Лекція

На тему:

Діяльність українських емігрантів у Канаді

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

  План:

1.                   Історіографія  та джерельна база проблеми
2.                   Передумови виникнення еміграції до Канади
3.                   Соціально-економічне становище українських емігрантів у кінці ХІХ – на початку ХХ ст.  на теренах Канади
4.                   Участь українців Канади в громадсько-політичному житті

 

1.                   Історіографія проблеми

Однією із перших спроб написання історії українських переселенців в Канаді була брошура «Західна Канада» [15]. Короткі пояснення про її багатство і землі для поселенців. У роботі міститься фактичний матеріал про життя та побут українських емігрантів.

Особливо цінною є робота В. Корольова [20], в якій охарактеризовано причини еміграції україн­ців підросійської і підавстрійської України, умови переїзду, обста­вини працевлаштування, рівень заробітків, обзаведення господарством фармерів, згадується і про українців-іммігрантів з Буковини.

У 1927 р. була видана ґрунтовна праця під назвою «Церква українців у Канаді» за авторством  П. Божика [9]. У ній розглядався церковний розвиток української громади в контексті історії виникнення перших українських поселень.

Серед різних публікацій необхідно відзначити брошуру І.Ткачука «Українці за океаном» [34], яка  вийшла друком у 1930 р. Основною метою автора було показати складне життя емігрантів.

Багато нового вносили до історії українців Канади англомовні праці,  такі як «The Ukrainian Canadians: A Study in Assimilation by Charles H. Young» [38], яка з’явилася у 1931 р. і праця В. Лисенко «Люди в кожухах: Дослідження асиміляції» [24], що побачила світ у 1947 р. Також потрібно згадати працю Р. Енгленда «Іммігранти з Центральної Європи в Канаду» [31], що частково обговорювала українське піонерство в Канаді.

У 1951 році у Вінніпегу накладом Комітету Українців Канади була видана книга Л. Білецького “Українські піонери в Канаді 1891-1951” [1]. Л. Білецький пише про історію першої хвилі еміграції, називає причину, яка спонукала канадський уряд запрошувати українців до еміграції в Канаду.

Суттєвий внесок в історіографію зробив відомий літописець діаспори М. Марунчак. Його двотомна «Історія Канади» [27], [28]  та «Студії до історії українців в Канаді» [29]  дозволяють реконструювати боротьбу канадських українців за суверенність і соборність України.

У 1972 р вийшла праця «Канадійська Русь: подорожні спомини» Н. Дмитрова [2]. У праці містяться матеріали про піонерську добу, а також  документація українського минулого.

У Оттаві вийшла друком праця М. Боровика «Століття українського поселення в Канаді (1891–1991)»  [11],  яка містить інформацію про  причини еміграції, розповідає про перших українських піонерів, початки організації громадського життя, церкви, виникнення та організацію шкільництва і позашкільної освіти . 

З 20-х і особливо у 30-х роках висвітлення питань еміграції набуло різних оцінок: у країнах Заходу – в основному об’єктивних, а в СРСР і прихильних до нього зарубіжних колах – виключно з класових, з негативною оцінкою. У радянській історіографії чи не вперше про заокеанську еміграцію згадав Г. Піддубний у своїй праці «Буковина. Її минуле і сучасне: Суспільно-політичний нарис із малюнками і мапою Буковини» (1928) [30]. Він вперше зробив спробу визначити її чисельність, хоче значно завищив дані, вказав країни поселення емігрантів – США, Канада, Бразилія та Аргентина.

Надалі радянська історіографія рідко зверталася до цієї теми, а коли і зверталася, то  лише в загальних рисах – як наслідок капіталістичної експлуатації.

Варто зазначити, що з кінця 1950-х – початку 60-х  рр. в умовах хрущовської «відлиги» дещо розширюються межі дослідження цього питання. У 1960 р. вийшла одна з перших радянських історіографічних праць «Українська трудова еміграція в США і Канаді (кін. ХІХ – поч. ХХІ ст.)  видатного українського історика А. Шлепакова [39]. Він у своїй праці висвітлив ряд особливостей заокеанської еміграції, які раніше взагалі не визначались радянськими дослідниками. Наприклад, він поряд із традиційними питаннями причин еміграції, умови переїзду, діяльність агентів, числа емігрантів тощо, він досить широко висвітлив питання співжиття емігрантів із іншими етнічними спільнотами в США та Канаді, інтеграцію заробітчан у заокеанське суспільство, становлення і розвиток  українських культурних та громадських організацій та участь українських емігрантів у політичному житті.

І. Компанієць [19]  у своїй праці зазначав про масштаби канадської еміграції із західноукраїнських земель, він писав про діяльність еміграційних агентів, про важке становище тих, хто виїжджав на Американський континент.

Про заокеанську еміграцію писали М. Кравець [21], П. Свєжинський [32], І. Коломієць [18]  та ін. Вони досліджували широке коло питань соціально-економічного розвитку Галичини, Закарпаття та Північної Буковини у другій половині ХІХ – на початку XX століття. Еміграція розглядалася авторами як один із наслідків економічної політики австрійських та угорських властей.

Отже, радянські історики здебільшого аналізували причини трудової еміграції, динаміку переселення, регіони розміщення за океаном, трудову та національно-культурну діяльність, проблеми мовно-релігійної асиміляції. Зрозуміло, що в працях радянської доби (Л. Баграмов, Ю. Жлуктенко, В. Кабузан, А. Шлепаков та ін.) замовчувалася діяльність праворадикальних і центристських українських громадсько-політичних об'єднань, їхні зв’язки з Батьківщиною, насамперед висвітлювалися прояви боротьби за економічні права та протистояння з «українськими буржуазними націоналістами», до яких зараховували прихильників УНР і ЗУНР.

Праця П. Кравчука [22] містить  цінний історичний матеріал, який базується на джерельній базі, перш за все українських емігрантських газетах. Монографія П. Кравчука значно сприяла розширенню історичних знань з досліджуваної проблеми.

Зі зміною суспільно-політичної ситуації Радянському Союзі із середини 80-х років з'являються нові можливості для вивчення еміграційної проблематики. У зв’язку із послабленням цензури, відкритий доступ до раніше закритих джерел створили сприятливі умови для подальшого вивчення проблеми української еміграції. Друкується стаття І. Лепши "Еміграція: причини і наслідки" [42]. В ній висвітлені причини еміграції, умови праці й побуту українських переселенців, їх чисельність, культурно-просвітницька діяльність.

Після проголошення незалежності України вітчизняні дослідники еміграції дістали змогу та можливість використовувати нові джерела та літературу, співпрацювати із зарубіжними дослідниками, а також спільно публікувати свої праці.

В 1990 р. побачив світ збірник статей "Українські канадці в історичних зв'язках з землею своїх батьків" [36]. Він був підготовлений українсько - канадським авторським колективом (В. Євтух, Л. Лещенко, С. Лазебник,      О. Ковальчук, П. Кравчук, М. Гринчишин, М. Юркас та ін.) під керівництвом академіка А. Шлєпакова. Перші чотири розділи присвячені першій хвилі української еміграції в Канаді. В них розкрито причини еміграції, показано їх джерела та напрямки, умови життя й праці українських емігрантів, їх статус, особливості розселення.

Вітчизняні історики С. Качараба [17], Б. Лановик [16] та ін., опираючись на архівні документи, історико-мемуарні праці діаспори з колишніх спецфондів бібліотек, розпочали досліджувати зазначені процеси з позицій незаангажованості та історизму.

З’явилася ціла низка публікацій, зокрема М. Макара [25] – про діяльність еміграційних агентів на західноукраїнських землях, про інтеграцію українців у канадське суспільство. Автор здійснює комплексний аналіз соціально-політичної інтеграції української етнічної групи в канадське суспільство, показує участь представників української етнічної групи в політичному та державному житті Канади.

Вагомим доробком українських істориків Канади є збірник праць за редакцією  Л. Лоцюка та С. Гринюка [67], який побачив світ  у 1991 році. До нього увійшли статті про імміграційну політику Канади у міжвоєнний період, освоєння українцями канадського заходу, адаптацію українців до канадських умов життя та ін. У роботі зібрані документи, статистичні дані та аналітичний матеріал про особливості української еміграції.

У 1993 році вийшла публікація В. Євтуха та О. Ковальчука [41]. Автори, використовуючи цікаві статистичні та інші матеріали, аналізують проблеми соціально-демографічної інтеграції канадців українського походження.

Суттєвим внеском у з'ясування проблем еміграції насамперед є монографія С. Качараби [17]. Залучивши широку джерельну базу, львівський вчений розглянув етнополітичні та соціально-економічні передумови переселень, еміграційну політику відродженої Польщі, особливості виїзду до США і Канади, вплив імміграційної політики цих країн на динаміку та розселення західноукраїнських емігрантів.

У 2006 р. з’явилась монографія В. Макара [25]. Автор робить підбір та короткий опис джерел з історії української діаспори у Канаді, у тому числі і з канадських архівів, встановлює причини еміграційного руху українців за океан, показує участь переселенців у політичному та державному житті країни. У монографії автор приділив значну увагу освіті. В. Макар дослідив загальне матеріальне становище українців у Канаді, порівнював рівень щорічних прибутків із загальноканадськими. Автор побіжно згадує про імміграційну політику в Канаді та роботу українських громадських організацій. Монографія Макара є важливим внеском у справу цілісного вивчення історії української громади в Канаді.

В. Ботушанський  у  своїх монографіях [12], [13] глибоко досліджує причини еміграції. Автор  розкриває ставлення австрійської влади до еміграції з краю. Досить детально і в критичному плані показано діяльність еміграційних бюро-агентств, які дбали про власний зиск від еміграції. Дослідники на підставі різної преси та заокеанських публікацій простежили життя «канадських» емігрантів у таких сферах, як зайнятість і рівень заробітків, освоєння отриманих земель, церковно-релігійні відносини і освітня галузь.

У 2011 р. вийшла праця Ю. Мартинюка [26]. Автор  глибоко досліджував основні напрями суспільно-політичної діяльності української діаспори  в  Канаді. Проаналізував самоорганізацію суспільно-політичного життя діаспорних утворень, визначив основні аспекти діяльності українських організацій в  Канаді.

Праця М. Гримич [35]  присвячена початкам історії українців у Канаді та є значним вкладом у дослідження першого етапу еміграції українців до Канади. Вона висвітлила основні етапи аграрної еміграції до Канади, заснування перших українських поселень, піонерські роки, перші випробування та успіхи емігрантів. До праці потрапили праці перших літописців українсько-канадської історії – О. Олеськова, М. Будки, А. Шептицького, Н. Дмитрова. М. Гримич зауважує, що по-різному сприймали українську культуру канадці.

2.                     Передумови виникнення еміграції до Канади

Українська еміграція була й залишається частиною світового міграційного процесу. Еміграція – це переміщення людей з країни в країну. Для українців, як і більшості народів світу, характерні міграційні процеси, які впливають на етнічний склад, густоту населення і господарську діяльність. За період із кінця ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Україна пережила чотири етапи міграційного процесу.                           

Українські переселенці до Америки і Канади наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. були фактично біженцями від суспільно-економічних потрясінь на західноукраїнських землях, залишали Старий Світ внаслідок соціально-економічного та національного гноблення. Про них говорять лише як про трудову еміграцію, яка, на відміну від політичної, залежить від змін у засобах виробництва.             

Історію українського переселенського руху наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. до Канади можна поділи­ти на три періоди, розмежовані роками двох світових війн і після­воєнних захитань господарської рівноваги, коли імміграція до Канади була припинена. Переселенці всіх трьох періодів різняться в основному між собою щодо суспільного складу, освіти й навіть ре­гіонального походження [27; c.20-21].                                         

Перший переселенський етап - 1891р. до 1914 р. - охоплював майже виключно однорідну селянську людність Галичини й Букови­ни, з дуже невеличким додатком Закарпаття й Волині [5; с.45-46].                                         

У центрі Європи, на західноукраїнських землях, наприкінці XIX – на початку XX столітті, систематично голодували десятки і сотні тисяч людей, які працювали біля землі, виробляли продукти харчу­вання. У селах шаліли заразливі хвороби. Причиною бідності і вимирання була та система, яка існувала тоді [33; с.11].             

Головним і єдиним джерелом існування галицьких селян була земля. Але лише половина землі в Галичині належала тоді селянам. Друга половина була в ру­ках невеличкої кількості поміщиків і магнатів (сапєг, дзєдушицьких, федаків, браніцьких, сангушків, терлецьких, голуховських). Саме тому понад ¾ населення Галичини жило з зем­лі і заробітків при оброблюванні поміщицьких ланів. Але навіть і ці мізерні селянські наділи були обтяжені великими податками.                                         

Австро-угорський уряд не дбав про інтереси селян. Він встановлював такі економічні закони, які підривали дрібні селян­ські господарства і зміцнювали великі поміщицькі латифундії. Уряд ввів ловецький закон, за яким селянин не мав права охо­роняти свої посіви від диких звірів. Такий був і риболовецький закон, який забороняв селянам ловити рибу в ріках, коли поміщики розводили рибні стави. Такий був і шляховий закон, за яким поміщик, який володів тисячоморговим господарством, мав виконати таку саму шляхову повин­ність, яку мав виконати і селянин з п'ятиморговим чи навіть з двоморговим господарством.              Основна маса селян Східної Галичини, Буковини, Закар­паття була малоземельна або зовсім безземельна. Щоб про­жити, доводилось братись за всяку роботу в містах, які бу­ли слабо розвинені в промисловому відношенні, не можна буде знайти заробітку тисячам сільських пролетарів і на півпролетарів.                                                       

Шукаючи заробітку, тисячі селян із Галичини, Буковини, Закарпаття мусили залишати рідні оселі, дітей, жінок і вирушали на заробітки в інші частини Австро-Угорської імперій. Багато селян йшло на сезонну роботу в Угорщину, Чехію, Моравію. Йшли закордон в Росію (головним чином Бессарабію і на південь України), у Німеччину, головним чином у Пруссію.             

Український галицький селянин був позбавлений будь-яких політичних прав. Він мусив голосувати до Державної Ради, крайового сей­му, повітової ради або навіть до сільської ради, як це було ви­гідно поміщикам, старостам, урядовцям. Якщо він посмів ви­явити свою власну волю під час виборів, то його жорстоко переслідували, карали, били. В Австрії «всякий непослух карався, як порушення закону, з допомогою палиць — цього універсального правосуддя» [23; с.141-142].                                                       

Австрійська влада переслідувала всякі спроби селян орга­нізуватися навіть у легальні культурно-освітні товариства. Ста­роста і жандарми визнавали право за селянином тільки в корчмі, на відпустах та ярмарках. Але коли селянин йшов на збори, де обговорювались громадські справи, то влада це вважала бунтом проти уряду.                                                                                                               

Що заставляло галицьких, буковинських і закарпатських українців масово емігрувати у другій половині XIX століття до Канади, Сполучених Штатів Америки, Бразилії, Аргентини. Багато старались дати відповідь на це запитання: одні твердили, що бажання «розбагатіти» гнало селян за океан, інші вбачали причину, яка заставляла людей залишити рідні села, в національному гнобленні, ще інші пояснювали еміграцію тим, що люди не хотіли служити в армії і вті­кали з країни. Безперечно, що ці фактори грали певну, але не вирішальну роль в спонуканні українських селян до еміграції за океан [5; с.30].               Відомий галицький письменник Тимофій Бордуляк у новелі «Бузьки» так переконливо змалював причини, які застави­ли українських селян емігрувати за океан:                                                                                   

«Гей, було йому, братчики ріднесенькі, тут дуже тяжко жити: хліба не було ні шматочка, а в коморі ні пучки муки, ні одної крупиночки, ні одної пшонинки та й не було чим жити, не було йому чим діточок годувати, а ще до того не було в що одягнутися, нічим хати огріти. Бідував господар із своєю родиною, голодував, а в кінці побачив сердешний, що йому тісно в рідному краю, що йому прийдеться тут з голоду вми­рати, та й покинув рідне гніздечко, всього відрікся-відцурався... Забрав жінку, забрав дітей та й потягнув за другими сіро­махами, такими, як сам, у далеку непевну чужину, за високі гори, за широкі моря...» [10; с.66-67].                                                                     

Василь Стефаник писав, що голод і кривда гонили україн­ців з дому «за світові води». Іван Франко писав про причини еміграції українців за оке­ан так: «Гноблені економічно і упосліджувані соціально та політич­но маси народні кинулись емігрувати — до Америки, до Росії, до Бразилії, до Канади, куди їх вабила якась неозначена чут­ка або якийсь хитрий агент» [7; с.45].                            Шукаючи виходу з економічної і національної неволі, ти­сячі селян виїжджали в чужі країни, сподіваючись там знайти краще життя. Так в 1891 році почалась масова еміграція ук­раїнських селян із Східної Галичини, Буковини і Закарпаття до Америки і головним чином в Сполучені Штати і Канаду [41; c.25].                           

Від 1890 до 1900 року з Східної Галичини емігрували до Канади і Сполучених Штатів Америки 78 000 українців. Від 1900 до 1910 року емігрувало за океан 224 330 чоловік. Отже, за два десятиріччя перед першою світовою війною лише з Галичини виїхало за океан 302 330 галицьких українців.                           

В тому ж самому часі (коло 1890-х років) масово почали емігрувати за океан українці з Буковини, яка, як і Східна Галичина, була в соціальній і національній неволі Австро-Угорщини.                                         

Голод, безземелля, безробіття, тяжка експлуатація і розо­рення, а також безправ'я і свавілля австро-угорської бюрокра­ті були тими головними причинами, які викликали масову міграцію українського населення з Галичини, Буковини і Закарпаття в Америку і в більшості своїй у Канаду. Тільки світова війна припинила цю масову еміграцію, але принесла трудящим Галичини, Буковини і Закарпаття ще небувале горе [27, c.150].             

Отже, недостача землі - єдиного джерела праці - довела до безробіття та нужди. Несправедливі закони, важкі податки, обмежені можливості здобути навіть елементарну освіту і суспільний та політичний гніт по­гіршували невідрадне положення села. Коли спроби невеличкої групи українських діячів поправити долю селян шляхом проведення аграр­ної реформи, справедливішого розподілу податків, чи хоча б доцільні­шої організації шкіл розбивалися через спротив польських дідичів, а центральний уряд у Відні не виявляв найменшого зацікавлення долею українських селян, ситуація ставалася безнадійною. Єдиним вихо­дом з того нестерпного положення була еміграція [8; c.351].                                                       

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву другої хвилі української еміграції. Цей рух пояснюється рядом причин: 1) економічними; 2) соціальними; 3) політичними.                                                       

Друга хвиля еміграції зумовлювалась значною мірою економічними причинами для виїзду. Перша світова війна підірвала народне господарство. Селяни по її закінченню опинились у досить скрутному становищі. Під час війни було знищено близько 20% господарських будинків, отже кожен п’ятий господар залишився без даху над головою. Пропало 78% коней, 36% рогатої худоби, 77% іншої худоби, не згадуючи домашніх тварин [27; с.21].                             Друга хвиля еміграції до Канади більшою мірою складалася з працівників у сфері сільського господарства. Це обумовлювалось як економічними мотивами при переселенні, так і законодавством Канади. Так, канадським урядом 31 січня 1923 р. було видано розпорядження, яке обмежувало наплив нових іммігрантів. Разом з цим у ньому наголошувалося на бажанні переїзду до Канади саме землеробів.                                                                     

Якщо характеризувати від’їзд українців за океан у міжвоєнний період, то Канада за статистичними даними вийшла на перше місце за кількістю переселенців. Це було пов’язано зі встановленням ряду обмежень на в’їзд у США, а також кращими умовами для проживання і праці в Канаді, ніж в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Уругваї тощо [14; с.159]. Канада відчувала потребу в робочій силі у сфері сільського господарства. Жителі України також пам’ятали про матеріальну та моральну підтримку діаспори Канади у період Української революції 1917-1921 рр.

Через політичну ситуацію в Канаді в 1914-1921 рр. до неї виїхали лише 600 українців. А за період 1918–1925 рр. до Канади прибуло 3 700 осіб української національності. Це були переважно дружини та діти тих українців, котрі прибули за океан ще до Першої світової війни. Широкомасштабна українська імміграція відновилась у 1923 р., коли було дозволено в’їзд з країн Південної та Східної Європи. Так, у 1923 р. було внесено зміни до Канадського імміграційного акту, згідно з якими дозволено в’їзд з країн, що були раніше воєнними противниками Великобританії. Отже, потік емігрантів збільшився [36; с.54]

Отже, до Першої світової війни до Канади прибуло близько172 тисяч українців. Це були здебільшого вихідці із земель, що знаходилися на той час у складі Австро-Угорщини. Важкі умови життя у Новому краї українські поселенці подолали завдяки великій витривалості та наполегливості. Площі українських поселень в Канаді іноді становили десятки, а то й сотні квадратних кілометрів. Найбільші з них – на теренах прерій. Переселенці надавали своїм новим поселенням милі їхньому серцю назви: Витків, Горлиці, Збараж, Золочів, Коломия, Новий Київ, Січ, Снятин, Сокаль, Стрий та ін. Перших, хто туди потрапив, очікувала важка, виснажлива праця з освоєння земель, які до них ніхто і ніколи не обробляв.

 

3.                      Соціально-економічне становище українських емігрантів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.  на теренах Канади

 

Процес найбільш інтенсивної еміграції протягом останнього десятиріччя XIX ст. і на початку XX ст. збігається в часі з процесом інтенсивного розвитку всіх галузей економіки Канади, її індустріалізації [39; с.109].

Період з 1896 по 1913 pp. був періодом швидкої економічної експансії, здійснюваної в Канаді у великих масштабах. Поселенці ринулись на Захід. Щорічний врожай пшениці в трьох степових провінціях зріс. Залізничне будівництво відновилось і здійснювалось у великих масштабах; були відкриті і експлуатувались нові природні багатства, виникли нові міста; вся економіка досягла високого рівня розвитку. Виключні темпи економічного розвитку стали можливими завдяки величезним капіталовкладенням. За час з 1900 по 1913 рр. було вкладено 1400 млн. дол. у будівництво залізниць, каналів і портів.

Все це, звичайно, потребувало великої кількості робочих рук. Природний приріст, до того ж нечисленного населення Канади, не міг задовольнити цієї гострої потреби. Саме еміграція сотень тисяч знедолених се­лян із східноєвропейських країн в Канаду була одним з важливих кроків на шляху подолання труднощів, породжуваних нехваткою робочої сили. Щоправда, цей потік в певній мірі стримувався офіційними обмеженнями [39; c.121].

Не має точних фактів про те, хто з українців перший вступив на канадську землю. Але багато з тих, хто писав про українських поселенців у Ка­наді, твердили, що першим українцем, який вступив на канад­ську землю, був Іван Пилипів. Адже він прибув до Кана­ди в 1891 році з села Небилів на Станіславщині. Того ж року приїхав до Канади і його односелець Василь Єленяк. Отже, історія українських поселенців у Канаді починається з того часу, коли Іван Пилипів і Василь Єленяк поселились тут в 1891 році. [1; с. 17].

Масова еміграція українців із Східної Галичини до Канади почалася в 1891 році. Пізніше почали масово виїздити до Канади й українці з Буковини та Закарпаття.

У Канаді прийнято вважати 1891 рік початком масової ук­раїнської еміграції. Все ж еміграція українців до Канади на­брала дійсно масового характеру декілька років пізніше, після того, як перемогу здобули на виборах 1896 року ліберали. Лі­беральний уряд Вілфреда Лорьє був зацікавлений в тому, щоб заселювати західні провінції Канади європейськими, особливо українськими, емігрантами [11; c.218-220].

Коли приїздили перші українські емігранти, в Канаді були великі простори необробленої землі в теперішніх степових провінціях - в Манітобі, Саскечевані і Алберті [3; с.20]. Канадський уряд був зацікавлений у тому, щоб українські емі­гранти, «люди в кожухах», селились на тих територіях і перетворювали цілину і непрохідні ліси у благородні урожайні поля. Для цього він створив земельні агентства, які мали за завдання заохочувати українських емігрантів селитись на так званих гомстедах.                                                                      Кожний емігрант, який мав понад 18 років, міг набути гомстед,                ділянку землі в 160 акрів. Емігрант вносив 10 доларів вступної оплати і зобов’язувався жити на гомстеді найменше три роки. За цей час він мав збудувати хату, будинки для худоби, зорати щонайменше 30 акрів землі. Лише після виконання цих зобов’язань він міг одержати «дід»-право власності на землю». Деякі фармери не могли виконати цих зобов’язань  і після кількарічної праці втрачали свої гомстеди [27; c.176].

Прибувши на свій гомстед, український поселенець починав хазяйнувати. Він розташовувався табором у лісі. Будував зра­зу сяку-таку землянку для своєї сім’ї. Нелегко було українському поселенцеві починати господа­рювання: не було ні тяглової сили, ні реманенту, ні знарядь праці, ні насіння.

Звичайно, в землянці не можна було довго жити треба було братися до будови хати. І тоді всі працювали над збуду­ванням хати – чоловіки, жінки і діти. Збудувавши хату, український поселенець залишав на господарстві сім’ю, а сам ішов на заробітки до фармерів-багачів, на будову залізниць, на лісорозробки. Адже треба було підроби­тися, щоб можна було вдержати сім’ю, купити коня або вола, сільськогосподарський реманент [27; c.54].

Жінки і діти, які залишались на господарстві, корчували ліс. Треба ж було до трьох років, згідно з підписаною умовою виробити 30 акрів землі. Часто доводилось працювати в голоді: не вистачало               ні хліба, ні               картоплі, ні молока. А якщо знайшовся якийсь долар, то нелегко було дістати харчі - треба було йти за ними пішки баюрами 30 – 40 миль. Заробивши кільканадцять доларів, гомстедовець купував вола, або в кращому разі, шкапину і починав фармерувати.  Емігранти стояли цілими днями під біржею праці у Вінніпегу. Але ніхто його не наймав. Нікому він не був потрібен. Голодний і без цента в кишені ловився тягаревого поїзда і зайцем їхав на даху ва­гона або на буфері сотні миль до Саскечевана на жнива. Де­хто з таких мандрівників не повертався до своєї сім’ї – він скотився з даху вагона, і залізні колеса пошматували його на манітобських або саскечеванських преріях [29; c.443].             

Безробітні скуп­чувались біля бірж праці в Монреалі, Вінніпегу, То­ронто, проходили пішки сотні кілометрів від міста до міста, шукаючи роботу. Чимало з них загинуло го­лодною смертю, покінчило життя самогубством. Стано­вище іммігрантів ускладнювалось тим, що згідно з ка­надським законодавством особи, які перебували в краї­ні менше 5 років і були позбавлені роботи, підлягали депортації, тобто примусовій висилці за межі країни. У 1913 р. багато українців-безробітних на підставі цього закону було вислано з країни [27; c.323].

При­бувши в країну, емігранти влились в канадське су­спільство, стали його частиною, і їх становище визначалось загальними законами, діючими в капіталістично­му світі. Поступово з їх числа виділилась купка більш забезпечених людей, багатіїв, використовуючи найма­ну працю, - багатих фермерів, торговців, бізнесменів-підприємців [39; с.124].

Потрібно відмітити, що, переборюючи всі труднощі, українські поселенці встановлювали свої господарства, поправляли своє життя. Їм все ж таки краще жилось, ніж в Галичині, в Закарпатті, або на Буковині в наймах у поміщика або куркуля.

Перші українські поселенці на гомстедах жили в безпросвітній темряві. Діти були позбавлені будь-якої освіти. В багатьох місцевостях не було навіть початкової школи. Уряд не цікавився освітою чужинецьких дітей. А там, де були школи, то вони були віддалені за 4-5 миль. Важко було дітям добратися до них в непогоду особливо взимку.               

Згідно з канад­ськими законами кожний емігрант після трьох років перебуван­ня в країні мав формальне право на одержання канадського громадянства. Але значна частина українських емігрантів не скористалась цим правом, бо сподівалась «заробити долари» і повернутись додому. Але життя їх склалося так, що вони і доларів не заробили, і громадянства не набули [4; c.120–124].                                                                                                               

Після закріплення свого господарства й забезпечення притулку та прожитку своїй родині українські піонери могли думати про духовну культуру, а в першу чергу будувати українські церкви й школи для своїх дітей [46; c. 230-238].                                                        

Війна в 1914 р. припинила українську імміграцію до Канади. Вона створила нові проблеми, з яких найважливішою була праця для во­єнних потреб. Близько 10 тисяч українців вступило до війська; сотні від­дали життя для нової батьківщини. З боїв вони принесли воєнні відзнаки, а між ними одна найвища відзнака Британ­ської Імперії, Хрест Вікторії, яку здобув за надзвичайну хоробрість українець Пилип Коновал. Українці виказали лояльність Канаді, не зважаючи на переслідування з боку англосаксів через підозріння, що українці симпатизували з Австрією, звідки походили.

Другий етап імміграції до Канади почався в 1923 р. переселенці цієї другої фази різнилися від попередньої, як своїм складом, так і вищим рівнем формальної освіти. Хоч і тут переважали селяни, то це вже були люди свідомі, письменні, багатші. В цій групі знайшло­ся поважне число здемобілізованих старшин і вояків українських армій, багато осіб з середньою й вищою освітою. Причиною емі­грації цієї нової фази українців були політичні умови, в яких по війні знайшлися українські землі. Більшість нових поселенці» уважала Канаду за місце тимчасового приюту для відсвіження сил і вичікування нагоди, щоб продовжувати дальшу боротьбу за визволення. Цим пояснюється, що велика частина емігрантів не селилася на фармах, але включалася в різні інші галузі господарства в містах, крім заробіткової праці в містах, переважно фабриках, сміливі поселенці організували власні підприємства.

Жорстокі умови життя і праці українських піонерів породжувались не тільки труднощами боротьби з при­родою, освоєнням нових земель, новітніми методами капіталістичного визиску, з якими зустрілись поселен­ці в Канаді. Труднощі іншого порядку були зв’язані з незнанням мови, законів, звичаїв країни. Саме ці труднощі були особливо відчутними в перші роки перебування українців в Канаді. Нарешті, це були труд­нощі, що породжувались зневажливим ставленням, різ­ного роду проявами дискримінації з боку експлуататорської верхівки, шовіністично настроєних верств на­селення [39; с.126].

Українці селилися компактними громадами – в Манітобі,  Саскечевані, Алберті. Своїм оселям вони присвоювали українські назви: Україна, Новий Київ, Січ, Запоріжжя,  Тернопіль, Сокаль, Стрий, Витків, Борщів, Дністер, Волинь, Збараж, Слава, Зоря, Снятин, Лужани, Берегомет, Дністер, Янів, Ольга, Броди і т.д. Ці назви виникали залежно від того, з яких околиць поселились тут українці — з Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини, з Волині.

Англосаксонські шовіністи не злюбили того, що українські поселенці живуть суцільними громадами, що вони зберігають свою рідну мову, національні традиції, проявляють громадську діяльність [44; c.128–130].             

Англосаксонські шовіністи хотіли форсованим темпом аси­мілювати українських поселенців. Щоб легше було це здійснити, вони пропонували розпорошити українських поселенців між англосаксонців, держати їх поділеними. Дехто з них писав, що коли дозволити українцям жити скупченими громадами, то вони не тільки не будуть сприймати «канадські ідеї», але, тісно з’єд­нані, зможуть «контролювати всю громаду», зможуть поширю­вати «ворожі ідеї» в релігійному, соціальному, політичному і шкільному житті [6; c. 99].

Коли українці набували громадські права, тоді канад­ська буржуазія різними шахрайствами обманювала їх, споюва­ла алкоголем, перекуповувала за кілька доларів, щоб вони го­лосували під час виборів за її кандидатів. Канадській буржуазії допомагали в цьому різні українські агенти з темним минулим, які переважно рекрутувались із націоналістів.                                         

Незаперечним є те, що життєвий рівень трудящих Канади був загалом виший, ніж рівень трудящих західноукраїнських земель. Вірно і те, що деякі з іммігрантів через кілька років дістали можливість висилати певні грошові суми на батьківщину, щоб позбутися боргів і перевезти сім’ї,  а в ряді випадків повернутись до рід­ного села і придбати шматок землі. Але, по-перше, для іммігрантів, внаслідок умов, які склалися в Канаді, вказана різниця в життєвих рівнях була найменш відчутною. По-друге, грошові суми, про які йде мова, були вкрай незначними в порівнянні з усією масою іммігрантів. Те, що вдалося заробити іммігрантам - українцям, діставалось їм в результаті нелюдської праці, нерідко жертв, суворого заощадження, відмови від задоволення найелементарніших потреб [39; с.130].

В періоді між 1900 і 1910 роками, коли щорічно збільшува­лось число українських та інших емігрантів до Канади, швидко зростала канадська економіка: виробництво заліза і сталі збіль­шилось майже в п’ять разів в порівнянні з розміром продукції між 1890 і 1900 роками, будівництво залізничних вагонів - в п’ять разів, виробництво електроенергії (для побутових і вироб­ничих потреб) - понад шість разів. Це був період економічного піднесення в Канаді.

Отже, початки еміграційного життя українських селян були надзвичайно важкими. Матеріальна скрута, надмірна фізична праця, великі відстані між фермами, докучання звірів та комарів, відірваність від народу, від традицій і релігійних обрядів змушували шукати порятунок у різних способах спілкування. Саме побутове спілкування українців, спогади, спільна молитва, обговорення новин, що стосувалися України, проблем української еміграції, господарювання на диких землях Канади об’єднувало на перших порах селян. Проте, незважаючи на складні умови життя в Канаді, український селянин тягнувся до землі, якої там було багато. Перша еміграція до Канади була пов′язана з пошуком вільних земель українським селянством і зубожілою шляхтою.

4.                      Участь українців Канади в громадсько-політичному житті

 

У 1890 роках, коли почалась масова еміграція українців у Канаду, громадська діяльність не набула широких розмірів. В ці роки не існувало ще жодної громадської організації: не було читалень, товариств, не видавались газети.

Боротьба за кращі умови життя і праці, за полі­тичні права одразу ж стала життєвою необхідністю для десятків тисяч експлуатованих і дискримінованих українських іммігрантів.  Діяльність українців як у загально канадських, так і в національних організаціях мала різко виражений класовий характер. З роками поглиблювалось серед іммігрантів соціальне розшарування разом з ним відбувалось і політичне розмежування [43; c.23].

В перші роки, звичайно, суспільно-політичний рух серед іммігрантів не міг набути значного розвитку внаслідок цілого ряду серйозних причин. Цей розвиток стримувався, перш за все, тим, що основну масу іммі­грантів становили селяни, переважно неписьменні, які до того ж не мали політичного досвіду. Відсут­ність громадських організацій пояснювалась, нарешті, і тим, що новоприбулі були розпорошені по всій Канаді, а сталі поселення українців (зокрема, в степових про­вінціях) були тоді ще нечисленними і розташовані досить далеко одне від одного. Різноманітні джерела з історії Канади не містять відомостей про існування якихось українських громадських організацій у 90-х роках минулого століття [40; c.55].

Однак прибуття значних мас емігрантів з України не залишилось непоміченим в суспільно-політичному житті Канади. Політичні і особливо тісно зв’язані з ними релігійні кола одразу ж поспішили поширити свій вплив на нових жителів Канади. Користуючись тим, що основна маса поселенців була віруючою і від­чувала потребу у відправленні релігійних обрядів, представники різних релігійних культів і політичних сил, які стояли за ними, почали виявляти неабияку активність, з тим щоб стримати зростання політичної свідомості іммігрантів, забезпечити ті величезні виго­ди, що їх давав канадській буржуазії їх визиск [39; с. 131–132].

В 1903 -1904 роках канадські українці почали проявляти громадську діяльність. Вони утворювали свої місцеві товариства і читальні. Ці товариства і читальні присвоювали собі ім’я ви­значних українських письменників-класиків — Тараса Шевчен­ка і Івана Франка. До тих читалень і товариств пропихались уніатські ксьондзи і українські націоналістичні елементи. Во­ни захоплювали над ними контроль і перетворювали в свої гнізда.

Лідери тих товариств і читалень під час виборів ставали агентами буржуазних партій - консервативної або ліберальної. Вся їхня «культурна» діяльність регулювалась тим, хто дасть більше доларів консерватори чи ліберали. Вони вели між со­бою завзяту боротьбу, оббріхували один одного, доносили одні на одних. Одним словом — вносили в україн­ську громадськість розбрат, ненависть, баламутство [45; c.120].

У 1903 році почала виходити у Вінніпегу перша українська газета «Канадійський Фармер». Започаткував її діяч буржуаз­ної ліберальної партії Френк Олівер, який пізніше став мініст­ром внутрішніх справ. Ліберали не жаліли грошей для того, щоб через цю газету легше їм було захоплювати під свій кон­троль канадських українців, особливо під час виборів.

«Канадійський Фармер» був експозитурою ліберальної партії серед українців. Це була панська газета. Вона ж видавалась за панські гроші. Але сам факт, що вона друкувалась українською мовою і обговорювала питання наших людей, був позитивним в даному періоді [45; c.140–153].

У 1904 році група прогресивних українців у Вінніпегу утворила Товариство імені Тараса Шевченка. В проводі цього това­риства були галицькі і буковинські соціалісти-радикали. Але вони однак, не мали цільної програми і ясних ідей, бо вихову­вались на політиці старокрайових соціал-демократів, які, як відомо, стояли на опортуністичних позиціях австрійської соціал-демократичної партії. Все ж Товариство імені Тараса Шевченка на той час відіграло прогресивну роль — воно було українського робітничо-фармерського руху у Канаді [40; c. 56-57].

Товариство імені Тараса Шевченка поширювало соціалістичні ідеї і спричинялось до громадсько-політичної активізації українських трудящих у Канаді. Вплив цього Товариства швидко зростає серед українських робітників Вінніпега. Воно в 1904 році нараховувало 400 членів. При Товаристві була багата бібліотека.

У приміщенні Товариства відбувались лекції, мітинги, збори, проводилася художня самодіяльність – влаштовувались вистави і концерти. Одним з головних завдань Товариства імені Тараса Шевченка була боротьба проти релігійних забобонів. Однак антирелігійна діяльність провадилась в наївний спосіб в такий самий, як це робили радикали в Галичині і на Буковині: замість пояснювати в науковий спосіб виникнення світу, лю­дини, релігії, вони в лайливий спосіб нападали на священиків, проти яких не жаліли найчорніших епітетів. Безперечно, що така «боротьба» не могла завоювати для них прихильників, навпаки, вона часто обурювала релігійних людей і віддаляла їх від про­гресивного руху [43; c.210].

У Товаристві імені Тараса Шевченка, у Вінніпегу згодом розгорнулась внутрішня боротьба. Одна частина стояла на по­зиціях міжнародної солідарності трудящих, інша, знову, тягну­ла до українського націоналістичного табору. Не маючи сили захопити контроль в Товаристві імені Тараса Шевченка, група націонал-опортуністів  відверто перейшла до українського націо­налістичного табору, в якому згодом відіграла ганебну роль.                                                                                                   

У 1903-1906 роках канадські українці проявили пожвавлену діяльність на всіх ділянках громадського життя. У той час в цілому ряді місцевостей, де жили великими групами українці, утворювались місцеві товариства і читальні. В тих часах в 3 степових провінціях жило вже 70 000 українців.

В багатьох фермерських околицях, заселених українцями, утворювались муніципали. До тих муніципалів українські фер­мери посилали своїх представників. Дуже часто вони зводили завзяту боротьбу з англосаксонськими шовіністами, які робили все можливе, щоб не допустити до муніципальних рад «чужин­ців» — українців.

Українці одразу не могли створити власних політичних партій, тому шлях до влади для них був можливий лише через існуючі політичні сили. Отже, головні зусилля української діаспори спрямовувалися на налагодження контактів з федеральними паріями Канади – Ліберальною та Консервативною. Ліберальна партія підтримувала українську етнічну спільноту, наприклад, спонсорувала видання першої україномовної газети в Канаді – «Канадійський фармер».

Співпраця української спільноти і обох все канадських партій Канади відбувалася і на персональному рівні. Вже одні з перших українських громадських діячів у Канаді представляли їх інтереси: К. Геник і П. Зварич – Ліберальну партію, Т. Ястремський і Т. Стефаник -               Консервативну [25; c. 124].

Українці намагалися збільшити власну вагу у цих партіях за рахунок власної активності та ініціативи. Так у їхньому середовищі з’являються відповідні політичні гуртки, що діяли в інтересах федеральних партій: у Вінніпезі 1908 р. було засновано «руський консервативний клуб», а 1909 р. – «Руський ліберальний клуб» [28; c.226].

У цей період успішно відбувалася інтеграція українців до державних органів влади на муніципальному рівні, адже саме на ньому вирішувалися актуальні для них проблеми (прокладання доріг, забезпечення української шкільної освіти тощо). У Манітобі в 1911 року Теодор Стефаник був обраний міським радником Вінніпега, ставши таким чином першим українцем в Канаді на цій посаді. А першим  українським головою муніципалітету став І. Сторощук, обраний в 1908 році у м. Стюарнбург (Манітоба) [28; c.226]. На початку 1920-х років у муніципалітетах вже було чимало українців, причому на керівних посадах – радники, голови міст [25; c.125].

Завдяки компактному проживанню та національний консолідованості натуралізованих українців найактивніші представники їхньої спільноти на початку ХХ століття обіймають посади не лише в місцевих органах влади, а й у провінціях. Перший український депутат провінційного парламенту Канади – Андрій Шандра. А. Шандро 1913 року був обраний до провінційного парламенту, де працював до 1921 року [28; c.230].

У міжвоєнний період на провінційному рівні найбільше українських депутатів було обрано у Манітобу (10) і Альберті (7). В цілому до провінційних парламентів у цей період було обрано 21 українці, що засвідчило значний прогрес в інтеграції української спільноти до державно-політичної сфери Канади [25; c.124–125].

До особливостей інтеграції українців у політичну сферу Канади можна віднести той факт, що у першій половині ХХ століття до політики потрапляли здебільшого фермери та їхні діти. Це пояснюється, по-перше, чисельністю цієї соціальної категорії, а, по-друге, становищем українських робітників в Канаді.

У 1909 р. на першому провінційному з’їзді  українців Альберти в Едмонтоні було створено Народну раду, що створила спробу заснувати Демократичну партію провінції [28; c.228]. У міжвоєнний період частина української спільноти орієнтувалася на такі канадські організації як Партія соціального кредиту, Обєднання фермерів Альберти, Кооперативна федерація [25; c.131].

Одночасно із ростом громадсько-політичнї активності українців у міжвоєнний період збільшується і кількість їх власних політичних організацій. В цілому вони відтворювали тенденції політичного життя на «Великій Україні»: простежується чітке розмежування лівих та правих сил. Водночас саме в Канаді найбільшого поширення набув українських соціалістичний рух.

Українські робітники-іммігранти, найшовши в Канаді, за­мість обіцяного раю, чисте пекло, дуже скоро почали розуміти потребу організації і боротьби з тими, що їх задля визиску сю­ди спровадили та почали гуртуватися в соціалістичні організації  [45; c.140–153].

У листопаді 1907 році  український  відділ Соціалістичної Партії Канади почав видавати першу українську робітничу газету «Червоний Прапор». Ця газета своїм бойовим девізом зробила заключні слова «Маніфесту Комуністичної партії» Карла Маркса і Фрідріха Енгельса «Пролетарі всіх країн, єднайтеся». Газета, однак, не проіснувала довго — вийшло всього 18 чисел. Причиною упаду «Червоного Прапора» був брак сильного організованого соціалістичного руху (він був тоді лише в початковій стадії) і страшна економічна криза, яка розгорнулася в 1908 році [40; c.55].

Через рік, у 1909 р., українські трудящі відновили видан­ня своєї газети, яку назвали «Робочий Народ». Вона виходила раз у місяць. Нова газета була продовжувачем великої справи, започаткованої «Червоним Прапором», — поширення соціалі­стичних ідей серед українських трудящих у Канаді.

У листопаді 1909 року у Вінніпегу відбулася нарада українських соціалістів, на якій вирішено було утворити Федерацію Українських Соціал-Демократів у Канаді. Вона утворилася у лютому 1910 року. До неї приєдналось 10 українських відділів Соціалістичної  Партії України [45; c.149].

Від 22 до 27 серпня в Едмонтоні відбувався перший з’їзд  Федерації Українських Соціал-демократів. Вони  вирішили, щоб Федерація Українських Соціал-Демократів приєдналася до Канадської Соціал-Демократичної Партії.

На початку 1914 р.  Федерацію Українських Соціал-Демо­кратів перейменовано на Українську Соціал-Демократичну Пар­тію, яка залишилася складовою частиною Канадської Соціал - Демократичної Партії [43; c.44].

1910 р. українці Канади створили товариство ім. Мирослава Січинського, яке мало метою подавати допомогу визвольному рухові українського народу в Росії і Австро-Угорщині. У 1914 р. в Едмонтоні було засновано товариство «Самостійна Україна», яке мало завдання «нести поміч визвольному рухові України» і «вести просвітницьку й економічну роботу між українцями Канади».

Отже, в перші роки еміграції суспільно-політичний рух серед іммігрантів не міг набути значного розвитку внаслідок цілого ряду серйозних причин. В 1903 -1904 роках канадські українці почали проявляти громадську діяльність. Вони утворювали свої місцеві товариства і читальні. Лідери тих товариств і читалень під час виборів ставали агентами буржуазних партій — консервативної або ліберальної. У 1903 році почала виходити у Вінніпегу перша українська газета «Канадійський Фармер». У 1904 році група прогресивних українців у Вінніпегу утворила Товариство імені Тараса Шевченка.

 

 

 

Список використаних джерел

 

1.                   Білецький Л. Українські піонери в Канаді 1891–1951 / Л. Білецький. – Вінніпег: Накладом Комітету українців Канади,1951. – 128 с.
2.                   Дмитрів Н. Канадійська Русь: подорожні спомини / Н. Дмитрів. – Вінніпег, 1972. – 56 с.
3.                   З “Нового Краю” : Листи українських емігрантів з Канади / Олександр Сич. – Чернівці, 1991. – 104 c.
4.                   Кравчук П. На новій землі. Сторінки з життя, боротьби і творчої праці канадських українців / П. Кравчук. – Торонто, 1957. – 392 с.
5.                   Кравчук П. Тяжкі роки / П. Кравчук. – Торонто. – 1968. – 249 с.
6.                   Під колоніальним гнітом: Північна Буковина в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: документи і матеріали. – Ужгород : Карпати, 1986. – 206 с. 
7.                   Спомини про переживання перших українських переселенців в Канаді / зібрав і написав В. Чумер. – Едмонтон, 1942. – 188 с.
8.                   Стецишин Ю. Історія поселення українців у Канаді / Ю. Стецишин. – Едмонтон, Алта: Союз українців самостійників, 1975. – 351 с.

 

Література

 

9.                   Божик П. Церков українців в Канаді. Причинки до історії українського церковного життя в Бритійській домінії Канаді за час 1890 – 1927 / П. Божик. – Вінніпег, 1927. – 335 с.
10.               Бордуляк Т.  Вибрані твори / Т. Бордуляк. – Львів, 1953. – 171 с.
11.               Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891–1991) / М. Боровик. – Монреаль, 1991. – 485 с.
12.               Ботушанський В. Буковинська трудова еміграція в кінці ХIХ – на початку ХХ ст. // В. Ботушанський –  Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1975. – 208 с.
13.               Ботушанський В., Чайка Г. Еміграція з Буковини (60-ті рр. ХІХ – початок ХХ ст.) / В. Ботушанський, Г. Чайка. – Чернівці, 2009. – 384 с. 
14.               Євтух В. Українські етнічні групи в США і Канаді: соціально-економічний аспект / В. Євтух – К., 1980. – 49 с.
15.               Західна Канада. Короткі пояснення про її багатство і землі для поселенців.  – Binniner, 1907. – 53 с.
16.               Історія української еміграції: навч. посібник / Б.Д. Лановик, Р.Т. Гром’як, М.В. Траф’як та ін.; ред. Б. Д. Лановик. – Київ, 1997.  –  520 с.
17.               Качараба С. Еміграція з Західної України (1919–1939). – Львів, Львівський національний університете імені Івана Франка, 2003. – 416 с.
18.               Коломиец И.Г. Социально-экономические отношения и общественное движение в Закарпатье во второй половине XIX столетия / И.Г.Коломиец. – Томск: Изд-во Томского университета, 1961. – Т.1. – 404 с.
19.               Компанієць І. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900– 1919 рр.) / І. Компанієць. – К.: Видавництво АН УРСР, 1960. – 372 с.
20.               Корольов В. Українці в Америці / В. Корольов. – К: Видання Товариства "Просвіта", 1909. - 109 с.
21.               Кравець М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст. / М. Кравець. – Львів: Вид-во Львівського університету, 1964. – 239 с.
22.               Кравчук П. На канадській землі / П. Кравчук. – Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1963. – 395 с.
23.               Кравчук П. Українці в Канаді / П. Кравчук. – К., 1981. –  492с.
24.               Лисенко В. «Люди в кожухах: Дослідження асиміляції». – Торонто, 1947. – 312 с.
25.               Макар  Ю. Соціально-політична еміграція українців у політичне суспільство Канади / Ю. Макар  – Чернівці: Прут, 2006. – 284 с.
26.               Мартинюк Ю. Українська західна діаспора : основні напрями суспільно-політичної діяльності (на прикладі США і Канади) / Ю.  Мартинюк. – Чернівці, 2011. – 19 с.
27.               Марунчак М. Історія українців Канади: у 2-х т. / М. Марунчак. – Вінніпег: накладом Української вільної академії наук в Канаді, 1991. – Т. 2. – 512 c.
28.                Марунчак М. Історія українців Канади / М. Марунчак  – Вінніпег, 1991 – Т. 1. –  464 с.
29.               Марунчак М. Студії до історії українців Канади / М. Марунчак – Канада, 1968– 1969.  – Т.ІІІ. – 443 c.
30.               Піддубний Г. Буковина, її минуле і сучасне. Суспільно-політичний нарис із малюнками і мапою Буковини / Г. Піддубний. – Харків, 1928. – 256 с.
31.               Роберт Інгленд. Іммігранти з Центральної Європи в Україну. – Торонто, 1929. – 238 с.
32.               Свєжинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX - на початку XX ст. / П.В. Свєжинський . – Львів : Вид-во Львівського університету, 1966 . – 192 с.
33.               Тесля І., Юзик П., Українці в Канаді – їх розвиток і досягнення / І. Тесля, П. Юзик – Мюнхен, 1968. – 78с.
34.               Ткачук І. Українці за океаном / І. Ткачук. - Харків, 1930. – 232 с.
35.               Українська канадіана: збірник праць з історії українців Канади”: у 4 т. / за наук. ред. М. Гримич. – К.: Дуліби, 2016 – Т. 1: Піонерський період. – К.: Дуліби, 2016. – 288 с.
36.               Українські канадці в історичних зв’язках із землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади: збірник / авт. кол.: А. Шлепаков та ін. – Київ: Дніпро, 1990. – 231 с.
37.               Українські канадці: введення переговорів ідентичності / Л. Луцюк,  С. Гринюк. – Торонто, 1991. – 510 с.
38.               Чарльз Янг, Хелен Ренг. Українські канадці: дослідження асиміляції. – Торонто, 1931. – 250 с.
39.               Шлепаков А. Українська трудова еміграція в США і Канаді (кінець XIX - початок XX ст.) / А. Шлепаков, Інститут історії АН УРСР . – К. : Видавництво АН УРСР. 1960. – 200 с.
40.               Громадські організації як спосіб вираження згуртування українських політичних емігрантів (20-ті – 30-ті роки ХХ ст.) // Українознавство – 2007, Календар-щорічник/ Упорядн. В. Піскун, А. Ціпко, О. Щербатюк – К.: Українська Видавнича Спілка, 2006. – 106 c.
41.               Євтух В. Українські канадці: проблеми соціально-демографічної інтеграції / В. Євтух, О. Ковальчук // УІЖ. – 1991. – № 8. – 75 с.
42.               Лепша І. Еміграція: причини і наслідки // Наука і суспільство. - 1989. - № 8.
43.               Ястремський Т. Канадіянізація. Політичний розвиток канадійських українців за послідних 46 років їхнього побуту в Канаді / Т. Ястремський. – Вінніпеґ, 1946. – 198 с.
44.               Зарубіжні українці: довідник / С. Лазебник (кер. авт. кол.), Л. Лещенко, Ю. Макар та ін. – Київ: Україна, 1991. – 252 с.
45.               Сливка Ю. Суспільно-політичне життя українців Канади в дзеркалі західноукраїнської преси (20 – 30-ті роки // Українська еміграція: історія і сучасність / Ю. Сливка. – Львів, 1992. – 330 c.
46.               Чайка Г. Причини еміграції населення Буковини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / Г. Чайка // Питання історії України. Зб. наук. статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2005. – Т. 8. – 440 c.