Конспект уроку "Позакласне читання до Дня української писемності та мови. Дмитро Білоус. «Диво калинове»"

Тема: Позакласне читання до Дня української писемності та мови. Дмитро Білоус. «Диво калинове»

Мета: ознайомити з життям і творчістю поета та його збіркою «Диво калинове», значимістю українського слова; розвивати образне та критичне мислення, висловлювати свої міркування про прочитане; виховувати пошану до творчості автора, любов до рідної мови.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Обладнання: портрет Дмитра Білоуса, «Диво калинове».

ХІД УРОКУ

1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ
2. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ
3. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ
4. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НОВОГО НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Епіграф уроку

Наша мова – українська

Як дзвінка сопілка,

Задушевна, материнська,

Мов квітуча гілка.

(З. Бебешко)

 

Лекція вчителя. Наш урок присвячений рідній мові та збірці Дмитра Білоуса «Диво калинове». Про значимість українського слова в суспільстві. Українська мова має свою власну і довгу історію. Загадковими формами вона присутня у найкращих літописах Київської Русі, в «Слові про Ігорів похід». Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди.

Українська мова має свою могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла

Коцюбинського, Василя Стефаника і багато інших. Вона має велику оригінальну і перекладну літературу. Українська мова має неперевешене лексичне багатство й витонченість, вона проста, мелодійна, ніжна. Саме на ній звучить у перекладі «Іліада» й «Одіссея» Гомера, твори Горація, Овідія, Сервантеса, Шекспіра, Пушкіна, Міцкевича. Сьогодні важко знайти у світовій літературі видатну поему чи роман, які не мали б українського відтворення. Українська мова не бідна, адже вона має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує на хвилях народної пісні, переливається в душу нації, творить нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт, Бетховен, Глінка й Чайковський, Барток і Стравинський користувалися українськими мелодіями у своїй творчості. Українська мова не вчора придумана. Вона – не сирота, вона має слов’янську родину і світову славу. Нею захоплюються і високо цінять на рівні світових шедеврів. Попри її величавість і значимість українська мова на протязі віків переслідувалась, заборонялася, викорінялася. Немає на світі такої країни, народ якої був приречений на вимирання, а його мова на знищення.

Розглянемо подану хронологічну таблицю:

Рік	Подія
1720	указ  Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги українською мовою
1753	указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії
1769	заборона Синоду Російської православної церкви, друкування та використання українського «Букваря»
1789	закриття церковних шкіл з українською мовою викладання
1862	закриття українських недільних шкіл
1863	Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу українською мовою, якої «…не было, нет и быть не может»
1864	Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою
1876	указ Олександра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів
1881	заборона церковних проповідей українською мовою
1884	заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії
1914	заборона в Галичині та на Буковині друкування книг, газет, журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта»
1938	Постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР»
1958	Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків»

 

В період масових репресій і знищення української еліти масовим переслідуванням підлягали викладачі української мови, історії, поети, артисти, художники. З наукових та державних установ була витіснена українська мова, майже всі школи в Україні стали російськими. Потрібно було рятувати українську мову. Тому 27 жовтня 1989 року був прийнятий  закон про мови, де було визначено: «Державною мовою України є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». Державність української мови підтверджена і 10 статтею Конституції України.

Нарешті, українська мова звільнилася від ланцюгів заборон та переслідувань і одержала вільне право на існування.

Рідній мові присвячує свої збірки «Диво калинове», «Чари барвінкові» Дмитро Білоус.

Народився Дмитро Білоус 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині в співучій українській родині. Він був десятою дитиною в родині Ганни Давидівни та Григорія Миколайовича Білоусів. Прикметно, що саме в сім’ї у Дмитра зародилась любов до літератури й мови – його батько грав на сільській сцені, а старший брат Олекса писав вірші.  Навчався в Харківській дитячій трудовій комуні в Антона Семеновича Макаренка. Саме тоді, навесні 1935 року надрукував свого першого вірша «Весняні акорди» в багатотиражці. Далі навчався на філологічному факультеті, де його однокурсниками були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник. В роки Великої Вітчизняної війни пішов добровольцем на фронт, був тяжко поранений, після госпіталю працював у Саратові на радіостанції. Після війни навчався в Київському Державному університеті імені Т. Шевченка. Далі працював в редакції журналу «Вітчизна», «Дніпро», керував поетичною студією при видавництві «Молодь». Понад два роки вів мовні передачі по радіо «Слово про слово».  Під час роботи над цими передачами виник задум написати книги поезій для дітей «Диво калинове» і «Чари барвінкові» (1994) та багато інших творів.  «Чому диво? Тому що наша мова дивовижно багата, легка, красива, співуча. «Чари барвінкові». Чому чари? Тому що наша мова чарує кожного, кому не чуже відчуття краси і гармонії. Хай же калина й барвінок квітнуть у душі кожного з нас», – писав Дмитро Білоус. На жаль, автора не стало 13 жовтня 2004 року. Поет завжди ставився з такою величезною любов’ю  до «Рідного слова» (учениця чи учень читає вірш):

Рідне слово

Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!

Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.

Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.

Поет пише свої вірші кров’ю власного серця. Йому болить те, що багато українців відмовились від рідної мови, автор засуджує Іванів Непам’ятущих. Так у вірші «Коли забув ти рідну мову»:

 (Учениця чи учень читає вірш).

Коли забув ти рідну мову

Коли забув ти рідну мову —
яка б та мова не була —
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла.

Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався,,
й свого ніколи не цуравсь.

Ти ж повернувсь душею бідний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь Іван безрідний,
Іван, непомнящий родства.

Не раді родичі обновам.
Чи ти об´ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір´ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив рідну мову,
ту, що земля тобі дала,

ту, що не вбили царські трони,
ту, що пройшла крізь бурі всі,
крізь глузи й дикі заборони
й постала нам у всій красі.

Сяйних перлин тобі не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добровільно занедбав.

В пальті строкатім, як афіша,
крикливі модні кеди взув.
А мати? Де ще є рідніша
за рідну, котру ти забув?

Для тебе й Київ — напіврідний,
і Мінськ піврідний, і Москва...
Бо хто ти є? Іван безрідний,
Іван, не помнящий родства!

Переймаючись величезною любов’ю до української мови, автор знову й знову звертається до рідного слова «Слово наше рідне» (учениця чи учень читає вірш):

Слово наше рідне

Роде наш красивий, роде наш прекрасний,

Іншого в світі не шукаєм ми;

Дух український, вольний, незагасний

Не подолати силам зла і тьми:

Ери нової вже гримлять громи

Слово погідне, слово наше рідне,

Любим тебе ми, будем вік любить,

Обрій відкрився, всім світам ти видне,

Видне як сонце, як ясна блакить;

О рідне слово, хай тобі щастить!

Звідки ж поет видобував потрібні слова, щоб передати красу рідної мови? Він уважно приглядався до всього, що його оточувало, був безмежно залюблений у красу рідного краю, тому й появилися такі вірші , як «Росянистий переспів» (учень чи учениця читає вірш):

Росянистий переспів

Старші люди мовили мені,
що коли з листочка навесні
можна спити росяні краплини,
незабаром соловей прилине.

Я щодня шукав росу на листі,
обдивлявся я квітки барвисті
Як заграло сонце у росині,
соловей озвався на калині.

І щодня між листом росянистим
витинав колінця навесні,
розсипались росяним намистом
срібних звуків розсипи рясні

А ячмінь же колос викидає –
соловейка голос покидає.
Справді, ледь з'явивсь ячмінний колос –
соловейка враз покинув голос.

Віками творилася наша мова: літера до літери, слово до слова. І набралося їх тисячі. Наша мова поряд з іншими слов’янськими мовами займає одне з провідних місць у світі. Про те, як потрібно цінити витвір людського розуму, говориться у вірші «Кожну літеру ціни» (учень чи учениця читає вірш):

Кожну літеру ціни

Кожну літеру ціни,

Бо немає їй ціни.

Ось відома в давнину

Дудочка – сопілка:

Виймеш літеру одну –

І вже буде спілка.

Сварка йде така, що й ну! –

Перепалка (бійка):

Зміниш літеру одну –

Мирна перепілка.

Зміниш літеру одну

У словечку бійка –

І вже – леле – на сосну

Мчить звірятко білка!

Більше прикладів не дам,

Поміркуй – придумай сам.

Мова засяяла всіма гранями алмазу завдяки великим нашим письменникам та поетам, як: Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Коцюбинський, П. Грабовський та багато ін. Захоплюючись красою рідної мови, Дмитро Білоус звертається безпосередньо до її багатства – фразеологізмів. Небагато мов світу можуть похизуватися такою різноманітністю цих стійких словосполучень. Вам не раз приходилося чути ці слова переосмисленого значення.

Використання фразеологізмів у інтерактивній грі:

https://wordwall.net/uk/embed/ad52a1264b9c4a9798e720401a270df5?themeId=23&templateId=3&fontStackId=0

Саме фразеологізмам поет присвячує ряд своїх віршів, як-от:

 «Мертва хватка» (учень чи учениця читає вірш)

Мертва хватка

Цей зворот, як довели
мовники-дбайливці,
свого часу занесли
в лексику мисливці

Бо порода є собак:
іклами своїми
жертву вхопить – і ніяк
пащі не розніме.

Не одному вже ловцю
пси в пригоді стали,
і мисливці хватку цю
мертвою назвали.

А від того й повелось
(тут і слів розгадка):
чіпко взявся ти за щось –
кажуть: мертва хватка!

Автор хоче застерегти нас, щоб ми бережливо ставились до мови, удосконалювали її, грамотно нею користувались. Про значимість кожного слова і навіть розділового знака він говорить у вірші «Як цар повелів» (учень чи учениця читає вірш)

Як цар повелів

Доводилось чути мені:
"Навіщо ті коми дурні? –
Казав п'ятикласник-хлопчак. –
Зі слів зрозуміло і так!"
На це я казав у одвіт:
є притча старезна, як світ,
переказ про вирок царя,
коли привели бунтаря,
Слузі він диктує в ту мить:
"Карати не можна простить".
Той пише, як цар повелів,
а коми не ставить між слів.
І ось на майдані для страт –
бунтар у кайданах. І кат,
що мав за царя відомстить.
"Карати, не можна простить",-
слуга об'явля рішенець.
Аж руку підносить мудрець
(усі шанували його):
– Не так прочитав ти, слуго. –
Бо встиг зазирнуть тайкома,
що коми у тексті нема.
Взяв вирок, поправив умить:
"Карати не можна, простить".
Побачив, що кома змогла?
Така колись притча була!

Ми знаємо про те, що Дмитро Білоус є не тільки неперевершеним поетом, але й добрим філологом-мовознавцем. Для дітей він створює цілий цикл віршів, щоб допомогти їм засвоїти граматику. Так дуже цікаві вірші він створив про граматичні відмінки «Це ж як вірш!»:

Це ж як вірш!

Є ще люди сонні, наче сови,

а глухі до слова – це найгірш.

Ти до рідної прислухайсь мови,

прокажи відмінки – це ж як вірш!

 

Називний питає: хто ти? що ти?

Хоче він про наслідки роботи

і про тебе чути лиш похвали,

щоб тебе як приклад називали.

 

Родовий доскіпує свого –

хоче знати він: кого? чого?

І про тебе знать, якого роду,

що немає роду переводу.

 

Все давальний дасть – не жаль йому,

але хоче знать: кому? чому?

Знать про тебе, гожого на вроду,

що даєш і ти свому народу?

 

У знахідного свої потреби:

він – кого? і що? – питає в тебе.

І кого всі ми за друзів маєм,

і що друзі роблять нам навзаєм?

 

А орудний хоче знать: ким? Чим?

У труді орудуй разом з ним.

Хоче знать: що здатний ти утнути?

Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?

 

А місцевий – де? В якому місці?

Хоче знати – у селі чи в місті?

Кличний закликає всіх навколо:

гей, Іване, Петре чи Миколо,

ви не будьте сонні та байдужі –

у житті нема нічого згірш.

 

Рідна мова! В ній слова – як ружі,

а самі відмінки – наче вірш.

частини мови «Злитки золоті» (учень чи учениця читає вірш):

Злитки золоті

Чи ти задумувавсь, відкіль оті

У нашій мові злитки золоті?

Як намистини, диво калинове –

Частини мови!

 

Який співець, поет, який письменник

Уперше слово вигадав – іменник?

Іменник! Він узяв собі на плечі

Велике діло – визначати речі, –

Ім’я, найменування, і наймення:

Робота. Біль. І радість. І натхнення.

 

Ну а візьмімо назву – дієслово,

Само підказує, що діє слово!

Ще й прикладу на нього не навів,

А вже до півдесятка дієслів!

 

Прикметник дасть іменнику-предмету

Якусь його ознаку чи прикмету.

 

Числівник може визначить тобі

Число речей, порядок при лічбі.

 

А поспитай звичайного займенника,

За кого він у мові? За іменника!

(Хоч може цей наш скромний посередник

Замінювать числівник і прикметник).

 

Прислівник звик, незмінюваний в мові,

Ознаки різні виражать при слові.

 

Сполучник каже: «Скромну роль я маю,

Але слова я в мові сполучаю».

І частка мовить: «Слово я службове,

Але людині чесно я служу.

І будьте певні, в інтересах мови

і так, і ні, де треба, я скажу».

 

А вигук може пролунать, як дзвін,

У мові, мабуть, найщиріший він!..

 

Хто ж так назвав оці частини мови?

Назвали вчені.

Й підхопив народ!

 

Про форму звертання української мови «Слова покличні – прості й величні» (учень чи учениця читає вірш):

Слова покличні — прості й величні

В джерелах слова — душі криниця,
а рідна мова — як чарівниця.

Звичайний приклад візьму навмисне,
краса ж така в нім, що серце стисне.

Дивися — в кличнім простім відмінку:
"Ой не стелися, зелен барвінку..."

Одвертий кличний — немов дитинний,
музичний, зичний та ще й гостинний.

Вживеш ти усно чи на папері —
мов у світлицю відчиниш двері.

Звертання щире, душевне, щедре —
Василю, Павле, Іване, Петре!

І так сердечно, і так ласкаво —
Наталю, Лесю а чи Любаво!

До зборів, сходки відкрито й радо —
чи товариство а чи громадо!

А найсвятіше душа приємле —
моя Вкраїно, кохана земле,

ти, сивий Дніпре, і ти, Дунаю, —
миліших серцю звертань не знаю.

Написавши прекрасну книгу про нашу українську мову, автор не перестає захоплюватись її величчю і значимістю «Чари барвінкові» (учень чи учениця читає вірш):

Чари барвінкові

У мові – чари барвінкові,
аж сяють барви веселкові –
разки, вінки словосполучень,
прислів'їв, висловів і фраз –

і знаєш їх, вживав не раз,
але береш, як вічний учень,
і слухаєш рядки пісенні,
а бачиш все, немов на сцені:

«Несе Галя воду,
коромисло гнеться.
За нею Іванко,
як барвінок в'ється».

У мові – чари барвінкові:
печаль і радість в ріднім слові.
Із ним і в пеклі ти і в раї.
І просто серце завмирає.

Це й справді «Диво калинове», створене українським народом на віки! (Учень чи учениця читає вірш):

Диво калинове

Солов'ї на калині,
на ялині зозуля.
Через гори й долини
лине пісня з Посулля.

Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка.

І мости калинові
до братів до народів,
в сім'ї вольній і новій
всьому світу на подив.

І на кручах дніпрових
травня повінь зелена.
На мостах калинових
калинові знамена.

Після виходу у світ книг Дмитра Білоуса «Диво калинове» і «Чари барвінкові» (1994). Вони належно цінуються з великою любов’ю серед читачів. Володимир Забаштанський письменник, громадський діяч України так оцінив високе  творіння  Дмитра Білоуса: «Щоб написати такі поетичні книжки, як «Диво калинове» і «Чари барвінкові», автор має глибоко знати характер свого народу, його історію, культуру, побут, педагогіку, мову, тобто в одній особі треба бути і поетом і вченим-мовознавцем, фольклористом, істориком, філософом, педагогом, - на щастя, все це є в Дмитра Білоуса. Його поезії охоче й легко читаються і дорослими й дітьми. Вони прості й довершені за формою, часто дотепні, з іскрами народного гумору, сатири, сарказму. Дмитро Білоус у цих книжках розкрився новою гранню свого таланту». Поет звертається до нашої совісті, закликає бути відповідальним перед своєю країною, мовою, історією. «Не на те рятували діди» (учень чи учениця читає вірш):

Скласти асоціативний кущ до словосполучення «українська  мова».

 

Інтерактивна вікторина:

https://wordwall.net/uk/embed/6fd8c59e74b94b1196ac6aceaee6f6f3?themeId=46&templateId=5&fontStackId=0

 

5. ПІДСУМОК УРОКУ

Використання інтерактивної гри на закріплення.

Метод «Незакінчене речення».

6. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Написати твір-роздум на тему: «Чим унікальна українська мова», підготувати ілюстрації за поетичними творами.