ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

ТЕМА № 2: ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ

З дисципліни: «Юридична психологія».

Категорія слухачів: курсанти інститутів НАВС.

Навчальна мета: викладення навчального матеріалу

Розвиваюча мета: формування наукового світогляду та професійного мислення Виховна мета: визначення перспектив застосування психологічних знань в професійній діяльності

Обсяг навчального часу: 2 години.

Навчальне обладнання, ТЗН: Мультимедійний комплекс, лазерна указка

Наочні засоби: Схеми, плакати.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв'язки:

«Основи психології та педагогіки»

Навчальні питання:

1. Поняття особистості злочинця та основні детермінанти її формування

2. Структура особистості злочинця

3. Злочинна поведінка та механізми її формування

Рекомендована література:

1. Юридична психологія: підручник / Александров Д.О., Андросюк В.Г., Казміренко Л.І. та ін.: заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – Вид. 2-є, доопр. та доп. – К.: КНТ, 2008. – 352 с.

2. Юридична психологія. Альбом схем з коментарями / Александров Д.О., Андросюк В.Г., Казміренко Л.І. та ін.: заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – Вид. 3-є, доопр. та доп. – К.: КНТ, 2008. – 152 с.

3. Юридична психологія: словник / Александров Д.О., Андросюк В.Г., Казміренко Л.І. та ін.: заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – Вид. 2-ге, уточ. та доп. – К.: КНТ, 2008. – 224 с.

4. Юридична психологія: практикум / за заг. ред. Л.І. Казміренко. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. – 190 с.

ВСТУП

Особистість у психології – активний носій свідомості, який має індивідуально-типову структуру психологічних властивостей і якостей, вибірково ставиться до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі. Під психологічними особливостями особистості розуміють відносно стабільну сукупність індивідуальних властивостей, що визначають типові форми її реагування та адаптивні механізми поведінки, систему уявлень про себе, характер міжособистісних відносин і соціальної взаємодії. Інакше кажучи, це внутрішній компонент особистості, що є відносно стійким та індивідуально неповторним і забезпечує особі активну поведінку в суспільстві.

Існують різні підходи до визначення структури особистості та її елементів (підструктур). Зокрема, відповідно до теорії О. Ковальова, в структурі особистості слід виділяти: основні компоненти (спрямованість, здібності, характер, систему управління “Я”), психічні процеси та стани. Концепція особистості, розроблена К. Платоновим, передбачає існування чотирьох підструктур: біопсихічних якостей, психічних процесів, досвіду особистості та спрямованості, на які накладаються загальні інтегральні особливості – здібності і характер, що начебто “вбирають” у себе особливості окремих рис та підструктур взагалі.

1. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ ТА ОСНОВНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ

Зазначене дозволяє запропонувати наступне визначення: особистість злочинця – свідомий суб’єкт, наділений сукупністю біологічно обумовлених і соціально детермінованих властивостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов.

Центральним запитанням проблеми особистості злочинця є спiввiдношення наслідуваних (бiологiчних) та набутих (соціальних) властивостей у детермінації злочинної поведiнки, i в зв’язку з цим – визначення можливостей та меж її корекції.

А. Біологізаторські концепції особистості злочинця

Антропологічний напрям у визначенні природи злочинця звичайно пов’язують із іменем італійського лікаря-психіатра Ч. Ломброзо. Однак ще у 20-х рр. XIX ст. Ф. Галль намагався встановити зв’язок між злочинами і відділами головного мозку, де кожен керує тією або іншою властивістю душі. Він вважав, що всі здатності і нахили людини вроджені і знаходяться в прямій залежності від будови і розвитку певного відділу мозку.

Але Ф. Галль не став родоначальником антропологічного напряму. Його започаткував Ч. Ломброзо, який за свою понад 30-річну професійну діяльність вивчив близько 11 тис. злочинців, провів розтин тисяч тіл правопорушників і дійшов висновку: злочинець – атавістична істота, яка є носієм інстинктів первісної людини і нижчих тварин. Оскільки в злочинці відроджується дикун, він і за своїм зовнішнім виглядом повинен відрізнятися від законослухняного громадянина. Пізніше під впливом критики Ч. Ломброзо пішов на деякі поступки і ввів поняття “випадкового злочинця”.

Конституціональний напрям був заснований Е. Кречмером та У. Шелдоном. Розроблена система так званих “соматотипів” і виділені три основні типи будови тіла (пікніки, астеніки, атлети), що дозволяло класифікувати індивідів за будовою тіла, а потім використовувати одержані дані як базу для визначення особливостей темпераменту. В одній із своїх робіт У. Шелдон доводив, що 200 молодих злочинців, які перебували на обліку в Бостонському агентстві з надання допомоги, відрізнялися за своїми тілесними характеристиками від незлочинців.

Генетичний напрям. Відкриття в галузі генетики оживили і загострили наукову дискусію щодо біологічних детермінант злочинності. На початку 50-х років у США в злочинця, якій вчинив декілька вбивств, при медичному обстеженні було виявлено наявність додаткової хромосоми типу “У”. Майже одночасно цю додаткову хромосому було виявлено також у злочинця, який вчинив вбивство у Франції. Було оголошено, що нарешті виявлено “хромосому насилля”, “хромосому жорстокості”.

Для перевірки цієї гіпотези в тюрмах США і Франції провели дослідження ув’язнених. За їх результатами, опублікованими в 1975 році Паризьким інститутом кримінології, наявність додаткової хромосоми типу “У” було встановлено у 1,0-1,4% осіб, що відбувають покарання. У ФРН було обстежено декілька тисяч осіб із метою порівняння.

Фрейдизм. Жодне відкриття в сфері мотивації людської поведінки не залишало осторонь проблему протидії злочинності. Повною мірою це стосується вчення З. Фрейда, австрійського психіатра і психолога, засновника психоаналізу. Він розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох інстанцій: “Воно”, “Я”, “Над-Я”. “Я” людини пов’язане з свідомістю, від нього надходить ініціатива щодо витіснення з свідомості слідів психотравмуючих обставини. Однак всередині людини панує “Воно”, яке сконцентровує неусвідомлювані потяги. Витіснення потягів супроводжується формуванням “Над-Я”, яке є своєрідним цензором, містком, що поєднує “Я” і “Воно”.

Аналітична психологія К. Юнга. Автор виділяв у несвідомому дві складові: особисте несвідоме і колективне несвідоме. Перше включає все, що людина прагне забути, витіснити із свідомості, але залишається як слід у несвідомому. Вміст колективного несвідомого не набувається протягом життя однієї людини, воно є вродженими інстинктами і первісними формами розуміння – так звані архетипи або ідеї. Колективне несвідоме, на думку К. Юнга, дозволяє пояснити причини злочинності: вони є результатом досвіду людського співжиття, переживаннями минулого у підсвідомості.

Б. Соціологізаторські концепції особистості злочинця

Індивідуальна психологія А. Адлера. Автор обгрунтував положення про обумовленість психіки людини суспільними умовами існування. Згідно його теорії, у всіх духовно нещасних, погано вихованих або невротичних натур у дитинстві не було умов для розвитку соціальних почуттів, і тому їм не вистачає мужності, оптимізму, впевненості в своїх силах. Якщо на шляху до вищого рівня розвитку з’являються перешкоди, формується почуття неповноцінності, і особа змушена вдаватися до компенсацій (заміщень) для пом’якшення психотравмуючих переживань. Одним із варіантів такої компенсаторної поведінки є вчинення правопорушень (злочинів).

Теорія диференційного зв’язку Е. Сатерленда – в центрі її уваги знаходяться частота, інтенсивність і значення соціальних відносин, а не особливості особистості або характеристики оточення. В міських районах рівень деліквентності вищий, оскільки їх мешканці частіше зустрічаються зі злочинними моделями поведінки (теорія “поганої компанії”).

Запропонована Е. Сатерлендом теорія базується на наступних положеннях: злочинній поведінці навчаються, взаємодіючи в процесі спілкування з іншими особами; навчання злочинній поведінці відбувається переважно в групах, де відносини мають безпосередній, особистий характер; специфічна спрямованість мотивів і прагнень формується на основі оцінок правових норм як прийнятних чи неприйнятних; особа стає деліквентом внаслідок переважання в неї оцінок, сприятливих для порушення закону, над оцінками, що цьому не сприяють; процес навчання злочинній поведінці в ході контактів з моделями злочинної і незлочинної поведінки включає в себе механізми, що діють в процесі будь-якого навчання.

Теорія аномії Р. Мертона присвячена питанням відповідності світогляду індивіда існуючій в суспільстві системі соціальних цінностей. Аномія – стан дезорганізації особистості, що виникає внаслідок її дезорієнтації в складній соціальній ситуації (конфлікт норм, суперечливі вимоги тощо). Розвиток аномії звичайно розпочинається в родині: діти відчувають, а пізніше – розуміють подвійну природу поведінки і нещирість батьків, які навчають чесності, а самі звертаються до обману. Перенесення батьками своїх амбіцій на дитину, бажання, щоб вона досягла успіху там, де вони зазнали поразки, також може сприяти розвитку аномії.

Згідно теорії субкультур (Чикагська школа соціології та психології), людина розвивається відповідно до цінностей і норм свого оточення, не сприймаючи чи слабко сприймаючи цінності культури в цілому.

Природа делінквентної субкультури обумовлена соціальними цінностями нижчих прошарків суспільства. Прагнення до “стійкості” та “мужності” виявляється тут у неформальній установці, що підліток повинен “нікому і ні в чому не поступатися”. Теорія делінквентної субкультури базується на наступних положеннях: для нижчих прошарків суспільства характерні власні цінності, що помітно відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві; конфлікт цінностей призводить до того, що цінності нижчого класу автоматично призводять до порушення законів.

Концепція нейтралізації С. Сайкса та Т. Матзи полягає у висвітленні механізмів виправдання делінквентної поведінки. Автори вважають, що деліквенти мають достатнє уявлення про соціальні норми, але виправдовують власну протиправну поведінку за допомогою наступних різновидів нейтралізації: 1) заперечення відповідальності (людина вважає себе скоріше об’єктом дії, ніж її суб’єктом, вона – жертва обставин); 2) заперечення шкоди (людина вважає, що насправді ніхто не страждає від її дій); 3) заперечення наявності жертви (спричинення шкоди не розглядається як протиправне); 4) засудження засуджуючих (людина вважає всіх, хто її засуджує, лицемірами, замаскованими девіантами, якими керують негативні почуття); 5) посилання на вищі обставини (порушення вимог суспільства нейтралізується тим, що людина робить це в ім’я відданості малим групам).

Теорія стигматизації спирається на положення, сформульовані Ф. Танненбаумом. Згідно їй, ніщо не є злочином, але суспільство визначає деякі вчинки як злочинні і таврує їх.

Виділяють наступні ознаки процесу стигматизації: 1) жодна дія не злочинна сама по собі, вона є такою в силу закону; 2) визначення того, що є злочинним, відбувається інтересах пануючих у суспільстві груп; 3) людина стає злочинцем не тому, що вона порушила закон, а внаслідок наділення її владою таким статусом; 4) у вчиненні злочинів викривають лише небагатьох, тоді як багато хто може бути винним не менше; 5) характеристики злочинця (належність до меншості, відсутність постійного місця проживання, освіта тощо) впливають на суворість покарання; 6) карна юстиція виходить із стереотипного уявлення про злочинця як про людину низьких моральних якостей, що заслуговує на засудження; 7) тим, хто одного разу був затаврований як злочинець, важко звільнитися від цього тавра, поновити своє становище в суспільстві.

2. Структура особистості злочинця

Фундаментальне дослідження авторського колективу під керівництвом Ю.М. Антоняна, результатами якого стало виділення трьох основних рівнів особистості злочинця. Перший рівень – вроджені особливості, що визначають темп психічної активності, силу і рухливість психічних процесів, стійкі емоційні властивості та інші параметри, котрі стосуються темпераменту. Другий рівень характеризується сукупністю стійких якостей, що сформувалися в процесі індивідуального розвитку в соціальному середовищі і проявляються у вигляді типових реакцій і поведінки. Третій рівень стосується соціальної спрямованості особистості, ієрархії її цінностей і моральних установок.

За результатами проведеного дослідження встановлено, що найбільш типовими за психологічними особливостями є злочинці, які вчинили тяжкі насильницькі злочини (зґвалтування, грабежі, розбої тощо), менш типовими – особи із корисливою спрямованістю (крадії, шахраї тощо). Мінімальна типовість і, відповідно, найбільша психологічна різноманітність притаманна законослухняним громадянам.

У юридичній психології існують різні погляди на те, яка саме спрямованість притаманна правопорушникові. Так, наприклад, С.А. Тарарухін вказує^[1], що психологія правопорушника характеризується антисуспільною спрямованістю, і виділяє такі її типи:

- асоціальна – коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має чітко вираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;

- антисоціальна – поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для засад суспільного буття;

- суспільно небезпечна – свідомо спрямована проти основних засад суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку.

Суспільно небезпечна спрямованість, у свою чергу, поділяється на три підтипи:

- некримінальний – при антисуспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому;

- передкримінальний – при такій же поведінці і високій імовірності того, що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем;

- кримінальний – після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому.

Єнікеєв М.І. бере за критерій для виділення різних видів спрямованості правопорушника ступінь його соціальної шкідливості і визначає три типи, причому основою для виділення двох перших є особливості ціннісно-орієнтаційної деформації особистості, для третього – дефекти психічної саморегуляції:

1) асоціальний – коли особа до кінця не сприйняла соціальні цінності і через це будує свою поведінку, нехтуючи ними. Автор називає таких злочинців “ситуативними”, “менш злісними”;

2) антисоціальний – коли особа “постійно готова вчинити злочин”, це “злісні, професійні злочинці”.

Ці два типи злочинців автор розподіляє на три можливих підтипи (залежно від змісту ціннісно-орієнтаційної спрямованості):

- корисливий – злочинці (правопорушники), які зазіхають на розподіл матеріальних благ у суспільстві;

- насильницький – злочинці (правопорушники) з агресивною, антигуманною спрямованістю, з украй зневажливим ставленням до життя, здоров’я та особистої гідності інших людей;

- корисливо-насильницький – злочинці (правопорушники), які поєднують в собі риси двох попередніх;

3) “випадковий” тип – такий, що характеризується дефектами психічної саморегуляції. Сюди належать особи, які вчинили злочин вперше внаслідок збігу обставин, не змогли протистояти криміногенній ситуації тощо.

Як вже зазначалось вище, особливість особистості правопорушників полягає саме в специфічному характері їх спрямованості, в її співвідношенні з соціальними цінностями та нормами. Залежно від того, як співвідносяться ціннісні орієнтації, спрямованість особистості і соціальні цінності, можна виділяти три типи спрямованості особистості:

1) соціальну, що характеризується повним прийняттям особою цінностей і норм суспільства, готовністю їх наслідувати та дотримуватися у своїй життєдіяльності;

2) асоціальну, що характеризується недостатнім ступенем соціалізації особи й “незалученням” її до системи соціальних цінностей та норм; особи із такою спрямованістю вчиняють правопорушення не тому, що свідомо спрямовують свої дії проти суспільних цінностей і бажають їх порушити, а тому, що не сприймають або не усвідомлюють цінність відповідних процесів, явищ, відносин, ідей тощо;

3) антисоціальну – коли особа свідомо спрямовує свою поведінку проти соціальних цінностей; вона усвідомлює той факт, що порушує відповідні норми, знищує певні цінності, але умисно діє саме так.

3. Злочинна поведінка та механізми її формування

Структуру конкретного злочину можна охарактеризувати як дiяння, що складається з чотирьох елементiв: об’єкта (на що спрямоване діяння), об’єктивної сторони (способу вчинення дiяння), суб’єкта (особи, що вчинила дiяння) і суб’єктивної сторони (ставлення до дiяння та його результатiв). Оскільки злочинний результат є своєрiдною формою взаємодiї особистості з середовищем, то й етапи формування злочинної поведiнки слiд розглядати на тлi соцiальної дiйсностi. Вони виглядають наступним чином:

1) формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю;

2) мотивацiя антисуспiльного вчинку (мотиваційний етап);

3) прийняття конкретного рiшення про його здiйснення (етап цілепокладання);

4) реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв (операціональний етап).

Поведінка – ланка, що опосередковує взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Елементарною ланкою поведінки є вчинок – одинична цілеспрямована дія, взята у нерозривній єдності суб’єктивних спонукань і соціально значимих наслідків. Злочин – вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під контролем свідомості: вибірковість поведінки стає основою кримінальної відповідальності за його вчинення.

Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними категоріями – суспільної небезпеки і протиправності. До них часто додається винуватість і покарання, хоча, на наш погляд, це не цілком вірно, оскільки без вини немає злочину, а покарання – наслідок, результат вчиненого злочину, а не він сам. Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної.

Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі та часі і включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки за формою має такі ж компоненти, як законослухняна, але їх зміст інший. Із чотирьох зазначених вище етапів (формування особистостi з антисуспiльною спрямованiстю; мотивацiя антисуспiльного вчинку; прийняття конкретного рiшення про його здiйснення; реалiзацiя цього рiшення, включаючи сам вчинок та настання його наслiдкiв) власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.

Людина – не пасивний об’єкт, що лише сприймає вплив оточення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в певних межах умови свого життя, свою особистiсть. Ця активнiсть виявляється, передусiм, у соцiальних ролях.

Соціальна роль – це реальна суспільна функція особи, зумовлена її становищем у системі суспільних відносин, приналежністю до певної соцiальної групи, взаєминами з iншими людьми та соціальними інститутами в рiзних сферах суспільного життя.

Загальновідомо, що основою поведiнки людини є, насамперед, її потреби, що в подальшому визначають механізм формування мотивів. Значна частка потреб має бiологiчну природу (напр., у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та iн.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією.

Загалом потреби злочинця відрізняються такими ознаками: 1) нерозвиненість соціально-необхідних потреб; 2) матеріально-утилітарний характер; 3) перебільшення потреб, тобто перевищення середнього стандарту і правомірних можливостей їх задоволення.

Так, психологічні дослідження свідчать, що в осiб, якi вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби видозмінилися таким чином:

- потреба у спілкуванні – в насильство над оточуючими;

- потреба у самоствердженні – у прагнення домінувати, застосовувати силу, принижувати iншу людину;

- потреба у визнаннi – в егоцентризм;

- потреба у повазі – в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

На основі потреб виникає відповідна система інтересів. Інтерес – це крок від потреби до поведінки, це усвідомлення потреби і співвіднесення її з наявними умовами і засобами реалізації. При усвідомленні потреби свідомість прямо чи опосередковано спрямовується на відповідні об’єкти, спричиняючи виникнення безпосереднього чи побічного інтересу і перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії – при співпадінні мети і наслідків, що наступили; 2) до самих дій (коли мета і результати не співпадають); 3) до злочинної поведінки безвідносно її результату; 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, домінування та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Потреби особи та необхідність їх задоволення опосередковують виникнення мотиву – обгрунтування свідомого рішення діяти задля її задоволення.

За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділити на декілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Окрему групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, забарвлені їх віковими особливостями, що за умови недостатньої сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдосоціалізації нерідко призводить до неповного чи викривленого усвідомлення спонукань та змісту фактично вчиненого.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того – спровокуватися потерпілим (наприклад, при хуліганстві).

Більш загальним щодо приводу є поняття стимул, тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Термін “мотивація”, похідний від “мотиву”, вживається у декількох значеннях. У вузькому сенсі це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій “боротьбі мотивів” (“за” і “проти”) та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотив необхідно відрізняти від наміру – мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки – цілепокладанні – різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб’єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають за наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому – вони допускаються. Мета – форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв’язок мотивів і цілей дій – основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення – психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки, безпосередньо пов’язаний із її вибірковістю.

Структура процесу прийняття рішення представлена наступними етапами: 1) підготовчий – переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний – вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний – оцінка рішення з позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі – сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу.

Заключним (операціональним) етапом психологічної структури злочинної поведінки є реалізація прийнятого рішення – безпосереднє вчинення злочину. Власне поведінкою є лише цей заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості.

Психологічна структура злочинної поведінки може бути розгорнутою чи скороченою, а етапи – тривалими в часі або швидкоплинними.

Правосуб’єктність - досягнення відповідного віку кримінальної відповідальності та розвиненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смислі достатніх для оцінки вчинених дій. Поза свідомістю та волею немає злочину і відповідальності за нього.

ВИСНОВКИ

Таким чином, поведінка людини є системним явищем. Ця система організується певними вихідними принципами і позиціями особистості, а саме – ієрархією потреб і мотивів, цілями і цінностями, соціальними установками, спрямованістю. Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з’явилося прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі – прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його реалізацію. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус – невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб’єкт і що він при цьому переживав.

^[1] Психологія особистості правопорушника // Юридична психологія. Підручник. К.: НАВСУ, 2000, Розділ 12