Конспект "Україна в умовах нової економічної політики"

ТЕМА. УКРАЇНА В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921—1928РР.)

ПЛАН

1. Входження УСРР до складу СРСР.
2. Нова економічна політика (неп) та особливості її впровадження в Україні.
3. Політика «українізації» (коренізації), її наслідки.
4. Освіта, наука, культура.

Дати: березень 1921 р. — запровадження непу; ЗО грудня 1922 р. — підписання союзного договору., створення СРСР; 1924 р. — прийняття першої конституції СРСР, квітень 1923 р. — проголошення XII з'їздом РКП(б) курсу на корєнізацію (українізацію), 1929 р. — «великий пере­лом». Згортання непу.

Поняття, терміни, назви: неп, продподаток, «червінець», госпрозраху­нок, коренізація, українізація, теорія «боротьби двох культур».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Світлична В.В. Історія України: навч. посіб. – К.: Каравела, 2005. – С. 218-238

2. Історія України / Керівн. авт. кол. Ю.Зайцев. – Л.: Світ, 1996.

3. Панчук І. Історія україни: комплексна підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації/ Режим доступу: https://history.vn.ua/zno/ukraine-history-zno-2020-panchyk-comprehensive-edition/24.php

ВІДЕОУРОКИ:

• https://www.youtube.com/watch?v=A2Q6P-u4Opw
• https://www.youtube.com/watch?v=kjat3jf32YI
• https://www.youtube.com/watch?v=qup6n3pA3VA
• https://www.youtube.com/watch?v=TxjoYTKvCSE

1. ВХОДЖЕННЯ УСРР ДО СКЛАДУ СРСР.

Після завершення громадянської війни ра­дянські республіки мали статус незалежних дер­жав. Такою була і Українська Соціалістична Ра­дянська Республіка — УСРР (у той час вона мала таку назву). Однак це була імітація державності, оскільки на території радянських республік по­ширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), і саме з Москви здійснювалося управління країною.

Механізм влади був простим: Російська комуністична партія (більшови­ків) прибрала до рук усю повноту влади і визначала державну внутрішню та зовнішню політику. Республіканські ж партійні організації були складовою РКГІ(б) і виконували волю більшовицького Центрального комітету.

У роки громадянської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної та дипломатичної діяльності. Централь­ні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували повною мірою інтересів республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Нарос­тання відцентрованих сил свідчило про необхідність вироблення гнучкіших форм союзних відносин.

Між Україною та Росією велися переговори щодо впорядкування взаємовід­носин. Це ж питання хвилювало й інші народи колишньої Російської імперії, на території якої існували тепер радянські республіки.

Комісію ЦК РКІІ(б) з підготовки проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками очолював Й. Сталін. Він був противником державно­го суверенітету республік. Очолювана ним комісія виробила проект, згідно з яким радянські республіки мали ввійти до складу Російської Федерації на правах автономних, тобто жодне право на державність не визнавалося. Пер­ший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський підтримав цей план. Проти нього виступив голова українського уряду X. Раковський.

Вождь більшовицької партії В. Ленін утрутився в підготовку документів, пов'язаних з об'єднанням радянських республік. Він небезпідставно побою­вався, що сталінський план лише посилить відцентрові тенденції та призве­де до протилежного результату. Тому В. Ленін запропонував створити нове державне об'єднання як Союз Радянських Соціалістичних Республік — союз іззовні рівноправний, навіть із правом вільного виходу з нього. Однак партія при цьому не змінювала своєї структури та функцій, що визначило майбутній унітарний характер держави.

З'їзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утво­рення СРСР і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого ввійшли Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.

Союзний договір 1922 р. мав стати міжнародним договором, однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в Конституції 1924 р. з'явився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціаліс­тичних Республік», а Конституція — це внутрішній, а не міжнародний юри­дичний документ.

У складі СРСР права радянських республік ще більше звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні та зовніш­ньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв'язку, транспорт. Республі­канський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при ць­ому перед центральними органами), у деяких питаннях сільського господарс­тва, у галузі освіти, охорони здоров'я тощо. Однак позитивним було те, що виз­навалася територіальна цілісність України, її власні, хоча й обмежені у своїх правах органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що відбивало її національну самобутність.

Висновок. Через входження УСРР до складу СРСР республіка остаточно втратила свою формальну незалежність. СРСР стала формою відродження Російської імперії, але на новій ідеологічній основі.

2. НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА (НЕП) ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ.

За роки громадянської війни територія Ук­раїни зазнала найбільших руйнувань. Збитки в народному господарстві України становили 10 млрд крб. Із 11 тис. підприємств у 1921р. змогли поновити роботу щонайменше 2,5 тис. Найбільших збитків зазнав Донецький вугільний басейн, металургійна, машинобудівна, цукрова, соляна та інші галузі виробництва.

Постійна зміна влади в Україні, реквізиції, по­бори призвели до розорення сільського господарс­тва. Політика «воєнного комунізму», яку проводили більшовики, викликала погіршення соціально-економічного становища селян. 1920 р. продрозкладка в Україні була виконана на 40 % . На Україну було накладено непомірно висо­кий продовольчий податок, третину якого (28,5 млн пудів) було вивезено до Росії. До економічних проблем додався голод, що вразив майже 15 % (3,8 млн осіб) населення України.

Масовий голод у південних губерніях УСРР (1921-1923 рр.).  У 1921 р. Економічне становище погіршилося через посуху і неврожай, які охопили степові райони України. Урожай сягав лише 30 % від рівня 1916 р. за рахунок північних і правобережних земель, які постраждали значно менше; війська перекрили всі шляхи, що зв’язували північні області з південними; незважаючи на неврожай, на Півдні тривали хлібозаготівлі. Жодна з губерній, яка голодувала, не була звільнена від податку. Безперечно, головною причиною трагедії була політика влади, бо це була не перша і не остання посуха на Півдні України; хліб з України вивозили в Поволжя, що голодувало, промислові центри Росії, експортували за кордон; Москва фактично випробувала голод як ефективний засіб придушення повстанського антибільшовицького руху. Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї, зробила кістлява рука голоду;

Важкою для радянської влади залишилась політична ситуація. В Україні селянство складало значну частину учасників махновського руху. У кінці 1920 — на початку 1921 р. ним було охоплено Донецьку, Катеринославську й Полтавську губернії.

У березні 1921 р. X з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) про­голосив курс на проведення нової економічної політики (неп) (яка замінила політику «воєнного комунізму»).

Мета непу:

•       Ліквідація загрози нової громадянської війни.
•       Рятування більшовицького режиму.
•       Покращення економічного становища в країні, що перебувала в міжна­родній ізоляції.­

Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УРСР при­йняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу в Україні. Суть непу полягала в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Відтепер у селян вилучалися не всі лишки, а заздалегідь установлений податком мінімум. Сплативши продподаток, селяни мали можливість продавати надлишки продукції. Уряд тимчасово відмовився від створення ко­лективних господарств.

Швидко відроджувалась кооперація. Вона охопила майже 85 % селян. Неп на селі дав результати. 1927 р. в Україні земель оброблялось на 10 % більше, ніж 1913 р. Якщо до 1917 р. основні земельці угіддя перебували в руках помі­щиків і куркулів, то за роки непу українське село стало значною мірою серед­няцьким, виділились і заможні господарі, серед яких було чимало колишніх червоноармійців, червоних партизанів, активних учасників боротьби за ра­дянську владу.

Існувала в Україні й система колективних господарств — колгоспів і комун. Створювали їх перевалено біднота, сільські комуністи й комсомольці. Однак колгоспи об'єднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 % зе­мельних площ.

Навесні 1925 р. посівні площі в Україні складали 95 % від рівня 1913 р., валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років.

У промисловості колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з'явилось чимало приватних підприємств. Дозволялось засновувати власні фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства.

У селянських господарствах України зросла продуктивність праці, розши­рились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання.

У роки непу посилилась роль товарно-грошових відносин. Державні підпри­ємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, яка стала залежати від кількості та якості виробленої продукції.

Велику роль у піднесенні економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформи (жовтень 1922р.). В обіг було введено банківський білет, який дорівнював 10 золотим карбованцям — «червінцям». Спочатку нова грошова одиниця використовувалась для розрахунку між державними підприємствами, а з 1924 р. з'явилась можливість перейти на «червінець» у повному обсязі.

Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе країну з кризи, а радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці залишають­ся в руках держави. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгів­ля не змінювали форм власності..

Відбудова промисловості почалась із переведення діючих заводів і фабрик на господарський розрахунок. Для оперативного вирішення господарських питань підприємства об'єднались за галузевим та територіально-галузевим принципами — у трести. Перші трести з'явилися восени 1921 р. як у важкій промисловості («Донвугілля», «Південьсталь», «Південнорудний трест»), так і в легкій промисловості («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукортрест»), На початок 1922 р. Українській раді народного господарства підпорядковувалось уже 24 трести, які об'єднували близько 450 підприємств усіх галузей.

Для здійснення торговельних операцій, закупки сировини, збуту однорідної продукції були утворені синдикати. Неп означав не тільки зміни в управлін­ні виробництвом, відбувся перехід на оплату, залежну від кількості та якості праці. Зарплата стала враховувати економію палива, сировини, раціоналіза­цію виробництва.

Комуністична партія намагалась використати для відбудови народного господарства трудовий ентузіазм робітників і селян. Ширились суботники і недільники, дні ударної праці тощо.

Позитивні наслідки непу істотно відчули жителі міст, які проявилися досить швидко в процесі денаціоналізації торговельно-промислових підпри­ємств, утворенні чималої кількості нових, що стимулювало економічну актив­ність населення, передусім дрібних виробників. На селі стають до ладу десятки тисяч олійниць, різних типів млинів (парових, водяних, вітрових), підпри­ємств із виробництва ковбас, копченостей, різносолів.

Неп сприяв швидкій відбудові країни. Незважаючи на труднощі відбудовчо­го періоду 1925—1926 рр., більшість галузей промисловості України вийшли на рівень 1913 р. (особливо це стосувалося легкої і харчової промисловості).

Успіхи розвитку відбудови дали змогу реалізувати план ГОЕРЛО (елект­рифікація країни), що був ухвалений у 1920 р. Було прийнято рішення про початок будівництва Дніпрогесу, найбільшої гідроелектростанції в Європі. За­галом в Україні було споруджено 50 електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, що вдвічі перевищило план.

Однак політика непу не супроводжувалась політичними змінами в Україні. Республіка, як і раніше, мала фіктивний суверенітет і виконувала продикто­вані з Москви завдання. Ніяких змін не відбулося в партійному будівництві. Компартія України залишалась одним, із загонів РКП(б).

Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об'єднатися з КП(б)У і створити самостійну організацію закінчились розпуском УКП.

І все-таки неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєн­ного комунізму і необхідність стимулювання «більшовицького натиску». Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного ви­робництва дрібними підприємствами або непманами призвели до примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвер­дженню в Україні.

Особливості непу в Україні:

•       «зовнішнє» походження політики, яка не враховувала національні інте­реси українців;
•       здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося при­душенням національно-демократичних сил;

— реалізація непу почалась значно пізніше, ніж в інших республіках.

Наслідки непу:

•       відновлення промисловості і сільського господарства, зруйнованого в ро­ки Першої світової і громадянської воєн;
•       ліквідація політичної кризи;
•       стабілізація радянського режиму;
•       закріплення при владі більшовиків.

Висновок. За роки непу в стислий час було відновлено господарство країни, значно виріс життєвий рівень населення. Проте довгостроковою політикою неп не став.

3.      ПОЛІТИКА «УКРАЇНІЗАЦІЇ» (КОРЕНІЗАЦІЇ), ЇЇ НАСЛІДКИ.

Важливою складовою культурних процесів в Україні у 1920—1930-ті рр. була політика коренізації, що була запланована більшовицьким керівництвом із метою створення національного підґрунтя для проведення своєї політики, а також позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами.

Політика коренізації була започаткована рі­шеннями XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому були сформульовані її основні положення:

•       підготовка, виховання та висування керів­них кадрів корінної національності;
•       урахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;
•       організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;
•       вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.

В Україні політика коренізації проходила у формі українізації. Важливим її аспектом були заходи, спрямовані на розвиток національних меншин в Ук­раїні.

Першими реальними кроками на шляху реалізації цієї політики стали де­крети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рів­ність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови.

Українізація поширилася на всі сфери життя, її результати у 1920-х рр. були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 % . Але якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52 %, то у ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927—1928 рр. українці становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х рр. удалося перевести діло­водство на українську мову 75 % державних установ і організацій.

Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено ав­тономну Молдавську республіку, протягом 1924-7-1925 рр. — сім німецьких, чотири болгарські, один польський, один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською.

Політика українізації викликала духовний ренесанс, розмаїття літератур­них організацій і об'єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе підне­сення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмежен­ням, українська культура досягла світового рівня.

Процес українізації активізував оформлення автокефальної православної церкви. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом В. Липківського й остаточно оформив Українську автокефальну православну церкву. Релігійна служба справлялася українською мовою, у церковному жит­ті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко почала завойовувати авторитет серед віруючих України та за її межами. Тоді в 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ, який завершився її ліквідацією в 1930 р.

Напрцкінці 1920-х — початку 1930-х рр. почалося згортання політики ук­раїнізації і загалом коренізації.

Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національ­ної самосвідомості корінного населення, у майбутньому вона могла стати за­грозою для існування федерації. Поки Й. Сталін вів боротьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках.

Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим «націонал-ухильництвом» окремих відповідальних партійних працівників, які з точки зору центру приділяли подвійну увагу національному питанню. Така доля спіткала наркома освіти О. Шумського, що був одним із основних провід­ників українізації. 1933 р. його було заарештовано й ув'язнено на 10 років.

Наступник Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипник продовжив лінію свого попередника на розвиток українізації. Як відданий комуніст, він прагнув якомога більше прислужитися своєму народу. Проте його діяльність на цій посаді припала на період, коли сталінське керівництво вже прийняло рішення про згортання українізації. Його дії зустріли жорстку критику. Не витримавши тиску, у 1933 р. він наклав на себе руки. Смерть М. Скрипника стала символом завершення українізації, її згортання.

Також був засуджений молодий економіст М. Волобуєв, який стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компо­нентів, одним із яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати само­стійно, без посередництва російської економіки. Такі думки могли набути по­ширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М. Волобуєва, так звана «волобуївщина», теж було засуджено як «націоналістичний ухил».

За час запровадження політики коренізації в Україні було здобуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках.

На початку 1930-х рр. українізація стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У 1930 р. закрито державні курси української мови і Централь­ні державні курси українознавства; 1932 р. — українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні ліквідовано національ­ні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання української мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припинено вивчення українсь­кої мови у всіх вищих навчальних закладах, крім філологічних факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери.

Особливо активно відбувалася ліквідація досягнень українізації з другої половини 1940-х рр., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з української мовою навчання на російську мову з необов'язковим для учнів вивченням української.

Оцінюючи історичне значення процесу українізації, слід визнати, що не­зважаючи на всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х рр., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадо­вго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її куль­тура й помітно розширилася сфера вживання.

Висновок. Незважаючи на певну непослідовність здійснення українізації, цей процес мав велике історичне значення, справивши значний вплив на зміну суспільної ролі й функцій української мови.

4. ОСВІТА, НАУКА, КУЛЬТУРА.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих. Одним з важливих завдань культурно-освітньої роботи була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Ставилося завдання не лише навчити робітників і селян читати, писати та рахувати, а й прищепити їм комуністичну ідею. Уся навчальна література мала забезпечити поєднання елементарної освіти з вихованням відданості новому ладові, непримиренності до його противників. З 1921 р. — створення шкіл для ліквідації неписьменності (лікнепи), з 1923 р. — товариство «Геть неписьменність!», очолював Г. Петровський. 70 % дорослих у містах і 50 % у селах навчилися грамоті — кінець 20-х рр.

Українське національне відродження 20-х рр. Наприкінці 1925 р. поза школою залишалося ще понад 40 % дітей шкільного віку. Українці серед студентів вишів становили лише трохи більше половини, хоча їх було 80 % від усього населення республіки.

Наука. Всеукраїнську академію наук у 20-х рр. очолювали визначні природознавці В.Липський і Д. Заболотний. Особливо плідно діяв історико-філологічний відділ, у якому працювали видатні мовознавці А.Кримський і С. Єфремов. Дедалі більшою ставала ідеологізація діяльності наукових установ.

Література. Найпомітнішою постаттю в літературі того часу був Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов), лідер Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У літературній дискусії 1925-1928 рр. про шляхи розвитку української літератури він наполягав на недоцільності однобічної орієнтації на російську культуру, закликав брати найкраще з європейських досягнень. Письменник був розкритикований генеральним секретарем ЦК КП(б)У (1925-1928 рр.) Л. Кагановичем. Інші видатні письменники — П. Тичина, В. Сосюра, М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Підмогильний, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, М. Куліш.

Образотворче мистецтво. Тривала діяльність художників оригінальної школи послідовників М. Бойчука, в творчості яких у неповторний синтез зливалися елементи староукраїнського та візантійського живопису. Засяяв талантом молодий графік В. Касіян (літографія «Гуцул з квіткою», естамп «Карпатська мати», 1923 р.). Продовжував плідно працювати Ф. Кричевський («Життя», триптих «Любов. Сім’я. Повернення», 1925—1927 рр.). В архітектурі досягненням слід вважати зведення в тодішній столиці УСРР Харкові будівлі Держпрому (1925-1928 рр.). У галузі скульптури плідно працював І. Кавалерідзе, пам’ятники Г. Сковороді в Лохвиці, Т. Шевченку в Полтаві. У театральному мистецтві виділявся театр ім. І. Франка під керівництвом Г. Юри й, особливо, театр «Березіль», на чолі якого стояв видатний режисер Лесь Курбас. Наприкінці 20-х рр. прославився своїми фільмами «Звенигора», «Арсенал» кінорежисер Олександр Довженко.

Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні. Існування УАПЦ влада дозволяла поки гривав неп і діяв курс на українізацію. Офіційно проголошено свободу совісти, відокремлено церкву від держави і школу від церкви. У 1921-1923 рр. під приводом боротьби з голодом відбулося відкрите пограбування храмів. Протягом 20-х рр. не припинялася атеїстична пропаганда.