Лекція СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ

 

План заняття.

1. Умови та основні фактори розвитку міжнародних економічних відносин.
2. Форми міжнародних економічних відносин.
3. Світова валютна система. Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС).
4. Основні групи країн у світовому господарстві.

 

Сучасне світове господарство є складною частиною національних господарств окремих країн та їхніх угруповань, що взаємозв’язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

 

Умови та основні фактори розвитку міжнародних економічних відносин

Світове господарство характеризується:

• зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;
• створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;
• формування міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Економічними засадами функціонування світового господарства є:

• міжнародний поділ праці (МПП);
• інтернаціоналізація економіки;
• міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці - спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов.

Існує три форми міжнародного поділу праці.

Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

• розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислове розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);
• поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;
• інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;
• загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки - формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) - внутрішня організація світового господарства, законів його розвитку та функціонування, притаманних як світовому господарству загалом, так і окремим формам міжнародних економічних відносин.

До умов розвитку міжнародних економічних відносин належать:

• більша віддаленість (порівняно з національною економікою) суб’єктів МЕВ, тобто покупців і продавців - учасників міжнародного поділу праці, а отже, значно більші транспортні витрати;
• зростаюча залежність від природних, географічних, демографічних, національних, правових, політичних, релігійних, етнічних та інших факторів;
• використання у сфері МЕВ різних національних валют, що зумовлює появу валютного ризику, ускладнює розрахунки при зовнішньоекономічній діяльності. Це, в свою чергу, передбачає наявність валютного ринку, валютного регулювання;
• значно більший економічний потенціал суб’єктів МЕВ (ТНК, держав, міжнародних фінансово-кредитних організацій та ін.) порівняно з суб’єктами національних економічних відносин (серед них кількісно переважають дрібні та середні підприємства й підприємці, які їх очолюють);
• зростання ролі і складності проведення маркетингових досліджень, оскільки для успішного просування товару на зовнішній ринок необхідно знати природно-кліматичні, екологічні, економічні, правові, соціальні, політичні, культурні, психологічні, релігійні, морально-етичні умови в іншій країні, позиції конкурентів;
• збільшення валютного, соціального, політичного, транспортного, інформаційного ризиків. Найбільшою мірою це стосується створення спільних підприємств, міжнародної виробничої спеціалізації, кооперування, проведення спільних науково-технічних, проектно-конструкторських розробок та ін.;
• раціональне поєднання державного та наддержавного регулювання, транснаціональної планомірності та ринкових важелів при формуванні господарського механізму в межах світового господарства.

До основних факторів розвитку МЕВ належать:

• неоднорідність природних, географічних, демографічних, економічних умов, різна забезпеченість матеріальними, трудовими, фінансовими та іншими ресурсами;
• поглиблення міжнародного суспільного поділу праці в загальній, особливій та одиничній формах, зокрема міжнародної спеціалізації, значне розширення номенклатури продукції;
• підвищення ефективності національного виробництва, зумовлене впливом зовнішньоекономічної діяльності (зокрема, міжнародною торгівлею);
• необхідність хоча б часткового подолання зростаючого розриву між високорозвинутими і слаборозвинутими країнами при формуванні цілісного світового господарства;
• поглиблення глобальної екологічної кризи, послабити або подолати яку можна лише спільними зусиллями всіх країн;
• зростання могутності і посилення ролі міжнародних економічних;
• громадських партій з їх вимогами на поглиблення співробітництва між різними країнами.

 

Форми міжнародних економічних відносин

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які проявляється функціонування світової системи господарства, є:

• міжнародна торгівля,
• міжнародний рух капіталів,
• міжнародна міграція робочої сили,
• міжнародний обмін технологіями,
• міжнародні валютні та кредитні відносини.

Міжнародна торгівля - це форма відносин між товаровиробниками і споживачами різних країн, що виникла на базі міжнародного поділу праці. Міжнародна торгівля передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її можна трактувати як відносини країн з метою вивезення та ввезення товарів та послуг.

До товарів, крім матеріальної продукції, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці:

• патенти,
• ліцензії,
• ноу-хау,
• фірмові знаки,
• інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать:

• транспортні послуги,
• фрахт,
• міжнародний туризм,
• банківські, біржові та посередницькі послуги,
• страхові операції,
• рекламні заходи,
• ярмарки,
• обмін в галузі культури, інформації,
• інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають:

• держави,
• державні та недержавні організації,
• окремі особи,
• приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Розвиток інформаційної інфраструктури залежить від рівня розвитку промисловості. Але і конкурентоздатність самої промисловості здебільшого визначається інформаційною складовою. Інформаційна ситуація в країні, її підключеність до каналів світових мереж інформаційних комунікацій стала багато в чому визначати роль і місце країни в міжнародному поділі праці і у всесвітнім господарстві.

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними вона намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Таким чином, держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики держави:

• політика вільної торгівлі;
• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю. Вона базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, коли місцеві підприємці мають змогу витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава, з одного боку, захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, в свою чергу, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів.

За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Протекціонізм у менш розвитих країнах - спроба вистояти в боротьбі зі світовими економічними силами, здатними законсервувати відсталу неефективну структуру національної економіки. В цьому випадку свідомо жертвують майбутніми економічними виграшами: захист молодих перспективних галузей як основи структурної перебудови економіки виявляється цілком виправданим.

У більшій чи меншій мірі протекціонізм необхідний для збереження і посилення галузей, що випускають стратегічні товари і матеріали, необхідні для оборони країни, для збереження і підтримки виробництва й зайнятості, особливо в умовах кризи (хоча ці аргументи, з погляду науки, не безперечні), для протистояння демпінгу - продажу товарів за цінами нижче витрат. У деяких випадках мито - основне джерело доходу держбюджету, і лібералізм просто неможливий. Зрештою, економічна політика держави може визначатися неекономічними пріоритетами, і протекціонізм виявляється вимушеним при повному розумінні його несприятливих наслідків.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формах веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов’язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним із основних джерел фінансування імпорту.

Державний капітал - це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та piзні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал - це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це - інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

Підприємницький капітал - це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни. Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25%, за американською статистикою — 10%, а за австралійською та канадською - 50%.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий термін для отримання відсотка.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вини містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став і основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою - приватний.

Створення великої машинної індустрії викликало розвиток такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення за національні межі, що викликається різними причинами переважно економічного характеру. Ці причини - різноманітні.

В цілому їх можна розділити на дві групи:

• загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин,
• специфічні, що пов'язані тільки з міграцією.

До першої групи причин, відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомісткі виробництва в одних країнах і наукомісткі в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.

Друга група причин включає: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестачу робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох державах особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Міграція висококваліфікованих спеціалістів набула величезного розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Особливо гостро проблема відпливу умів постала перед постсоціалістичними країнами і перед Україною зокрема.

Міжнародний обмін технологіями - це сукупність економічних відносин, які складаються між підприємствами різних країн у галузі використання науково-технічних досягнень.

Міжнародну передачу технології можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні - це передача власне технології або технології "в чистому вигляді", а в широкому - передача матеріалізованої технології.

Технологія в чистому вигляді - це методи і техніка виробництва товарів і надання послуг.

Матеріалізована технологія - це машини і обладнання. Передача технології об’єднує обидва поняття.

До способів некомерційної передачі технології належать:

• надання науково-технічної інформації, тобто поширення відомостей про технології через літературні джерела, патенти, інформаційні листи, стандарти тощо;
• проведення виставок, ярмарків, конференцій, симпозіумів;
• стажування спеціалістів;
• спільні фундаментальні науково-технічні розробки.

Всі вищеназвані способи спрямовані на широкомасштабний пошук місць впровадження технології. Некомерційні способи, як правило, передують комерційним способам передачі технології.

Способи комерційної передачі технології залежно від складності реалізації поділяються на:

• власне передачу технології;
• спільну розробку і використання технології;
• промислове кооперування та спільне підприємництво.

Основою міжнародної передачі технології є проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. На їх виконання передові промислове розвинені країни витрачають значні кошти, зосереджуючи у себе результати передових наукових досліджень. Країни, які не мають змоги витрачати кошти на НДДКР, змушені купувати їх результати для підвищення свого економічного потенціалу.

Міжнародна передача технології може здійснюватись у таких формах:

а) патентна угода - міжнародна торгова операція, за якою власник патенту поступається правами на використання винаходу покупцеві;

б) ліцензійна угода - міжнародна торгова операція, за якою власник винаходу дає іншій стороні дозвіл на його використання в певних межах;

в) ноу-хау - передача технічного досвіду і секретів виробництва, використання яких забезпечує переваги в досягненні його кінцевої мети;

г) угода на інжиніринг - це угода на інженерно-консультаційні послуги покупцю для реалізації технічного проекту. Вони охоплюють широкий комплекс заходів з підготовки техніко-економічного обґрунтування проектів, проведення науково-дослідних робіт, здійснення консультацій, нагляду, випробовування тощо;

д) франчайзинг - це надання великою "батьківською" фірмою права дрібній фірмі вести протягом певного періоду свою справу під її опікою використовуючи її обладнання, реалізовувати через неї свою продукцію.

 

Світова валютна система. Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)

 

Світова валютна система включає сукупність національних валютних систем і міжнародних валютних відносин, у тому числі й обслуговуючих ці відносини наднаціональних валютних інститутів і організацій. Міжнародні валютні відносини є складовою частиною міжнародних економічних відносин що виникають у процесі функціонування грошей у сфері економічного обороту між країнами.

Валюта, в широкому розумінні - це грошова одиниця країни (гривня, рубль, долар і т. ін.); у вузькому розумінні - це грошові одиниці іноземних держав.

Національна валютна система - форма організації валютних відносин країни, що визначається національним законодавством.

Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС):

Система "золотого стандарту":

• золотомонетний стандарт (діяв із 1867 р. до початку XX ст.);
• золотозливковий стандарт (з початку XX ст. до Першої світової війни);
• золотодевізний (золотовалютний) стандарт (із 1922 р. до початку Другої світової війни).
• залежність від видобутку золота.

Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)

Основні принципи:

• встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;
• курс долара фіксований до золота;
• центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара;
• організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.

Ямайська валютна система (створена у 1976 р.)

Основні особливості:

• заснована на кількох валютах;
• відмінено монетний паритет золота;
• основний засіб розрахунків - вільно конвертована валюта, а також міжнародні кредитні гроші - СПЗ і резервні позиції МВФ;
• вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;
• центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримання фінансового паритету національних валют;
• країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний).

Курс валюти - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Котирування - визначення офіційними державними органами (центральним банком) ціни іноземної валюти.

Фактори, які зумовлюють коливання курсів валют:

• співвідношення купівельної спроможності валют на внутрішніх ринках;
• співвідношення попиту і пропозиції національних валют на міжнародних ринках.

Валютні ринки - це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж валют на основі попиту і пропозиції.

На світовому валютному ринку здійснюються розрахункові і кредитні операції, що обслуговують товарні угоди, валютообмінні операції, операції з обслуговування руху капіталів між країнами, операції з цінними паперами.

Основними функціями світового валютного ринку є:

• здійснення зовнішньоторговельних операцій,
• регулювання валютних курсів,
• валютний кліринг,
• страхування валютних ризиків,
• отримання прибутків на різниці валютних курсів.

Платіжний баланс - це виражене у валюті кожної окремої країни співвідношення між сумою платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період часу, як правило, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них: стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів, балансу міжнародного руху довготермінового й короткотермінового кредиту тощо.

У сучасних умовах у світовому господарстві функціонує так звана ямайська міжнародна валютна система. Золото, як валютна цінність, з цієї системи вилучено. В основу визначення валютних паритетів покладені "спеціальні правила запозичення" - СДР, тобто міжнародні платіжні і резервні засоби, що випускаються МВФ і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках і як розрахункова одиниця МВФ. СДР існують тільки в сфері безгрошових розрахунків у вигляді запису на рахунках, їх курс установлюється по відношенню до основних валют.

Однією з особливостей міжнародної валютної системи є її розвиток на принципах поліцентризму, що означає взаємодії в межах єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. У 1979 р. в Європі створено регіональну валютну систему, що є результатом і водночас одним із важливих інструментів європейської інтеграції.

Результатом уніфікації економічної і валютної сфери став перехід країн ЄС до єдиної валюти - євро, що має всі шанси стати однією з наймогутніших у світі.

На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин виникає міжнародний кредит - надання в масштабі світового господарства валютних і товарних відносин на умові повернення, терміновості й платності. Суб’єктами цих відносин є держави та державні органи, кредитні організації, а також інші юридичні та фізичні особи.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність внаслідок сплати величезних відсотків за кредит.

Форми міжнародного кредиту можна класифікувати за різними принципами.

За призначенням розрізняють кредити:

• зв’язані - ті, які мають цільовий характер, закріплений в кредитних угодах,
• фінансові - ті, що не мають цільового призначення.

За джерелами:

• зовнішнє кредитування,
• внутрішнє кредитування.

За формою надання:

• товарні,
• валютні.

За термінами:

• нетермінові,
• короткотермінові,
• середньо термінові,
• довготермінові.

За валютою позики:

• у валюті країни-позичальника,
• країни-кредитора,
• третьої країни,
• у міжнародній грошовій одиниці.

За забезпеченістю:

• забезпечені,
• бланкові.

За формою надання:

• готівкові,
• акцептні,
• депозитні сертифікати,
• облігаційні позики.

Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами обумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Міжнародні валютно-фінансові організації - це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних відносин.

Провідними міжнародними валютно-фінансовими організаціями є:

• Міжнародний валютний фонд (МВФ),
• Світовий банк,
• Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) був заснований у 1945 р. на основі рішень Бреттон-Вудської конференції і має статус спеціалізованого закладу ООН. МВФ є міжурядовою валютно-кредитною організацією, діяльність якої спрямована на сприяння розвитку міжнародних економічних відносин, особливо фінансово-кредитних і торговельних.

Основними функціями МВФ є:

• вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їх виконанням;
• надання державам кредитів для вирівнювання платіжних балансів, підтримки національних валют.

Світовий банк - це міжнародний інвестиційний інститут, заснований одночасно з МВФ. Позики, що надаються Світовим банком, надзвичайно вигідні для країн, які їх отримують. Як правило, вони надаються під низький процент на 15-20 років і мають п’ятирічний період.

Позики одержують країни, що розвиваються, які продемонстрували певні можливості щодо економічного зростання і соціального прогресу. Статутом Світового банку передбачено, що його кредитні ресурси спрямовуються винятково на розвиток виробництва, приватного сектору економіки, малого бізнесу, а також на підтримку міжнародних зусиль з охорони довкілля.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) - це спеціалізований заклад ООН, міждержавний інвестиційний інститут, головною метою якого є сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки шляхом надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. Членами банку можуть бути тільки члени МВФ. Вплив країни на розподіл кредитів МБРР (голос) визначається її квотою країни в капіталі МБ (85,2 млрд. дол.). Хоча членами МБРР є 181 країна, лідерами у цій організації є США, Японія, Великобританія, Німеччина. Франція, Канада та Італія.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створений у травні 1990 р. з метою сприяння реформам у країнах Центральної і Східної Європи, спрямованим на перехід цього регіону до ринкової економіки. Засновниками, банку є 40 країн, а також дві міжнародні організації - Європейське економічне співтовариство та Європейський інвестиційний банк.

Мета ЄБРР - стимулювати залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Центральної і Східної Європи. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям йти на необхідний ризик з метою завоювання ринків на Сході.

 

Основні групи країн у світовому господарстві

Основні групи країн у світовому господарстві. Такими трьома групами країн, як зазначалось, є розвинені держави світу, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою.

Розвиненим країнам світу властиві високий рівень розвитку технологічного способу виробництва (значною мірою базується на автоматизованій праці) у промисловості, поступове наближення до цього рівня сфери будівництва (здебільшого, базується на машинній праці), сільського господарства, високий рівень розвитку та значна частка сфери послуг (від 2/3 до 3/4 працездатного населення).

До цих країн до середини 90-х p. належали США, Канада, 15 країн ЄС, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, а також Ізраїль і Південна Африка. Серед них, як зазначалося, виділяються сім наймогутніших країн, а трьома основними центрами вважаються США, країни ЄС Японія.

Решта країн, що розвиваються, не пройшли стадії індустріалізації, їхнє населення, в основному, зайняте у сільському господарстві. У цих країнах низький рівень писемності, велике безробіття, високі темпи зростання населення, експорт представлений, переважно, сільськогосподарською продукцією, продуктивність праці досить низька.

Згідно з міжнародними стандартами бідності щорічний дохід в сумі до 375 дол. на людину є ознакою абсолютної злиденності, від 376 до 750 дол. на рік - безумовної бідності.

За цим критерієм до слаборозвинених країн належать ряд держав СНД, у т. ч. і Україна. До цієї групи у другій половині 90-х p. належали 54 країни, в яких ВНП на душу населення становив 765 дол. і менше; 47 країн, у яких цей показник становив від 766 до 3035 дол.; 26 країн, у яких ВНП на душу населення складав від 3065 до 9385 дол. на рік і 18 наймогутніших країн, в яких ВНП на душу населення становив понад 9386 дол.

Третю групу країн складають колишні країни РЕВ і країни СРСР, які найбільшою мірою підходять до держав з перехідною економікою.

Внаслідок глибокої кризи у більшості з цих країн через хибну економічну політику та розрив традиційних зв’язків обсяг ВВП знизився більше, ніж удвічі, і вони були відкинуті до групи країн, що розвиваються, із середнім рівнем розвитку.

Щоб певною мірою зберегти і навіть відновити традиційні раціональні економічні зв’язки, більшість країн колишнього СРСР створили СНД (співдружність національних держав), але ця структура діє неефективно.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Мочерний С. В., Довженко М. В. Економічна теорія: Підручник. - К.: Видавничий центр "Академія", 2004. - 856 с. (Альма-метр).
2. Мочерний С. В., Політична економія: Навч. Посіб. - К.: Знання-Прес, 2002. - 687 с. - (Вища освіта ХХІ століття).
3. Економічна теорія: Політекономія: підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. - 615 с. - (Вища освіта ХХІ століття).
4. Економічна теорія: Курс лекцій (для студентів неекономічних спеціальностей). - Чернівці, 1999. - 343 с.
5. Старостенко Г. Г., Політична економія: Посіб. для дистанц. навчання та індивід. роботи. - К.: Університет "Україна", 2004. - 160 с.