Короткі відомості про життя і творчість відомих людей

Тарас   Шевченко

 

Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринцях на Черкащині у сім'ї кріпаків. З дитинства був допитливим, любив малювати, співати. Тарасові було дев'ять років, коли він, Катря, Ярина, Марія, Микита і Йосип залишилися без матері. Батько одружився вдруге. Мачуха мала трьох своїх дітей, і життя в хаті стало нестерпним. Коли ж через два роки помер і батько, хлопець пішов у найми.
        Тарасові дуже хотілося вчитися. Але шкільний дяк, до якого найнявся малий за можливість навчатися, виявився п'яницею і змушував його красти. Хлопець знайшов собі нового вчителя — маляра, але Тараса приставили козачком до пана. Це була нудна робота: цілими днями чекати, поки господар забажає люльку чи склянку води, яка стоїть поряд з ним на столі. Нехтуючи забороною, Тарас таємно перемальовував картини зі стін панського будинку. За це його одного разу дуже покарали. Але й помітили неабиякі здібності кріпака і вирішили віддати його до майстра вчитися на «кімнатного живописця».
        У 24 роки друзі викупили Тараса з кріпацтва. Він з великим завзяттям узявся за науку. Навчаючись у Петербурзькій академії художеств, він водночас здобував знання із мови, літератури, історії, географії, навіть математики, і незабаром став освіченою людиною. Друзі-земляки посприяли виходу у світ першої книги його віршів — «Кобзаря», який «вибухнув, мов джерело чистої холодної води».           

    Поезія Шевченка не просто зачаровувала: вона будила прагнення до волі, національну гідність українців. Тому поет був небезпечним для царського уряду, і його було заслано рядовим солдатом на довгих десять років із забороною писати й малювати.
       Серед небагатьох  видань Тараса Шевченка особливе місце посідає остання його книжка — «Буквар південноруський», складена із кращих зразків фольклору та частково з власних творів. Ця книжка для учнів недільних шкіл була першою дитячою демократичною читанкою в Україні. 10 тисяч примірників книжки було видано власним коштом поета. Продавалися вони лише по 3 копійки, щоб їх могли купити й найбідніші селяни. «Буквар» став найкращим дарунком для дітей, яких поет щиро любив.
       Шевченкові поезії «Маленькій Мар'яні», «Мені тринадцятий минало», «І золотої й дорогої...», «На Великдень на соломі», «Дівча любе, чорноброве!», «Тече вода з-під явора» та десятки інших стали улюбленими творами багатьох поколінь дітей.
        Мріяв поет написати й інші підручники для початкової школи, викладати малювання в Київському університеті. Однак передчасна смерть не дала йому здійснити своїх планів.
        Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 року. Поховали його на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні того ж року домовину поета перевезено в Україну й поховано, як він сам заповідав, на Чернечій горі над Дніпром біля Канева.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Леся Українка

     Леся Українка – видатна українська поетеса.  Народилася Леся Українка 25 лютого1871 року  в Новоград  – Волинському, в   родині Косачів (справжнє її ім’я - Лариса Петрівна Косач - Квітка).  Батько Лесі – Петро Антонович Косач був людиною освіченою   та доброю. Лесина мама  була свого часу видатна письменниця і друкувалася під прізвищем Олени Пчілки.
      Зі всіх шістьох дітей, що були в Косачів (два сини і четверо дочок), Леся найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Обидва вони були однаково лагідні та безмежно добрі, стримані, терплячі.
     Грамоти Леся навчилася дуже рано. Коли їй було 4  роки, вона вже дуже добре володіла читанням. А через рік Леся самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі в Гадяч та за кордон до дядька Михайла Драгоманова.   Коли їй було 5 років, батьки подарували дівчинці фортепіано. Вона швидко навчилася грати і навіть самостійно писала музичні твори. Леся дуже любила природу, доглядала квіти у своєму маленькому квітничку.. Вона була, як усі діти, тільки талановита. Свій перший вірш написала у 8 років.

      Навесні 1882 року родина Косачів перебралася на постійне проживання до села Колодяжного.  Та скоро сталося велике горе. Леся захворіла.  Ось як розповідає її сестра Ольга:  "…  Леся пішла на річку Стер подивитися як святять воду і в неї дуже померзли ноги. Скоро  вона заслабла. У неї  почала боліти   права нога,  потім рука. Хвора рука позбавила Лесю можливості стати піаністкою. Після руки знову почала боліти нога, туберкульоз прокинувся у легенях, а після залікованих на Карпатах та в Італії легенів на туберкульоз заслабли нирки. Хоча, як хоробро і витривало вела війну Леся, однак туберкульоз, зірвавши їй здоров'я, звів її у передчасну могилу…"
Що інтенсивніше наступала хвороба  то більшою була жадоба до життя.  Знаючи, що воно буде для неї тяжке, і, можливо, коротке, вона твердо обіцяла- іти тільки вперед, тільки з оптимістичною вірою в майбутнє і бадьорою вогнистою піснею. Всебічно обдарована, з тонким відчуттям музики й образотворчого мистецтва, з нахилом до засвоєння мов, Леся Українка виявила свій хист у різноманітних жанрах художньої літератури.
Вона писала короткі прозові твори. Здебільшого це казки, оповідання, розповіді з сільського життя . Леся Українка була талановитою перекладачкою, вона знала багато мов: російську, італійську, німецьку та ін. 
      Леся Українка написала багато  поезій  для дітей, які об'єднала в цикл "В дитячому крузі". Тут вміщено твори для дошкільнят і молодших школярів.   Лесі в той час було 16 років. Але її прагнення пояснювалося тим, що вона сама була дитиною і жила ще враженнями дитинства. В ній жив великий педагогічний талант, вроджений хист виховательки.  Леся Українка писала все своє життя.     

    Померла Леся Українка  1 серпня 1913 року місті Сурамі в Грузії в оточенні рідних і друзів. Похорони відбулися через кілька днів у Києві.

     Вона прожила недовгий вік, але це було прекрасне життя людини, що весь свій хист, кожну хвилину свідомого існування віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення. Слово було для неї зброєю у боротьбі, а без боротьби вона не бачила життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Остап Вишня
Справжнє ім’я - Павло Михайлович Губенко
(1889-1956)

Народився 13 листопада 1889р. у с. Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї.

«У мене не було жодного сумніву, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку…»  (із «Моя автобіографія»)

Закінчив двокласну Заньковецьку школу і Київську військово-фельдшерську школу.

Працював фельдшером у Київській залізничній лікарні.

У 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

У 1919р. за підписом Павло Грунський опубліковано перший сатиричний твір (фейлетон) «Демократичні реформи Денікіна»

Працював у «Селянській правді» та у журналі «Червоний перець».

1921р. — усмішка «Чудака, їй-богу» — вперше під підписом Остап Вишня. Став основоположником жанру усмішки.

 У 1933р. заарештували і звинуватили у   тероризмі і контрреволюційній діяльності.

1933-1943р. — на засланні в Ухто-Печорському таборі.

1944р. — перший твір після заслання «Зенітка».

Працював у журналі «Перець».

У 1955р. реабілітовано.

28 вересня 1956р. помер.

 Твори:

-         1919р. перший фейлетон «Демократичні реформи Денікіна» (підпис Павло Грунський)

-         1921р. усмішка «Чудака, їй-богу» (підпис Остап Вишня)

-         «Чукрен» та «Чухраїнці»

-         1927р. гумореска «Моя автобіографія»

-         1958р. цикл «Мисливські усмішки» («Сом», «Заєць», «Лось» та інші)

 

Збірки:

-         «Вишневі усмішки сільські»

-         «Вишневі усмішки кримські»

-         «Українізуймось»

-         «Вибрані твори»

-         «Вишневі усмішки театральні»

-         «Усмішки» в 4 томах

-         «Вишневі усмішки закордонні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василь   Сухомлинський
 

Народився Василь Сухомлинський  28 вересня 1918 року у селі Василівка Кіровоградського району в незаможній сім’ї. Батько працював столярем і теслярем, майстрував колеса і музичні інструменти. Мама, Оксана Юдівна, працювала у колгоспі, а зимовими вечорами    шила  і розказувала дітям казки. У цій родині, крім Василя, було ще троє дітей – Іван, Сергій і Меланія. Розповідають, батьки ніколи не карали дітей. Може, тому усі вони вибрали професію педагога.  

     Василь ріс жвавим і допитливим. Змалку любив малювати. Але зошити, фарби і пензлі можна було придбати тільки за лікарські рослини. Та бажання малювати було таке сильне, що хлопець цілими днями пропадав у лісі. За склянку насіння акації одержував два зошити. Одного разу Василь із товаришами пішки пройшли 45 кілометрів, аби купити фарби.

     Під час Другої світової війни був на фронті. Двічі пережив поранення. Особливо постраждала рука. Хірурги боялися, що її доведеться ампутувати. Перед операцією повідомили про це Василя Олександровича. “Ой ні, руку будь що треба залишити!” “Навіщо тобі рука? Ти що, артист?” – запитав старенький хірург. “Ні, я вчитель”. Операція була складною, хірурги зробили усе можливе. Рука залишилася, але після операції стала на шість сантиметрів коротшою. Важким було й поранення в груди, але вчитель все одно повернувся до школи. 

     Після закінчення Полтавського педагогічного інституту Василь Сухомлинський 35 років працював вчителем і директором школи. Про нього розповідають багато незвичайних випадків. Одного разу, за два тижні до початку навчального року, він захотів познайомитися зі своїм 6 класом. Пройшовся по домівках, але нікого не застав. Матері знизували плечима, мовляв, хто його знає, де носяться їхні чада. Можливо, біля річки за селом? Василь Сухомлинський пішов туди – так і є. Ватага хлопців бавилася “у війну”. Молодий вчитель одразу приєднався до них. А коли уже всі втомилися, почалося спілкування. 

     Портрет Василя Сухомлинського, що знаходиться в музеї Павлиської школи 32 роки Василь Сухомлинський вів педагогічний щоденник, у якому записував свої спостереження за поведінкою учнів. А потім ці розповіді виливалися на папір і ставали книгами. Для молодших школярів він написав майже 1500 художніх мініатюр-казок, оповідань, легенд, притч, новел. 

     Уже перебуваючи у лікарні, важкохворий, Василь Сухомлинський не переставав думати про школу. Коли діти з квітами прийшли до нього в палату, він підвівся на руки, поглянув у вікно, промовив: “Діти йдуть до школи, а я йду із життя…” Помер Василь Сухомлинський 2 вересня 1970 року. Похований на кладовищі всього за 300 метрів від школи, якій віддав усе своє життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ігор Калинець

 

Ігор Миронович Калинець народився 9 липня 1939 р. в м. Ходорові на Львівщині в сім'ї службовця. У 1956 р. закінчив середню школу й вступив до Львівського університету ім. І. Франка. 1962 р., закінчивши українське відділення філологічного факультету Львівського університету, почав працювати в обласному архіві.

За  участь у різних правозахисних акціях  та вірші, які були надруковані за кордоном  Ігор Калинець отримав шість років суворих таборів і три роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі.  В ув'язненні поет працював токарем і кочегаром, написав там 8 збірок віршів. Мучився, але не каявся – і був радий з того, бо відчував, що лишився людиною.  На волю вийшов лише 1981 року. А реабілітували Ігоря Калинця, як і багатьох, лише 1990-го... Після повернення із заслання був редактором журналу львівського обласного відділу Фонду культури. 

Творчий доробок І. Калинця становить 17 поетичних збірок, що згруповані у двох циклах: у 1991 р. у Варшаві вийшов перший том циклу "Пробуджена муза" (9 збірок), а в США – другий том "Невольнича муза" (8 збірок).  У доробку поета чимало творів і для дітей, наприклад, "Книжечка для Дзвінки", видана в Києві в 1991 році. Дзвінка – це ім'я коханої видатного карпатського ватажка опришків Олекси Довбуша, пам'ять якого й досі вшановують на Західній Україні. Також ім'ям Дзвінка Ігор Калинець назвав свою доньку. Дружина Ігоря Калинця – відома українська поетеса Ірина Калинець. 
 

 У поезії "Писанки" поет змальовує образ найдорожчої для кожного людини – мами. А в першій книжечці для Дзвінки – "Дивосвіт" – автор оживлює образи Стежечки, Блискавки, Веселки, Диму тощо, примушуючи читача замилуватись красою природи і пробудити любов до неї.  Займається поет і перекладами художньої літератури, зокрема з польської мови. Творчість Ігоря Калинця відзначена премією імені  Василя Стуса та Національною  премією  імені Тараса Шевченка.

 
    За визначні заслуги в утвердженні національної ідеї, широку пропаганду українського слова 2005 року відомому поетові та громадському діячеві Ігореві Калинцю було присвоєно звання почесного громадянина Львова.

 

  Марія   Пономаренко

       Народилася Марія Антонівна Пономаренко (Марія Антонівна Григоренко) 8  березня 1945 році в селі Левків Житомирського району  в селянській сім’ї. Коли Марії було десять років, батьки переїхали до Житомира, де майбутня поетеса навчалась у середній школі № 30.

    Після закінчення школи Марія пішла працювати на Житомирський льонокомбінат і вступила заочно на факультет журналістики в Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка. А згодом на комбінаті відкрилась редакція  газети «Текстильник Полісся», де Марія почала працювати журналістом.

     Свою першу казочку «Подарунок» написала у 28 років. Друкувати свої твори почала у газетах «Комсомольська зірка», «Радянська Житомирщина». Сюжети для дитячих віршів і оповідань, - як зізнається Марія Антонівна, - підказувало саме життя. Передусім - спілкування з синами (їх виростила Марія Антонівна аж троє), чоловіком, а тепер - з онуками Олею та Даринкою. 

    Понад 200 казок прозвучало на українському радіо у «Вечірній колисанці», її твори друкувались у журналах: «Малятко», «Барвінок», «Юний натураліст», «Старшокласник», згодом - «Дзвіночку», «Пізнайко».    Вона постійно виступає у дитячих садках, студентських аудиторіях, перед вчителями області. Тісно співпрацює з газетами та журналами    «Дитячий садок», «Початкова освіта», «Шкільний світ». Працює Марія Пономаренко і в драматургії для дітей. У Житомирському академічному театрі ляльок з успіхом йдуть її вистави: «Весела кампанія», «Котигорошко, або казка про добро», «Операція - ситуація», «Новорічна казка, або Зустріч з Дідом Морозом».

   Разом з композитором Іваном Островерхим створено 300 пісень, дитячу оперу «Іменини кози Мокрини», яка вийшла окремою книжкою, музичні казки «Зарядка для сина», «В ліс прийшла красуня Осінь», «Намисто для тітки Сойки», «Котить заєць капустину» та інші. До речі, Марія Антонівна подарувала Україні чотири авторські читанки - «Подарунок», «Жайвір», «Усміхнений сонях», «Сонячна країна». 

    Разом зі співавторами, викладачами Житомирського державного університету ім. І. Франка Л. Бондарчук та Лесею Памірською, випущено посібник для вихователів дитячих садків «Де ростуть Котигорошки», який двічі перевидавався і отримав грант Дж. Сороса. За казку «День народження Чіпа» поетеса одержала премію Юрія Шкрумеляка від журналу «Дзвіночок». Вона є лауреатом премії Дж. Сороса за посібник «Школа професора Маківки», лауреатом премії Наталі Забіли журналу «Малятко» за 1997 рік. У 2009 році Житомирською обласною організацією Національної спілки письменників України Марії Пономаренко була присуджена премія «Дідусева казка».

    А нещодавно в пані Марії з’явилось ще одне захоплення - вона почала малювати. Хоча досі ніколи й пензля в руках не тримала. А тепер розмальовує горнятка, гладишки, і на її картинах розквітають усміхнені соняхи, лілеї, пламеніє жаром калина, посміхаються до людей блакитні птахи… 

    Марія Пономаренко - частий гість обласної бібліотеки для дітей, приймає участь у багатьох масових заходах. Зустрічається з дітьми, з бібліотекарями районів та області.  Вся її майстерність та поетична творчість дуже образна, поетичне рідне слово доступне для сприйняття та зрозуміле і цікаве дітям, завдяки чому вони із задоволенням читають її читанки, слухають її казки, вчать та декламують її вірші, співають пісні, ставлять музичні сценки та опери. Адже її твори для дітей, в першу чергу відтворюють християнську мораль: чесність, порядність, виховують любов до батьків, до рідної землі, до України.  

    У лютому 2011 року Марії Антонівні Пономаренко присуджено літературну премію імені Лесі Українки за твори "Жайвір", "Сонячна країна - моя Україна", "Усміхнений сонях".