Лекція "Трагедія Голокосту в Маріуполі під час окупаційного режиму"

План-конспект лекції на тему:

Трагедія Голокосту в Маріуполі під час окупаційного режиму

Лекція з курсу: Історія України

Групи: ІІ курсу

Вид лекції: Інформаційна.

Тип лекції: Поточна.

Мета лекції – дати систематизовані знання про трагічні сторінки міста Маріуполя під час окупаційного режиму.

Завдання

Навчальні: познайомити з джерельною базою та історіографічним надбанням з теми; розкрити сутність антисемітської політики; дати визначення дефініції «Голокост»; висвітлити події Голокосту в м. Маріуполі.

Розвивальні: розвивати образне і критичне мислення, довільну пам’ять та волю до якісного навчання.

Виховні: формувати систему емоційно-ціннісного ставлення особистості до світу (патріотичні, естетичні, моральні).

Практичні: формувати навички узагальнення історичного матеріалу.

Об’єкт лекції – м. Маріуполь в часи Другої світової війни.

Предмет лекції – Трагедія Голокосту в Маріуполі під час окупаційного режиму.

Методи, прийоми, засоби навчальної діяльності – розповідь; бесіда (репродуктивна), дискусія; апеляція до висловлювань відомих людей; проведення доказів; діагностичне питання; аналіз; синтез; порівняння; розрізнення; аналогія; узагальнення; дедукція; індукція.

Наочність, обладнання – комп’ютерна презентація навчального матеріалу.

План

1. Визначення поняття «голокост».

2. Антиєврейська політика нацистських окупантів у Маріуполі.

3. Допомога маріупольських містян єврейському населенню під час окупації.

Джерела та література

1. Акт про звірства та злодіяння німецько-фашистських окупантів в м. Маріуполі. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: збірник документів і матеріалів / упоряд. А. А. Батюк, І. Л. Бутич, П. М. Костриба та інш. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. С. 239–245.
2. Альтман И. А. Холокост и еврейское сопротивление на оккупированной территории СССР: учебн. пособ. Москва : Фонд «Холокост», 2002. URL: http://jhistory.nfurman.com/shoa/hfond_100.htm
3. Архів Маріупольського краєзнавчого музею: Матеріал Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників у місті Маріуполь і його околицях за період часу з 6 жовтня 1941року до 10 вересня 1943 року.
4. Архів Маріупольського краєзнавчого музею: Спогади Віри Іллівни Олейник.
5. Архів Маріупольського краєзнавчого музею: Спогади Ельвіри Михайлівни Борц.
6. Веня Борисковский // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 248–252.
7. Грицак Я. Й. Українці в антиєврейських акціях під час Другої світової війни. Часопис «Ї». 1996. Число 8. С. 43–67.
8. Джувага В. Начало Холокоста в Мариуполе: жертвы и их спасители. 0629. Сайт города Мариуполя. 2016. 22 окт. URL: https://www.0629.com.ua/news/1413532/nacalo-holokosta-v-mariupole-zertvy-i-ih-spasiteli
9. Дневник Сарры Глейх (Мариуполь) // Яд Вашем. Мемориальный комплекс истории Холокоста. URL: https://www.yadvashem.org/ru/education/resources/testimonies-texts/ukraine/sarra-gleih.html
10. Зиновьева В. М. Мариупольское подполье 1941–1943. Мариуполь : Приазовский рабочий, 2000. 279 с.
11. Зиновьева В. М. Чтобы жизнь продолжалась: Приазовье в период оккупации 1941–1943. Мариуполь: Приазовский рабочий, 2004. 508 с.
12. Иващенко А. В. Слезы Холокоста. Донецк : Издатель Заславский А. Ю., 2012. 72 с.
13. Казнь в Мариуполе // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. C. 212-216.
14. Как спасся Захарий Аронович, он же Яков Андреевич // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 243–248,
15. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.). Київ : Альтернативи, 1999. 336 с. (Україна крізь віки. Т. 12).
16. Круглов А. И. Хроника Холокоста Украине. Запорожье : Премьер, 2004. 208 с.
17. Музей історії та археології Маріупольського державного університету. Фонд Д. Оп. 65Д. Спр.83 : Інтерв’ю з Вандою Об’єдковою в Маріуполі 09.11.2018.
18. Наказ Гітлера про функції оперативного штабу рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні : збірник документів і матеріалів / упоряд. А. А. Батюк, І. Л. Бутич, П. М. Костриба та інш. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1963. С. 94.
19. Нота Народного Комиссара Иностранных Дел тов. В. М. Молотова от 6 января 1942 г. URL: https://work-way.com/blog/2016/05/06/nota-narodnogo-komissara-inostrannyh-del-tov-v-m-molotova-ot-6-yanvarya-1942-g/
20. Про жертви нацистських переслідувань: Закон України № 1584-III від 23 березня 2000 р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1584-14
21. Рассказ Л. П. Джосовской-Мадженко // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 254–256.
22. Рассказ О. И. Цыганской // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 257–258.
23. Рассказ Светланы Васильевой Брагинской // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 260–261.
24. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 60/7 «Пам’ять про Голокост» від 1 листопада 2005 р. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_e18
25. Софья–Сарра // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 252–254.
26. Тарнавський І. С. Політика Третього рейху та його союзників на окупованих українських землях в роки Другої світової війни : моногр. Донецьк : ТОВ «ВПП «Промінь», 2012. 492 с.
27. Шипік Н. Ф. Повоєнне заселення Маріуполя. Мариуполь: история и перспективы : сб. тр. науч.-практ. конф. Мариуполь, 2002. Т. 2. С. 45–47.
28. Шитюк М. М. Геноцид проти євреїв Південної України в роки німецько-румунської окупації (1941–1944 pp.). Миколаїв, 2008. 154 с.
29. Щупак І. Я. Українські рятівники євреїв під час Голокосту: питання історіографії. Історіографічні дослідження в Україні. 2017. Вип. 27. С. 240-303. URL: http://resource.history.org.ua/publ/Idvu_2017_27_16
30. Щупак І. Я. Уроки Голокосту в українській історичній науці та освіті: від наративу до осмислення й постановки суспільного питання про покаяння (до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру). Український історичний журнал. 2016. № 5. С. 176-201. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/130124/09-Shchupak.pdf?sequence=1
31. Я это видел // Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. С. 210.
32. Яруцкий Л. Д. Евреи Приазовья. Мариуполь, 1996. 322 с.

Терміни: антисемітизм, німецька окупація, євреї, Голокост, історична пам'ять.

Хід лекції:

І. Вступна частина (до 10 хв.)

1) привітання викладача зі здобувачами освіти;

2) налагодження зв’язку із пройденим навчальним матеріалом і новою інформацією, визначення її місця і ролі у системі навчального курсу, прогноз подальшого її розгляду;

3) повідомлення теми лекції, створення у освітян позитивної установки на її вивчення;

4) визначення основних питань лекції, повідомлення рекомендованої літератури;

II. Основна частина (70-75 хв.)

1. Визначення поняття «голокост».

Визначення дефініції «Голокост» в історіографічному аспекті залишається актуальним питанням. Історики, не мають єдиного погляду щодо цього питання. У наш час постала проблема визнання людством Голокосту історичним явищем усесвітнього масштабу.

У 1943 р. Рафаель Лемкін увів поняття «геноцид», яке багато в чому спиралося на політику нацистів щодо євреїв в роки Другої світової війни. В ізраїльській історіографії трагедія єврейського народу позначена терміном Шоа (Катастрофа).

Відомим трактуванням Голокосту є переслідування і масове знищення євреїв і ромів у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв і циган нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 – 1945 рр.; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни, внаслідок якого загинуло до 6 мільйонів осіб.

Більшість істориків визначають Голокост як німецьку державну політику, винищення європейських євреїв, яка здійснювалась протягом 1941 – 1945 рр. У книзі «Teaching the Holocaust», яку опублікував у 2015 році Майкл Грей, пропонує три визначення:

• переслідування і вбивства євреїв нацистами та їхніми поплічниками в період з 1933 до 1945 рр.; це визначення розглядає події Кришталевої ночі в Німеччині в 1938 році як ранній етап Голокосту;

• систематичне масове вбивство євреїв нацистами та їхніми поплічниками в період з 1941 до 1945 рр. – визнає зрушення в політиці Німеччини в 1941 р. проти винищення єврейського народу;

• переслідування і вбивства євреїв кількома групами нацистами та їхніми поплічниками в період з 1933 до 1945 рр.; це включає в себе всі жертви нацистів.

Дональд Невік і Френсіс Нікосія в праці 2000 року видання «The Columbia Guide to the Holocaust» схвалили визначення, в якому основна увага приділяється жертвам євреїв та ромів, а також постраждалим від нацистської програми Актіона Т4 (передбачала фізичне знищення людей з психічними розладами, розумовими відхиленнями, інвалідів). Автори зазначали, що «Голокост, тобто нацистський геноцид, був систематичним, державним вбивством деяких груп населення. Це стосувалося євреїв, ромів та інвалідів».

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 60/7 «Пам’ять про Голокост» від 1 листопада 2005 р. вказується, що Голокост «призвів до винищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших меншин».

Роз’яснюючи поняття антисемітизму, що значною мірою лежав в основі Голокосту, який був розроблений «Міжнародним союзом пам’яті про Голокост» (IHRA) це «певне сприйняття євреїв, яке може бути виражено як ненависть до євреїв. Вербальні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані проти осіб єврейського або неєврейського походження та їхньої власності, проти єврейських громадських інституцій та релігійних об'єктів». Ще одним керівним принципом в нашій роботі є визначення IHRA щодо заперечення та спотворення Голокосту.

Дослідженню підлягає питання періодизації цієї трагедії. Так, автори в своїй роботі М. М. Шитюк, Н. В. Сугацька визначили основні етапи в історії Голокосту:

• перший етап – січень 1933 – серпень 1939 pp. Основним змістом цього етапу є витіснення євреїв із суспільно–політичного та економічного життя Німеччини і примус до еміграції. Своєї мети нацистська влада намагалася досягти шляхом видання дискримінаційних антиєврейських законів, які робили расовий антисемітизм одним з провідних напрямків державної політики; одночасно проводилася широка пропагандистська кампанія, яка мала на меті формування антисемітських настроїв у німецькому суспільстві, під впливом яких відбувалися численні єврейські погроми. Саме в цей час в оточенні А. Гітлера почалося формування концепції «остаточного вирішення єврейського питання»;

• другий етап – вересень 1939 – червень 1941 pp. У цей час відбувалася концентрація євреїв Польщі, а згодом й інших європейських країн, окупованих нацистською Німеччиною, в гетто та таборах примусової праці, де єврейське населення знаходилося під жорстким контролем окупантів, створювалися такі умови існування, що мали призвести до поступового вимирання євреїв; їх залучали до примусової праці для потреб німецької армії. Більшість євреїв із західноєвропейських країн депортовано до концтаборів та гетто, розташованих на території Польщі;

• третій етап – червень 1941 – осінь 1943 pp. У цей час розпочалося тотальне винищення єврейського населення, як західноєвропейського, так і того, яке проживало на територіях СРСР, що опинилося під німецькою та румунською окупацією. 3 цією метою протягом літа 1941 – зими 1942 pp. проводилися акти масових розстрілів євреїв на окупованих радянських територіях, створювалися табори смерті, де винищення здійснювалося як виробничий технологічний процес, а також концтаборів, де використовували приму сову працю. Основною метою діяльності стало створення Judenfrei – території, вільної від євреїв, яка в майбутньому мала перетворитися на життєвий простір для арійської раси. Саме в ході цього періоду знищено більшість євреїв Східної та Центральної Європи. 3 початком контрнаступу Радянської армії окупанти прагнули приховати скоєні злочини, з цією метою на місцях масового знищення євреїв організовано спалення трупів загиблих. Третій етап припадає саме на територію Донецької області, в тому числі і на м. Маріуполь;

• четвертий етап – зима 1943 – травень 1945 pp. в місцях масового знищення євреїв організовано спалення трупів загиблих. У цей час продовжувалося масове знищення єврейського населення країн, окупованих нацистською Німеччиною та її сателітами, хоча деякі з нацистських керівників виявляли наміри використати єврейське питання для встановлення зав’язків з країнами антигітлерівської коаліції. Зважаючи на швидкі темпи наступу Радянської армії, нацисти активізували діяльність у приховуванні доказів своїх злочинів проти єврейського населення, разом з тим віддано накази про переміщення в’язнів до концтаборів та таборів смерті, яких не встигали знищити на місцях, на територію Німеччини – т. зв. «марші смерті».

2. Антиєврейська політика нацистських окупантів у Маріуполі.

Під час нацистської окупації України на її теренах почала впроваджуватися антиєврейська політика, яка була започаткована в Німеччині 1 квітня 1933 р., коли пройшов перший бойкот всіх єврейських підприємств в країні. Пізніше було ухвалено закони «Про охорону німецької крові та честі», «Про громадянина Рейху», які визначали антисемітську спрямованість політики нацистської влади Німеччини. Всі подальші антиєврейські нормативно-правові акти ухвалювались як додатки до цих законів. Після вторгнення німецьких військ на території України в ході німецько-радянської війни окупанти активно здійснювали так звану політику «остаточно вирішення єврейського питання», що означало фізичне знищення єврейського народу. Ця політика активно здійснювалась в окупованій Україні, в тому числі і в Маріуполі.

Історично євреї в Україні проживали в західних частинах держави, тому основний удар німців припав саме ці території. Значна кількість євреїв з Правобережної України евакуювалася на схід і зупинилася в Маріуполі. «…і біженці з Західних регіонів, біженці без кінця. Ми жили на Слободці», з спогадів Ельвіри Михайлівни Борц, «один зі старих і убогих окраїн міста, а поруч був залізничний вокзал. Ось і трапилось так, що потік біженців, які прибували до Маріуполя, йшов нашими вулицями. Наприкінці літа через дорогу від нашого будинку, у сусідів, поселилася сім’я біженців-євреїв з Західної України».

Нацистська окупація Маріуполя розпочалась 8 жовтня 1941 року, коли ударна група 1-ї танкової дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» під командуванням штандартенфюрера СС Курта Мейєра увірвалася до міста. У перший день окупації частини СС захопили 28 перших громадян, що зустрілися їм у центрі міста на подвір’ї будинку колишнього НКВД та вбили їх. Серед них були євреї Левін, Коган, Аліванов та інші.

Дата першого розстрілу поблизу Агробази є дискусійною, оскільки у джерелах подаються різні відомості з цього привиду. Найбільш вірогідною є версія запропонована Сарою Глейх, оскільки її спогади є найдетальнішими у цьому плані, свідчення інших очевидців певним чином перегукуються з її. Згідно з «Актом про звірства та злодіяння німецько-фашистських окупантів у м. Маріуполі» від 15 вересня 1943 р., зазначається, що 9 жовтня 1941 року єврейському населенню було наказано одягти особливі знаки, вибрати із свого середовища старост і представити списки по районах. 12 жовтня їм було запропоновано здати всі цінності аж до золотих зубів. 16 жовтня всіх євреїв міста загнали в будинок колишньої військової казарми і 18 жовтня вранці всіх було розстріляли на Агробазі.

За свідченням Сари Глейх, яка була очевидицею подій, після захоплення міста німці почали вивішувати оголошення, в яких повідомлялося про те, що всі євреї мають носити на одязі ідентифікаційну позначку – білу шестикутну зірку на лівій стороні. Без нею полишати будинок суворо заборонялося. За наказом окупаційної влади 12 жовтня 1941 р. євреї мали обрати своїми представниками 30 осіб, для нагляду за своєю громадою. Головою обрано доктора Ебера. Також єврейському населенню було необхідно зареєструватися у спеціальних пунктах. Усього зареєстрованих євреїв було 9 тисяч осіб. Надалі, було оголошено, що 18 жовтня євреї мають прийти до цих пунктів і принести коштовності.

З цього приводу до нас дійшли спогади учасників тих подій, кожен з яких демонструє загальну атмосферу, психологічний стан людей. У них зазначається про те, що німці починали знущатися над євреями. З листа С. Литвинова відомо, що німці вимагали протягом 5 годин зібрати 5 кг перцю та 50 пачок цигарок. Люди були в розпачі. За непослух погрожували розправою.

З листа Самуїла Ароновича Білоуса дізнаємося, що євреї були змушені постійно видавати своїх представників, до числа яких потрапляли найосвіченіші люди – лікарі, інженери та інші. Щодня євреїв викликали до гетто чи до коменданта міста з вимогою надавати певну кількість борошна, цукру, меду тощо. З необхідними речами люди приходили до спеціальних пунктів, усе супроводжувалося фото та кінозйомкою [14].

19 жовтня 1941 року по місту був розклеєний наказ фельдмаршала Е.  фон Клейста, затверджений ним 16 жовтня 1941 року. Наказ зобов’язував всіх євреїв Маріуполя і його околиць прибути о 8 ранку 20 жовтня під наглядом старост в колишню будівлю штабу 238-го Маріупольського стрілецького полку територіальних військ, в гетто (нині це адміністративний корпус Приазовського державного технічного університету). Згідно з визначенням Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», гетто – це частина території населеного пункту, виділена для примусового тримання осіб єврейської національності з метою їх ізоляції та подальшого знищення.

На цих пунктах було оголошено, що протягом двох годин євреї мають залишити місто. Тимчасово їх розселять у колгоспі. Для дітей і літніх людей буде надано транспорт. Але, на випадок, коли у єврейки чоловік українець або росіянин, вона може залишитися у місті, якщо чоловік з нею. Якщо ж чоловік в армії, чи відсутній з невідомих причин, тоді вона і діти мають залишити місто. У ситуації, коли росіянка одружена з євреєм, їй надається право вибору, залишити місто разом з чоловіком, або продовжити перебування в місті, діти можуть залишитися при ній.

У день розстрілів 20 жовтня 1941 р. тисячі людей, які зібралися, були зігнані до будівлі гетто, розділені по 1000 осіб і під конвоєм 4–6 охоронців спрямовані по Мангуській дорозі до протитанкових ровів Агробази. Дітей, людей похилого віку, хворих жінок везли на автомашинах, виділених німецьким командуванням. За людьми рухалася паруюча кухня, для створення ілюзії мирної ходи. За спогадами Ельвіри Михайлівни Борц, «…ту найстрашнішу колону проводжав мій дід і розповідав потім, як їх гнали німці з автоматами, недбало повішеними на грудях. Один йшов по тротуару і лузав насіння…». Сара Глейх, яка була на той час студенткою, описує в своєму щоденнику події 20 жовтня: «…нас гнали до траншей, що були вириті для оборони міста. У цих траншеях знайшли собі смерть 9000 осіб єврейського населення.

Після прибуття на місце гітлерівці розділили людей на групи по 500 осіб у кожній. Наказали їм роздягнутися, відібрали у них і розклали на простирадлах окремо одяг і цінні речі. Після чого під конвоєм із 50 автоматників гнали приречених до ровів, організовували рядами над ровами по 100 осіб і розстрілювали.

Розстріли тривали протягом усього дня. Есесівці знущалися над беззахисними людьми. У них за плечима вже був величезний «досвід» розстрілів євреїв у самій Німеччині, Австрії, Чехословаччини, Польщі, в окупованих містах і селах України.

Збереглися свідчення того, як це відбувалося в Маріуполі, оскільки деяким євреям вдалося вижити. Однією з них була маріупольчанка на прізвище Біблік, яка в будівлі полку народила двійню. На Агробазі вона стояла поблизу рову, міцно притискаючи до себе новонароджених. Есесівський офіцер підбіг до неї, схопив дітей за ніжки і кинув їх до рову. Солдати тут же закидали їх землею.

Близько 1000 нерозстріляних через настання темряви євреїв на ніч були замкнені в сараї біля місця страти. Вранці 21 жовтня 1941 р. зондеркоманда 10а розстріляла в Маріуполі євреїв, яких вона не встигла розстріляти попереднього дня. Загальна кількість жертв налічувала 8000 людей. У самому Маріуполі, за даними наведеними І. С. Тарнавським було розстріляно 20 тисяч євреїв. За спогадами Е. М. Борц офіційно по місту загинуло біля Агробази – 15000 осіб, тільки її родичів, близьких і далеких було 38 людей. Згідно з офіційною статистикою після окупації станом на 10 жовтня 1943 р. кількість мешканців міста скоротилася до 96 379 тисяч осіб. Це обумовлено тим, що за період окупації було знищено 50 тисяч осіб, стільки ж насильно вивезених до Німеччини, понад 19 тисяч воїнів та 230 партизанів не повернулися додому.

Після розстрілів 20 жовтня 1941 р., гетто та її слідчий відділ ДКС (Допоміжна криміналістична служба), де служили місцеві кадри, влаштували справжнє полювання на євреїв, які залишились живими. Вони пропонували маріупольцям доносити на сусідів і знайомих, обіцяючи грошову винагороду (в разі зради) або розстріл у випадку приховування. Відомий випадок, коли мешканка міста, одружена з євреєм, розстріляним під Агробазою, привела до гестапо двох своїх дітей, зажадавши за них грошей. Далі відомості відрізняються: за одними даними навіть гестапівці були вражені і розстріляли матір, за іншими – просто вигнали. Доля дітей, невідома. Крім Праведників світу серед мешканців міста були і байдужі, й відверті колаборанти, які вбивали євреїв. Так діяли місцеві жителі раніше розкуркулені радянською владою, які пішли на співпрацю з німецькими окупантами. Для організації та участі в екзекуціях нацисти використовували так звану допоміжну поліцію з числа місцевих мешканців, що виконувала згадані функції не лише на українській території.

У наказі Гітлера від 1 березня 1942 року про функції  оперативного штабу рейхміністра окупованих східних областей Розенберга зазначалося, що «євреї …і близькі до них ідеологічні противники націонал-соціалізму – ось винуватці нинішньої війни..».

За даними Маріупольського єврейського культурно–просвітнього товариства, які навела В. Зинов’єва за весь період окупації в місті були винищено понад 14 тисяч євреїв тільки за приналежність до своєї національності. Одним із знарядь масового знищення людей були концтабори. Масове винищення людей здійснювалося не тільки розстрілами. а й отруєнням окисом вуглецю (відпрацьованим газом) у спеціально обладнаних автомашинах першої та другої серії, які називали «душогубки». Такі машини мали всі ейнзац – і зондеркоманди при гестапо, були вони і в маріупольському СД. Отруєння газом найчастіше відбувалося неправильно, щоб якомога швидше завершити процедуру, водії завжди давали повний газ. Внаслідок цього люди вмирали від задухи, а не засинали, як це було передбачено.

За матеріалами Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників у місті Маріуполь і його околицях, за період часу з 6 жовтня 1941 року до 10 вересня 1943 року розглядається кількість знайдених могил в протитанковому рові.

Перша могила, в якій було знайдено 6 трупів, з яких 2 – жіночих. На одному жіночому тілі виявлено, що жінка померла не лише від пострілу вогнепальної зброї в голову і грудну клітку, а також від ударів тупим знаряддям.

При розкопі другої могили було виявлено 15 трупів, 3 з них – жіночої статі, які отримали кульові поранення в голову. Чоловіки були одягнені у виробничий одяг темно-синього кольору. Були розпізнані такі громадяни, як Галенок Дар’я Данилівна (38 років), Альошин Іван Михайлович (37 років), Капайлов Леонід Миколайович (22 роки) та інші.

Третя була наповнена 48 трупами, 2 з них – жінки. Були опізнані родичами такі особи: Бельков Павло Андрійович (44 роки), Бойко Микола Сафронович (40 років), Шипшина Ніна Васильївна (22 роки), Якименко Леонід Васильович (34 роки), Вокал Петро Миколайович (47 років).

У четвертій могилі були знайдені 22 особи хаотично розміщених, 8 з них –жіночої статі і 2 – діти. У п’ятій знаходились чоловіки без одягу, жінки і діти в спідній білизні. В одязі деяких трупів були виявлені гаманці з документами. Так була встановлена особа громадянина Чарфаса Михайла Яковича, який проживав по вул. 3-го Інтернаціоналу, 91.

За підсумками роботи Надзвичайної державної комісії було встановлено, що вбивства мирних жителів міста відбувалися на місці протитанкового рову. У висновках комісії було зазначено:

1. У протитанкових ровах, розташованих в районах поблизу радгоспа ім. Петровського (Агробаза) і колгоспа ім. М. Горького та Рад. Україна – відбувалися німецько-фашистськими варварами групові та масові вбивства радянських громадян.

2. Серед убитих виявлені: чоловіки, жінки та діти віком від двох місяців.

3. У більшості випадків жертв, перед убивствами, били тупими предметами в обличчя та грудну клітку, завдавали рани тощо. На думку комісії, жертв, перед їх убивствами, заганяли до протитанкових ровів і розстрілювали згори до низу.

4. Перед убивствами жертв роздягали, або догола, або до пояса, у більшості випадків до спідньої білизни, і лише в окремих випадках вони залишалися повністю одягненими.

III. Заключна частина (5-10 хв.)

Голокост був однією зі світових катастроф ХХ ст., який супроводжувався численними вбивствами євреїв. За підрахунками істориків з понад 1,5 млн жертв Голокосту, від 9 до 14 тис. становили вбиті окупантами мешканці Маріуполя. Маріупольська Агробаза стала одним з трагічних символів Голокосту. Повноцінне знання про трагедію Голокосту та усвідомлення його жахливих наслідків мають слугувати попередженням та стимулом для унеможливлення відродження цих явищ як для сучасників, так і для майбутніх поколінь. Дякую за увагу.