Лекція "Етнонаціональна політика"

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА.

 

1. Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”.
2. Національні відносини. Права народів. Національна більшість і національні меншини.
3. Національна політика, національні відносини. Функції національної політики. Національна ідея.
4. Національна політика України

 

Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”.

 

Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів. Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє.

Етноси народи в своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно-родинна спільність людей. На основі розвитку родових відносин виникло плем’я - етносоціальна спільність людей з власним ім’ям, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народність – етносоціальна спільність людей, яка має єдність членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність народність носила риси натурального господарства та господарською відокремленості різних регіонів. Народність стала необхідною сходинкою та базою в процесі формування націй.

Рід – плем’я – народність – нація – ось головні етапи становлення та розвитку етносу. В сучасній суспільствознавчій літературі, етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об’єднані спільністю мови, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (самовідомості).

Сукупність усіх цих ознак утворює повну етнічну культуру – систему відпрацьованих засобів життя, які стають звичними для цього етносу. З’ясуємо це.

Кожний індивід живе в певному будинку, в якому є все необхідне для існування: певні меблі, одяг, продукти харчування, предмети гігієни, задоволення. Все це дозволяє людині вижити як біологічному виду. Але, крім цього, в будинку є якісь прикраси (картини, вази та ін.), призначені для естетичного задоволення. Це відноситься до життя, яке починається після того, як її елементарне фізіологічне існування вже забезпечено.

Коли все перелічене спокійне та його ніхто не торкається, життя теж мирне. Але ось з’являється людина або група людей, які мають інші характеристики, інший набір життєвих факторів, і тоді виникає поняття відмінностей: різні предмети побуту та різне їх призначення; різні ритми занять; різний набір заборон та дозволів – різні культури. Таким чином, культура етносів розрізняється по засобам життя, які прив’язані до місця та часу. В одних місцях жінка ходить у паранджі або сарі, в довгих штанцях; в інших – у коротких спідницях або навіть без них; десь прийнято мити руки перед їжею, а десь замість ложки – палички; в деяких країнах правобічний рух, а в деяких – лівобічний та багато іншого.

Якщо я, як носій певної культури, звикаю до якогось певного стилю життя, то уявлення іншого стилю для мене скрутне, бо він не може вписатись в мій стереотип. Але ж особливо велика взаємна привабливість культур, якщо істотно розрізняються системи заборон та дозволів.

Етичне – це поперед усе культурне. Сторіччями випрацьований механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та багатство в світовій культурі.

Отже, етноси розрізняються досить істотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити до чотирьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав – членів ООН – біля 200. Тільки 270 етносів налічують в своєму складі більш одного млн. людей, інші – значну меншість. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія: 99,8%-норвежці; Японія: 99% - японці; Австрія: 92,5% - австрійці та ін.). Але більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об’єднують корінні етноси та інші етнічні та національні групи, і для них проблеми етнонаціональних відносин, національної політики залишаються серед найбільш важливих.

Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?

На ці питання в сучасній науковій (та в навчальній) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Однак більшість вчених – суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація –це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків – економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному.

При політично-правовому підході під нацією розуміють – співгромадянство, політичне об’єднання людей – громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство” визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека” (як і “національна академія”) під “національним” мається на увазі не “естетичне”, а “державне”.

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім – єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак – Іран, Ірак – Кувейт – підтвердження цьому).

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп.

Важливим фактором консолідації етнічних груп, їх зближення та спілкування були: товарне виробництво та торгівля. Вже в античну епоху стали з’являтися спільноти людей, які мешкали на великих територіях, але спілкувалися однією мовою, хоча ці спільноти й не відрізнялися особливою стійкістю. І тільки тоді, коли став формуватися світовий ринок, а товарно-грошові відносини набули загального характеру, почали зароджуватися сучасні нації. Європа була епіцентром цього процесу, тут раніше ніж в інших регіонах, склалася система національних держав, в яких злились декілька етнічних груп. Наприклад, французька нація створилася як результат консолідації північнофранцузької та провансальської етнічних груп. У Великобританії крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії – каталонці, галісійці, баски. Швейцарська нація сформувалася з німецько – франко та італомовних етносів та ін.

Інший шлях формування нації – коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй.

Процеси формування нації та викликані ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку та стабільності, обмеження агресивних спрямувань одних етносів та оберіганню від агресії інших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. В цьому сенсі держава констатує націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство – американці, але американці-японці, американці - українці та ін., у Великобританії – всі англійці, але англійці - шотландці та ін.

Націоналізм (від лат. natio — рід, народ) – це ідеологія, основана на визнанні народів природними еволюційними одиницями людства, найвищою формою суспільної єдності і джерелом влади в державотворчому процесі. Метою націоналізму є перетворення аморфного етносу на державно структуровану націю та її самобутній розвиток.

Стосовно позитивного ставлення до націоналізму, тут здається все зрозуміло. Цей підхід сьогодні досить поширений в західній, особливо — англомовній науковій літературі, енциклопедіях, довідниках тощо. Націоналізм розуміють як почуття лояльності до нації, форма патріотизму, теорія про те, що кожна нація має природне право на свою суверенну державність, як власне національність, принаймні — національний характер чи тенденцію до нього та ін.

Негативний підхід до націоналізму, звичайно, був притаманний перш за все російському, а далі радянському його баченню в умовах, коли все зводилося до гаслового інтернаціоналізму декоративного характеру, під гаслом якого до того ж насаджувався національний нігілізм та шовінізм.

Шовінізм – це ідеологія, основана на зневазі та нетерпимості щодо інших народів і спрямована на їх пригноблення, поневолення та примусову асиміляцію (етноцид). Термін «шовінізм» (фр. chauvinisme), походить від імені Ніколя Шовена (фр. Nicolas Chauvin) – напівміфічного солдата наполеонівської армії, відомого своїм жорстоким ставленням до завойованого населення.

Різновидом шовінізму є великодержавний шовінізм – ідеологія й практика панівної верхівки в багатоетнічній державі, спрямована на приниження і примусову асиміляцію завойованих етносів.

Шовінізм заперечує право інших народів на власну державність, розвиток і самобутність.

Патріотизм – це любов до своєї батьківщини та її звичаїв. Патріотизм зазвичай прийнято визначати як «любов до своєї країни» або «відданість своїй країні», у той час, як націоналізм – як «лояльність і відданість нації».

В залежності від рівня розвитку етнічної свідомості, патріотизм може обмежуватися власним селом, містом, рідним краєм. В таких випадках говорять про «місцевий патріотизм».

Натомість націоналізм прагне чіткості, наукового фундаменту,  цілісності. Він охоплює всю націю, тому не буває «місцевого націоналізму».

Націоналізм виростає з патріотизму. Кожен націоналіст є патріотом, натомість не кожний патріот є націоналістом. Патріотизм загальнонародний, націоналізм – елітарний.

 

Завдання до пункту 1:

Співвіднесіть такі поняття як «патріотизм» та «націоналізм». Дайте їм власне визначення.

 

Національні відносини. Права народів. Національна більшість і національні меншини.

 

Сучасна світова практика показує зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом на демократичній та добровільній засаді. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, Югославія) практично зруйнувались.

Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі займають в національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій – в Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми висунулися на перший план і в країнах колишнього СРСР, в тому числі і в Україні. На цьому ґрунті швидко зростають національна свідомість та націоналізм.

Національна самосвідомість – це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який відрізняється спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості.

Без національної свідомості немає та не може бути нації. Відомий дослідник феномену нації Е.Геллнер підкреслював: “1. Дві людини належать до однієї нації, якщо і тільки якщо їх об’єднує одна культура, яка, в свою чергу, розуміється як система ідей, умовних позначень: зв’язків, засобів поведінки та спілкування. 2. Дві людини належать до однієї нації, якщо вони визнають належність один одного до цієї нації. Іншими словами, нації створює людина; нації - це продукт людських переконань, пристрастей та схильностей”.

В політичному плані національна самосвідомість може грати подвійну роль. З одного боку – це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносинам з іншими етнонаціональними групами. Але надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, в шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може привести до шовінізму.

Етнічні (національні) меншини — самоусвідомлювана група громадян держави, що компактно проживає в інонаціональному оточенні, яка є кількісною меншістю і яка займає непанівне становище у суспільстві. Для членів такої групи характерні спільність походження й етнокультурних характеристик, відмінних від домінуючої етнічної спільноти.

Корінні етноси — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів. В Україні корінними етносами є українці, киримли (кримські татари), караїми, кримчаки, греки-румеї Приазов’я і гагаузи. Всі інші етнічні групи є діаспорами, тобто переселенськими групами інших етносів.

Титульні етноси  - частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави. Згідно з думкою деяких дослідників, титульною є нація, яка дала назву державі, а не народ, який прийняв на себе назву держави в процесі будівництва нації в ній. Існують нетитульні нації і держави без титульних етносів (США, Канада, Австралія і т.п.).

Національність – факт самовизначення належності людини до певного етносу.

Політична нація — це сукупність громадян країни, які незалежно від їхнього соціального статусу, мови, віросповідання, походження та інших соціально-групових відмінностей мають рівні права і на основі демократичних інститутів політичної влади та форм політичної участі, законодавчо встановлених норм і процедур здійснюють державне самоврядування, мають політичний і юридичний суверенітет, поєднані почуттями солідарності та ідеологією патріотизму.

Етнічна нація — національна спільнота, що формуються шляхом “дозрівання”, “політизації” окремого етносу, який протягом певного часу ще може не мати власної державності.

Назви ці умовні, а відмінності між етнічними й політичними націями часто переважуються спільними рисами як процесів націотворення, так і самих націй. Тому цілком зрозумілим є виступ професора Я. Дашкевича проти штучного протиставлення цих понять та проти самого терміну “політична нація”. Однак, підкреслюючи відносність такого поділу і наголошуючи на вирішальній ролі етнічного чинника у націотворенні будь-яких націй, усе ж послуговуємось даними поняттями, бо вони в узагальненій формі відбивають два основні шляхи націотворення, а також відмінності у розумінні самого поняття “нація”, властиві народам більшості західних країн (політичний підхід) та країн колишнього СРСР (етнічний підхід).

 

Завдання до пункту 2:

Чи сприяє національна самосвідомість розвиткові демократичних відносин? Доведіть свою думку.

 

Національна політика, національні відносини. Функції національної політики. Національна ідея.

 

Національні відносини – це відносини між людьми, що належать до різних етносів – етнічних груп, націй, народностей та їх державним утворенням з приводу задоволення своїх інтересів. Вони вбирають в себе в якості різних сторін економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини, і являють собою відносно самостійну систему суспільних відносин. Являючись частиною соціальної системи, національні відносини, разом з тим, є підсистемою суспільних відносин та мають чинити вирішальний вплив на всі боки життя багатонаціональної держави.

Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціальних відносин цілком, визначаються економічними та політичними факторами. Основними є відносини в сфері політики, бо від них, зазвичай залежить розвиток національних відносин у всіх інших сферах. До політичної сфери національних відносин належать такі питання, як національне самовизначення, рівноправність націй, сполучення національних та інтернаціональних інтересів, створення реальних умов для вільного розвитку національної мови та національної культури, представництво національних кадрів у структурах влади та ін. Але з іншого боку, національні традиції та настрої, культурно-побутові відмінності між націями, мають великий вплив на формування політичних установок, політичної позиції, політичної культури і в цілому на внутрішню та зовнішню політику політичної влади.

Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення, знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.

Національні відносини мають свій прояв на трьох рівнях:

• Внутрішньонаціональні - міжкласові, політичні, боротьба за національну гідність, стимулятором якої є національна самосвідомість.
• Міжнаціональні внутрішньодержавні, регіональні, міжособові. Тут вирішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам для міжнаціональні конфлікти та міжнаціональні конфлікти ви-никають частіше, ніж на інших рівнях.
• Міжнаціональні на державному рівні – відносини між національними державами.

Управління національними відносинами передбачає, поперед усе, виявлення та пізнання об’єктивних закономірностей, тенденцій розвитку національного життя та розробку на цій основі конкретної соціальної політики в міжнаціональних відносинах. Невід’ємною частиною управління національними відносинами є цілеспрямоване керівництво розвитком розробленої національної політики, її організація, регулювання та контроль. Нарешті, своєчасне виявлення та подолання протиріч та перешкод на шляху розвитку міжнаціональних відносин, забезпечення міцності єдності усього суспільства.

Важливість та складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери суспільного життя і кожна етнонація намагається не тільки зберегти свої особливі інтереси, але й закріпити їх в загальновизнаних нормах. Постійна взаємодія між етнонаціями характеризується двома об’єктивними та взаємопов’язаними тенденціями: диференціацією та інтеграцією. Ці протирічні, але об’єктивні тенденції випливають із внутрішньої сутності національних відносин та носять об’єктивний характер. Головне протиріччя в розвитку націй – між національним (одиничним) та інтернаціональним (загальним). З одного боку, кожна нація прямує до саморозвитку, рівноправності та самостійності, суверенному державному існуванню (диференціація); з іншого – на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації відбувається ломка національних кордонів, посилення взаємної співпраці (інтеграція). Ці протиречиві тенденції проявляються у русі єдиного соціально – етнічного процесу; вони взаємообумовлюють і разом з тим заперечують одне одного.

Таким чином, дві тенденції – диференціація та інтеграція в розвитку національних відносин, виражають і в наші часи загальносвітові суспільні протиріччя, і, разом з тим, складають серцевину національного питання.

Національне питання – це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі та конфліктів між націями, з одного боку, і націями та існуючої системи влади в багатонаціональному суспільстві – з іншого. Щоб вирішати національні питання, необхідно ліквідувати пригноблення, ворожнечу між націями; встановити рівноправність націй, довіру між ними, співпрацю. Сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначилась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави певної національної політики.

Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв’язання.

Національне питання має конкретно – історичний зміст в кожну епоху. Національне питання виникає і навіть набуває гострих форм в країнах, де не тільки немає національного ярма, але всі живуть в умовах політичної демократії. В Бельгії, наприклад, це питання мовних стосунків між валонцями та фломанцями, у Канаді – культурно-мовні проблеми між англо- та франкомовними спільностями, в Англії – проблема культурно-історичної самобутності Шотландії та Уельсу.

Найбільш гостра форма прояву національного питання – міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Які основні причини цих конфліктів? Ось деякі з них.

Історичне минуле – це об’єктивна причина, пов’язана взаємовідносинами народів на протязі історії їх розвитку. Чимало країн –сусідів, які довгі роки знаходились між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, більша по чисельності нація) пригнічувала іншу та ін. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки “винних” та відновлюються минулі національні забобони. Однак слід відмітити, що історичне минуле може бути і позитивним моментом в наші часи, якщо ті чи інші народи на протязі всієї історії знаходилися в дружніх стосунках.

Територіальні причини міжнаціональних конфліктів нерідко викликають кровопролиття. Як правило, вони викликаються неспівпадінням етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав, окремих регіонів). Ці причини характерні, перед усім, для звільнених країн Африки – достатньо зазирнути у політичну карту та побачити, як “по лінійці” проведені межі між державами без урахування етнічних відмінностей населення, що там мешкають. Але нерідко вони проявляються і в більш цивілізованих країнах та регіонах (колишній СРСР, Югославія та ін.).

Соціально-економічні причини, пов’язані з фактичною нерівністю в рівнях життя різних націй, представництв в органах влади, престижних професіях та ін. В цих умовах “скривджені” нації намагаються “зрівняти” відмінності шляхом звільнення від “чужих”, “центру”, будь-то російського (для Чечні та ін.). Ці причини породжують сепаратистські рухи.

Державно-правові причини – коли мова йде про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрархію національно - державних утворень. Наочним прикладом тому був СРСР, але подібні до них причини збереглися до недавніх часів у Чехословаччині, Югославії, Китаю та ін. країнах.

Етнодемографічні причини, які народжуються міграційними процесами, що особливо посилились після Другої світової війни, а у нас – після розпаду СРСР.

В багатьох Європейських країнах місцеве населення виявляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а в останні роки – з минулих соціалістичних країн. В країнах, які ввійшли до складу колишнього СРСР - поверненням на батьківщину насильно виселених у воєнні роки; міграцією російськомовного населення зі знов створених національних держав до Росії та ін.

Національно-культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв’язку з “диференціацією” (розпад СРСР та виникнення “національних де-ржав” з багатонаціональним населенням) та інтеграцією (об’єднання Європи при збереженні культурно-національної автономії). Спроба вирішити ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати на протязі різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Розрізняються й методи, шляхи їх подолання. Але при всьому цьому існує загальний знаменник їх врегулювання – демократизм, повага та дотримання прав людини.

Національна політика – це діяльність у сфері національних відносин, свідомий вплив державних та суспільних організацій з регулювання взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплене у відповідних політичних та правових актах держави.

Це система заходів, що здійснюються державою, яка покликана враховувати та реалізовувати національні інтереси представників усіх етнонацій – громадян держави. Національна політика повинна враховувати не тільки теперішні повсякденні потреби та інтереси етнонацій, але й своєчасно примітити проблеми, що виникають, та не допустити перетворення їх у конфліктні ситуації.

Історії людства відомо чимало прикладів, коли діяльність держави в сфері національних відносин приводила до жорсткого кровопролиття, сіяла ворожнечу та недовіру між націями. Розроблялися різноманітні варіанти нормалізації міжнаціональних відносин, але жоден з них до цього часу не спрацьовував. Це, зокрема торкається й такої багатонаціональної держави, як Росія. В повній мірі це можна віднести до спроб гармонізації міжнаціональних відносин за допомогою формули “розквіт та зближення нації”. При всій її привабливості та певних успіхах, фінал вийшов плачевним. До то ж “міна” була закладена у підвалинах союзу, коли більш ніж 100 народів були розділені на 4 частини (15 союзних, 20 автономних республік, 8 автономних округів та 10 автономних областей). Мало того, що нації були ранжировані, але й лише 53 етноси отримали державність, а інші залишилися без неї взагалі. Це й стало однією з головних причин різного роду конфліктів.

Чимало складних національних проблем зберігається й в інших країнах, як нещодавно отримавших незалежність, так і в “старих”, цивілізованих країнах.

Дослідники, які займаються проблемами міжнаціональних відносин, розробляють різні концепції, які змогли б, на їх думку, бути покладеними в основу національної політики. В західних країнах найбільш відомі дві концепції. Одна з них – концепція “внутрішнього колоніалізму”. Так, американський соціолог М.Гактер вважає, що тенденція відставання периферійних національних груп, “оплутаних експлуататорськими кайданами центру”, ні що інше, як відношення центру до внутрішніх колоній. Більш розвинуті нації намагаються закріпити цю нерівність, а менш розвинуті – вступають у боротьбу за свої права. Звідси – національна політика повинна бути спрямована на зрівняння рівнів розвитку всіх націй, що населяють багатонаціональну державу.

Інша концепція “етнічна”, прибічники якої вважають, що в основі національних рухів – не класові та економічні, етнокультурні фактори, і в процесі створення національної політики, передусім треба посилювати роль національної самосвідомості.

Очевидно, ці та деякі інші концепції, яким – то чином пояснюють процеси в національних відношеннях, але багато питань не мають відповідей. Наприклад, є країни, де малі етноси знаходяться на відносно високому рівні соціально-економічного розвитку і причини їх незадоволення пов’язані з іншими сферами життя (наприклад, каталонці та баски в Іспанії). Вірніше пояснити міжнаціональні протиріччя їх виключно психіко-культурними особливостями нації. Більш конкретно казати про комплекс різних факторів, які треба враховувати при розробці та здісненні національної політики.

Національна політика тісно пов’язана з соціальною, регіональною, демографічною та іншими напрямками політичної діяльності. В різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне та особливе, ціле та частина. Це відображається в тому, що національна політика включає в себе соціальні, економічні, регіональні, мовні, демографічні та інші аспекти. Разом з тим, в багатонаціональній державі при здійсненні державної політики в будь-який сфері суспільного життя, необхідно враховувати національно-етнічні аспекти.

По-перше, науковий аналіз та творче осмислення здійснення національної політики як у своїй країні, так і за кордоном. Основними положеннями національної політики є рівноправність усіх націй та народностей, підтримання відносно рівних умов життя націй в багатонаціональній державі; взаємна повага інтересів та цінностей понад національними та класовими; визнання за кожним індивідом, незалежно від його національності, можливості користатися усіма правами та свободами, що проголошені Загальною декларацією прав людини; забезпечення державою самостійності різних видів національних автономій та інших державно-адміністративних форм.

По-друге, сталість територіальних кордонів національно-державних утворень, неприпустимість їхнього перегляду і, тим паче, насильницьких змін.

По-третє, врахування взаємозв’язку та взаємодії глибоких змін в економічній, політичній, духовній та інших сферах з національною сферою. Основою оптимальних та сталих національних відносин є нормально функціонуючі економіка та ринок споживача, грошовий обіг, збалансований міжрегіональний обмін.

По-четверте, розвиток ринкових відносин, зміни в господарюванні та оплаті праці, в кадровій політиці, в духовному житті повинні бути спрямовані на повагу честі та гідності кожної людини, незалежно від її національної незалежності.

По-п’яте, формування відповідної етики етнонаціональних відносин, що виключали б усі форми насилля, несправедливості; подання допомоги національної меншості в розвитку їх культури та збереженні середовища життя.

Кожний з цих принципів важливий сам по собі та заслуговує особливої уваги. Але реалізація всіх разом можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного затвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.

Національна ідея — це своєрідний дороговказ для нації. І Франко наголошував на значенні практичної політичної ді­яльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і зма­гань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати сер­ця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших му­ках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна».

М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його опти­мальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра­щих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави, — писав М. Грушевський. — Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витри­валий, високо здатний до організації, до громадської солідар­ності...»

За часів тоталітаризму склався негативний стереотип ук­раїнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть націо­нальна ідея офіційно визнавалася реакційною, нації поділяли­ся на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфіку­вався як «буржуазний», а отже, реакційний. Національна ідея проголошувалася несумісною з інтернаціоналізмом, що фак­тично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавалася перевага інтернаціональному перед наці­ональним; хоча ніколи націоналізм не заперечував поваги до інших народів.

Світова практика поки що виробила лише один — демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який, зокрема, передбачає: забез­печення вільного волевиявлення націй; реалізацію їхніх за­конних прав на життя, відносини з іншими націями, які прагнуть будувати свої стосунки на основі рівності. Йдеться про надан­ня повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших взаємовідносин з іншими націями, а отже, про право націй на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів взаємовідносин між народами і націями. Навіть більше, само­визначення є загальновизнаною основоположною нормою між­народного права, обов'язковою для всіх без винятку держав.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування. Як свід­чить світовий досвід, вона належить до найскладніших і найгостріших проблем. Тож питання полягає в тому, як реалізу­вати це право, беручи до уваги історичні умови тієї чи іншої нації, прийнятні форми його реалізації. Політологи вважають, що право на самовизначення може бути реалізоване у двох фор­мах, через які народи та нації висловлюють своє ставлення до використання цього права: відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизна­чення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціональ­ного утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших на­цій) і утворити свою незалежну державу; визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер дер­жавно-політичного устрою згідно зі своїми історичними умо­вами; будувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; пова­жати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цією формою за останні роки скористалися чимало народів, утво­ривши свої незалежні держави; це народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала і Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначен­ня, яка передбачає, що один народ (нація) може об'єднати­ся з іншим народом (нацією).

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний ха­рактер. Це — право на життя, щастя, братерство одного наро­ду разом з іншим, яких об'єднують спільні звичаї, традиції, а іноді й спільні історія та релігія. Виходячи зі спільних інтере­сів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в рам­ках однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три ос­новні форми возз'єднання: унітарна держава, федеративна держава, конфедерація держав. Названі форми самовизначення можуть бути використані лише багаточисельними націями. Ро­зв'язання цієї проблеми нечисленними народами значно ус­кладнюється.

Так як більшість держав світу є багатонаціональними, а величина і походження різних етносів різна, то складається розгалужена система відносин між різними етнічними утвореннями. Ця особливість знайшла своє відображення у спеціальних термінах. Спробуємо їх визначити.

За національним складом країни світу поділяються на:

• моноетнічні — основний етнос складає більше 95 % населення держави (Японія, Норвегія, більшість арабських країн);
• дво- або тринаціональні країни, де певна кількість етносів не мають чисельної переваги над іншими етносами (Канада, Бельгія, Швейцарія);
• поліетнічні країни з панівною нацією, де основний етнос складає 70-95 % (В'єтнам, Україна, Польща, Туреччина);
• поліетнічні країни з переважаючою нацією, де основний етнос складає близько 50 % (Афганістан, Іран, Туреччина, Пакистан, Молдова, Росія);
• мультинаціональні країни, без значного чисельного переважання якогось одного етносу над іншими (Індія, Пакистан, країни Тропічної Африки).

 

Завдання до пункту 3:

Які ще причини міжнаціональних конфліктів виділили б ви? Згідно з якими умовами різні нації можуть мирно співіснувати в межах єдиної держави?

 

Національна політика України

 

Україна належить до тих країн, які зуміли зберегти міжетнічний діалог визнання та взаємоповаги. Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання між-національних відносин.

В ст. 11 зафіксовано: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України”. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового ста-ну, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками”.

З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світових співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.

Вирішення національного питання в Україні на сучасному етапі можна визначити як:

• суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини;
• політико-правове закріплення демократичного розвитку української нації;
• забезпечення колективних прав етнічних меншин.

Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Та ще залишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенденцій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної са­мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соціального та національного незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально-політичного розчарування.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української нації, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики означає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї — національній. Культурницька спрямованість державної етнополітики межує з уникненням власне політичних проблем, висунутих етнічним відродженням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува­ли процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогностичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні проблеми, передбачала, б забезпечення справжньої рівноправності, об'єктивного права народу на національне самоствердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Її мета — формування суспільства, у якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвитку української нації, й соціального, економічного, політичного розвитку.

 

Завдання до пункту 4:

Запропонуйте свою концепцію національної політики України.

 

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

• "Етнос. Ідентичність. Утворення" за редакцією В.С. Собкина,
• Т.Г. Стефаненко "Етнічна ідентичність і деякі проблеми її вивчення".
• Е.Еріксон "Ідентичність: юність і криза".