вузі довчити. А на роботі скільки планів. Он ремонт затіяла. Хочу в хаті зробити все по-новому.
Поки були сили, вона ретельно намагалася відхилити хворобу на подальше. Можливо б, той стан спокою тривав ще довгі роки, якби не нервове потрясіння, яке її геть підкосило.
- Аня, по Маньківці настійно ходять чутки, що на твоє місце готують нового керівника, - кажу їй. - Звертайся кудись на свій захист.
- Та не вірю я, немає ніяких підстав мене звільняти. Недавньою перевіркою суттєвих порушень не виявлено. План виконуємо. В колективі порядок. З якого дива мене можуть звільнити?
Дивувалася не тільки Аня, а й весь Маньківський район, коли чутки справдилися. Хоча їй пропонували якісь компромісні варіанти, не змогла змиритися з ситуацією. Це й стало головною причиною різкого погіршення самопочуття.
Після хіміотерапії вона дуже схудла і змарніла. Все менше оптимізму відчувалося у її діях і словах.
- Вітальню красивою зробила, ще туди на вікна гарні нові тюлі треба купити. А то прийдуть люди на похорон, а мені соромно буде лежати, - сумно пожартувала.
Коли прийшла її відвідати наступного разу, серце шпильнуло від того, що на вікнах висіла обновка.
- Ліда возила мене за покупкою в Умань. Правда, гарні? - перехопила мій погляд. - Вона й почепила їх. Ти щось спохмурніла. Тобі не сподобались?
- Що ти? Дуже гарні! Ти краще скажи, як себе почуваєш? - перевела розмову на інше.
- До весни якось дотягну. А там - як Бог дасть.
Аня чіплялася за будь-яку інформацію, яка давала надію на виживання. У холодильнику зберігалися всілякі баночки-скляночки із зіллям. Раділа весняному сонечку і щебету птахів. А сил у неї залишалося все менше і менше.
- Обидва мої хлопці заняті. Що я буду робити з городом? - бідкалася.
- Не хвилюйся, посадимо.
Домовилися із дівчатами прийти до Ані на вихідний. Картоплю почали садити від берега. Погожий безвітряний день був залитий сонцем. Аня вийшла з хати, сперлася до розквітлої вишеньки, ніби злилася з нею. Захищаючись від сонця, притулила долоню до очей і сумно спостерігала за нами, як ми працюємо.
- Ніби та квітуча вишенька, - сказала дівчатам свою думку.
- Ой, вже не квітуча, - журливо заперечила одна із них.
А на роботі й удома не вгавали телефони, дзвонили з адміністрації і ради: куди поділася редактор районної газети? У цей день організовували суботник. Як вона посміла проігнорувати такий важливий захід і не приїхала прибирати лісосмугу?
У понеділок стільки неприємних слів почула, аж до погроз звільнення з роботи. Я, взагалі, болюче реагую на зауваження. А ці крики сприйняла надто спокійно. Виправдовуватися, де я була і що робила, не було сенсу. Таке явище, як волонтерство тоді ще не було в моді і не сприймалося. А в мене відбувся найважливіший суботник на світі. Бо невдовзі Ані не стало.
Багаточисленна людська шана зібралася біля її оселі. Люди все йшли і йшли, несли й несли вінки і оберемки квітів...
Відцвіла наша дорога вишенька...

(ЛІЛІЯ ПШЕНАЄВА, "Незабутній слід...)

Додаток № 1

В навчальному закладі відбулася зустріч учнів ліцею із старшим солдатом 2-го інженерно-технічного факультету Національної академії національної гвардії України ,поетом-початківцем Кушніром Богданом з метою просвітницької роботи з популяризації молодіжних друкованих видань, які висвітлюють матеріали національно-патріотичного змісту.
Під час зустрічі учнями та гостем декламувалися власні вірші із збірки поезій "Національна гвардія моєї Батьківщини". Богдан також кваліфіковано відповідав на запитання учнів щодо навчання в Академії, ділився спогадами про АТО.

Вірші Богдана Кушніра читають учні навчального закладу

Список використаних джерел

1.Слободяник А.Л. Пісня над Тікичем:Поезії.-В.:державне обласне видавництво «Вінниця».-19943.-80с.

2.Ковбаса А.А.Пісні чебрецевих стежин.Літературно-музичне видання.Черкаси:Відлуння-Плюс,2006.-128 с.

3.Білецький Ф.Ф.Змова проти Шевченка:Повість.Есе.Звенигородка,2009.-256 с.

4.Білецький Ф.Ф. Розкажи мені ,Тікичу…Буки від давніх часів до сьогодення.Науково-популярне видання.Черкаси:»ІнтролітаТОР»,2012.-280 с.

5.Пометун О. та ін..Навчаємо по-іншому:посібник для викладачів проф..-техн.училищ.К.:94.Видавництво «Геопринт»,2008.

6.Національна гвардія моєї Батьківщини.Збірка поезії,овіяної полум’ям війни.Київ,2015.

7.Сухий І.І.Тарас Шевченко і гармоніка.Методична розробка.2014.

8.Ресурси мережі Інтернет.Вірші Лілії Пшенаєвої.

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Садовська Валентина Валентинівна

Пов’язані теми

Зарубіжна література, Позакласні заходи

Додано

21 березня 2019

Переглядів

4617

Оцінка розробки

Відгуки відсутні