Лекція "МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ"

МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ.

 

План.

1. Міжнародні відносини і світовий політичний процес
2. Дипломатія.
3. Війна як форма здійснення і захисту державних інтересів.
4. Світова політика і глобальні проблеми сучасності.
5. Національні інтереси та національна безпека України.

 

Міжнародні відносини і світовий політичний процес

Що розуміється під міжнародними відносинами? Це сукупність політичних, економічних, дипломатичних, культурних, науково-технічних, військових, гуманітарних зв’язків і взаємозв’язків між державами і групами держав, а також між суспільствами рухами та організаціями, які діють на міжнародній арені.

З такого визначення міжнародних відносин маємо, що ці відносини є середовищем, у якому реалізуються принципи міжнародної політики, під якою розуміють цілеспрямовані дії в інтересах суб’єктів, між якими складаються ці відносини, і характер виникаючих на цій засаді взаємовідносин. Для даного державного суб’єкта – це зовнішня політика, оскільки її метою є вирішення задач, які пов’язані з урегулюванням навколишнього соціального середовища. Французький соціолог і політолог Раймон Арон відзначав, що “міжнародні відносини між політичними одиницями, а їх зміст складають відносини між державами, саме міжнародні відносини”.

Поняття “світовий політичний процес” означає сукупність дій і взаємовідносин суб’єктів світового суспільства по реалізації своїх і загальних інтересів. В політичній практиці і публіцистиці це поняття звичайно є синонімом поняття “міжнародна політика”, “міжнародні відносини”, “світова політика”, бо міжнародна політика включає політичний процес, а останнє – втілення і вираження міжнародної /світової/ політики.
Специфіка міжнародної політики і політичного процесу розкривається через аналіз їх структурних елементів, в першу чергу, суб’єктів.

Основним суб’єктом світового співтовариства, світового політичного процесу є держава. Її політика визначає характер міжнародних відносин, безпосередньо впливає на сутність свободи і рівнів добробуту громадян, на людське життя. Саме за допомогою держави народи і нації організовано представляють свої інтереси на світовій арені.

Держава – єдиний суб’єкт міжнародного процесу, який володіє суверенітетом. Категорія “національно-державний суверенітет” має два аспекти – внутрішній і зовнішній.

Перший аспект означає свободу вибору кожним народом свого способу економічного розвитку, політичного режиму, наявність у державі власного законодавства. Другий аспект передбачає невтручання держави до внутрішніх справ друг друга, їх рівність і незалежність. В основі діяльності будь-якої держави на міжнародній арені знаходиться національний інтерес, який представляє собою усвідомлення і відображення в діяльності політичних лідерів держави його корінних потреб. Відомий американський політолог Г.Моргентау вважав, що саме концепція інтересу, яка виражена у категоріях сили, рятує від “моралізованих крайнощів і політичної безрозсудності”. Слід розглядати державу як політичну спільність, яка дбає про свої інтереси, що визначені в силовому вираженні.

Досягнення балансу сил і інтересів є важливим фактором у забезпеченні стабільності в світовій політиці. До складових частин сили суб’єктів світової політики відносяться:

• військова підготовка та організація,
• географічне положення,
• природні ресурси,
• промисловий потенціал,
• кількість населення,
• якість дипломатії і розвідки,
• стан моралі населення,
• національний характер.

 

Разом з тим, в сучасному світі держави не можуть керуватися вузько зрозумілими національними інтересами і вести розмову лише у категоріях сили. Будь-яка держава змушена зважати на інтереси інших країн, поважати їх, що потребує від держави додержуватися певних норм поведінки на міжнародній арені.

З точки зору міжнародного права держави є формально рівними, в юридичному відношенні, але одночасно держави надзвичайно відрізняються за національною могутністю, до складу якої входить вище згадані фактори. З урахуванням факторів національної могутності і здатності захистити свій суверенітет відрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави та мікродержави. До наддержав відносяться ті, які мають здібність впливати на умови існування усього людства і володіють силою руйнування планетарного масштабу. Великі держави в значній мірі впливають на світовий розвиток, не домінуючи при цьому у міжнародних відносин. Середні держави впливають на своє близьке оточення. Це відрізняє їх від малих держав, вплив яких є слабким, але вони володіють достатніми засобами для збереження своєї незалежності і територіальної цілісності. Мікродержави, в принципі, не здатні захистити свій суверенітет власними силами.

До провідних суб’єктів міжнародних відносин, які безпосередньо створюються державами, відносять їх міждержавні об’єднання – політичні або військово-політичні організації. Серед них: Організація Об’єднаних націй (ООН), Європейський Союз (ЄС), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ) та ін.

Важливу та зростаючу роль у формуванні і функціонуванні міжнародних відносин грають неурядові організації, які об’єднують недержавні інститути і громадян різних країн і діють у специфічних галузях, До їх числа відносять: Міжнародна Організація Політичних наук, Міжнародна організація Кримінальної Поліції (Інтерпол), Всесвітня Рада Миру та багато інших.

Безперечно, що міждержавні відносини мають переважне значення в світовій політиці, бо саме вони створюють правові межі, які визначають позадержавні відносини. Тільки держави мають повноваження укладати угоди, починати і закінчувати війни, вступати в офіційні контакти з іншими державами. Разом з тим, росте значення недержавних суспільних організацій, які не замінюють, а доповнюють компетенцію уряду в міжнародних справах.

Суб’єктами міжнародних відносин є держави, міжнародні урядові та неурядові організації, суспільні рухи, транснаціональні корпорації, релігійні об’єднання, народи, етноси, політичні та суспільні лідери.

 

Завдання до питання 1:

Співставте поняття «міжнародні відносини» і «світовий політичний процес». Що спільного і що відмінного і цих поняттях? Обґрунтуйте своє твердження.

 

Дипломатія

Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфорд­ському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здій­снення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво ди­пломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів ЇЇ здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання між­народних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.

Отже, критеріальними ознаками дипломатії є:

• належність до сфери міжнародних відносин, сфери зов­нішньої політики держави;
• застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків;
• наявність інституту державних службовців-дипломатів, які безпосередньо ведуть переговори і виконують всі інші функції, передбачені статутом дипломатичної служби кожної держави.

Щодо третьої складової —кадрового забезпечення дипломатії —надзвичайно влучними с слова відомого французького фахівця в цій галузі Жюля Камбона, який стверджував: «Я не знаю діяльності більш різноманітної, ніж професія дипломата. В усякому разі немає такої професії, де було б так мало твердих правил і так багато того, що засновано на традиції; де для успіху потрібна була б надзвичайна напо­легливість, і де б сам успіх такою мірою залежав від випадку; де б потрібна була сувора дисциплінованість, і де особа повинна була б мати твердий характер та незалежність у міркуваннях».

Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики держави завжди була надзвичайно великою. Адже навіть між вар­варськими племенами існували більш-менш стабільні від­носини, відбувалися переговори, укладалися угоди і союзи як економічного, так і військово-політичного характеру.

Глобалізація й взаємозалежність світу привели також до збільшення значимості дипломатії, здійснюваної на високому й вищому Рівні. Цей вид дипломатії дозволив у другій половині ХХ ст. приймати дійсно кардинальні рішення по найбільш гострих міжнародних проблемах і тим самим різко змінювати міжнародну ситуацію. Крім того, дипломатія на високому й вищому рівні дає можливість обговорювати у взаємозв'язку широкий спектр питань, що утруднено при проведенні зустрічей на інших рівнях.

Варто враховувати й той факт, що домовленості, скріплені підписами вищих посадових осіб держав забезпечують додаткові гарантії виконання досягти угод. Все це стає особливо важливим перед лицем серйозних погроз, з якими зіштовхнулося людство наприкінці нинішнього сторіччя. Можливість швидкого й принципового рішення проблеми являє собою головну причину інтенсивного розвитку сьогодні дипломатії на високому й вищому рівні, однак існують і інші причини. Зокрема, на таких зустрічах є можливість швидко одержувати необхідну інформацію "з перших рук", обмінятися думками й досягти важливих домовленостей.

Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу.

Дипломатія - засіб здійснення зовнішньої політики держави, що являє собою сукупність невійськових практичних заходів, прийомів і методів, що застосовуються з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних завдань: офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях з здійснення цілей і завдань зовнішньої політики держави, захист прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном. З поняттям "Дипломатія" пов'язують мистецтво ведення переговорів з метою запобігання або врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятних рішень, а так само розширення і поглиблення міжнародного співробітництва.

Дипломатія, формулюючи волю держави і домагаючись її узгодження з волею інших держав, бере активну участь у створенні норм міжнародного права, та є виключно важливим чинником правотворчості в міжнародних відносинах.

Кожна епоха висувала власні вимоги до дипломатів, виходячи зі своїх потреб, визначала суть цієї професії.

Вимоги до дипломата:

1) обов’язкове громадянство держави, яку дипломат представляє;

2) працездатний вік і добре здоров’я (без фізичних вад);

3) добра морально-політична база;

4) академічна освіта;

5) практика роботи в МЗС;

6) здача конкурсних іспитів для зайняття вакантної посади;

7) бездоганне знання не менше двох іноземних мов; дипломатичної історії; міжнародного права; історії власної держави; господарської (економічної) географії, конституційного права, торговельного і морського права, цивільного права, дипломатичного протоколу.

Дуже велика увага приділялася довірі до особи, яка зараховувалась на дипломатичну службу. І сьогодні можна однозначно сказати, що ці якості вкрай необхідні дипломатам-професіоналам.

 

Завдання до питання 2:

Доповніть вимоги до дипломата тими рисами, яких у наведеному тексті на вашу думку не вистачає.

 

Війна як форма здійснення і захисту державних інтересів

Широко поширений термін "війна" (латиною "Bellum") охоплює історично мінливі й різноманітні форми мілітарної практики держав, він інколи надмірно широко використовується в науковій літературі — „торгівельна війна", „холодна війна" тощо. Аналіз різних джерел показує значні розбіжності у трактуванні його політично-правового змісту терміну "війна", а також недостатньо проведену демаркацію між поняттями "війна", "стан війни", "воєнний конфлікт", "гуманітарна інтервенція", "міжнародні операції по силовому встановленню миру". У XXI столітті має бути переосмислено і базове для політичної конфліктології поняття "війни".

Методологічними основами вищевказаного політологічного підходу до аналізу війни виступають такі положення:

1. Війна як складний соціально-політичний феномен не може бути пояснений самим собою, без аналізу соціальних зв'язків її з іншими соціальними станами (мир, перемир'я, гонка озброєнь, "озброєний мир"), з усіма сферами життя, особливо з політикою, економікою, загальною та мілітарною культурою, домінуючою суспільною свідомістю, традиціями влади ставлення до силових засобів забезпечення зовнішньої політики.

2. Як багатовимірне явище війна постає легітимним використанням збройної сили держави (правовий аспект), способом розв'язання соціальних конфліктів за допомогою зброї (філософський аспект), організованою збройною боротьбою за допомогою спеціального знаряддя — армії (військово-управлінський аспект), збройним, силовим засобом досягнення політичної мети (політологічний аспект).

3. Політологічний аналіз війни проводиться під гаслом визнання її "продовженням і сумуванням політичного курсу тих сил, які його проводили у мирні часи". Водночас завжди слід розрізняти суто військову та політичну сторону війни.

4. Війне не випадкове, а закономірне явище суспільного життя, перспективу виникнення якої у тій чи іншій формі слід постійно враховувати політикам, державним діячам. Історія свідчить як про періодичне повторення війн, так і віддалену перспективу їх повного викорінення з життя суспільства.

5. Перебіг війни підпорядковується дії особливих законів, прояв яких змінюється в залежності від характеру зброї, соціальної природи суб'єктів збройної боротьби, їх політичних цілей. Водночас, поле прояву випадковості на війні настільки широке, що глибокі мислителі (Л. Толстой, К. Клаузевіц) подеколи визнавали вирішальний вплив випадковості на перебіг та підсумок війн.

6. Сучасний політичний дослідник війни має виходити не тільки з европоцентристського ставлення до цього феномену збройної боротьби, але з інших культурологічних позицій. Так, поняття війни має певну відмінність у трактуванні східної та західної парадигм воєнно-політичного мислення.

Зі становленням держави і класового суспільства війна стає специфічно організованою формою особливої (мілітарної) діяльності, яка визначається політичними причинами, утворює своє ідеологічне і культурне поле, з'являється і постійно діючий державний інститут збройної сили, армії. Отже війні притаманні всі ознаки соціальної діяльності — вона має ціле-раціональність, певний ідеальний образ (план), пов'язана з використанням і розвитком фізичних, інтелектуальних, вольових, психологічних, моральних якостей людей, а на вищому щаблі досконалості така діяльність набуває ознак творчості і навіть своєрідного мистецтва (військове мистецтво, мілітарна культура).

Війну як особливий вид діяльності, пов'язаний із застосуванням збройного насильства, не слід зводити до простої сукупності дій.

За надзвичайно плідним визначенням німецького воєнного теоретика К. фон Клаузевіца, війна є розширене протиборство суспільних суб'єктів, продовженням державної політики іншими засобами, але інколи і стихією насильства, у якій майже не можливо простежити розумні політичні моменти діяльності. Таким чином, для німецького мислителя війна постає динамічним мінливим соціально-політичним явищем, сутність якої слід визначати кожен раз окремо, бо війна це "хамелеон".

Для наукового воєнно-політологічного підходу К. Клаузевіца до війни характерним є:

• Відмова від знаходження незмінного „начала" (сутності) війни, а намагання лише окреслити контури проблемного поля, у якому це начало (сутність) війни може бути знайдено - взаєминах політики держави, насильства, діяльності полководцю та народних сил;
• Війна вимагає конкретно-політичного аналізу у кожному окремому випадку, бо вона постійно змінює свої характеристики - від абсолютного насильства до обережного застосування політикою силових засобів;
• Серед атрибутів війни він визначає "трикутник" з політики, насильства, діяльності мас і полководців;
• Політика у Клаузевіца мислиться своєрідно, хоча й у дусі визначення Г. Гегеля як "розумного у своїй основі", але здебільшого як прояв цього розуму в основному на міжнародній арені.

Слід не тільки визнавати наявність існування інституту війни, але і як фактичного здійснення стану боротьби між суб'єктами міжнародної політики у формі збройних змагань, зважати на його єдність та відмінності із політичним змістом збройних конфліктів.

До спільних моментів війн та збройних конфліктів нами віднесено:

а) основний соціальний зміст цих форм насильства складають явно та недвозначно виражені ті чи інші форми організованої збройної боротьби між значними організованими соціально-політичними силами;

б) форми бойових дій можуть бути різними, широкого діапазону інтенсивності, разом з тим бойові операції є достатньо тривалими, узгодженими легітимним керівництвом збройних формувань та керованими, а не хаотичними;

в) війни і воєнні конфлікти мають свої історичні традиції політично-правового, культурного та морального регулювання, тобто вже склався певний "кодекс поведінки вояків" у вигляді, звичаїв правил, а інколи і норм "права війни", відтепер приписів міжнародного гуманітарного права;

г) війна і збройний конфлікт не прямо пропорційно зв'язані з загальним рівнем збройного насильства або керованих бойових дій. Бойові дії можуть бути зовсім незначними, односторонніми в межах однієї країни, тобто проходити між збройними силами і загонами партизан, повстанців, навіть між повстанськими арміями тощо.

В світлі широкого розповсюдження конфліктологічного підходу до явищ збройної боротьби слушною здається думка, що "війна - це вид збройного конфлікту між державами". Таке співвідношення термінів науковцям виглядає вдалим з перспективної точки зору щодо війн „нового покоління". Але разом із спільними політично-правовими ознаками війна має властиві тільки їй особливості. Суб'єктом ведення війни виступає виключно держава (навіть у громадянській війні одна із сторін може бути державою), а право оголошувати її надано тільки легітимному державному органу. Це важливо тому, що уряд разом з державою в цілому несуть всю відповідальність за сукупність наслідків бойових дій. "Дерется только армия, а сражается государство", -відзначав відомий російський воєнний теоретик О. Свєчин.

Таким чином, війни лишаються реальним феноменом міждержавної боротьби разом з загрозою їх виникнення. Можливість розв'язання нових війн, на нашу думку, коріниться у існуванні соціально-політичних факторів, ризиків та викликів безпеці держав фундаментального і ситуативного характеру.

До фундаментальних політичних факторів ми відносимо:

• наявність у воєнних доктринах потужних держав та оборонних Альянсів концепцій застосування силових дій у разі виникнення загрози розв'язання війни, те ж саме можна стверджувати відносно стереотипів воєнно-політичного мислення;

• зміцнення національних армій та утворення нових міждержавних збройних воєнних формувань, багатонаціональних сил, особливо сил швидкого реагування;

• продовження гонки озброєнь у різних формах, найпростішою з яких є постійне вдосконалення зброї, а більш складною - перехід до технічно складної зброї, яка не доступна країнам „третього світу" тощо. Зб. Бжезінський у „Великій шахівниці" дещо хвалькувато заявляє, що геостратегічне домінування США базується на неперевершеній американській технології та техніці;

• схильність багатьох "технологічних" держав до силового (збройного) вирішення конфліктних проблем. Йдеться про те, що збільшення населення, розвиток технологічної бази і зменшення сільсько-господарчого сектору економіки унеможливлюють забезпечення держав внутрішніми джерелами без залучення зовнішніх ресурсів. Це приводить зрештою до агресивності зовнішньої політики.

Щодо ситуативних соціально-політичних причин, то найбільш поширеними чинниками початку війни вважаються наступні:

- одна держава приходить до висновку вжити "останні" засоби задля досягнення своїх політичних і стратегічних цілей, а тому проводить збройний напад на іншу країну;

- держава захищається від агресора, здійснюючи своє право на індивідуальну або колективну самооборону, згідно із ст. 42 Статуту ООН;

- згідно із рішенням Ради Безпеки ООН або регіональних органів про проведення збройної акції держава приймає участь в організованій збройній боротьбі з порушниками загальновизнаного порядку в світі, або в регіоні, коли збройні акції за своїми масштабами перевершують конфлікт;

- перманентні збройні сутички, в основі яких - релігійні суперечності, несумісні політико-правові переконання, культурні розбіжності, інші чинники соціокультурного характеру, згідно із концепцією „конфлікту цивілізацій" С. Хантіштона, переростають у війну.

 

Завдання до питання 3:

Подивіться презентацію і, використовуючи текст лекції, наведіть приклади до кожної зі стадій розвитку міжнародних конфліктів, які не співпадають з наведеними. На основі цих матеріалів напишіть коротке есе на тему: «За яких обставин конфлікт не переростає у війну».

 

Світова політика і глобальні проблеми сучасності.

На початку ХХI ст. глобалізація змінює з безпрецедентною швидкістю сталу систему світового господарства та міжнародних відносин. Трансформаційні зрушення в економічній, екологічній, геополітичній, соціальній та технологічній системах створюють безпрецедентні можливості, але й одночасно породжують проблеми й ризики, що не визнають національних кордонів окремих держав. Системний характер глобальних проблем та ризиків в рамках міжнародного співробітництва між бізнесом, владою і громадянським суспільством актуалізує процес формування регулюючих інститутів, що діють на глобальному рівні, проте є достатньо гнучкими для локального використання в контексті розробки дієвих механізмів їх вирішення.

Для усвідомлення глобальних проблем і пошуку шляхів їх вирішення першорядну роль зіграв Римський клуб, що розпочав свою діяльність у 1968 р. із зустрічі в Академії Деї Лінчеї в Римі, звідки пішла назва цієї некомерційної організації. Глобальні проблеми, що розглядались Римським клубом, мають комплексний характер й поділяються на два основних блоки:

•                    проблеми, пов'язані з протиріччям між суспільством і навколишнім середовищем (система «суспільство – природа»);
•                    соціальні проблеми, пов'язані з протиріччями всередині суспільства (система «людина – суспільство»).

Римський клуб виділяє шість глобальних цілей – орієнтирів в якості основних для переходу до сталого, справедливого і щасливого світу, серед яких доцільно відзначити такі як:

• пріоритет соціальних цінностей для розвитку сталого і справедливого суспільства;
• більш справедливий розподіл доходів як всередині, так і між країнами;
• доступ до гідної роботи, що забезпечує достатній рівень життя, що є невід’ємним правом людини;
• розгляд екології як стримуючого фактора відносно всіх форм людської діяльності;
• становлення інституцій управління на місцевому, національному та глобальному рівнях, спроможних керувати переходом до справедливого й стійкого глобального світу.

ООН до глобальних проблем людства відносять наступні:

• бідність і голод;
• нерівний доступ до початкової освіти;
• гендерна нерівність;
• поширення ВІЛ / СНІДу та інших захворювань; 
• дитяча смертність і здоров'я матерів;
• погіршення екологічної ситуації;
• скорочення природних ресурсів;
• зростаюче розшарування країн світу, як за економічним розвитком, так і за якістю життя населення тощо.

 

Завдання до питання 4:

Назвіть і розкрийте глобальні проблеми сучасності. Підготуйте розгорнутий аналіз однієї з глобальних соціальних проблем на власний вибір, результат представте на наступне заняття у виді презентації.

 

Національні інтереси та національна безпека України.

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

Політика держави покликана захистити права і свободи людини, базові інтереси й цінності суверенної національної держави в навколишньому світі. Концептуальну основу національної стратегії щодо безпеки було закладено в 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, міжнародним відносинам. У схваленій Верховною Радою на початку 1997 р. Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями формування гарантів національної безпеки, сформульовано роль держави та її органів щодо національної безпеки та оборони України. У виробленні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади, та представники різних політичних партій, що засвідчує консенсус політичних сил у поглядах на цю проблему.

Найвагомішу роль у гарантуванні національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділено національній безпеці та її складовим — економічній, інформаційній, екологічній безпеці держави. Згідно з Конституцією, засновано новий державний орган — Раду національної безпеки та оборони України (РНБУ), яка заступила створену в 1992 р. Раду національної безпеки при Президентові України. У її компетенції — розвиток та уточнення концепції національної безпеки України, координація, аналіз діяльності силових структур, інших центральних відомств, співпраця з Міністерством закордонних справ у формуванні й реалізації зовнішньої політики. РНБУ покликана здійснювати моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці, ініціювати відповідні корективи в реалізацію внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За зростаючої взаємозалежності світу одномірне розуміння безпеки як військово-стратегічної проблеми відходить у минуле. Після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна ґрунтуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека нині має багатокомпонентний характер. Згідно з ним суто військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних глобальних і регіональних відносин. Мінімізація загроз передбачає й функціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.

Ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз. Розбудова української держави перебуває на початковій стадії. Незалежність її детермінована недостатніми можливостями механізмів гарантування національної безпеки. Ці можливості стосуються як геополітичних, так і економічних, особливо енергетичних, аспектів. Україні протягом останнього десятиліття неодноразово доводилося протидіяти втручанням у її внутрішні справи. Соборність її брали під сумнів окремі політичні сили, що заявляють про територіальні претензії до України. До того ж розбудова демократичної, соціально-правової держави з розвиненим громадянським суспільством — справа тривала й складна, пов'язана із внутріполітичною боротьбою. За цих умов надзвичайно важливим є вироблення основних засад концепції національної безпеки України, формування чітких стратегічних і тактичних орієнтирів з урахуванням колосальних змін у Європі й світі на зламі XX—XXI століть: подолання наслідків «холодної війни», соціально-політичне самовизначення країн і народів Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини, розпад Організації Варшавського Договору, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу.

Особливості сучасного буття України виводять у ранг чільних завдань формування та усвідомлення національних інтересів як базових засад послідовної й цілеспрямованої політики.

Для визначення цих інтересів потрібен науковий підхід, що враховує історичні, соціально-політичні та економіко-географічні чинники. Вихідним є розуміння сучасної української нації як відкритої поліетнічної спільноти, що історично склалася на території України, яка усвідомлює себе українським народом, а її члени — громадянами суверенної держави. Таке визначення охоплює і вузьке розуміння української нації як етнічно однорідної спільності людей української національності, що проживають в Україні, і широке — в тому числі українська діаспора.

Перше визначення відображає переважно сферу відносин системи «держава — громадянин», а друге — походження, виховання, культуру. Обидва визначення слід брати до уваги для з'ясування конкретних національних інтересів, що сприятиме подоланню національної обмеженості, створенню умов для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, у якій дотримуватимуться прав людини незалежно від її етнічного походження. Цей підхід є важливим аспектом діяльності держави щодо обстоювання національних інтересів, він зумовлює і відповідну політику в інтересах національної безпеки.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі — лише інтереси окремої нації.

Щодо цього народ України чітко визначився на основі національного загальнонародного консенсусу: незалежна, суверенна, соборна, демократична держава, характерні риси якої — громадянське суспільство, демократична, соціальна, правова держава, економічний і політичний плюралізм, ідеологія та мораль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях, дотриманні прав людини. Жодна з політичних сил України не заперечує цих ціннісних орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету, національну концепцію розвитку, платформу для національної згоди. У цьому руслі мають формуватися і національні інтереси України, усвідомлення яких є підставою узгодження їх з інтересами інших країн, не поступаючись стратегічними й життєво важливими цілями. Лише завдяки цьому можна запобігти небезпечній замкнутості на власних проблемах, уникнути відверто егоїстичних підходів у відносинах з іншими державами. Національний егоїзм може надати лише деякі короткочасні переваги, але згодом — зумовити конфлікти і створити у стратегічному вимірі неабияку загрозу власним національним інтересам.

 

Завдання до питання 5:

Складіть перелік основних чинників і загроз національній безпеці України.

 

Додаткове завдання (за бажанням):

 

Підготуйте реферат і представте його на наступному занятті.

Теми рефератів

1. Конфлікт і консенсус у сучасних міжнародних відносинах.

2. Міжнародні організації та їх роль у розв'язанні конфліктних і кризових ситуацій.

3. Особливості міжнародних політичних відносин на сучасному етапі.

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА: 

 

1. Гелей С., Рутар С. Політологія. – К., 2005.-260 c.

2. Піча В., Хома Н. Політологія. Конспект лекцій. К., 2002.

3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях . \\ За ред. І. Дзюбка та ін. – К., 1999.

4. Політологія: історія і методологія./під ред. Ф. Кирилюка. -К., 2000.

5. Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В,П. Горбатенка. – 3-є вид., перероб., доп. К.: ВЦ «Академія», 2008.