«КОБЗАР»-ФРОНТОВИК. З ІМЕНЕМ ШЕВЧЕНКА — У БІЙ!

«КОБЗАР»-ФРОНТОВИК. З ІМЕНЕМ ШЕВЧЕНКА — У БІЙ!

Лише у 1942 році в Уфі видали «Кобзар» накладом 100 тисяч примірників. За той рік твори Т. Шевченка були надруковані шістьма окремими виданнями (три — українською мовою, три — російською) загальним тиражем 250 тис. при-мірників.

Сотні шевченківських рядків розходилися заголовками газет, плакатами: «І вражою злою кров’ю волю окропіте...», «Не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадать», «Не втечете і не сховаєтесь! Усюди вас знайде правда-мста», «Нехай ворог гине!»І відгукувалися на ці заклики фронтовики, партизани: «Шевченко — з нами!», «Буде по-твоєму, батьку!»,«З нами гнівне слово Тараса», «Він кличе нас до ненависті й помсти!»

У вірші «Лист» українська поетка Марія Грудницька виписує могутню силу впливу творчості Т. Шевченка, зокрема його «Кобзаря», на формування патріотичної свідомості бійців фронту:І от прошу вас,Пришліть мені «Кобзар»,Пришліть живе могутнє слово бою. Нехай сильніший буде мій удар,Нехай міцніше я стискаю зброю. Пришліть мені «Кобзар»,Я з ним могутній непоборний воїн,Маленьку книжечку —Дорогоцінний дар. Пришліть на номер. Пошти польової.

Проте, без перебільшення, можна стверджувати, що для свідомих українців образ Тараса Шевченка, його поезія були тією духовною силою, що надихала їх на боротьбу в умовах жорстокої війни. «У наших сумках був його «Кобзар», і голос його нас вів до помсти ворогові», — записав 28 лютого 1944 року у «Книзі вражень» після відвідування могили поета радянський офіцер.

Микола Шепелюк «Кобзар» був з нами»: Ми на Дніпрі... Рік сорок третій,Плацдарм Букринський, бою грім. Служив в полку я мінометнім,«Кобзар» з собою я носив. В окопах ми його читали,В ярах стрімких, в передовій. Слова Тараса закликали. Вести святий, нещадний бій. Десятки раз листав сторінки. Віршів безсмертних «Кобзаря». Від них я брав тепла частинку,Що гріла нас в тяжких боях. Ракети в темну ніч зліталиІ падали, немов зоря...І був там недалеко Канів,Свята могила Кобзаря.

Слід згадати графіку Василя Касіяна. Кожна його робота сповнювала надією на перемогу. До об’єднання всіх слов’янських народів закликав його плакат «В бой, славяне!», створений у Самарканді 1942 року. Гостра психологічна трактовка, експресія і виразність образів, вдала композиційна побудова роблять цей плакат гучним, як набат. Серія В. Касіяна «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942–1943), яка містила вісім плакатів за текстами творів Т. Шевченка та акварелей «Україна бореться», була видана масовими тиражами у вигляді листівок, що скидали з літаків на окуповану фашистами територію.

в Самарканді було організовано художню виставку. Серед експонатів — серії акварелей В. Касіяна «Україна бореться» та «Дівчата — героїні України». Про ту подію у спогадах читаємо: «Зал був прекрасно оформлений — бойові заклики до перемоги, портрети Т. Шевченка, І. Франка, українські рушники й орнаменти. Охочих потрапити на свято було багато, тому відбулося два вечори».

... Переді мною три невеличкі книжечки з назвою «Кобзар», видані у 1942–1944 роках. З усієї колекції «Кобзарів», яку я зібрав за сорок років, найбільше ціную саме ці збірки. Чому? Бо вони нагадують мені про бійців, на долю яких випали найтяжчі випробовування війни. Одним із них був і мій батько — Костянтин Петрович. Передмови до цих книжок написав поет-академік Павло Тичина. До видання 1942 року вступне слово назване «Гнів Шевченка», а до видань 1943-го і 1944 років — «Сила «Кобзаря». У травні 1943 року з Уфи 20 тисяч «Кобзарів» вирушили воювати на фронт. А пройти їм до Перемоги належало ще два роки — тяжкі, довгі, политі кров’ю, всіяні могилами. Починалася велика битва за визволення рідної української землі. Ось туди і їхав «Кобзар»-фронтовик.

30 вересня 1943 року газета «Фронтовик» писала: «Смертельний бій кипить на обох берегах Дніпра за свободу України, за землю Тараса». Будинок Музею Т. Шевченка вороги обснували, як павутинням, колючим дротом, перетворивши його на концтабір, до якого зігнали мешканців навколишніх сіл для копання окопів біля Дніпра. Фашисти подбали про надійне укріплення берегової лінії, і вибити їх із міста і прибережних гір було нелегко. Лише 31 січня 1944 року воїни 206-ї стрілецької дивізії звільнили Канів і Тарасову гору від окупантів.

Письменник Борис Полєвой (у роки війни — військовий кореспондент) у нарисі «На могилі Шевченка» писав: «І ось на зарослих сходах, що ведуть на могилу Тараса, знову з’явилися сліди... Це бійці дивізії, що наступала із-за Дніпра, сходили на гору, щоб у коротку перерву між боями вклонитися великій могилі. І хтось бережно поправив огорожу, і три вінки, просто солдатські вінки з хвої, обвиті кольоровою марлею, пофарбованою в якомусь польовому госпіталі, покладено на могилу. І над усім цим замислений і суворий стоїть бронзовий Тарас. Він діждався із-за Дніпра повернення своїх синів».

Шевченко був солдатом і водночас полководцем. Його слово на фронті, на передовій жило з нами повсякчас. Воно було на вустах бійців, що йшли в маршових ротах на передову. Було бойовим закликом на полі бою: «Кари катам, кари!», «І на оновленій землі врага не буде, супостата!»

А в години перепочинку, фронтового затишшя до наших солдатських сердець «Кобзар» приходив найдорожчою піснею, що стала народною: «Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговоримо тихесенько в неволі з тобою». Або «Тече вода в синє море, та не витікає». А ще могутньою і сильною, як розбурханий, розгніваний, розтривожений у штормову погоду Славутич:

Реве та стогне Дніпр широкий,Сердитий вітер завива,Додолу верби гне високі,Горами хвилю підійма!

Доля книжки, як зазначав Павло Тичина, доля взагалі кожного твору людського духу — неоднакова. І це ми бачимо на прикладі надзвичайного поширення «Кобзаря» Тараса Шевченка, який одразу після виходу його у світ за свою силу був розхватаний мільйонами рук, притулений до серця, а потім десятки разів перевиданий і доповнений, пішов між люди.

Мільйони бійців не дожили до Перемоги. Не дочекалися, на жаль, мільйони воїнів і нинішніх відзначень пам’ятних дат із бойового літопису. У ці дні ми схиляємо голови над їх могилами, ми також віддаємо шану живим. Давайте ж згадаємо «незлим тихим словом» ще одних бійців-фронтовиків, звати яких «Кобзарі» Тараса Шевченка. Живіть вічно, «Кобзарі»-фронтовики! І якщо, не дай Боже, прийде лиха година, зовіть, піднімайте і ведіть народ України боронити свою волю!

Ганна Світлична. «В музеї»Іржею вкритий, кулею пробитий. Маленький томик «Кобзаря» розкритий. А навкруги знамен багрець яскравий,І він як свідок доблесті і слави. Я перед ним стою в задумі строгоІ знов дивлюся, мовчазна, на нього,І знову чую сторінок потертих. Дихання. Кров’ю споєне і смертю. Я бачу дні, що з полум’я вставали,Важких доріг засніжені привали,Це там в окопі наш боєць-хлопчина. Клав «Кобзаря» врочисто на коліна. Змовкали друзі. Й гордо перед боєм. Злітало слово іскрою палкою,Як сурми клич, як смолоскип урочий.«Борітесь!» — птахом линуло крізь ночі. Отак і впали десь у полі зритім,Удвох одною кулею пробиті... Тепер стоїть «Кобзар» цей у музеї. Залиті кров’ю ямби і хореї,Та словом гордим, думкою палкою. Він, як солдат, готовий знов до бою.

Володимир Сосюра «На могилі Т. Г. Шевченка»: Спи спокійно, поет!Україна твоявже розправила крила орлинітак, як мріяв колисьти в жагучих пісняхна засланні, в тяжкій самотині. Спи спокійно, поет!Ми, нащадки твої,пронесли крізь віки твоє ім’я,крізь колючі вітри,крізь жорстокі бої,Батьківщини сини незборимі.