Кохання і біль розлуки Івана Франка та Ольги Рошкевич

.

Літературна композиція "Кохання і біль розлуки"                                                         

 

Ведуча 1:

Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному, старенька їмость зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як дибала тісною вуличкою до річки.

Стежка вела її попри кам’яний хрест, котрий вже й люди не пам’ятають відколи, стояв між деревами, припертий до церковної огорожі.

 

Ведуча 2:

Чому вона завжди зупинялася тут? Що тягнуло її сюди? Адже не знаходила тут ніякого спокою. Навпаки, завжди приходила ще більше стривоженою і розчуленою.

Здавалось їй, що той хрест вона несла все своє життя. Не могла втамувати від цього ні болю, ні сліз.

То була Ольга Рошкевич.

 

(Заходить Ольга, сідає за стіл, виймає листи, переглядає їх, щось читає)

 

Ведуча 1:

Час був безжалісним до неї. Колись великі мудрі очі вицвіли, втратили блиск і відвагу, полишивши біль і розчарування.

Сиве, як молоко, волосся, покрите чорною хустиною, вибивалось на високе, в глибоких зморшках чоло.

 

Ведуча 2:

Чорна сукня, білий комірець, запнутий срібною брошкою з дрібними камінцями.

Плебанія в Миклашеві стала останнім прихистком Ольги Рошкевич.

 

(Ольга перев’язує листи голубою стрічкою)

 

Ведуча 1:

Ольга і Михайлина, дві старенькі їмості, жили в одному покоїку.

А як вечірній присмерк розпускав своє тендітне павутиння, тоді кімнатка наповнялася постатями і подіями їх прогомонілих років.

 

Ведуча 2:

Та центральною постаттю в тих розмовах-спогадах був завжди Іван Франко. Про Франка могла говорити лише з Михайлиною. Перед чужими не відкривала свого серця.

 

 

ОЛЬГА:

Листи від «нього» поклади мені в труну. Під голову.

 

(Ольга виходить. Михайлина переглядає старі фотографії, ворушить у спогадах минуле.)

 

Ведуча 1:

Велику роль у цій історії зіграв Михайло Рошкевич, батько Ольги, який закінчив Львівську духовну семінарію, одружився з Марією Руденською, висвятився і почав працювати «помічним священиком» у свого батька.

Там, в Угорниках, 11 лютого1857р. народилась Ольга. Згодом народився син Ярослав, донька Михайлина та син Богдан, який помер у 12-річному віці.

 

Ведуча 2:

Через деякий час сім’я Рошкевичів переїздить у Лолин, де звільнилось місце пароха.

Ярослав був відданий на навчання в Дрогобицьку гімназію. Доньки не отримали належної освіти.

 

Сцена 1:

 

(За столом Ольга, Михайлина і Ярослав)

 

ЯРОСЛАВ:

З моїм навчанням на перших порах все було гаразд, я навіть був відмінником. А в третьому класі не відповів бажаним вимогам і отримав так звану «двійку». Стривожений батько поїхав у Дрогобич і, за рекомендацією гімназійних вчителів, найняв для мене репетитора. Ним став Іван Франко.

 

 ОЛЬГА:

 

Під керуванням Франка ти скінчив третій і четвертий клас з добрими успіхами. Батько приїздив з Дрогобича і оповідав про здібність і талант Франка на підставі оповідань гімназійних вчителів.

 

ЯРОСЛАВ:

А в1874р., коли він закінчив 7 клас гімназії, не поїхав додому на літо пасти худобу і косити сіно—вирішив відвідати підопічного, тобто мене.

 

МИХАЙЛИНА:

О, пам’ятаю. Він явився одного дня перед полуднем і вразив нас своїм убранням: був у чорному довгому сурдуті, кратцястих штанах, у чоботах з високими халявами. З таким убранням контрастував чорний м’який капелюх з широкими крисами.

 

ОЛЬГА:

На плечах ніс на палиці пакунок у краплистій хустині. Виглядав дуже бідно.

 

ЯРОСЛАВ:

Своїм зовнішнім виглядом та поведінкою не справив на вас належного враження.

 

МИХАЙЛИНА:

Проте його ціломісячне перебування в Лолині змінило нашу думку про нього і навіть стало зав’язкою  любовного роману.

 

ОЛЬГА:

Будучи у 8 класі гімназії, на Великдень, Франко вдруге відвідав Лолин.

 

МИХАЙЛИНА:

Тим разом був порядно одягнений: у новому попелястому, відповідно до вимог моди скроєному убранні. А після іспиту приїхав до нас і прожив  цілі канікули. З цього часу він залишив своє серце у Лолині.

 

ОЛЬГА:

Він писав дорогі моєму серцю листи…

 

МИХАЙЛИНА:

А чому ти і досі гніваєшся на нього?

 

ОЛЬГА:

Не питай, все одно не скажу. (виходить)

 

МИХАЙЛИНА:

Отак завжди… Треба було про це спитати у самого Франка. (теж виходить)

 

 

                                                Сцена 2:

 

( На столі книги, свічка, каламар. За столом Франко пише листа)

 

ФРАНКО:

«Ви єдина привели мене сюди, а не мій розум. Які Ваші почування до мене? Прошу Вас. Будьте зовсім щирі, відповідаючи на моє питання.» (пауза)

«Ви маєте перед собою не того Франка, що кохав Вас колись гаряче й тепер ще дужче кохає.—Ви маєте перед собою письменника, мертвого на все, що не книга та папір.»

Я вірю: Ольга кохає мене. То чого я чекаю? Треба просити руки у її батька. Негайно напишу йому листа. (пише)

«Я хочу просити Вас о руку Вашої дочки, панни Ольги. Думаю, що Ви в тих двох літах, відколи мене знаєте, мали спосібність пізнати мене і обсудити всі мої добрі і злі сторони. І не візьмете то за самохвальбу, коли скажу, що чуюся в силі і надіюсь ущасливити Вашу дочку, оскілько то буде в моїй силі.»

(складає листа, виходить)

 

Ведуча 1:

Батько не проти, щоб Ольга стала дружиною Франка, професора. А, може, він послом буде, а, може, міністром? Адже Франкові пророкують велике майбутнє.

Та мрії про кар’єру зятя розвіялись, коли Рошкевич довідався про арешт Франка «за соціалізм».

Слідство у справі Франка, обшук у помешканні Рошкевичів фактично вирішили долю Івана Франка та Ольги Рошкевич. Батько строго сказав, що Ольга мусить звільнитися від даного Франкові слова, що буде його дружиною.

 

 

                                             Сцена 3:

 

ОЛЬГА:

Та я і слухати не хотіла, щоб розірвати відносини з Франком.

Я молода на все була готова

Заради безкорисної любові.

Пройдисвіт, бунтівник і демократ—

Цей образ був святий мені з-за грат.

І він не спав.

Він теж від туги в’янув.

Він слав листи.

Іване мій, Іване!

Чи ж винна я, що батькова рука

Така безжальна і така тверда?

Я вже від злих очей не мала спасу,

І плакала з розпуки час від часу…

Та в тих душевних муках, далебі,

Я залишилась вірною тобі.

(виходить, витираючи сльози)

 

Ведуча 1:

Франко здався не відразу. Що з того, що Рошкевич заборонив йому бувати в Лолині. Ольга ж його кохає.

Він знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою.

 

                                 Сцена 4:

 

ФРАНКО (стоячи):

Зближаєсь час, і з серцем, б’ющим в груди,

Я вирвусь, щоб побачити тебе.

Порвати пута  фальші і облуди,

Що тисне нас і по душі скребе.

Зближаєсь час, і, радісно тремтячи,

В твої обійми кинусь я,

І скаже поцілуй мені гарячий,

Що будь що будь, а ти повік моя.

 

(сідає, похилив голову)

 

МИХАЙЛИНА:

 

У хаті щодня сварки. Мати нарікає на свою долю, що нагородила її такою впертою донькою. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж.(ступає вперед)

Ольга вирішила фіктивно одружитись, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб з Володимиром Озаркевичем, теж священиком, ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталії Кобринської, був довічним. (виходить)

 

 

                                            Сцена 5:

 

ФРАНКО:

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною.

 

ОЛЬГА:

Я не лукавила з тобою,

Кленуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

 

ФРАНКО:

Ох, чи не в сні

любились щиро ми з тобою? 

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти лукавила зо мною.

ОЛЬГА:

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю,--

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило.

 

(обоє виходять)

 

 

ОЗАРКЕВИЧ:

Наш шлюб відбувся в Лолині 14 вересня 1879р. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому я, син посла, погодився на шлюб з Ольгою. Тільки згодом все стало ясно. Переносячи глузування близьких, свідомо протягнув руку колишній Франковій нареченій. Я дав їй можливість працювати, займатися корисною роботою, перекладати, писати. Мій дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

 

ОЛЬГА:

(сидить в кріслі, читає книжку)

Він ніколи, ні вперед, ні тепер не питався, чи я його люблю… Так само, як мені ніколи не приходить питатися,  чи щасливий він зо мною.

   Жиємо як добрі сусіди,  котрі ся ніколи не сварять.( виходить)

 

(Франко і Озаркевич по різні боки сцени)

 

ФРАНКО:

Наша остання з Ольгою щаслива зустріч відбулася в Коломиї на балу 1884року.

 

ОЗАРКЕВИЧ:

Я теж там був і здебільшого сидів скромно у кріслі. Я знав і про те, що Ольга листується з Франком, але не вбачав утому щось поганого.

   З часом у нас появилися діти: син Іван, названий в честь Франка, правда, помер у дворічному віці—та дочка Олена.(виходить)

 

Ведуча 1:

Франко і Ольга поступово віддаляються одне від одного. Її засмоктує болото щоденщини. А він не може собі уявити, як це Ольга, його Ольга, котру вважав громадським ідеалом жінки, може так швидко скочуватись вниз, забувши про свої клятви служити народу.

 

Ведуча 2:

Ольга з роками починає сумніватися в тому, що Франко любив її.

 

                                          Сцена 6:

 

ФРАНКО:

Як на вулиці зустрінеш,

То мене обходиш ти.

Добре робиш! Спільним шляхом

Не судилось нам іти.

   Що мені без тебе щастя?

   Звук порожній і мана!

   Що мені без тебе горе?

   Щезла і йому ціна.

Наче крапля в океані,

Розпливусь я, потону,

Ти гуляй на сонці, пані,

Я ж спадатиму ік дну.

   (сідає)

 

ОЛЬГА:

А ти, що так обожнював мене,

Що вищим був за грішне і земне,

Що спив життя, немов гіркої трути,

Як ти тоді не міг мене збагнути?

Твої листи, такі скупі й жадані,

І те надмірно офіційне «пані»

На груди впало каменем важким.

Над ким, Іване, глумишся, над ким?!

Хіба ти не казав мені про те,

Що є кохання вічне і святе?

А, може, десь засяяла зорею

На небі інша, й ти пішов за нею

А, може, полонили очі сині

І врода пишної княгині?

 

Ведуча 1:

Ох, Ольго, він не міг сказати «Ні»,

Бо й неземних приваблюють земні.

 

Замкнулася в самотині глибокій.

А він в душі. Хіба він дасть їй спокій?

Боліло те високомірне «пані».

Спливли літа, як в сивому тумані.

 

 

 

 

Ведуча 2:

І хоча в житті Франка були інші любовні захоплення, одруження «з доктрини» з О. Хоружинською, ця миловидна лолинська попівна залишиться в пам’яті поета білою лілеєю.

 

Ведуча 1:

«…Несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана,

Із основ сріблястих,

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

 

Ведуча 2:

У 1912 році помер Володимир Озаркевич. «За попом дзвони гудуть, а попадю з двору женуть»,- каже народне прислів’я. По смерті чоловіка починаються митарства Ольги Рошкевич.

Вона живе то в Ременові, то у Львові в родині Озаркевичів, то в дочки Олени.

 

Ведуча 1:

Ольга продовжує уникати зустрічей з Франком. Інколи, заглядаючи у вікно, бачить, як він із кошичком іде на базар за продуктами.

 

Ведуча 2:

Любов—то є гірка й принадна річ,

Коли її зустрінеш віч-на-віч.

Час карбував його падіння й злети.

Нема любові—то й нема поета.

І лиш як зрада душу обпекла,

Йому забракло давнього тепла.

 

 

                                        Сцена 7:

 

ФРАНКО:

Ох, Ольго,  муко моя рання,

Моє найперше втрачене кохання.

Коли вже доля розлучила нас,

Прийди до мене в передсмертний час.

 

ОЛЬГА:

Нізащо! Ні! Хто я тепер, Іване?

Безмовна тінь і невигойна рана.

Той жмуток листя, що-с лишив мені,

Уже не буде зеленіти, ні.

Твої слова— давно побляклі перли.

Вони німі, вони для мене вмерли.

 

(Франко виходить)

 

 

ОЛЬГА:

Перев’язала стрічкою листи

Й візьму в могилу. Їх писав не ти,

А той юнак, закоханий у мене,

Що весь тремтів у погляді шаленім.

Пробач мене, твою останню волю

Не сповню , не знесу гіркого болю…

 

Ведуча 1:

Сльоза скотилась тихо на траву…

 

 

 

 

 ОЛЬГА:

А я жива. Чого я ще живу?

(виходить)

 

Ведуча 1:

Труна поплила тихо за вікном,

А в ньому, в горі заломивши руки,

Стояла та, котру любив давно,

Ота, котру прирік на вічні муки.

 

Ведуча 2:

Вона скаржиться сестрі, що не може жити у Львові, де кожен камінь нагадує їй про нього.

Сестра забирає її до себе. Та невдовзі помирає чоловік Михайлини. Ольга з Михайлиною переселяється до Беримівців коло Зборова, де її зять, Йосип Іванець, був парохом.

 

Ведуча 1:

В березні 1932 року Іванці переїздять в село Миклашів, що біля Львова, а з ними Ольга й Михайлина. Правда, тут Ольга прожила всього три роки.

30 травня 1935 року її не стало.

 

Ведуча 2:

Хоронили Ольгу на тихому сільському цвинтарі, що тонув у весняній зелені.

Відцвітали яблуні, зав’язувались вишні, і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипались на труну і свіжу землю.

 

Ведуча 1:

Ох, Ольго, день спливає за вікном,

Твій біль, твій смуток—це було давно.   

Прости нам всім, що так невипадково

З твоїх думок сумну зіткали повість.