конспект уроку позакласного читання з української літератури в 10 класі за книгою Романа Горака "Тричі являлася мені любов"

                                                      

Позакласне заняття з учнями 10 класу

Усний журнал на тему  "Я не лукавила з тобою"

за романом Р.Горака «Тричі являлася мені любов»                                                        

 

Сторінка 1

                                      Дитинство та юність

 

«Лолин голий, навколо ліс а всередині один біс», - цю приповідку часів Австро-Угорщини досі переказують подорожнім гостинні бойківські газди. Мабуть, це село, яке губиться серед мальовничих Карпатських гір, мало хто згадував би нині, якби сюди доля не закинула 17-річного Івана Франка - тоді учня Дрогобицької гімназії. Саме тут у далекому 1874 році доля звела його з Ольгою Рошкевич, 160-літній ювілей якої, слідом за ювілеєм самого Франка, святкували в лютому 2017 року.

     За словами Р.Горака, народилася вона 11 лютого 1857 року, не в 1856 чи 1858 році, як по-різному твердять довідники та академічні видання, і не в 1855, як про це свідчить напис на могилі Ольги в Миклашеві. Дату народження встановлено на основі  метричної книги. Народилась в с. Угорниках, що тепер прилучилось до Івано-Франківська. В тому селі був парохом її дід, Яків Рошкевич, а допомагав йому батько - Михайло Рошкевич, який теж народився в Угорниках у 1830 році. У 1856 році Михайло закінчив теологічний факультет Львівського університету, де навчався разом з пізнішим лідером та ідеологом галицького москвофільства, професором того ж університету Ісидором Шараневичем. В університеті Михайло Рошкевич набрався твердих москвофільських переконань, вважав себе «настоящім руськім», нарікав на лиху долю, яка заставила його піти серед мужви та хамла працювати і говорити до них «іспорченним язиком». Чекав на той час, коли його митарства закінчаться, Галичина опиниться під короною російського царя і заживе «по-людськи».

Попри все мусив вдавати з себе гарячого прихильника австро-угорського монарха. Вдома, аби не паскудити рота, послуговувався польською мовою, яка хоч і не така вже прекрасна, «как русская», але все ж таки не така вже й бидляча, як мужицька.

    Був начитаний, добре орієнтувався в новітній соціології, але мав деспотичний характер, від якого стогнали всі домашні. Одружившись з Марією Руденською, висвятився і почав працювати «помічним священиком» у свого батька в Угорниках.

    Тут, в Угорниках, народилась Ольга, в наступному, 1858 році, народжується син Ярослав, а ще через рік, у 1859 році, - Михайлина. Згодом  народився син Богдан, який помер, коли йому виповнилось 12 років.

    Політичні погляди Михайла Рошкевича не дуже сподобались консисторії, і вона направляє його працювати на біднішу парохію в село Пасічне, що біля Станіслава, а потім у села Перегінського деканату. Мовляв, нехай думає, чим сім’ю прогодувати, а не за політику. Бідні приходства, малий заробіток, цілковита затурканість селян, постійні переведення з одного місця роботи на інше наводять Михайла на думку, чи не краще покинути «край родімий» і поїхати в Росію. Він же москвофіл!  Нічого з планів його не вийшло. У 1864 році в селі Лолині звільнилось місце пароха, куди його й призначили. До посади в Лолині додавалось 9 моргів орного поля, 22 морги сіножатей та конгресійна дотація - в 267 золотих.

    «Тамтешні люди, - писав про Лолин Франко, - відрізані від світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу. Навіть мало займаються вівчарством… Головним джерелом їхнього прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес і картоплю і тільки почасти жито і ячмінь… Нещастям цього села є його розташування в улоговині, і часті дощі змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків».

    Рошкевичі й численна родина матері Ольги походили з давніх священицьких родів, і відносились до верхівки суспільності, жили за її законами і традиціями. Народ для них, як не на жаль, був лише паствою, за рахунок якої жили.

     Молоді хлопці в той час вчились у гімназіях, ставали священиками, одружувались з дівчатами зі священичих родин і продовжували жити так, як батьки та діди.

    Доля дівчат окреслювалась кухнею, церквою, дітьми. Освіти діставали настільки, щоб читати молитовник, а в кращому випадку якусь дозволену мораллю благочестиву літературу. Потім на них чекали невисвячені теологи. Зав’язувалися знайомства, відбувались заручини, потім весілля, і молода попадя переходила в хату чоловіка, де все було таким самим, як у домі батьків.

    Слідуючи традиції, Михайло Рошкевич забороняв своїм дітям бавитись з селянськими дітьми. А як були старші, то вже самі не хотіли стикатися з народом. Час, правда, вніс деякі корективи. На навчання був відданий не тільки син Ярослав. А й донька Ольга. Батько відправив її до жінчиної родини в Устє над Прутом, де була гувернантка. Після декількарічного навчання Ольга повернулась додому, аби включитись в усталений порядок життя: сидіти й чекати , поки її віднайде наречений і забере на свою парохію.

 

 

                       

 

 

 

 

 

 

                                                        Сторінка 2

                        Франко у долі Ольги Рошкевич

 

    З навчанням Ярослава на перших порах було все добре, навіть був відмінником. А в третьому класі одержав так звані «двійку». За рекомендацією гімназійних вчителів найняв для Ярослава репетитора. Ним був Іван Франко. Успіхи в навчанні Ярослава значно покращились. Батько приїздив з Дрогобича і розповідав про здібність і талант Франка на підставі оповідань гімназичних вчителів.

    Врешті, у 1874 році, репетитор Франко  закінчив сьомий клас і не поїхав додому пасти худобу і косити сіно , а вирішив поїхати до свого підопічного в Лолин. Він вразив сім’ю священика своїм вбранням: був, за спогадами Михайлини Рошкевич, « у чорному довгому сурдуті, в краплистих штанах, у чоботах з високими халявами; з таким убранням контрастував чорний м’який капелюх з широкими крисами. На плечах ніс на палиці пакунок у краплистій хустині. Виглядав дуже бідно». Своїм зовнішнім виглядом не справив на доньок священика належного враження.

   У Лолині Франко гостював майже місяць. Це і стало зав’язкою роману між Франком та Ольгою Рошкевич. Він часто читав їй свої твори та «Фауста»Гете. Пізніше Ольга отримає від Франка першого листа. Це були несміливі рядки, він не знав «відки начати, о чім говорити».

    Будучи у восьмому класі гімназії, Франко вдруге відвідав Рошкевичів. На той раз «був порядно одягнений: у новому попелястому. Відповідно до вимог моди скроєному убранні».Про це довідуємось зі спогадів Михайлини Рошкевич. Коли в Рошкевичів були гості, брав участь у розмовах, захоплював старших своєю ерудицією.

   Сестри Ольга та Михайлина поволі стають однодумцями Франка він переймає їх ідеєю служіння своєму народові. Почали з малого - збирали й записували народні пісні. Згодом Ольга пробує себе в перекладацькій діяльності. Пізніше Франко дає Ользі складніше завдання: написати про волинську школу і лолинських професорів, про життя селян, просить дати йому докладний опис Лолина. Тим часом готує збірник пісень з Лолина, які зібрала Ольга з Михайлиною. Михайлині також пропонує писати, був захоплений від тих «шкіців», які вона йому вислала.

   Франко закохується в Ольгу. В листі до Ольги він пише, що його не обходять «загальноприйняті закони, бо мова серця заглушувала їх холодний голос». Він відкриває своє серце перед Ольгою і просить прислати йому відповідь, якою вона б не була. «Я переніс у своєму житті дуже багато гіркого, - один удар більше чи менше, - що це значить!.. Будьте лиш така щира зо мною, який щирий я з Вами!», - читаємо  в листі від 26 травня 1875року. Ольга сказала йому більше не писати, так як мати вважала це листування непристойним. Ярослав Рошкевич дражнив Франка: «Забудьте все, бо й так із цього нічого не вийде».  Він завжди відчував антипатію до Франка і вважав його дитиною. Франко запитує в Ольги, чи й вона вважає його почуття забавкою дитячої уяви. «Ви не знаєте, - писав він, - як усі мої думки нерозлучно зрослися з вами, - а мій характер не такої конструкції, що я міг би забути, - раз жити і раз кохати - таке моє серце!». Тому хай і вона поміркує над тим, що писала, чи це не є лиш наслідком прочитаних віршів Гейне.

   11 липня 1875 року Франко вислав Ользі візитну картку. А в ньому вірш, присвячений їй в день іменин:

Хвилі щастя золотого,

Всі надії, муки, сни,

Пісні, втіхи серця мого,

Дні свободи і весни.

 

Все ці, що лиш завдячую

Згадці про твою любов,

Я вдень нинішній желаю -

Сто раз більше тобі знов!

 

Ох, чи ти ще пам’ятаєш

Свого друга, світе мій?

Чи о тім коли згадаєш,

Що сь забрала мій спокій?

 

Прости, що не можу дати,

Жадного ти дару десь!-

Ох, в одно я лиш багатий,

Но ти того не приймеш.

 

Десь не можу й серця свого

Дарувати вже тобі,

Бо твоє вно з часу того,

Як єм перший раз тя вздрів.

 

     Після іспиту поїхав Франко до Рошкевичів і прожив там цілі канікули…

     Через те, що Іван Франко продовжує навчання в Львівському університеті, восени 1875р. відвіз Рошкевич свого сина до шостого класу української гімназії у Львові, щоб він там був під постійним наглядом Франка.

      З листа Франка до Ольги від 30 жовтня 1875р. довідуємося, що він не має в своїх почуттях до неї взаємності з її боку, але це не її вина, тільки його нещастя.

     Вагання Ольги коштували немало здоров’я Франкові. Буваючи в Рошкевичів, не раз знервований вибігав із хати і довго не вертався. «Цим ваганням бодай удержали Ви чуйними останки моїх почувань, - але знаю це також добре, що моє здоров’я через це підкопане. Чого я не перетерпів у часі цих канікулів!  Кожний вечір, кожний ранок приносив мені нову муку… О, я все ще думаю про те, як іронічно Ви всміхнулись, коли побачили мене тут несподівано. Ваші слова «Ви, мабуть, хворі, бо Ви тут» були так знаменито виміряні проти мене. Щойно, коли я почув ці ваші слова, запитав я себе, дурня: чого, властиво, хочеш тут? Пощо ти сюди прийшов? Ви єдина привели мене сюди, а не мій розум».

    В листі до Ольги Він повторює питання: «Які Ваші почування до мене? Прошу вас, будьте зовсім щирі, відповідаючи на моє питання!». В цьому ж листі Франко говорить, що вона повинна розібратись з своїми почуттями сама, він в жодному разі не хоче любові з примусу: «Найперше - свобода почування! Я був би най нещасливішою людиною на світі, якщо моя особа або моя любов в’язала б Вас у чомусь або як-небудь шкодила Вашій свободі». «Ви маєте перед собою не того Франка, що кохав Вас колись гаряче й тепер ще дужче кохає, - Ви маєте перед собою письменника, мертвого на все, що не книга й папір. Але коли Ви не відповісте мені, нічого не відповісте, то, думаю, маю право вважати це відмовою на моє питання».

   Як на це вказує тон листа Франка від 29 лютого1876 р., він діждавсь, нарешті, позитивної відповіді від неї.

    Серед збережених листів Франка до Рошкевичів є лист, де він просив у батька Ольги руки його доньки: «Я хочу просити Вас о руку Вашої дочки, панни Ольги. Не думайте, Всечесний Отче, що крок сей з моєї сторони наглий і нерозважний. Думаю, що Ви в тих двох літах, відколи мене знаєте, мали спосібність пізнати мене і осудити всі мої добрі і злі сторони, і не візьмете то за самохвальбу або за пусту фразу, сли скажу, що чуюся в силі і надіюсь ущасливити Вашу дочку, оскілько то буде в моїй силі». Ждучи нетерпеливо відповіді, Франко закінчив листа словами: «Вона рішить мою судьбу. Прощайте, Всечесний Отче, і маю надію, що скоро буду міг назвати Вас своїм вітцем». Ми не знаємо тексту відповіді Рошкевича на Франкове прохання руки його доньки. Але що відповідь була позитивною випливає з того, що Франко і далі бував у Лолині в домі Рошкевичів. Отець не проти, щоб Ольга стала дружиною Франка, професора. А, може, він послом буде, а, може, міністром? Адже Франкові пророкують велике майбутнє.

 

                                 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сторінка 3

Франко і Ольга після розлуки

 

Та мрії про кар’єру зятя розвіялись, коли Рошкевич довідався про арешт Франка… «за соціалізм». Слідство у справі Франка, обшук у помешканні  Рошкевичів фактично вирішили долю І.Франка та О. Рошкевич. Батько вирішує, що Ольга мусить звільнитися відданого Франку слова, що буде його дружиною.

   Але Ольга мала характер сильний, котрий ломиться, як сказав Франко, але не гнеться. Вона і слухати не хотіла, щоб розірвати відносини з Франком. На зиму вона виїжджає до Іваниківки коло Станіслава, де парохом працював її вуйко Іван Руденський, а звідти до Львова, до Франка. В її листах повно надії на спільне життя. В кожному листі рясніє від слів «коханий», «любий». Проте її коханому забороняють бувати в Лолині, листуватися з Ольгою. Вони листуються таємно. Проте Франко усвідомив своє становище. Від нього пішли «холодні» листи. В одному з них він пише «…ліпше нам розстатись завчасу, не спричиняючи одно другому лишнього горя! Желаю Вам більше щастя на будуще, ніж єго зазнали зо мною…». Ольга в розпачі. Але не образилась. Вона розуміла його.

     У розмові з Ярославом Рошкевичем Франко твердить: «З мого становища я не міг інакше зробити. Становища ніякого я не получу, життя ні собі, ні їй не забезпечу… боротьба за кавалок хліба серед загальних противностей швидко охолодит любов і надломит сили…». Він просить Ярослава, щоб той переконав Ольгу, що він її не любить, що знайшов собі іншу. Вона не повірила.

    В хаті сварки кожен день. Мати нарікає на свою долю, що Бог нагородив її такою донькою, на котру тепер показують пальцем. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж: ославлена і до того ж бідна…

   Почуття кохання беруть верх над розумом та розсудливістю: «Бажанє побачити тебе у мене  чимраз сильніще, хоть обставини спиняють насилу». «Ти ще вмієш молимися, Ольдзю? Як умієш, то молися, щоб се швидко наступило! Тогди чень уступить з моєї груди той проклятий біль». 

    «Ольдзю, Ольдзю,- люба моя єдина, - бажай, щоб мені швидко помутилося в голові, або щоб мені достало смілості випити жовтий плин з тої флящини, що в шухлядці! Хотів би тільки одного - умерти при тобі, стискаючи Твої руки, глядячи на твоє лице!».

     По приїзді зі Львова Ольга пише: «…мені так тужно за тобов, верталабимся й зараз, коби нагода яка… Я тя так люб’ю!»

 

 

 

 

 

 

Сторінка 4

Одруження з Володимиром Озаркевичем

 

      Про поїздку Ольги до Львова дізнався батько. Становище Ольги вдома ставало нестерпним. Тому й згодилась вона віддати руку богословові Володимиру Озаркевичу, синові священика і депутата Івана Озаркевича. Володимир Озаркевич був у Лолині ще перед виїздом Рошкевичівен до Іваниківки, пізніше з’явився в Іваниківці, а після повернення Ольги до Лолина почав частіше бувати в Рошкевичів. Він просить у батьків руку Ольги. Спочатку Ольга і слухати не хотіла, а згодом дає згоду і пише до Франка: «Івасю, мені здається, що сли ти мене любиш, то повинен єсь бути рад з того. Преціж я буду вільна, свобідна. Я уступаюся звідси, бо ту мені не житє, а смерть. Той чоловік хоче м’я взяти відси, - я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю – ти ми показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоять заперті передо мнов».

        Ольга вирішила… Вона повна планів на майбутнє. В неї, нарешті, буде воля.

        Франко знав, що так станеться. Знав…, але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. В нього крововилив. У відповідь він пише: «… стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра й могла зв’язати свою з моєв… Я надіюсь, що ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо «формального брака…»

        Ольга в розпачі. Її не розуміють. Не розуміють, що то найкращий вихід із ситуації.

        Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем відбувся в Лолині 14 вересня 1879р. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Володимир Озаркевич, син посла, погодився на шлюб з Ольгою. Тільки згодом все стало ясно. Переносячи глузування близьких, свідомо протягнув руку колишній Франковій нареченій. Він дав їй можливість працювати, займатись корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий  для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

        Таким чином, Ольга отримала волю. Вона мріє стати письменницею. Перші кроки в літературі, підтримка І.Франка не вселяють надії в Ольги. Вона гарно перекладає, а от написати самостійну річ не може.

         Наприкінці 1879р. Ольга покидає назавжди Лолин і переїздить у Белелую до чоловіка. Звідси вона писала Франку про свої відносини з чоловіком: «Він ніколи, ні вперед, ні тепер, не питався мене, чи я його люблю… так само як мені ніколи не приходит на гадку питатися єго, чи щасливий він зо мною… Жиємо як добрі знайомі або згідні сусіди, котрі ся ніколи не сварять, і ніби нічого спільного з собою не мають… Газдуємо

мирно, супокійно… під фортеп’яном стоїть дерев’яна пака, а на форте’ян на ніч накладається цілу купу подушок, аби з одного боку не видко було до

другого, отже, то суть два «квартали», в однім стоїт єго ліжко, а в другім моє… і до чужого кварталу нікотрому з наc заходити не можна».

         Поволі перед нею ставало буття, звичайне і буденне: як жити , як вижити? Від цього щоденного буття нікуди було діватись. Навколишній світ давив її плітками, інтригами.

         На початку 1880 р. Ольга в листі до Франка скаржиться, що далі тут жити не може. Вона домовляється про зустріч з ним в Коломиї. Ця зустріч відбулася. 3 березня 1880 р. Ольга і Володимир Озаркевичі попрощались з Франком. По дорозі до Львова Франка заарештували. Вона ціле життя буде винити себе в тому, що саме другий арешт його в Яблуневі стався через неї.

    Остання щаслива зустріч Франка та Ольги відбулася в Коломиї на балу 1884р. Володимир теж тут був і здебільшого сидів скромно на кріслі. До речі, як стверджує сестра Михайлина, Озаркевич доручав Ользі листи Франка «непорушеними». Він знав, що Ольга листується з Франком, але не вбачав у тому чогось поганого. Він був тактовним і делікатним.

    Франко і Ольга поступово віддаляються одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадського і літературного життя… Між ними почались непорозуміння. Вона звинувачує його, а він її. Він не міг собі уявити, як це Ольга, його Ольга, котру вважав громадським ідеалом жінки, може так швидко скочуватись вниз, забувши про клятви служити народу…» - читаємо в повісті Горака «Тричі являлася мені любов».

 Ольга з роками починає сумніватися в тому, що Франко любив її. В листі до Михайла Возняка від 6 серпня 1926 року Михайлина Рошкевич писала так: «Хочу об’яснити, для чого сестра не рада, щоби її давні відносини до Франка, а його до неї були прилюдно трактовані. Сестра відчула жаль до Франка, що він її щиро не любив, якщо загнав її в многі великі прикрості. Як згодом вийшла заміж, прив’язалась до свого мужа, тим більше, що він на то заслужив…»

Спочатку молоде подружжя Озаркевичів проживає в Белелуї, потім у Скопів ці, потім в Сільці (нині Тисменицького району Івано-Франківської області), де отець Володимир сповняє душпастирські обов’язки. Тут, у Сільці, народилися діти - син Іван, який помер у дворічному віці, та дочка Олена-Ольга (8травня 1890р.)             

    У домі Озаркевичів часто гостює М. Павлик, який свого часу сватався до Наталії Кобринської, сестри Володимира Озаркевича. Взаємовідносини Михайла Павлика і своєї братової Ольга влучно називає нервовою війною,  намагається згладити якось гострі кути цих взаємин.               Ольга скаржиться Павлику на сільську одноманітність, на життя в інтелектуальній пустелі. Вона розмовляє з ним не тільки про театр, літературу, науку й радикальну партію, а й про Франка. Їй цікаво дізнатися про його життя-буття, передати пораду, подяку, запевнення, що вона цінить його пам’ять про неї. Павлик - своєрідний посередник у спілкуванні Ольги Рошкевич з Іваном Франком після розлуки. Вона вдається до своєрідного «тайнопису». Але вже не підкреслює поодиноких літер чи слів - прагне говорити цілим текстом роману, який вона рекомендує через Павлика прочитати Франкові, а переклад опублікувати. Це роман англійського письменника Голла Кейна «Манкоман». «Найдете там психологічну студію жінки, котра, люблячи всею душею одного, іде заміж за другого, приневолена силою обставин». Пані Озаркевич неначе сповідається перед своїм коханим і водночас оправдовується романом, співзвучним її душі.

    Вимогливим і витонченим критиком виказує себе паніматка з глухого села Сілець. Вона безпомилково високо оцінила перші публікації Василя Стефаника. Сам Франко, Грушевський і Маковей ще знаходили якісь вади у новелах цього дебютанта, не розуміючи його новаторства. А Ольга розуміла. Вона вище ставить Богдана Лепкого за його батька - Сильвестра-поета. Вона обізнана з новинками західно-європеєської літератури. Її оцінка Франкового «Зів’ялого листя” знаменна: «Високоартистичні твори, до яких і «Зів’яле листя” числиться, пересічному літераторові тяжко вповні зрозуміти і оцінити належно, до того треба би брати в рахубу багато даних. Поки що галичани не швидко ще дістануть правильного критика на Франкові твори».

Ця паніматка не тільки порпається на грядках свого городу, випікає торти. А постійно цікавиться політикою, стежить за діяльністю різних партій - українських і польських. Пише про народовців, москвофілів, радикалів, соцдемократів. Вона збирає бібліотеку популярно-наукових творів. Проте не стала письменницею. В одному з її листів до Павлика читаємо: «При сельськім господарстві, що не лишає ніколи вільної хвилі, при недостачі книжок і потрібних матеріалів, при неможности обміну думок лучше до писательства не братися. Я є за тим, аби лише тії писали, що мают дар до того… У нас нема освічених читачів - ось в чім біда. Коби яким способом витворити таких читачів. Тоді справи літературні і загальноосвітні інакше би стояли. Моє пересвідченє таке, що витворенє многих письмаків шкодит розвоєві поважної літератури, а не допомагає. У нас і на Україні стільки вже пустого друкується, що аж страх».             

    Ще в одному з листів читаємо, що Ольга хотіла б жити ближче до Львова, спілкуватися з інтелігентними людьми: «Цікаве, що моя мрія сповниться. Коли сли вже не для себе, то бодай для хісна моєї доньки бажаю сего. Жити раз в раз на селі - то є забійство живої думки. Хотіла бим мою дитину перед тим охоронити».              Вона цікавиться справами Франка, переймається його проблемами: «Тяжка то тая політика його з поляками, тяжка особливо для загалу галичан, котрим годі зрозуміти єї жерела. Я знаю, где теє жерело: хто з него черпав, той кушав гіркого досвіду. Але я цікава дуже, що скажуть на се українці, рішают то питанє, а властиво найповніший виступ Франка виглядом русинів чи поляків. Я дуже вас прошу, абисьте мені про се писали»,- пише вона в листі до Павлика, датованим 15.05.1897р.

    Через місяць вона, мабуть. Отримала листа від Павлика, в якому він розповів їй про подальші справи Франка. І ось її відповідь: «Те, що мені пишете про Франка, про єго теперішні справи, діймає мене глибоко, Але я

думаю, що остаточно ліпше єму хоть на якийсь час виїхати до Відня. Там він зможе бодай отрясти душу їз галицької змори і, певно, напише щось величного, о тім у мене сильне пересвідченє». Вона вважає, що партії, які розплодилися в Галичині, «баламутять хлопа». Цю тему вона часто обговорює з чоловіком. «Доки селяне будут лиш манекінами в руках народовців, радикалів або москвофілів, доти з ними ніхто не буде серіозно числитися. Треба іменно, щоб межи самим селянством вироблялися сили, котрі брали би провід в руку політичний»,- читаємо далі в листі до Павлика.             

    Як бачимо, листи сухі, уривчасті, ділові, позбавлені гумору, на відміну від листів Лолинського періоду. Але вони свідчать про те, що Ольга дбає про свій інтелектуальний розвиток і залишається небайдужою до долі Франка. Вона знає про його невдачу в Львівському університеті, провал на виборах, про його хворобу. «Впрочім, в теперішнім часі, коли прапор треба двигати високо, нема коли слабувати, як се заявила і добродійка Ваша жінка. То є правда, тож держіться кріпко, бо бідна Русь потребує порятунку». Це останній із збережених листів до Франка, датований 10 квітнем 1897 року.

    Нам нелегко уявити, як виглядала сілецька їмость через чимало років. Франко оповив її образ ніжним серпанком: «Несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій зіткана, із основ сріблястих… Вона була невинна, як дитина, пахуча, як розцвілий свіжо гай».

    Ми довідуємось тільки з листів до Павлика, що її очі на фотографії тепер сумні. Навіть найліпший фотограф не зміг їх перетворити на веселі. Тож і листи пані Озаркевич не такі. Як свавільно-жартівливої Рошкевичівни з Лолина.

     У 1908 р. Озаркевичі переїздять у Березів Нижній, де 10 березня 1912 року Володимир Озаркевич помер.

 

                                

 

                                             

 

 

 

 

 

 

 

 

Сторінка 5

Митарства Ольги Рошкевич

 

    «За попом дзвони гудуть, а попадю з двору женуть»,- каже народне прислів’я .По смерті чоловіка починаються митарства Ольги Рошкевич. Вона переїжджає жити до сестри Михайлини у село Ременів недалеко від Львова.

     У Михайлини вона довго не затримується. Коли захворіла дружина Євгена Озаркевича (Євген - брат покійного чоловіка), Ольга переїздить до Львова і живе тут по вул. Підвальній, 7. Франко через Михайлину та інших знайомих просить Ольгу, щоб порозумітись. Проте Ольга уникає зустрічей з Франком.

    Через деякий час вона все-таки їде в Рудно до дочки. З початком війни зятя забирають у діючу армію. Ольга приїжджає до Львова і разом з мамою та дочкою живе у Величков, недалеко від Франка по вул. Софії (Григорій Величко одружений з Єросімою, сестрою Володимира Озаркевича та письменниці Наталії Кобринської). Вона продовжує уникати зустрічей з Франком. Інколи, заглядаючи у вікно, бачить, як він з кошичком йде на базар за продуктами. Перед смертю благав, щоб прийшла до нього попрощатись, з очей її потекли сльози, але вперто сказала: «Ні». Коли йшла вулицею похоронна процесія, вона, відслонивши фіранку, поблагословила його на вічний спочинок. За словами Григорія Величка, «вона все життя жила Франком, думала про нього, стежила здалека за літературною діяльністю, жаліючи в душі, що не змогла перебороти загальної думки й не постояла за своїм ідеалом».

    В кінці 1919 р. померла мати Ольги. З російського полону повертається зять і отримує місце вікарія при церкві Успенія (Руській) у Львові. Ольга з сім’єю переїжджає жити на Підвальну, 9. Тут часто навідує її Ольга Франко. Після розмов з дружиною Франка Ольгу бачать заплаканою. Вона скаржиться сестрі, що не може жити у Львові, бо тут кожен камінчик нагадує їй про нього. Михайлина забирає її до себе в Ременів. Та незабаром від тифу помирає чоловік Михайлини і обидві сестри їдуть у Беримівці коло Зборова, де проживала в той час дочка Ольги. Тут вони прожили до 1932 року, поки зять не переїхав на роботу в с. Миклашів.

 

                                    

 

 

                                               

 

 

 

 

Сторінка 6

Останній прихисток Ольги

 

    Плебанія в Миклашеві стала останнім прихистком Ольги Рошкевич. Це був найбільший на той час п’ятикімнатний будинок з мансардою, критий бляхою, оповитий диким виноградом.

    Ольга й Михайлина жили в одному «покоїку». Як згадував пізніше Володимир Іванець, внук Ольги Рошкевич, «бабуня зберегла ясну пам’ять, читала мистецьку літературу, газету «Діло», цікавилася національними справами». Допомагала внукам у вивченні іноземних мов - німецьку і французьку знала досконало. Завжди ходила в довгій до п’ят чорній сукні. «А як вечірній присмерк ,- пише В. Іванець, - розпускав своє тендітне павутиння, тоді кімнатка, в якій жила з своєю сестрою, наповнялася постатями та подіями її прогомоніли років. У вечірнім сутінку, сидячи за столом,  за яким колись в Лолині писав І.Франко, дві сестри-бабуні у довгих розмовах викликали постаті минулого: суворого батька, дотепного і веселого брата Ярослава, завжди готової на словесний дуель Наталії Кобринської, задуманої Ольги Кобилянської, поважного Павлика, та багато інших людей другої половини 19 ст. Та центральною постаттю у цих розмовах-спогадах був завжди Іван Франко». Михайлина хотіла знати до дрібниць її відносини з Франком і що, власне, їх розлучило. Але Ольга була замкнена, скрита і не вважала за потрібне пояснювати. Про Франка могла говорити лише з сестрою, перед чужими не розкривала свого серця. В присутності Ольги навіть боялись вимовляти ім’я Франка.

   Серед сімейних реліквій зберігала і листи Франка. Заповіла сестрі, щоб листи «від нього» поклала у труну. 30 травня 1935 року її не стало. Хоронили Ольгу на тихому сільському цвинтарі, що тонув у весняній зелені. Сестра виконала волю покійної: листи, перев’язані голубою стрічкою,  поклала під голову покійної. Це, мабуть, ті листи, які Ольга відмовилася дати М.Возняку, сказавши, що їх попалила.

    Про смерть Ольги Рошкевич оповіло «Діло» та «Громадський голос» короткими некрологами. Було сказано, що Ольга Рошкевич належала до жінок-піонерок, котрі започаткували організаційну працю між українським жіноцтвом, а для Івана Франка «була першою жінкою, яку він глибоко покохав і присвятив багато поезій».

    Як стверджує Р.Горак, Франко присвятив Ользі небагато творів, «але біль за втраченим коханням створив всю його лірику, вдарив чарівними струнами в «Зів’ялому листю”. «Я кажу Вам по совісті, що я любив її, як тільки я спосібний любити»,- признався він Михайлу Павлику. Він любив її. Любив її не десять років, як переконував у цьому А. Кримського. «Для нього вона буде Анною в «Украденому щасті», буде еталоном, до якого рівнятиме інших жінок»,- читаємо в повісті-есе «Тричі являлася мені любов» Р. Горака.

  

 

                                                            13

 По смерті Ольги Рошкевич пішли з життя або виїхали на чужину ті, хто міг би про неї і її єдину любов щось оповісти. 25 грудня 1943 року в цю ж могилу, де спочивала Ольга, опустили гріб внучки Оксани. На початку 1946

року помирає дочка Ольги Олена, через пару місяців - її чоловік, а ще через деякий час - внук Володимир. У Відень на навчання виїхала внучка Марія, котра               пізніше виїхала до Канади, де і померла у 2006 році.             

    В листі До Франка (27. 11. 1879р.), через при місяці після весілля з В. Озаркевичем, Ольга писала: «Всьо пропало, але лише для мене, для Вас ні, перед Вами будучність, надія, - передо мною нема. А коли так, то вже нічого й не треба. Най добрі люди і не згадують за мене. Я уже майже привикла до того, і спокійно буду жити «сама в собі». Так і прожила з його Духа печаттю.