20 червня о 18:00Вебінар: Особливості організації навчальної діяльності учнів, що мають розлади аутистичного спектру

Позаурочний захід "Присвячений вшановуванню пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр."

Про матеріал
Позаурочний захід присвячений вшановуванню пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.
Перегляд файлу

 

 

 

 

Позаурочний захід

Присвячений вшановуванню пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розробила:

викладач історії

Мегей А.В.

 

 

 

 

 

КИЇВ 2018

Мета заходу:

  • поглибити знання в учнів про Голодомор як геноциду українського народу, його причини, перебіг і наслідки;
  • виховувати почуття стурбованості долею невинних жертв тоталітарного режиму, навчати сприймати чужу біду та біль як свій власний;
  • залучення учнівської молоді до меморіальних заходів із вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу – Голодомору 1932 – 1933 років в Україні;

Обладнання: проектор, чорна хлібина, свічки, експозиція фотографій.

Хід заходу

В приміщенні, де відбувається захід, розкрито виставку-реквієм: «Чорним болем пече серце».

(На виставці представлено книги про голодомор, періодичні видання, бібліографічний список літератури. На столику біля виставки на вишитому рушнику лежить хлібина розламана навпіл, обвита віночком з тернових гілочок, розкидані пучечки колосочків перев'язані чорною стрічкою, образок Матері Божої).

Звучить музика. Виходять дівчинка із запаленою свічкою і починає говорить вірш.

На підвіконні палахтить

Скорботи полум’я священне –

То свічка пам’яті горить

За всіх безвинно убієнних.

Мій розум навіть не збагне

Страшної люті сталінізму,

Що катував своїх людей,

Це ще жахливіше фашизму!
Моя бабуся, сирота,

Мені колись розповідала,

Як батька з матір’ю вона

В свої шість років поховала:

„Забрали з хати геть усе,

Зернину кожну вигрібали…

І на морозі крижанім

Водою неньку обливали.

Вона зізнатись не могла,

Де порятунок заховала –

Торбинку з житом і вівсом

Для діток в землю закопала.

Щоб доньки вижити змогли

У рік страшний голодомору,

Щоб рід нащадкам зберегли,

Щоб підвелись з колін угору.

І батька Голод переміг …

Зелених зерен дочекався,

Він їсти їх заборонив,

А сам не витримав, зірвався.

Він був щасливий у ту мить,

Коли жував зерно зубами…

Але кишечник так болить –

Він розривається шматками.

Останні ласощі свої

Сльозами рясно поливає,

І на очах своїх дітей

У страшних муках помирає.”

Та залишилося дитя –

Дівча сиріткою назвали,

Мою бабусю все життя

Повсюди кривдили й штурхали.

Немає рідного села,

Немає жодної хатини,

Тепер там зорані поля,

Що кормлять Голоду могили.

Моя бабуся вже пішла

За обрій сонце зустрічати,

Вона інакше не могла

Свою матусю обійняти.

Прошу, у серці запаліть

Скорботи полум’я священне

Та крізь століття пронесіть

Сльозу безвинно убієнних!

В1. Ми живемо в незалежній Україні, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, котрі стали жертвою сталінських репресій. Таких людей особливо багато в Україні, тому що режим завжди боявся національно – визвольного руху українського народу і завжди прагнув попередити назріваючу небезпеку репресіями. Чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу. На жаль, жертви голодомору не завжди належним чином вшановані. Покоління XXI ст. мають чітко усвідомлювати масштаби втрат, що поніс народ України, адже саме йому доведеться робити висновки на майбутнє. І тому, сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов'язані назавжди увічнити у своїй пам'яті тих, хто став безневинною жертвою голодомору. Ми повинні донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом.

Ти скажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимили до тла?

Як навіть варево вимили із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти скажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе всуціль викачували з двору,

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чийому це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору?

В2. Цей другий голод в Україні за своїми жертвами і наслідками перевершив і перший і третій разом узяті. В цей рік загинуло понад 9 млн. наших співвітчизників. Він відрізнявся від двох інших і тим, що стався у врожайний рік. Основною стратегічною причиною цього голоду була та ж імперська політика винищення українського народу. Оскільки світові не можна було пояснити голод природною стихією, Сталін заборонив говорити, писати про голод. Військові загороджувальні загони не допускають селян в міста, на залізниці. Проводяться знову подвірні обшуки з конфіскацією не тільки зерна, а й будь-яких запасів їжі - картоплі, буряків, солінь, тощо. В людей забирали буквально все їстівне.

 Організаторами етнічної війни були: Ленін, Свердлов, Троцький, Дзержинський, Зіновьєв, Камєнєв та інші окупанти.

 Виконавцями в Україні були: Раковський, Мануїльський, Петровський, Владіміров, Фрунзе та до них подібні.

Комісія з експорту зерна з України в 1932 - 33 рр. Загер, Шпігель, Шмугляков, Гусігін, Хомський, Гомельський, Тимошина, Сітов, Рутштайн, Яновський, Шегер Брон

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений рік,

Наші ноги розпухлі узули

І кирзами - різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

В.1 А ось і спогади очевидців.

 Василь Барка - представник української діаспори у США, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму, написав у 1958-61 роках роман «Жовтий князь», не втішаючи себе надією, що цей твір буде видрукуваний в Україні. Але твір був надрукований і за його мотивами було знято фільм «Голод- 33».

«В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, - їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу загибель. Стан - гірший, ніж під час чуми. Холодно і пустельно всюди. Сум огортав душу серед снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт - знайти їжу.»

(Супровід музикою)

Слухайте, слухайте крик із безодні,

Нашу молитву гарячу...

Ви, що обідали й ситі сьогодні,

Киньте хоч шкуру собачу!

Землю укрили ми трупом холодним,

Чорна земля посиніла...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,

Вашої крові і тіла!

Як? Ви не знали, що впала посуха?!

Як? Ви не чули нічого?!

Де ж ваше серце і очі, і вуха,

Де ж у вас крихта людського?!

М'яса нам, м'яса нам вволю!

Падло давно ми поїли.

Гляньте! По нашому чорному полю

Всюди розриті могили.

О порятуйте, бо ми рятувались,

Кору ми їли і глину,

Людської крові із ран напивались,

Мати варила дитину!

Землю укрили ми трупом холодним,

Згляньтесь, о згляньтесь на муки...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!

Хліба нам, хліба, звірюки!

В2. Другий очевидець - Гандзя Бондарівна у вірші «Голодомор» так згадує:

Я пам'ятаю тридцять третій –

Проклятий рік - голодомор.

В той час була я вже доросла –

Десятий рік мені ішов.

Сатрапи Сталіна – злодюги

Із хати вимели тоді

Усе - до крихти, до зернини,

Забрали нелюди собі.

Ой, Боже! Боже милостивий!

Не дай побачити повік

Дитячі очі, повні страху,

І сльози наших матерів.

І де не глянеш: мертві люди

Скрізь по городах, по дворах

Лежать розпухлі, мов колоди –

Вже не хоронять - який жах!

Малі були, та ми вже знали,

Що всіх чекає тільки смерть.

Ми навіть плакать перестали

Бо сльози висохли ущерть.

Як вимирали цілі села,

Вмирали душі і слова,

Жило єдине слово: голод

І я між мертвими жива

В1. «Маріє... Зчорніла мадонна з мертвим дитям на руках. Жертва і вішальниця, великомучениця і героїня - все це ти Маріє. Це ім'я любила Україна. Так звали матір Божу, її осяйній, тисячу років молилися незліченні покоління наших прабабусь, тулячи до грудей своїх немовлят. Але тільки тобі, Маріє, жінці з подільського села судилося самій покласти в могилу своїх дітей, що згасли від голоду». Так пише Улас Самчук у своїй книзі «Марія».

Пісня: «О, Марія, Мати Божа»

На сцені жінка сумна з великим хрестом на шиї. Підходять діти, здоровкаються «Слава Ісусу Христу» і запитують:

- Тітонько, скажіть будь - ласка, чому у вас на шиї такий великий хрест?

Жінка повертається до дітей і з сумом говорить:

- Любі мої, цей хрест мій сум і біль, (витирає заплакані очі).

- Не плачте тітонько, розкажіть нам що значить «сум і біль»?

- Чи знаєте діти, що таке голод?

- Ні, у нас завжди вдосталь їжі.

- А ось я, знаю. Був 1932 рік. Мені було зовсім мало літ. У мами нас було п'ятеро. Їсти не було чого. Тато ходили міняти барахло на харчі. Але одного разу він не повернувся... помер.

Жінка знову плаче. Дитина гладить її по руці.

- Не плачте, тітко, не плачте, а що було далі?

 -У нас не було що їсти, ми пухли з голоду, помер мій старший братик, а за ним і сестричка. Залишилось нас троє. Мама весь час плакали, гладячи нас по голівках. Одного ранку я прокинулась і не побачила нашого наймолодшого Івасика. В хату зайшли мама і поставили перед нами миску з юшкою і м'ясцем. Боже, як ми їли.

Жінка перехрестилась, і витерла заплакані очі

- Що було далі тітонько, що...

- Через кілька днів померли мама, а моя старша сестричка розказала мені, що їли ми братика Івасика... біль краяв моє серце, думала, що помру... але я вижила. І ось цей хрест (піднімає його з грудей) пам'ять про мого маленького братика... Ой, як це було страшно...

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви, люди, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

На сцену виходить жінка в білому із запаленою свічкою і стає в кутку. З іншого кутка сцени стоїть дитина в білому. Батько старий, сивий сидить біля дитини в задумі і дуже повільно говорить:

- На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом назад - вперед, назад - вперед, скільки сидить стільки й гойдається. І безконечна одна "пісня" напівголосом:

ДИТИНА: їсти… їсти… їсти…

(Ні від кого не вимагаючи, ні від батька, ні від матері. А так у простір, у світ.)

ДИТИНА: їсти… їсти… їсти…

(Дитина падає на коліна і промовляє)

ДИТИНА:

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в голодній ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

 Я - пташенятко, побите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

 Тато і мама - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Світ дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці.

(Друга дитина звертається до батька. Припадає до ніг.)

Хлібця! Хлібчика дай!

Тату... мамо! Батечку!

Крихітку! Крихіточку хлібчика!

Дай!
(схиляє батько голову і схиляється до ніг знеможена дитина).
Дай крихіточку!

Жінка в білому: (На фоні сучасної музики).

Хто се? Чий голос просить хлібця! Крихітку хлібця? Хто водить за мною запалими очима - криницями, очима у яких переплелися всі страждання. Муки й скорботи роду людського. Чий же це стогін? Хто щоночі будить, стогне, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу. "Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих. Спасе! Створи диво! Плоду дай помираючим! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай, не в липні, а у весняну пору дай!" Ідуть діти в білому через сцену за ними іде жінка в чорному іде жати. Діти ідуть дуже кволі, дуже знеможено падають: їсти… їсти…їсти…

Мати дуже тихо: Діточки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть! Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Іване! Маріє! Тарасе! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви! Як же я без вас! (голосно) Прости небо! Прости земле! Простіть зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, ці жахи, не бачене від сотворіння світу простіть.

ДІТИ: (тихо) Нема. Затліли. Відлетіли ключами в небо. Боже!

Жінка в білому. Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів. Невже і там у твоєму Раю є Україна, яку заселяєш від нині святими душами.

Виходить жінка і голосить: Ганно! Ганно! Блаженна Ганно! Смиренна Ганно! Дитя в казані зварила і як вовчиця рвала його зубами і вила, вила, вила аж холонули далекі світи.

Жінка в білому: (стає навколішки) Сину Божий, Ісусе Христе!

Порятуй від смерті народ мій. Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами п'ятсот тисяч наситити. Створи Господи! Порятуй! Богородице! Матір наша небесна. Свята покрово, покровителько люду! Куди ж ви всі відійшли. Чого ж ви залишили мою землю і нарід мій на поталу Червоних дияволів?
Мамо, мамо я скоро помру

Не рятуй мене, не треба

Не ріжте ні брата мого ні сестру

Бо не пустить вас Бозя до неба

А як серце моє навіки засне

Не вбивайтеся з горя нене!

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі біля мене

Забринить

Та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста І росою вмиватиме очі.

В2: І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов'ї зозулі, білий квіт садів, на цвинтарі бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, рідше ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

В1: Вимирали сім'ями. Уже не було кому мертвих хоронити. А над деякими сільрадами вивішували чорний прапор, це означало що в селі не залишилось жодної живої душі. Вимирали цілі села.

В2. І треба визнати, що Сталін добився свого. Культурний світ, керівники демократичних держав вдавали, що нічого не знають про голод в Україні. Лише український народ колишньої Польщі щиро і з болем відгукнувся на горе своїх побратимів. У 1933 році всі газети Львова писали про голод. У Львові з ініціативи «Просвіти», ОУН, «Союзу українок» 25 липня 1933 року був створений Український громадський комітет допомоги страждальній Україні. Почався збір продовольства. На Тернопільщині організацію допомоги взяла на себе письменниця Іванна Блажкевич. Вона їздила по селах і просила людей про допомогу. За короткий час було зібрано зерна на великий ешелон. Але вже замовлений транспорт не пішов на Велику Україну: Москва категорично відмовилась від допомоги. Голод був спровокований проти України.

То був страшний навмисний голод

Стріла була така нищівна

Щоби згромадити стодолу

Колгоспної катівні.

То був страшний навмисний злочин

Такого ще земля не знала

Закрили Україні очі

І душу міцно зав'язали

Сліпу, пустили старцювати

Луна ще досі в оболонях

Здичавіла вкраїнська хата

На березі своїх агоній

Глуху, заставили мовчати.

А то би світ втопився у Славуті

Як божевільно їла мати

Свою дитиноньку майбутню.

Мерцями всілося поле

Ні хрестика і ні могили.

То був такий навмисний голод

Чи, Боже, й Ти вже був безсилий.

В.1 Хай простять нам наше безпам'ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. З давніх часів люди очищувались огнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам'ятають, що не забудуть. І тягар гріха з душі спадав. Коли наша розповідь дійшла до Вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які, нас згуртують - «Пам'ять та віра!».

Страшне число у нелюдській напрузі

Пропалює світи до глибини:

У тридцять три розіп'ято Ісуса.

У тридцять третім на земному прузі

Розіп'ято мільйони без вини.

 Вічна же їм пам'ять!

Пісня : «Вічная пам'ять»

(Супровід музикою) молитва

Пом'яни, Господи, душі дітей Твоїх, що загинули за Віру, Пам'ять,

Свободу і Незалежність батьківщини, вбитих голодоморами чи замордованих у катівнях, чиї кістки поховані чи спалені. Їх імена Ти знаєш, Господи. Прости їм провини їх вільні й невільні, яко ми прощаємо винуватцям нашим. Упокой, Боже, їхні душі в раю, де праведні відпочивають від труднощів життя цього. Збережи, Господи, пам'ять про них на віки вічні, а ми збережемо її в серцях наших.

 Пом'янемо і ми їх хвилиною мовчання.

В2. Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією.

Озиратися в минуле треба кожному. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу.

Нині доля Батьківщини в руках Ваших батьків, завтра – у Ваших. Аби трагедії народу ніколи не повторилися необхідно, щоб Ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними.

 

 

docx
До підручника
Історія України (рівень стандарту, академічний) 10 клас (Струкевич О.К., Дровозюк С.І., Котенко Л.В.)
Додано
31 березня
Переглядів
52
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку