Лекція: ОТАМАНЩИНА І ПОВСТАНСЬКИЙ АНТИБІЛЬШОВИЦЬКИЙ РУХ

ОТАМАНЩИНА І ПОВСТАНСЬКИЙ АНТИБІЛЬШОВИЦЬКИЙ РУХ

План.

1 Отаманщина та її роль в історії України.

2 Селянські отамани та Директорія УНР.

3 Повстанський антибільшовицький рух. 

4 Отаманські селянські республіки.

5 Найбільші повстанські армії.

6 Більшовицький терор.

Отаманщина та її роль в історії України

Наприкінці 1918 - початку 1919 pp. в регіонах владу контролювали військові. Цьому процесові значною мірою сприяла й військово-політична ситуація, що склалася в України після успіху протигетьманського перевороту на чолі з Директорією та з Січовими стрільцями в авангарді, який чи не одразу переріс у всенародне і, чим далі, не контрольоване повстання. Максимальне ж посилення впливів військовиків почало спостерігатися від часу поглиблення війни з більшовиками. Роль армії, її головнокомандуючого - головного отамана С.Петлюри, невпинно зростала в 1919-1920 pp. Події з грудня 1918 р. вказують на те, що отамани ставали безпосередніми провідниками та інтерпретаторами ідеології Директорії, тобто намагалися поєднати військові та політико-ідеологічні функції, що мало цілий ряд негативних наслідків, насамперед створювало гостру опозицію новій владі в містах. На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина". Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил.

ОТАМАНЩИНА – термін, запроваджений в обіг В.Винниченком. Узимку 1919–20 роках він написав і в лютому 1920 року опублікував у віденській друкарні публіцистично-мемуарну працю "Відродження нації", в якій виклав свій погляд на історію української революції 1917–1921 років від березня 1917 до грудня 1919 року. Том 3-й цієї праці був поділений на 3 частини: доба Гетьманщини, Директорії і Отаманська Доба.

Отаманщину В.Винниченко датував від початку другої війни з РСФРР (із 16 січня 1919 року) до "листопадової катастрофи" 1919 року, тобто переходу Української Галицької армії на бік генерал-лейтенанта А.Денікіна, розпаду Директорії Української Народної Республіки і переходу Армії Української Народної Республіки до партизанських дій у радянському і білогвардійському тилу. Ця боротьба почала набирати сили ще з середини 1919 р., саме з початку 1920 р. почала відігравати власну, хоч і розрізнену, розпорошену й часто деструктивну й антидержавницьку, але вагому, роль в історичних подіях українського національно-визвольного руху.

Селянські отамани та Директорія УНР

Маючи перед собою багатьох противників, Директорія УНР не спромоглася створити вертикаль влади і тому не контролювала становища навіть у регіонах, які знаходилися під її юрисдикцією. Армія УНР, сформована переважно із селянських загонів, які боролися з гетьманськими військами і німецькими окупантами, швидко розтанула. Деякі отамани переходили зі своїми загонами на бік більшовиків, інші не бажали визнавати будь-яку владу, крім власної.

Військові сили, які залишилися в підпорядкуванні Директорії УНР, теж не були їй надійною опорою. У квітні 1919 командувач Волинської групи Армії УНР генерал-хорунжий В.Оскілко здійснив у Рівному спробу державного перевороту. Спроба виявилася невдалою, але уряд УНР змушений був залишити Рівне й переїхати в Радивілів. У червні 1919 полковник П.Болбочан самовільно очолив Запорізький корпус Армії УНР, після чого був звинувачений у спробі ліквідувати Директорію УНР і розстріляний за вироком військово-польового суду.

Повстанський антибільшовицький рух

У березні в Україні 1919 р. почалося велике антибільшовицьке повстання. Більшовицький керівник України Християн Раковський наводив радянські дані, згідно з якими лише між 1 квітня і 15 червня 1919 р. в Україні відбулося 328 антибільшовицьких повстань. У цей час командуючий радянськими військами В. Антонов-Овсеєнко писав про "поголовне повстання на Україні". Відомі факти, коли значне українське село виставляло в цей час тисячні загони з кулеметами і навіть гарматами, відібраними у "червоних" чи "білих" частин.

Вибух повстань відбувся попри відступ військ УНР з більшої частини території України та новий наступ більшовиків. Широка хвиля виступів була спровокована терором більшовицької ЧК, примусовими реквізиціями харчів і грабунками населення, що їх масово застосовували більшовики.

Повстанський рух поширювався насамперед під національно-визвольними гаслами: за вільну Україну, проти іноземної влади, проти комісарів і їхнього терору. Влада над українським селом перейшла до отаманів, а Україна розпалася на мікродержави, кожна з яких часто була не більше повіту, але називалася "республікою", мала свою "політику", "армію" та "фронт". У ті роки постало безліч більших чи менших окремих "отаманських республік", таких як, наприклад, Млієвська, Летичевська, Холодноярська та інші. Різні дослідники та учасники тих подій називають різну чисельність отаманського руху. Так на серпень 1919 р. цифра коливається від 15 тис. (М.Капустянський) до 200 тис. (радянський свідок цих подій Б. Козельський). Якою була загальна кількість повстанців у 1919-1920 рр. - невідомо. О.Удовиченко вважає, що їх кількість сягала 50 тис.,

Отаманські селянські республіки

На території України виникла низка самоврядних республік, керованих повстанськими командирами, більшість з яких приймають гасла національно- визвольної боротьби та українські національні символи.

У 1918-1922 pp. в Україні існувала низка селянських "республік", вільних від більшовицької влади – "Трипільська", "Ямпільська", "Медвинська", "Чигиринська", "Мліївська" та ін. В таких "республіках" селяни з навколишніх сіл встановлювали власну адміністрацію, забезпечували господарське життя, організовували збройні загони, подекуди чисельністю в кілька тисяч бійців, та не допускали на свою територію більшовицьких регулярних загонів та банд. Однією з найбільш потужних була Холодноярська республіка, з центром у Мотрониному монастирі під м. Чигирином. Полк гайдамаків Холодного Яру від лютого 1919-го р. активно виступив на підтримку Директорії й надалі брав участь у всіх антибільшовицьких повстаннях. Сили повстанців Холодного Яру очолили брати Василь, Петро і Олекса Чучупаки, а після їхньої загибелі в боротьбі з більшовиками – інші отамани, які боролися до 1922 р., доки головних отаманів повстанців Холодного Яру не було хитрістю захоплено в полон. Під час перебування в київській в'язниці отамани Холодного Яру знищили охорону й захопили зброю, але загинули в перестрілці.

Практично в кожному селі України діяв один або одразу кілька повстанських загонів. Про масштаби боротьби свідчать повстання на краю українських земель. Зокрема, на Харківщині діяли десятки повстанських загонів.

Отамани Каменюк, Фетисов, Чередниченко, Перцев діяли на Чугуївщині; Кочубей – на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Загоруйко на Куп'янщині; Маслов і Циба – на Зміївщині, Чаплій – на Борівщині; Шкарупа – на Ізюмщині, Шкіль на Куп'янщині, Козлов на Барвінківщині тощо. Імена отаманів однієї лише Харківщини можна перераховувати досить довго: Перлик, Волох, Циглер, Шатровка, Брова, Іванюк, Каменев, Колісниченко, Кучма, Сова, Сироватський, Чередняк, Білецький, Печня, Маруся та ін.

15 липня 1919 р., через 265 років після Переяславської ради, отаман повстанців Данило Зелений (справжнє прізвище – Терпило) у м. Переяславі в присутності десятків тисяч місцевих жителів урочисто проголосив скасування союзу із Москвою, укладеного гетьманом Богданом Хмельницьким. Влітку 1919 р. кількість селянської армії одного лише отамана Зеленого перевищила 30 тисяч бійців, які діяли одночасно і проти "білих", і проти "червоних" російських загонів. Навесні 1919 р. козаки Зеленого захопили майже весь південь Київщини та пароплави на Дніпрі й перетворили їх на плаваючі фортеці, що блокували підвіз підкріплень і боєприпасів більшовикам.

Найвідомішим на Харківщині стало Валківське повстання. Великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до "Червоної армії" й пішли до лісу. Керівники повстання спішно провели військові тренування хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії. Валківські козаки надіслали вимогу червоним проголосити незалежність України. У різний час повстанці захоплювали основні міста Харківщини, крім самого Харкова, – Лозову, Ізюм, Краснокутськ. На півдні Харківщини партизанський рух тривав до 1923 р.

 На Полтавщині діяли  такі отаманські загони: всього приблизно 5 тисяч осіб: Хозушко (50 осіб), Коваленко (50 осіб), Чорний (200 осіб), Тацій (50 осіб), Галайда (50 осіб), Тягло (80 осіб), Іванюк (300 осіб), Каниболоцький (60 осіб), Семиславов (50 осіб), Левченко (1500 осіб), Брова (200 осіб), Ромашка (1000 осіб), Келеберда (100 осіб), Івченко (100 осіб), Кікоть (100 осіб), Крупський (100 осіб), Король (100 осіб), Кабан (100 осіб), Чорна  Маруся (100 осіб).

Не менших успіхів досягали повстанці на Кубані, на той час заселеній переважно українцями. Там діяли загони сотника Дубини, осавулів Іваненка та Кравченка, полковника Жукова, підхорунжого Василя Чуба, урядника Шпака, старшини Ляха, Москалева, Лавриненка, Захарченка, Ющенка, Книша, Скиби, Самсоненка, Пилюка, Сича, Капусти та багатьох інших. За час від 1 серпня до 1 листопада 1921 р. більшовики взяли на облік 52 загони повстанців. За даними ЧК, у цей час загони антирадянських повстанців на Кубані нараховували 3205 шабель, 829 багнетів, 72 кулемети і 2 гармати. Ворог зазначав, що помітною стала тенденція до об'єднання невеликих загонів "у правильні військові одиниці, полки, бригади... на чолі з Кубанським військовим повстанським комітетом". Одним з найвизначніших кубанських повстанців став Василь Рябоконь. Плавні рукавів р. Кубані займали простір між козацькими станицями, де діяли численні загони повстанців. Після багатьох успішних вилазок Рябоконь усе ж потрапив пораненим у більшовицький полон. Як писалося в радянському зведенні, коли Рябоконя привезли до станиці Полтавської, жінки кидали йому квіти, козаки підбадьорювали, а в сусідній станиці Слов'янській вигукували погрози на адресу "червоних". У відповідь на український повстанський рух на Кубані зі станиць Полтавської, Медведівської і Урупської – як найбільш "контрреволюційних" – було виселено до Сибіру й Уралу майже всіх мешканців – понад 45 тисяч осіб, а на місце українців заселено червоноармійців з родинами. Станиці Уманську, Урупську та Полтавську було позбавлено їхніх історичних назв та перейменувано на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську, а Поповичівську перейменували на Кагановичівську.

Радянська влада часто стирала з історії місця своїх поразок. Так, зокрема, було перейменовано станцію Бобринську (тепер станція ім. Тараса Шевченка в Смілянському p-ні на Черкащині), де українські повстанці на початку 1918 р., вже після взяття червоними Києва, розгромили кількатисячний загін більшовиків.

Найбільші повстанські армії

Особливо масовою повстанська боротьба була на Півдні України, Київщині та Поділлі. Повстання під проводом отамана Матвія Григор'єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів у 1919 р. було звільнено Катеринослав (нині Дніпро), Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, Одесу. Повстання Григор'єва охопило тисячі містечок і сіл.

Не менш грандіозним був повстанський рух Нестора Махна, армія якого в різні періоди налічувала до 60 тисяч бійців. Махно, хоча й виступав переважно проти "білих" та "червоних" російських армій, не надавав системної підтримки українському державотворенню, часто шкодив діям українських урядів, оскільки був анархістом і виступав за самоврядність громад. Проте навіть така його позиція, незріла з точки зору державності, сприяла захистові інтересів українського населення від безчинств більшовицьких каральних загонів.

Українські повстанці діяли автономно, без зв'язку і скільки-небудь централізованого постачання, в умовах ворожого оточення, а часто й підпілля. Ще у жовтні 1920 р. керівник більшовиків В. Ленін визнав, що повстанці є дійсною силою в Україні, а радянська влада існує там тільки формально.

Для боротьби з повстанцями більшовики вживали найжорстокіших покарань. Уже на початку 1920-х pp. в СРСР діяло близько 700 концентраційних таборів, організованих за особистим розпорядженням В. Леніна. Крім ув'язнення, здійснювалися й масові депортації "неблагонадійного" населення.

Для дискредитації українського повстанського руху 1918-1923 pp. радянський режим упродовж десятиліть провадив масовану пропаганду, маючи на меті позбавити український повстанський рух його героїчних рис. Так, зокрема, було знято фільми "Звенигора", "Весілля в Малинівці" та ін.

Більшість українських повстанців воювала як проти "червоних" російських загонів, так і проти "білих", зокрема денікінців. Водночас частина українських повстанців на етапі боротьби з білогвардійцями (А. Денікіним і П. Врангелем) іноді діяла разом з більшовиками. Зокрема, армія Нестора Махяа у листопаді 1920 р. взяла головну участь у прориві укріплень Перекопу, форсуванні Сивашу та захопленні Криму, який доти контролювався "білим" генералом Врангелем.

Проте, вже до кінця 1922 р. більшовиками було практично придушено масштабні повстання селян, які з того часу вже мали стихійний, нечисленний та спонтанно-протестний характер. Хоча спроби централізації діяльності повстанців та підтримки їх ззовні виявились невдалими, деякі українські загони не припиняли боротьби до 1923-1924 pp. і навіть до 1926 р.

Більшовицький терор

Після ліквідації регулярних армій своїх супротивників, Москва спрямувала головний удар на українських повстанців, а також на повстанців в інших регіонах, підконтрольних більшовикам, зокрема на Кавказі, Кубані й у Середній Азії.

В Україні розгорнувся кривавий терор. Для більшовиків магові убивства, катівні та переселення великих груп населення були основним змістом державної політики. Особливо масово терор застосовувався проти українських повстанців та українського населення, яке їм симпатизувало. Відомі численні випадки лютих звірств проти населення України. В одному лише Києві в 1920 р. ЧК було розстріляно 12 тисяч людей, не менше 8 тисяч за той же рік було розстріляно в Харкові.

При взятті Криму більшовиками було розстріляно всіх офіцерів та більшу частину солдатів армії генерала Врангеля, які не встигли втекти. Більшовицький уряд закликав усіх колишніх військових "реєструватися", а потім, за результатами реєстрації, їх усіх було розстріляно.

Слід відзначити, що генерал П. Врангель, армія якого до листопада 1920 р. утримувала Крим, прихильно ставився до України, зокрема визнав її право на незалежність.

У 1921-1923 pp. хліб, відібраний у селян з Південної України, масово вивозився до Росії та на експорт. На Україну було накладено непомірно важкий продовольчий податок, третину якого (28,5 млн пудів) вивезли до РРФСР. У цей час тяжкий Голодомор 1921-1923 pp. охопив південні регіони України. Кількість голодуючого населення України становила, за різними даними, від 4 до 7 мільйонів людей, з них від голоду загинули від 0,5 до І мільйона осіб. Голод у Південній Україні був зумовлений посухою, зменшенням посівних площ у результаті постійних бойових дій, а також вилученням харчів у населення в результаті примусових "реквізицій". Попри вкрай тяжкий голод в Південній Україні в СРСР стверджувалося, що голод охопив лише район Поволжя, для допомоги голодуючому населенню якого організовувалися гучні кампанії, в тому числі за кордоном. Під час Визвольних змагань 1917-1923 pp. Південь України був одним із основних центрів антибільшовицького повстанського руху. Голод 1921-1923 pp. спричинив серйозне зменшення повстанського потенціалу в цьому регіоні.

Організована повстанська боротьба українського народу тривала до 1923 р., доки від рук більшовиків не загинули головні повстанські командири України. Припиненню повстанської антибільшовицької боротьби українського народу сприяв перегляд більшовиками своєї політики, зокрема відмови від "продрозверстки" (організованих конфіскацій і грабунків харчів у сільського населення), а також запровадження українізації. Ці кроки були зроблені Москвою задля того, щоб роззброїти населення, приспати українське суспільство та згодом відновити репресії ще в більшому масштабі. У роки повстань український народ виявив значну силу та готовність до боротьби за власну державу. У той же час було засвідчено вкрай низький інтелектуальний рівень тодішньої політичної еліти, її державницьких інстинктів та організаційних здібностей. Еліта не спромоглася мобілізувати український народ на перемогу. Через це війну було програно, що потягнуло за собою вкрай тяжкі наслідки для українського народу, включно з загибеллю мільйонів українців унаслідок Голодомору 1932–1933 pp.

Література:

1.                   Винниченко В. Відродження нації, ч. 1–3. К.–Відень, 1920 (репринтне вид. – К., 1990)
2.                   Верстюк В. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). К., 1991

Директорія, Рада народних міністрів Української Народної Республіки. 1918–1920: Документи і матеріали, т. 1–2. К., 2006.