Конкурсна робота Тема: Володислав Федорович - останній галицький боярин

Про матеріал

Історія трьох поколінь Федоровичів – це майже півтора столітня історія Галичини та народження тут двох модерних націй – українців та поляків, історія українсько-польських взаємин: любов та ненависті, приязні та ворожнечі, кривавих збройних конфліктів і традиції досвіду шістсотлітнього тривання в єдиному культурному, багатомовному, різнорелігійному просторі. Мета дослідження - висвітлити внесок Володислава Федоровича в культуру та освіту, проаналізувати його вплив на розвиток тогочасного мистецтва. Наукова новизна. Вперше введено до наукового обігу факти з життя, політичної та меценатської діяльності Володислава Федоровича.

Перегляд файлу

Володислав Федорович - останній галицький боярин

Вступ

Володислав Федорович (1845 – 1917) – український шляхтич із Поділля княжого роду. Його батько Іван був польським патріотом, брав участь у польському підпіллі, боронив Варшаву від російських військ у 1831 році, входив до пропольського кола в австрійському Райхстазі у 1848 році. Володислав Федорович, як і його батько, писав польською мовою, був автором наукових праць, збірки афоризмів.

Після смерті батька, Володислав стає спадкоємцем значної земельної ділянки в с. Вікно на Тернопільщині, до якої пізніше прикуповує сусідні маєтки. Тут він запроваджує зразкове хліборобське господарство. Крім того, Володислав активно досліджує історичне минуле свого народу, цікавиться періодом трипільської культури, студіює етнографічні матеріали.

У своєму палаці Володислав заснував перший найбільший краєзнавчий музей на Поділлі, у якому налічувалось близько двохсот зразків килимів із різних місцевостей Західного Поділля та інших регіонів України. Поряд з картинами в музеї знаходилася кераміка, порцеляна, зброя, предмети старовини, археологічні та геологічні експонати. Значним скарбом була також бібліотека Володислава Федоровича, котра нараховувала велику кількість старовинних книг.

Як член Крайової комісії з розвитку ремесел у Східній Галичині, організовує у с. Вікно ткацьку майстерню, де, крім килимів, виробляли також верети, пояси, крайки. Чудові килими з цієї майстерні продавались по всій Австрійській імперії. 1873 року на Віденській виставці презентовані Володиславом Федоровичем килими в українських мотивах отримали найвищі схвальні оцінки.

Особистість Володислава Федоровича як культурного діяча значною мірою характеризує його керівництво товариством «Просвіта» у 1873 – 1877 роках. Завдяки меценату «Просвіта» почала розширювати географічні межі діяльності у вигляді перших філій та перших громадських читалень по селах. Через «Просвіту» її голова боровся за офіційне введення української мови у навчальних закладах. Володислав адресував даній організації свою меценатську пожертву, відписавши їй 14000 голландських гульденів, відмовившись при цьому від сеймової субсидії товариству. Цією доброчинною акцією меценат прагнув оберегти товариство від залежності владних структур, заявивши, що лише двадцяти мільйонний народ може бути суддею «Просвіти».

Володислав Федорович: культурно-просвітницький та громадсько-політичний діяч, меценат

Володислав Федорович народився 26 травня 1845 року в селі Білянівці на Тернопільщині в родині освіченого і заможного українського шляхтича Івана Федоровича з села Вікно. У I864 році В. Федорович з відзнакою закінчив Тернопільську гімназію. За ловами дослідника Осипа Кравченюка: «гімназійне навчання закінчив Федорович у Тернополі під доглядом і опікою тодішнього директора, о. Василя Ільницького 1864 р. і з ним відбув подорож по європейських столицях. У 1866 р. він записався до університету у Відні. Там він не тільки поглибив своє знання, але також нав'язав знайомства і дружні взаємини з товаришами з Академії, які пізніше відіграли поважну ролю в політичному житті Австрії. Після двох років у Відні виїхав на два роки до Парижу, де студіював у Сорбонні і Французькій Колегії. Опісля подорожував по Англії, Франції, Італії, Швайцарії, Німеччині й Росії. Після смерти батька в 1871 р. став спадкоємцем значної і добре загосподареної земської посілости, до якої докупив пізніше сусідні маєтки: Товсте, Клекотів, Кут, Перекалець, Чернихівці біля Збаража, Шляхтинці, Лозову та Курники біля Тернополя».

У 1868-х – 1870-х роках навчався у Сорбонні та College de France в Парижі. Спеціалізуючись на вивченні юриспруденції та історії педагогіки, В. Федорович не обмежив свій науковий кругозір лише цими дисциплінами, про що свідчать видані ним праці: «Шкільництво в Англії» (1873). «Емпірична та утилітарна тенденція теперішньої науки»1879), «Сто афоризмів» (1874), «Афоризми» (1886). «О ліченню домашніх звірят» (1896–1905), «Розкопка могили Устюг гір Медоборських» (1888) та інші. Тут він отримає диплом із права та політичних студій), у «Ecole spéciale – спеціяльну Колегію мистецтв і ремесел у Парижі, де вивчав різні дисципліни», однак «під час його перебування у Парижі помер його батько» і він змушений був повернутися додому».

Можна припустити, що він готував до захисту докторат і дві монографії «Народна освіта в Англії. Частина перша: Історія народної освіти аж до переглянутого закону 1862 року», 1873 та «Політичні, історичні та філософські дослідження», 1879, власне, були його науковим доробком того часу.

Позитивістські ідеї цих досліджень Володислава Федоровича ґрунтуються на філософських доктринах Оґюста Конта і Герберта Спенсера. Вони формулюють як ідеї освітніх принципів, так і пропозиції перемін суспільних відносин.

Розглядаючи проблеми освіти з політичної перспективи, Володислав Федорович намагається аналізувати переміни, які розпочалися в освіті після Французької революції, й вплив цих реформ на сучасну освіту у Франції. Він приходить до переконання, що «абсолютистський уряд керує сам, а тільки від своїх підданих вимагає, щоб вони сліпо були слухняними. Представницький уряд підкоряється волі громадян, які свої права використовують безпосередньо через представницькі органи. Але як кожному праву відповідає відносний обов’язок, так у самоврядуванні разом із правами і обов’язки покладаються на громадянина».

Школа, на його переконання, має формувати свідомих громадян, зокрема, й тих, хто міг би займатися у майбутньому парламентською діяльністю. «У абсолютистському уряді тільки одна особа є джерелом всіляких прав і всієї влади, інші мають тільки стільки, скільки ця особа їм надасть. Від її імени окремі уповноважені тільки виконують нагляд над іншими. У представницькому уряді – так, як це визнає теорія – атрибути державної влади не є власністю одного – тільки усіх. Право розподіляється порівну на всіх громадян, кожен його має і виконує – через всезагальні вибори – роль суду присяжних: через вибори, остаточно через репрезентацію у ґміні, повіті й державі загалом».

Сучасна система освіти, переконаний Федорович, – з її мертвими мовами й відірваністю від життя, є мертвою. Тому нова освіта мала б акцентувати на професійному вихованні, освоєнні фаху і одночасно внести у програми загального виховання економічні, суспільні й політичні відомості, необхідні для тих, хто має пізніше брати участь у самоврядуванні, – так, як це роблять у сучасній Англії та Америці.

Після навчання у Франції В. Федорович подорожував по Італії, Англії, Швейцарії, Німеччині, Росії. Враження від цих подорожей він видав під назвою «Студії артистичні, літературні і суспільні» (Барвінський, 1919). Як громадського і політичного діяча В. Федоровича характеризують факти його членства в австрійському парламенті, в Народному Домі, в Ставропігійському інституті; в Комітеті для шкільних справ, Палаті Вельмож, у якій він, як писала газета «Киевская старина», був першим русином, не рахуючи митрополитів. «Єдиним русином» В. Федорович був і в Краєвій комісії Галичини у справах промислу («Первый русин в Палате господ», 1903). При цьому він доклав усіх зусиль, щоб ввести у цю комісію Івана Франка, з яким завжди підгримував тісні товариські стосунки. За участю В. Федоровича Краєва комісія у справах промислу вела активну діяльність у справі визволення ремісників з рук перекупщиків, організовуючи їх у спілки. Після смерті свого батька В. Федорович замовляє І. Франкові написати історію його життя. У 1883 – 1884 роках І. Франко працює над монографією «Життя Івана Федоровича і його часи», яка вважається зараз найбільшою історичною працею Каменяра. З неї довідуємося, що рід Федоровичів (гербу Огінець Додаток 1) належить до найдавніших родів на Україні і сягає до давньоруських чернігівських князів, які володіли землями в окрузі Козельська і Путивля. Після приходу до влади на Чернігівщині московських князів тамтешня княжа родина оселяється у володіннях Литви. Одна з гілок давнього роду продовжує свій розвиток аж до початку XX століття на землях Тернопільщини.

Як констатує І. Франко, батько Володислава – Іван Федорович – упродовж сорока років посідав видне місце майже у всіх передових гуртках, суспільних рухах та історичних подіях Галичини 1830-х – 1870-х років, «...був з роду і свідомості русином і признається до того від молодості» («Львівська палата промислова і торговельна», 1885). Патріотичними поглядами і життєвою позицією батька упродовж усього життя керувався і Володислав Федорович.

У 1870 році Володислав успадкував батьківські маєтки у Вікні і докупив до них ще вісім сіл із навколишніми землями. Як свідчили сучасники, його маєтки у Вікні були справжнім народним музеєм з вельми багатою бібліотекою і дорогим архівом. Окрім головного свого захоплення – великої колекції старовинних українських килимів, В. Федорович зібрав галерею полотен визначних живописців: Гротгера, Похвальського, Макаревича, Устияновича, Труша та ін.

Колекціонування Федоровичем зразків давніх українських килимів мало не стільки любительський, скільки науково-практичний характер. Він був одним із перших діячів культури Галичини, хто розпочав вивчення минулого і прогнозування майбутнього стану народного ткацького промислу, його технології та орнаментики. Усвідомлення необхідності зберегти останні згасаючі осередки народних промислів спонукало В. Федоровича до організації перших на Тернопільщині етнографічних виставок та спеціальних навчальних закладів.

На Краєвій виставці бджільно-огородничій і промислу домашнього в Тернополі 1884 року В. Федорович був удостоєний золотої медалі за опіку над домашнім промислом («Подоляни. Краєва виставка пчільно-огородна і промислу домашнього в Тернополі», 1884). На виставці демонструвалися давні килими з його колекції, а також вироби майстрів килимарства з села Вікно та гончарів з Товстого – села, що належало Федоровичу від 1850 року. На виставку був запрошений і «останній з ткачів-могікан» Петро Кирик з Медині, якого залучив до відродження ремесла брат Володислава – Тадей Федорович – у створеній ним ткацькій майстерні в селі Клебанівка. Газета «Діло» у ті дні писала: «На занедбаній досі ниві виступають Федоровичі яко щирі і свідомі великої досяглости тої справи покровителі домашнього промисла...». У 1880-х – 1886-х роках В. Федорович засновує чотири промислові школи: килимарську школу у Вікні, Колодійську, ковальську і гончарську в с. Товстому. Окрім відродження традиційних промислів, школи відігравали важливу рать у «забезпеченні чесною працею» великої кількості незаможної сільської молоді.

Широкого резонансу у культурному житті Галичини набула організація Тернопільської етнографічної виставки 1887 року, головою якої було обрано В. Федоровича. Відкриття виставки приурочувалося до приїзду ексгерцога Рудольфа, спадкоємця австрійського престолу. До проведення виставки збори близько ста громадян Тернопільського повіту обрали Український комітет на чолі з В. Федоровичем та відомим галицьким істориком, викладачем Тернопільської гімназії О. Барвінським. Визначена Комітетом мета виставки – «правдиво подати образ побуту руського народу у Галичині Східній в його житті домашнім» («Програма виставки етнографічної у Тернополі», 1887 Додаток 2). Не всім представникам влади прийшлося до вподоби. Лише завдяки енергії В. Федоровича, як зазначав І. Франко, вдалося подолати перешкоди в організації цієї культурної акції (Франко, 1985).

Виставка стала грандіозною для тих часів панорамою матеріального та духовного життя українців Східної Галичини. Звичайно, що однією з окрас виставки стала колекція килимів, слуцьких поясів, кераміки самого В. Федоровича. Крім того, В. Федорович на власний кошт закупив для експозиції архітектурної частини виставки під відкритим небом дві селянські хати: гуцульську і подільську, з усім характерним внутрішнім спорядженням. На виставку було також організоване прибуття до сотні селян в традиційних народних строях з десятків сіл Галичини, Поділля, гуцульщини. Унікальні чорно-білі світлини цих строїв, що збереглися в ілюстративному фонді МЕХП у Львові, є не просто памятками етнографічного фотодокументалізму. Ретушовані кольором щонайменше двома фотохудожниками, світлини виражають також і культурно-естетичні уподобання епохи Додаток 3.

Рік проведення Тернопільської виставки був також роком першої репрезентації виробів гончарної школи села Товстого на Краєвій рільничій і промисловій виставці у Кракові. Заснована у 1886 році і утримувана на кошти В. Федоровича, Товстівська гончарна школа вже через рік на Краківській виставці була схвально оцінена критикою. Відзначалося, зокрема, що, хоча майстерність школи «не стоїть на вершині артистичного виробу, але ні форма, ні декор не хоче закладати претензії до чогось вищого, ніж титулу шляхетного домашнього промислу». Не вдаючись до детального опису історії цього навчального закладу, зазначимо лише, що його кераміка успішно демонструвалася на багатьох краєвих виставках, а випускник школи М. Лукіянович з початку XX ст. був художнім керівником знаменитої фабрики І. Левинського, а згодом і керамічної майстерні «Око» у Львові.

Газета «Батьківщина», висвітлюючи становлення на Тернопільщині осередку художньо-промислової освіти, у 1886 році писала: «Містечко Товсте у Скалатському повіті цвіте на ціле Поділля своїм промислом і ремеслом. Від кількох літ є там вже школа ковалів, а сими днями станула головно заходом п. Володислава Федоровича нова школа гончарська. Всі тії школи ведені дуже добре і вже в короткім часі показується з них значний пожиток. Крім того, виробляють в Товстім розповсюджені по цілім Поділлю вовняні крайки з узорами. Дуже багато причиняється до розвою нашого промислу тамошній рускій священик, звісний патріот О. Чачковський». У той же час преса відзначала відсутність достатньої підтримки починанням В. Федоровича з боку офіційної влади.

На противагу відношенню автономного уряду, цісар Австро-Угорщини в експозиційних залах виставки домашнього промислу 1890 року у Відні прилюдно відзначив «великі заслуги» Володислава Федоровича у справі підтримки народних ремесел. На цій столичній виставці гончарські і ткацькі вироби Галичини кількісно і за художніми якостями не мали рівних серед експозицій з інших частин імперії і здобули «справжню перемогу».

Що стосується килимарської школи у Вікні, то її вироби з початку 90-х років здобували все ширше визнання як у Галичині, так і за її межами, користувалися великим попитом у Західній Європі, вступаючи в конкуренцію з найкращими килимами Персії і Туркестану.

Резонанс квітневої Віденської виставки 1890 року сприяв організації Володиславом Федоровичем у лютому 1891 Виставки історичних і новітніх килимів у Великому залі Львівської ратуші. Глибока обізнаність В. Федоровичем в питаннях історії подільського традиційного килимарства, в особливостях його орнаментики і технології дозволила успішно відроджувати промисел із застосуванням виключно традиційних способів виробництва, натуральної сировини та рослинних барвників. Висока художня якість та принципове відмежування від іновацій надавали вікнянським килимам значної переваги на європейському художньому ринку перед механізованою продукцією килимарських фабрик, які на той час вже поглинули традиційний промисел у більшості країн Європи.

Досвід діяльності навчального закладу у Вікні викликав широкий інтерес в етнографів, істориків, мистецтвознавців того часу. Зокрема великий обсяг інформації етнографічного характеру В. Федорович надав докторові Алойзу Ріглю, доцентові Віденського університету, співробітникові Цісарського музею. A. Рігль більше півмісяця перебував у Вікні в маєтку В. Федоровича щоби описати і дослідити наше килимарство, котре уважає за одвічний наш промисел і взагалі європейський, а не як загально думають, прийнятий од татар чи турків.

Окрім А. Рігля, колекція килимів B. Федоровича та його школа привернули увагу відомих діячів в галузі етнографії та історії мистецтва, як графа В. Дзедушицького, доктора К. Ганкевича та радника імперського двору з питань художньо-промислової освіти доктора В. Екснера.

Досвід В. Федоровича та інших подвижників культурного життя Галичини, набутий під час організації Тернопільської етнографічної виставки, був взятий за основу для проведення Львівської краєвої виставки 1894 року. На цій виставці в окремому павільйоні «Руських товариств» В. Федорович репрезентував 100 килимів з килимарської школи села Вікно та 630 виробів гончарної школи с. Товстого. Вироби товстівської школи були надіслані на виставку як пожертви на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Львові. У 1900-му році гончарна школа в Товстому перестала існувати внаслідок важкого економічного становища в Галичині. Вироби ж килимарської школи у Вікні експонувалися на Виставці Мод у Кракові (1904) та на Першій українській хліборобській виставці в Стрию (1909). У 1912 році В. Федорович був одним із п’яти членів почесної президії Коломийської виставки домашнього промислу, що стала першою практичною спробою організації всеукраїнської виставки.

Володислав Федорович був не лише талановитим організатором художніх промислів та мистецької освіти. Він уславився як великий жертводавець на полі культури та мистецтва. Цифри його пожертвувань вражають: 24 тис. корон «Просвіті» на українські підручники; 3 тис. корон на археологічні розкопки І. Шараневича в давньому Галичі; 4 тис. корон на павільйон українського текстилю Крайової виставки 1894 р. у Львові; 1 тис. корон на видавництво альбому руської кераміки і текстилю; 2 тис. корон на видання альбому українських деревяних церков авторства Ю. Захарієвича; 1 тис. корон на створення макету галицької дерев’яної церкви архітектором З. Горголевським; фінансував уже згадувані виставки в Тернополі (1884), Кракові (1887 та 1904), Відні (1890), Стрию (1909), Коломиї (1912), Археологічний зїзд у Львові (1885), численні археологічні розкопки, фінансував творчість художників А. Гроттгера, М. Івасюка, І. Труша, Ю. Коссака, К. Устияновича, письменника І. Франка.

Виставка килимів у Львові 1913 року стала останньою імпрезою килимарської школи села Вікна напередодні лихоліття І Світової війни. Складнощі у подальшому розвитку як домашнього промислу, так і промисловості Галичини в цілому у цей період характеризує український письменник Д. Лукіянович: «У нас мало на се енергії розуміння і змислу; наші сусіди мають політичну силу і самоуправу, отже і потрібні засоби. Один тільки заможний українець, колишній меценат української літератури п. Федорович заложив у Вікні научний верстат килимарський, який нині вже не існує» (Лукіянович, 1914).

Д. Лукіянович у цитованій замітці згадує В. Федоровича як «колишнього мецената української літератури». Це ще одна блискуча сторінка його біографії, яка для розвитку культури Галичини не менш важлива, ніж меценатство у галузі художньої освіти. Як зазначає О. Барвінський, в маєтку В. Федоровича довгий час проживали і «дізнавали щедрої помочі ріжні учені, митці і письменники (між ін., поет і живописець К. Устиянович, І. Франко і ін.)». Образ Федоровича-мецената найкраще висвітлює листування між ним та широким колом галицької інтелігенції.

К. Устиянович у листі до Федоровича «в пам’ятку хвиль милих» про перебування у Вікні висловлює глибоку вдячність за сприяння у виході в світ його літературних творів: «...Если же мимо то мої праці знайдуть уваженє, то се заслуга Ваша, бо без Вас може б ніколи не узріли світа Божого. Приміть же їх, мій Добродію, ласкаво, і пом’яніть часом добрим словом Вашого вдячного друга Корнила А. Устияновича. Сучава, 30 листопада 1875 року».

Із листів В. Федоровича до О. Барвінського (1884 – 1914) довідуємося, що за протекцією останнього В. Федорович надсилав значну грошову допомогу і запрошення відвідати Вікно з метою ближчого знайомства відомому українському живописцеві М. Івасюку, організаторові (1899) і керівникові (до 1908) першої на Буковині і в Чернівцях художньої школи. Сам М. Івасюк у листах до О. Барвінського неодноразово висловлює найщиріші подяки В. Федоровичу за матеріальну допомогу та фінансування його щомісячної стипендії під час навчання у Мюнхені та Відні. В одному з листів із Мюнхена 1891 року М. Івасюк просить Барвінського, щоб той запропонував В. Федоровичу придбати його «Б. Хмельницького». В. Федорович також листувався із вчителем Івасюка, польським живописцем Брандтом. цікавлячись успіхами Івасюка у навчанні та сумою необхідної стипендії для нього.

Неодноразові оплачувані замовлення на висвітлення у пресі різноманітних подій культурного життя Галичини приймав від В. Федоровича І. Франко, про що свідчать листи Франка до О. Хорунжинської.

Частими гостями у Вікні були й відомі на той час археологи Шарневич, Петрушевич, В. Антонович. В. Федорович виявляв глибоке зацікавлення археологією, фінансував видрук звіту Археологічної виставки у Львові 1886 року, з власної ініціативи проводив результативні розкопки в околицях Вікна, залучаючи до цього члена Празької академії проф. Кіркора (Fedorowich, 1886). Особистість В. Федоровича як культурного діяча значною мірою характеризує його керівництво товариством «Просвіта» у 1873 – 1877 роках, У цей період над політичною діяльністю «Просвіти» починає різко домінувати робота освітянського характеру (Іванчук, Комаринець, Мельник, & Середняк, 1993). Завдяки Федоровичу «Просвіта» почала розширювати географічні межі діяльності у вигляді перших філій по селах та перших громадських читалень. Через «Просвіту» її голова боровся за офіційне введення української мови у навчальних закладах. Нарешті, «Просвіті» В. Федорович адресував свою найбільшу меценатську пожертву, відписав їй 14000 голандських гульденів, відмовившись при цьому від сеймової субсидії товариству. Цією доброчинною акцією В. Федорович прагнув оберегти товариство від залежності владних структур, заявивши, що лише двадцятимільйонний народ може бути суддею «Просвіти».

І Світова війна змела вогняним мечем форпост «подібного походу українського килиму» і один з епіцентрів розвитку української культури кінця ХІХ – початку XX століть. За словами українського дослідника О. Кравченюка : Товсте та Вікно, розташовані біля східних схилів Медоборів, опинилися влітку 1917 року в зоні воєнних дій. «В час відвороту москалів з Галичини в його палаці в Вікні з'явилися московські старшини. Він велів відчинити палац, думаючи, що знайде в старшин охорону перед солдатами. Тимчасом за старшинами вдерлися теж і солдати і почали все грабувати, а старовинні книги й грамоти викидали на подвір'я, щоб ними розпалити вогнище. При тому дійшло до бійки між старшиною і солдатом, в якій старшина його застрелив. Серед солдатів надворі хтось пустив чутку, що це «памєщік» убив одного з них; вони кинулися до палацу, витягли Федоровича з постелі на подвір'я, а самі продовжували грабувати. Серед заколоту Федорович дістався до килимарні, переодягнувся в селянську одежу, втік до села і там у селян переховувався два тижні. 27 липня 1917 р. солдати підпалили двір, і тоді жертвою пожежі впали неоціненні культурні надбання і скарби, які збирали протягом цілого століття батько Володислава Федоровича і він сам, бібліотека, архів, картини тощо. Зі зразково влаштованих будинків не лишилося нічого. Пожежа палала цілий тиждень, пожираючи велику колекцію килимів, галерею картин (серед них – 300 полотен голандських і фламандських митців ХVІ – ХVІІ ст.), архів (15 тис. документів), бібліотеку (20 тис. томів)».

Після цієї трагедії В. Федорович поїхав «шукати справедливості» до Петербурга, але через більшовицький переворот повернувся до Києва. Цього ж 1917 року 22 грудня у Києві Володислав Федорович помер. Тепер важко стверджувати, чи це насправді з причини запалення легенів. Разом із його життям закінчилась ціла епоха пробудження національно-культурного життя в Галичині під владою Австро-Угорської монархії.

Спадкоємцями залишків його маєтностей стали небіж Юрій Федорович і донька Кароліна Дарія Федорович-Малицька (1892–1945) – українська письменниця, що публікувалася під псевдонімом Дарія Віконська. Вона була одружена з редактором тернопільської газети «Українські вісті», сенатором ІІ Речі Посполитої від УНДО Миколою Малицьким.

Висновки. Внесок В. Федоровича у культуру Галичини та ступінь покровительства над визначними її діячами годі переоцінити. Хто зна, як склалися б долі останніх у добу соціально-політичних колізій, коли б не меценатство освідченого поміщика-патріота. Сьогодні навіть побіжний огляд життєвого шляху В. Федоровича засвідчує унікальність цієї постаті, яка за значенням для розвитку культури Галичини може дорівнятися хіба що до постаті митрополита Андрея Шептицького.

У поемі Євгена Маланюка «Побачення» виписано образ Володислава Федоровича. Мистець штриховою імпресіоністичною стилістикою окреслює цього «цілого чоловіка» й ніби різьбить поетичним словом із білосніжного каррарського мармуру римський саркофаг біля Аппієвої дороги, на якому зображені застиглі у благородному камені головні діяння того, хто тут похований, а одночасно й записана коротка епітафія:

Останній в роді, як останній дуб

На краю поріділого байраку,

Ще намагавсь у присмерку безчасся

Тримати чоло високо – і тут,

Де господарство грало, як оркестра

Симфонію спізніло-пасторальну,

І там, побіля цісарського бурґу,

Веселої дунайської столиці,

Де відблиск Риму тускло догасав...

Список використаної літератури та джерел

Левицький К. Iсторія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів / Кость Левицький. – Львів: Накладом власним з друкарні оо. Василіян у Жовкві, 1926.
Купчинський О. Володислав Федорович / Олег Купчинський // Купчинський О. Відомі та маловідомі постаті національної науки та культури. – Львів, 2011.
Кравченюк О. Володислав Федорович (1845–1917) / Осип Кравченюк // Шляхами Золотого Поділля. – Том 3, Нью-Йорк–Париж–Торонто: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1983. – C. 632–634
Набитович І. Володислав Федорович – політичний діяч Поділля, письменник і меценат / І. Набитович // Між Бугои та Дніпром . Науково-краєзнавчий вісник Центральної України. – 2018. – С. 5–26.
Набитович І. Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська / Ігор Набитович. – Київ: Дух і Літера, 2018. – 560 с. (Серія «Постаті культури»).