Культурна спадщина українського народу

Культурна спадщина українського народу

Пісенна спадщина українського народу пересипана народними перлинами, які впродовж віків витворювалися на етнічних землях у середовищі наддніпрянців, степовиків, слобожан, волинян, поліщуків, лемків, гуцулів, бойків, закарпатців та інших. У цьому вихорі багатоголосся виділяється, лемківський музичний діалект, який, незважаючи на близькість західноєвропейських впливів, виявляє велику консервативність та зберігає чимало архаїчних елементів, що коріняться в глибокій давнині.

В нашій школі  навчаються учні не лише селища, а й з ближніх сіл. Зокрема  Пастушого. Це село має древню і непересічну  історію, котра кардинально перевтілилася у куточок Лемківшини ,  після проведення так званої операції «Вісла».

Учнями 5 - 10  класів був, в кілька етапів, проведений збір фольклорно-етнічного матеріалу  з метою збереження, розповсюдження народного надбання та культивування творчої спадщини Лемківської культури.

Поцікавившись етимологією даного народу ми вияснили: далекі предки лемків (lemko, lemko/rusyn, lemkos) – це руське східно-слов’янське плем’я, що їх дослідники здебільше називають білими хорватами.

         У кінці X ст. західні Карпати були з’єднані з Київською Руссю, потім належали до Галицького і Галицько-Волинського князівств. Цей період приналежності русинів західних Карпат до рідної матері-держави позначився бурхливим розвитком економічного життя, освіти, культури карпатського краю.

          Після розпаду Київської Русі у XIV ст. її південно-західна частина (теперішня Україна з Лемківщиною) увійшли в сферу засягу української народності. Отже, лемки належать до українського народу. Популярна серед лемків народна назва “русини”, “руські” є давньою назвою українців.

Крім національної назви, на північних схилах Карпат стала популярна локальна, етнографічна назва “лемки”, що порівняно найменше дратувала керівні кола Польщі, які з явним недовір’ям ставилися до національної назви “русини”, зокрема новішої “українці”.

Вперше назву “лемки” ввів в історію та літературу Й. Левицький у передмові до власної “Граматики” (1831). Надалі цю назву О. Сторонський, В. Хиляк та інші. Свою етнографічну територію русини-лемки, а потім також їхні сусіди, почали називати Лемківщиною.Події 1944-1947 р.р. значною мірою послабили історичну єдність лемків. Восени 1944 р. Тимчасовий уряд Польщі заключив угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. За тією угодою українське населення, що проживало в межах повоєнної Польщі, підлягало виселенню на Україну в обмін на польське населення, яке виселялося з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, вбивства, грабунки спричинили до того, що маленький відсоток лемків ”добровільно” покинули рідні гори і переселилися на Україну, але основна їхня частина - майже 484 тисячі - були примусово переселені, тобто, кажучи юридичною мовою, депортовано. Старше покоління довший час тужило за рідними горами, натомість молодь швидше пристосувалася до нового середовища, хоч зберегла любов до батьківських традицій, історії карпатського краю.

По іншому склалася доля лемків у Польщі, де після переселення на Україну залишилося їх біля 140 тис. Весною 1947 р. лемків насильно виселено з Карпат згідно з акцією “Вісла” і розсіяно в польському середовищі на західних і північних землях Польщі з метою асиміляції, тобто ополячення. Хоч лемки жили у важких матеріальних і політичних умовах, вони відстоювали свої національні права, не втратили віри на повернення до рідного краю.

Українські лемки справді намагаються зберегти свою культуру, не розчинитися в процесі глобалізації, однак більш помітно це у галицьких лемків. Можливо, пов’язано це з трагічною сторінкою їхнього життя – після війни їх масово виселяли з території сучасної Польщі, де вони жили спокон віків , може з більшою активністю. Однак у галицьких областях і виконавців народних лемківських пісень більше, і підтримка з боку місцевої влади відчутніша. Наприклад, на фестиваль «Лемківська ватра» у місті Монастириську Тернопільської області з’їжджаються лемки з усіх куточків Землі.

Так історично склалися обставини, що після переселення з рідної Лемківщини частина  лемків облюбувала  нашу місцевість, і оселилася на теренах Чортківщини. Багато лемків поселилося саме в селі Пастуше, привнісши, та збагативши наші традиції своєї народною спадщиною.

Тут створили кімнату – музей, куди позносили найцінніші серцю речі – речі привезені з Лемківщини. Відкриття музею відбулося на день села, влітку цього року. Туди  ми і відправилися, Щоб зарядитися духом цього мальовничого краю.

«Хочеться, аби люди не забули звичаї, пісні, обряди лемків» - почули  ми від п.  Ольги Бенедиктівни Домбровської. Лемкині за походженням, жительки села Пастуше.

У пісенній скарбниці лемків численно збереглися давні календарно-обрядові пісні, які тісно пов’язані з конкретною порою року, звичаями та різними видами сільськогосподарської діяльності. У них звучить гімн людині і природі. Колядки, щедрівки, веснянки, собіткові, жниварські пісні лемківського краю належать до багатої палітри українських народних пісень, їхню специфіку неодноразово досліджували та аналізували не лише українські етнографи, літературознавці, музикознавці, але й закордонні культурні діячі. Одну з таких колядок учні записали від учасниці  народного аматорського ансамблю «Горлиця», жительки села Пастуше, лемкині за походженням  п. Ольги Бенедиктівни Домбровської. «Повіште мі пастушкове» (див. дод. 1).

Творча уява лемків, їхні радощі й страждання, смуток і тривога втілюються передовсім у ліричних й побутових піснях, які генетично споріднені з іншими пісенними жанрами, зокрема весільними піснями й баладами. Цілий каскад людських переживань вихлюпується у поетичні рядки. Психологічні колізії, втілені у цих піснях, пов’язуються з жіночою долею, родинними стосунками, чи материнськими почуттями. «Мала я фраїра»(див. дод, 5  )«Гори єм обійшов»(див. дод 4),  «Горе доле ходжу» (див. дод 3), «Під облачком». (див. дод 2)

Пісня   «Під облачком» звучить і сьогодні з екранів телевізорів, зокрема у виконанні таких виконавців, як: Марія  Бурмака та Оксана  Білозір у співпраці з вокальним ансамблем «Мен саунд».

Вміли лемки і милозвучно заколисувати дітей, про що свідчать численні колискові. Нам заспівали колискову: «Ой люляй же мі люляй» (див. дод 7). 

Та є пісні, що створені вже в чужині, але етнічно і  музично співзвучні з народними. В них відображена туга за рідним краєм. Серед таких: «Цне мі ся за тобов» (див. дод 10)  , «Полетів би м на край світа». (див. дод 8 ). 

Лемківські народні пісні мандрували і мандрують по цілому світу. Їхня мелодійність, ліричність легко вплітаються у репертуар художніх колективів та окремих виконавців, серед яких — заслужена хорова капела «Трембіта», хорові капели «Лемковина», «Лемківська студенка», «Відгомін Бескидів», тріо сестер Байко та інші. Понад 20 років в селі існує народний аматорський ансамбль лемківської пісні «Горлиця». 

Академік Микола Колесса написав симфонію № 2 «Лемківська», яка повністю базується на чудовому лемківському мелосі. У 1983 році Микола Філаретович був удостоєний звання лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка за сюїту «Лемківське весілля», яка зіткана із барвистих лемківських весільних пісень.

Особливої уваги заслуговує лемківський одяг. Цю вичерпну інформацію надала нам жителька села п. Ольга Бенедиктівна Домбровська під час чергового експедиційного походу.

Жіночий одяг лемків

Лемківські жінки одіті красиво, охайно і зі смаком, відповідно до традицій, характерних для тої території , на котрій вони проживали і проживають. Одівалися в жіночу сорочку, спідницю, фартух, блузку без рукавів та , в зимовий час, овчинне пальто (жакет). На голові носили чепець або хустку. Взувалися в шкіряні черевики (постоли) або чоботи.

Біла сорочка - з фабричного або кращого домашнього лляного полотна, вишивана на рукавах . В рукавах, до низу, трохи звужена, з застіжкою (дірка на гудзик). Сорочка до роботи - з конопляного полотна, менше дбайливо вишивана, мережана та з ширшими рукавами в ліктях, щоб зручніше працювати; без прикрас біля шиї, тільки з низьким комірцем з того самого полотна. Сорочка-чахлик довга тільки до пояса ("по пупець"). Малі дівчата носять довгі сорочечки по коліна. Жінки мають по сорочці до колін –подолок,подулок, спідник (нижня сорочка) (з домашнього, не вибагливого полотна, в більшості конопляного).

Фартух - це спідниця на неділю або свято з купленого матеріалу. Літник - спідниця - для дівчат, пошита з матерії синього, червоного або рожевого кольору; для замужніх - з бузкового, зеленого або білого кольору; для вдови - з чорної - кабат.

Жінки збирають фартухи в дуже дрібненькі зморшки (плісування), збиранки і прикрашують при поясі з м'якого полотна обшивкою, з довгим шнуром до запоясування довкола фартуха. Спідниця обшита довкола фарбіткою (кольорові вузькі ленти), а у заміжніх жінок - червоними, зеленими, білими, жовтими шнурочками, крайками. Деякі жінки (й дівчата) прикрашають свої фартухи мереживом з квітами.

Обшивка при поясі, що тримає спідницю на стегнах, є підкладом у середині, щоб літник був зручним. Перед спідниці шиють з білого полотна або іншого дешевшого матеріалу, бо спідниця зпереду й так закрита запаскою.

Запаска - це теж сплісована частина жіночого одягу, але з іншого матеріалу, кращого за якістю та кольором. Має такі самі нашиті стрічки, що й фартух, а крім того, має ще внизу складки з мережива. Нашивки також різнокольорові. Запаскою

опоясуються жінки зпереду, а кінці запаски зв'язують під корсеткою.

Лейбик (горсет, корсетка, лейбича)- це рід светра без рукавів або камізельки, шиють з темно-бордового (гранатового) сукна. Носять у великі торжества, з чорної матерії - на будень, а з синього або темно-зеленого - на свята (здебільшого релігійні). Прикрашають його нашивками та жовтими металевими гудзиками, а краї обшивають купованою драбинкою. На обох полах лейбика ззаду вишивають, так звану, "кошицю" – візерунок подібний до галузки ялини, а на грудях – візерунок "колічка" (маленькі коліщатка).        Влітку носять корсетку, розстібнену на грудях, а застібнену тільки в поясі, але взимку запинають повністю.

Спідня білизна - спідник, що складається з білої спідниці, пошитої з коніпного (коніпне - згрібне) ( у багатших газдинь із льняного полотна) на таку саму форму, як верхня спідниця, тільки без нашивок і окремих фальбань(шлярок,зібраних складками смужок матерії, пришитих для оздоблення одягу).

Прикраси шиї є невід’ємним компонентом традиційного костюму лемківської жінки. Для дівчат крайки(красиві пояси), пацьорки – намиста з коралів, що їх роблять самі жінки; молодиці купують коралі з дукатами (або медаликами, хрестиками), зеленого, золотого, голубого, фіолетового або червоного кольору (під час посту носять - темно-фіолетового або чорного); старші газдині носять білі або чорні пацьорки з коралями. Дівчата й молодиці причіплюють ззаду до шиї (до коралів) широку стрічку вишитої тканини, що прикріплялася до намиста, т. зв. басабанку, басамунку, басамунчу. Кінець цієї стрічки звисає аж до пояса.

Головний убір. Жінки та дівчата на голові носять хусті, хустини, що їх називають "фацеличатами" - від італійського слова "фацелієтто" - хустина.

Ця назва є ще з тих часів, коли римські купці приходили в карпатські гори із своїм крамом. Влітку дівчата ходять з відкритою головою, а накривають голову тільки , коли працюють або в дощові, похмурі дні. Заміжні й старші жінки накривають голову хустинами (фацеликами), а волосся не заплітають у коси,а тільки скручують у мале колечко (з ялівцевого прута, ліщини або дроту),це т. зв. хімля, химка, хомевка. На хімлю вкладають чіпчик (дуже гарно вишиваний на неділю або свято), що зветься чіпец ,чепец, а чіпці зв'язують довкола голови із зав'язкою під шию хустку (фацелик). Своєрідним у цій групі теж є спосіб зав'язування-чіпчення голови замужньої жінки та зв'язування хустини під бородою.

Дуже оригінальною є велика біла хустка на голову, великий фацелик з купленого полотна. Окремим є накриття голови для молодиць під час весілля, до шлюбу та по весіллі. Під час весілля молодиця носить на голові по розплетених косах барвінковий вінок зі стрічками, які звисають нижче пояса. Вінок має, крім барвінкових і міркових галузок, куплені квіти, чічки та різні блискучі (золоті, срібні) бляшки. Молода до шлюбу вкриває голову віночком з самих стрічок і стяжок. По закінченню весілля, по т. зв. почіпчинах, зачісують волосся та перев'язують голову молодиці хусткою в три роги з довгим кінцем поза пояс. Ця хустка зветься хустя - рубець. Вперше дівчина могла одіти хімлю і чіпець після власного весілля.

Фацелики (хусті) чисті без стрічок, тільки з готовими, фабричними прикрасами-квітами, галузочками вишень-черешень, різнобарвними очками, мережками, колісчатами тощо.

Спідниці не є шиті зі строкатого матеріалу, тільки в рівні різні очка, кривульки, пружки, в'язочки квітів, лісових і городових ягід тощо. До того цілість визбирана - сплісована в рівні пасма, як у гармонії (акордеону).

Взуття. Ноги взувають у ходаки. Це - з гіршої (дешевшої) шкури домашньої роботи - шиті лапці, з вищими берегами та круглим закінченням у п'ятах. Ходаки прив'язують до ноги сукняними шнурками, т. зв. настрочанками. Це з чорної вовни плетений, сильний шнурок, яким прив'язують ходаки до ноги та закручують білі (льняні або конопляні) онучки повище кісток.

Непересічною спорудою сакрального призначення в Чортківському районі є храм Божий Івана Хрестителя, що знаходиться в центрі села, на перехресті доріг. Архітектурна цінність його втому, що побудований в стилі Лемківської церкви.

Ми вирішили поцікавитися, що ж це за такий стиль, і в чому полягає його особливість.

\

І вияснили:

В кожній тридільній лемківській церкві з трьома вежами є своя особлива пластична ритміка і своя особлива пластична мелодика. Розмірене повторення не ідентичних, а тільки подібних одна до одної веж - це є елементарна пластична ритміка. А убування висоти церковних веж від високої - над нартексом або бабинцем, через середню - над навою, до низької - над вівтарем, це є пластичний мотив або навіть елементарна пластична мелодія, яка має свій особливий вираз від "fortissimo" до "poanissimo".

Найвища вежа - це визначна, особливо в сільському краєвиді, архітектурна форма. Висока вежа е такий психо-емоціональний чинник, який стимулює певну реакцію з боку глядачів, збуджує зорову увагу своєю величчю. А якщо ця висока вежа є одночасно й дзвіниця, то вона збуджує ще й слухову увагу звуками дзвонів, від яких розноситься благовість. Висока вежа наочно виражає тенденцію вгору, породжує мажорний настрій, викликає душевне піднесення.

Такий стимулятивний ефект діяння високої вежі на людей збігався з її оборонною ролею у минулому, коли була потреба зміцнювати стійкість патріотичних почувань для захисту села і цілого краю від агресії ворога.

Середня вежа - це є перехід від стимулятивно діючого чин-ника до чинника седативного (заспокійливого. -Ред.) діяння.

Найнижча вежа становить своїм змістом і розміром контраст до найвищої. Будучи над вівтарем, ця вежа не тільки відповідає седативному діянню місця, на якому зосереджується молитовне заглиблення віруючих, а й своєю низькою висотою вона цілком співзвучна тим приниженням і стражданням, через які пройшов Спаситель для врятування людськости від моральної загибелі. Тут, у святилищі, відбувається Пресв. Євxаристія - таїнство перетворення самопожертви і великих людських мук, доведених до смерти, на подолання цієї смерти життям, на ствердження цього осяяного любов'ю до людей життя.

Мінорний настрій, породжений стриманістю архітектурних форм, сприятливих затишкові; самозаглибленню, веде до ще більшого душевного піднесення, ніж те, яке породжують сильно діючі своєю величчю ефекти зовнішнього оточення.

Можливо, саме такий, а можливо, якийсь подібний глибокий зміст лежить у яскраво вираженій динаміці спадання висоти веж у типових лемківських церквах.

Динаміку спадання висоти веж у сільських церквах Лемківщини утворено в пошуках якнайкращої відповідности між змістом християнського храму та його пластичною формою.